What do you think?
Rate this book
Записки українського самашедшого
Роман написано від імені 35-річного комп’ютерного програміста, який на тлі особистої драми прискіпливо, глибоко й болісно сканує усі вивихи нашого глобалізованого часу.
У світі надмірної (дез)інформації і тотального відчуження він — заручник світових абсурдів — прагне подолати комунікативну прірву між чоловіком і жінкою, між родиною і професією, між Україною і світом.
За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшого» — насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики.
У світі надмірної (дез)інформації і тотального відчуження він — заручник світових абсурдів — прагне подолати комунікативну прірву між чоловіком і жінкою, між родиною і професією, між Україною і світом.
За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшого» — насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики.
416 pages, Hardcover
First published December 17, 2010
127 people are currently reading
1192 people want to read
About the author
Lina Kostenko
32 books109 followersУкр: Ліна Костенко
Kostenko was born in a family of teachers. In 1936, she moved from Rzhyshchiv to Kiev, where she finished her secondary education.
Lina graduated with distinction from the Maxim Gorky Literature Institute in Moscow in 1956. Following her graduation she published three collections of poetry in 1957, 1958, and 1961. These books became immensely popular among her Ukrainian readers, however they also forced her into publication silence as she was unwilling to submit to Soviet authorities.
It wasn't until 1977 (16 years later) that her next major collection was published. She followed this with several more collections and a children's book called The Lilac King. In 1979 she followed with one of her greatest works the historical novel in verse, Marusia Churai, about at 17th century Ukrainian folksinger. Her most recent collection is Berestechko, a book length historical poem.
Kostenko was born in a family of teachers. In 1936, she moved from Rzhyshchiv to Kiev, where she finished her secondary education.
Lina graduated with distinction from the Maxim Gorky Literature Institute in Moscow in 1956. Following her graduation she published three collections of poetry in 1957, 1958, and 1961. These books became immensely popular among her Ukrainian readers, however they also forced her into publication silence as she was unwilling to submit to Soviet authorities.
It wasn't until 1977 (16 years later) that her next major collection was published. She followed this with several more collections and a children's book called The Lilac King. In 1979 she followed with one of her greatest works the historical novel in verse, Marusia Churai, about at 17th century Ukrainian folksinger. Her most recent collection is Berestechko, a book length historical poem.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 160 reviews
January 8, 2022
Мені було паскудно читати, але поставити менше 2,5/5 не можу.
З причин, чому прочитати варто:
1. Портрет нації 2000-х років, який пояснює багато що: ненависть до України і всього українського, панібратство влади з Росією, далеко не перші спроби розділити Україну на Схід та Захід, визначальна фраза першої леді Росії при 2-ому переобирані Путіна - “Границы русского мира проходят по границам употребления русского языка”. Дуже допомогло зрозуміти, як розвивалася гібридна війна.
2. Костенко описує також і Помаранчеву Революцію. Стає сумно, що "це ж було вже", і що кожні 10-15 років ми маємо виходити на Майдан, щоб відвоювати своє право на державу, на мову, на чесні вибори. Радісно, що все ще виходимо.
Але всі пізнавальні плюси книги - в кінці, тому я добре розумію негативні рецензії людей, що прочитали половину і кинули.
3. Це інша Костенко, яку не вгадаєш за її поезіями
З причин, чому можна розчаруватися:
1. Головний герой повернутий на слідкуванні за новинами світу. Звісно, Костенко хотіла показати "картину світу" крізь цю призму з 99% дуже страшних новин того часу, але з огляду на те, що хороші новини зазвичай не публікуються або не вважаються чимось важливим, картина світу дуже викривлена.
Якби можна було фільтрувати контент книги, я б виключила звідти ті новини. Книга стала б вдічі тоншою і цікавішою.
2. Оця слизька доріжка, як мені здалося, проекції внутрішньої мізогінії авторки: "Дружина здається стала феміністкою. Цього тільки не вистачало" або викривлення "Гендерних студій" протагоністом на "Тендерні студії", застаріле приписування інтуїції - жінкам, розуму - чоловікам.
Дуже здивував цей вислів про його дружину: “Бо щось вона дуже занепадає. Ходить у халаті, непричесана, мені боляче, що їй байдуже, що я бачу її такою.”
Тобто бути гарною і "презентабельною" для свого чоловіка це мов якийсь обов'язок? Це не привід струрбуватися, допомогти, розпитати, дати їй відпочити. Це привід сприйняти стан жінки як образу на власний рахунок.
