Кейт Аткінсон вкусив Роб-Гріє і вона написала книжку, в якій головна героїня сидить на холодному мокрому дикому острівці десь біля берегів Шотландії у фамільному будинку, який перебуває в процесі напіврозкладу, і розповідає своїй матері (яка їй насправді не мати) історію свого життя: навчання на філології, спроби писати роман, бойфренд-овоч, безумна подруга, бєссмислєнні потєряні одногрупники, занудні професори, одним словом, як каже її мати (яка насправді не мати), історія максимально нудна, абсурдна, з купою друго- і третьорядних персонажів, які мєльтєшать і яких неможливо запам'ятати, а головне - позбавлена всякого сенсу. Зовсім як життя.
Це книжка-матрьошка, де одна оповідь вкладена в іншу, а всередині ще одна, і ще оповіді другорядних персонажів, і (не головна) героїня бурчить на оповідачку, не персонажів, на погоду і життєві обставини, а також змушує оповідачку перегравати моменти, які їй не подобаються.
Книжка з тих, які автор_ки пишуть більше для себе, ніж для тих, хто читатиме: прямо відчувається, як Аткінсон хіхікала, коли писала деякі репліки.
Власне, це те, що мене дуже гріло під час читання - відчуття більш тісного контакту з авторкою, ніж від текстів з класичною лінійною структурою оповіді.
Поза цим в романі жизнєнна сатира на академію і дуже мила подруга головної героїні, яка намагається рятувати тварин (навіть тих, яких не треба рятувати), тож мені сподобалося.