Ніби маленька деталь, ніби - "А що такого?". Але такі думки походять від уявлення про право власності на жінку як на об'єкт, як символ статусу мужчини. Інакше кажучи, "Вона має бути завжди гарною і підтягнутою, у такому ж стані, у якому я її знайшов. Як вона може дозволити собі виглядати інакше поруч зі мною, я ж можу її перехотіти і піти наліво". Такі думки, звісно у іншій формі, з'являються у головного героя.
"Традиційні цінності" і поломана комунікація це, на жаль, дуже поширений варіант норми в Україні і досі. Але не думаю, що Костенко навмисно хотіла це показати.
Загалом, не прочитавши, ви нічого не пропустите. "Записки українського самасшедшего" це не записки божевільного - це записки людини, яка не вміє нормально влаштувати діджитал детокс, відкрито говорити, і діяти, поки на горлянку не ступиш.
Так що тут вирішуйте самі, треба вам воно чи не треба.
З причин, чому прочитати варто:
1. Портрет нації 2000-х років, який пояснює багато що: ненависть до України і всього українського, панібратство влади з Росією, далеко не перші спроби розділити Україну на Схід та Захід, визначальна фраза першої леді Росії при 2-ому переобирані Путіна - “Границы русского мира проходят по границам употребления русского языка”. Дуже допомогло зрозуміти, як розвивалася гібридна війна.
2. Костенко описує також і Помаранчеву Революцію. Стає сумно, що "це ж було вже", і що кожні 10-15 років ми маємо виходити на Майдан, щоб відвоювати своє право на державу, на мову, на чесні вибори. Радісно, що все ще виходимо.
Але всі пізнавальні плюси книги - в кінці, тому я добре розумію негативні рецензії людей, що прочитали половину і кинули.
3. Це інша Костенко, яку не вгадаєш за її поезіями
З причин, чому можна розчаруватися:
1. Головний герой повернутий на слідкуванні за новинами світу. Звісно, Костенко хотіла показати "картину світу" крізь цю призму з 99% дуже страшних новин того часу, але з огляду на те, що хороші новини зазвичай не публікуються або не вважаються чимось важливим, картина світу дуже викривлена.
Якби можна було фільтрувати контент книги, я б виключила звідти ті новини. Книга стала б вдічі тоншою і цікавішою.
2. Оця слизька доріжка, як мені здалося, проекції внутрішньої мізогінії авторки: "Дружина здається стала феміністкою. Цього тільки не вистачало" або викривлення "Гендерних студій" протагоністом на "Тендерні студії", застаріле приписування інтуїції - жінкам, розуму - чоловікам.
Дуже здивував цей вислів про його дружину: “Бо щось вона дуже занепадає. Ходить у халаті, непричесана, мені боляче, що їй байдуже, що я бачу її такою.”
Тобто бути гарною і "презентабельною" для свого чоловіка це мов якийсь обов'язок? Це не привід струрбуватися, допомогти, розпитати, дати їй відпочити. Це привід сприйняти стан жінки як образу на власний рахунок.
Ніби маленька деталь, ніби - "А що такого?". Але такі думки походять від уявлення про право власності на жінку як на об'єкт, як символ статусу мужчини. Інакше кажучи, "Вона має бути завжди гарною і підтягнутою, у такому ж стані, у якому я її знайшов. Як вона може дозволити собі виглядати інакше поруч зі мною, я ж можу її перехотіти і піти наліво". Такі думки, звісно у іншій формі, з'являються у головного героя.
"Традиційні цінності" і поломана комунікація це, на жаль, дуже поширений варіант норми в Україні і досі. Але не думаю, що Костенко навмисно хотіла це показати.
Загалом, не прочитавши, ви нічого не пропустите. "Записки українського самасшедшего" це не записки божевільного - це записки людини, яка не вміє нормально влаштувати діджитал детокс, відкрито говорити, і діяти, поки на горлянку не ступиш.
Так що тут вирішуйте самі, треба вам воно чи не треба.
January 8, 2024
ну шо це за хора людина — подумала б я раніше про головного героя. я раніше так про будь-кого, хто постійно моніторить новини, подумала б.
а тепер це я, і розумію цього безробітнього айтішніка.
портрет нульових — цілісний, страшний, безвихідний. всю частину про помаранчеву сиділа у мурахах.
аж смішно, але вбачаю паралель з «дикою енергією» Дяченків. там теж молодь йшла не якоюсь масою, а громадою, й била у залізні баки руками, як у барабани. щоб скинути ворожу владу... можливо, і в Дяченків завод там зовсім не Чорнобиль, як я вважала, а совок. дозволяю собі подвійне (або й більше) трактування.
ні, мене не зачіпають його думки про жінок, але так, я усвідомлюю, що вони сексистські. та чому за це визвірилися на Костенко? сексисти є, були і будуть: у літературі і в реальному житті. чи ви до «Ганнібала» і Гарріса теж докопуєтеся через канібалізм?.. чи до Софії Андрухович, що в неї головні герої палять цигарки? максимально дурна дойобка, що герой не суто позитивний / ідеальний. але ж тому він і живий!
читала довго, частково слухала. якби я не знала, хто авторка, ніколи б не вгадала. хочеться ще її прози. хочеться, щоб ця книжка відболіла у мені, але думаю, що краще нехай болить вічно, бо
«У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються».
бо
«Мені допекло приниження, ця одвічна дискримінація нації.
Росіянам теж багато що допекло, але вони — імперія, вони все одно певні, що Росія приречена на велич. А ми приречені на Росію. Ми завжди на когось або на щось приречені. Від того й комплекс меншовартості.
Манія величі — це хвороба.
Комплекс меншовартості — теж хвороба. Тільки ще гірша.
Бо від манії величі станеш іспанським королем, як Поприщін у Гоголя.
А від комплексу меншовартості відчуєш себе комахою і побіжиш по стіні, як Ґреґор у Кафки».
бо
«Границы русского мира проходят по границам употребления русского языка», — сказала перша леді Росії.
Отже, кордон російського світу проходить через кухню нашого президента, по коридорах влади, і по нашому коридору теж.
А де ж наш український світ? Де в Україні наш український світ?!»
а тепер це я, і розумію цього безробітнього айтішніка.
портрет нульових — цілісний, страшний, безвихідний. всю частину про помаранчеву сиділа у мурахах.
аж смішно, але вбачаю паралель з «дикою енергією» Дяченків. там теж молодь йшла не якоюсь масою, а громадою, й била у залізні баки руками, як у барабани. щоб скинути ворожу владу... можливо, і в Дяченків завод там зовсім не Чорнобиль, як я вважала, а совок. дозволяю собі подвійне (або й більше) трактування.
ні, мене не зачіпають його думки про жінок, але так, я усвідомлюю, що вони сексистські. та чому за це визвірилися на Костенко? сексисти є, були і будуть: у літературі і в реальному житті. чи ви до «Ганнібала» і Гарріса теж докопуєтеся через канібалізм?.. чи до Софії Андрухович, що в неї головні герої палять цигарки? максимально дурна дойобка, що герой не суто позитивний / ідеальний. але ж тому він і живий!
читала довго, частково слухала. якби я не знала, хто авторка, ніколи б не вгадала. хочеться ще її прози. хочеться, щоб ця книжка відболіла у мені, але думаю, що краще нехай болить вічно, бо
«У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються».
бо
«Мені допекло приниження, ця одвічна дискримінація нації.
Росіянам теж багато що допекло, але вони — імперія, вони все одно певні, що Росія приречена на велич. А ми приречені на Росію. Ми завжди на когось або на щось приречені. Від того й комплекс меншовартості.
Манія величі — це хвороба.
Комплекс меншовартості — теж хвороба. Тільки ще гірша.
Бо від манії величі станеш іспанським королем, як Поприщін у Гоголя.
А від комплексу меншовартості відчуєш себе комахою і побіжиш по стіні, як Ґреґор у Кафки».
бо
«Границы русского мира проходят по границам употребления русского языка», — сказала перша леді Росії.
Отже, кордон російського світу проходить через кухню нашого президента, по коридорах влади, і по нашому коридору теж.
А де ж наш український світ? Де в Україні наш український світ?!»
April 9, 2024
Україна відчайдушно хотіла бути
І ВОНА Є
Господи, здається, що кожне слово з цих записок так чи інакше, раніше або пізніше було моїм.
Я вже написала - це, мабуть, мій найгірший вибір для початку року, але і настрій мій підходящий.
Початок - 99-й рік добігає кінця, а у житті 30-річного програміста все сіро і похмуро, так само, як в країні, та і у світі теж суцільна криза середнього віку.
Нове тисячоліття починається, а життя навкруги стає все страшніше, пише у себе в щоденнику програміст. Він методично нотує всі жахи із новин, перспектив ніяких, теракти ширяться світом, мораль занепадає, а в Україні набирають сили упирі московські і місцеві з московським ухилом. Йому молодому, з дружиною і маленьким сином немає змоги мріяти про майбутнє, тому що банально важко виживати, важко настільки, що хочеться повіситися. А десь в Америці його друг просто живе своє життя і дивиться щосезону, як прилітають колібрі.
І в цьому безвиході підповзає 2004-й - рік нашого національного піднесення, рік надій, рік змін, рік болі і щасливих сліз, рік єднання
Записки сумашедшего закінчилися
але безумство ще попереду і попереду і попереду
І ВОНА Є
Господи, здається, що кожне слово з цих записок так чи інакше, раніше або пізніше було моїм.
Я вже написала - це, мабуть, мій найгірший вибір для початку року, але і настрій мій підходящий.
Початок - 99-й рік добігає кінця, а у житті 30-річного програміста все сіро і похмуро, так само, як в країні, та і у світі теж суцільна криза середнього віку.
Нове тисячоліття починається, а життя навкруги стає все страшніше, пише у себе в щоденнику програміст. Він методично нотує всі жахи із новин, перспектив ніяких, теракти ширяться світом, мораль занепадає, а в Україні набирають сили упирі московські і місцеві з московським ухилом. Йому молодому, з дружиною і маленьким сином немає змоги мріяти про майбутнє, тому що банально важко виживати, важко настільки, що хочеться повіситися. А десь в Америці його друг просто живе своє життя і дивиться щосезону, як прилітають колібрі.
І в цьому безвиході підповзає 2004-й - рік нашого національного піднесення, рік надій, рік змін, рік болі і щасливих сліз, рік єднання
Записки сумашедшего закінчилися
але безумство ще попереду і попереду і попереду
January 31, 2023
Для мене ця книжка стала ключовою для розуміння двохтисячних в Україні.
Я тоді тільки народилась, і про багато подій тих років я щось чула. Але свідоме життя я живу вже після Євромайдану, тож дореволюційна Україна для мене була не 100% зрозуміла. І цей твір допоміг мені відчути, що тоді насправді відбувалось.
Головний герой - програміст без роботи, син дисидента, учасник революції на граніті, описує своє життя у щоденику, який і стає "записками українського сумашедшого". Основний мотив усіх його думок - повне розчарування нинішнією ситуацією в країні, у владі, у людях. Він відчуває, що його зрадили, країну продали, ідеями ганебно скористались. Дуже вдало зображене через "записки" нерозуміння народу України, що їх чекає у майбутньому, непотрібність інтелігенції, кримінал, криза, занепад культури і мови.
Іноді здавалось, що Костенко овердраматизує, але це виправдовується тим, що свідомим українцям, таким як авторка, сильно боліло в ті двохтисячні роки диктатури Кучми та російської культури навколо. Вся книжка просякнута відчуттям безвиході.
До речі, Ліна Костенко описує проблему малоросійства в українців, відчуття меншовартосності та проблеми мови. Зачіпає тему того, що саме політики та змі ділять україну на схід та захід. На ющенка та януковича. Мені було цікаво уявляти, що хтось у 2002 вже розумів всі ці речі, які я усвідомила зовсім недавно. Як вони тут жили всі ці роки? (цитати нижче)
Розповідь у книжці ведеться у вигляді записів головного героя, який дуже любить читати новини. Саме через надмірну кількість новин з усього світу і цікавих, і абсолютно непотрібних на початку було дуже тяжко читати. Потім якось звиклось.
І саме ці новини нагадали мені про речі, які я краєм вуха чула у дитинстві. Я багато гуглила. Гуглила про Гонгадзе, про Чечню, про Ірак, про Тимошенко, про касетну справу, про Майдан, вкотре про Чорнобиль. Ці події здаються мені важливими, це буквально новітня історія України. Брудна, з кровʼю, але її треба знати.
У підсумок скажу, що книжка дуже актуальна зараз у багатьох питаннях, від війни до національної ідентичності. Але готуйтесь, що читається не просто.
Кілька цитат у коментах.
Я тоді тільки народилась, і про багато подій тих років я щось чула. Але свідоме життя я живу вже після Євромайдану, тож дореволюційна Україна для мене була не 100% зрозуміла. І цей твір допоміг мені відчути, що тоді насправді відбувалось.
Головний герой - програміст без роботи, син дисидента, учасник революції на граніті, описує своє життя у щоденику, який і стає "записками українського сумашедшого". Основний мотив усіх його думок - повне розчарування нинішнією ситуацією в країні, у владі, у людях. Він відчуває, що його зрадили, країну продали, ідеями ганебно скористались. Дуже вдало зображене через "записки" нерозуміння народу України, що їх чекає у майбутньому, непотрібність інтелігенції, кримінал, криза, занепад культури і мови.
Іноді здавалось, що Костенко овердраматизує, але це виправдовується тим, що свідомим українцям, таким як авторка, сильно боліло в ті двохтисячні роки диктатури Кучми та російської культури навколо. Вся книжка просякнута відчуттям безвиході.
До речі, Ліна Костенко описує проблему малоросійства в українців, відчуття меншовартосності та проблеми мови. Зачіпає тему того, що саме політики та змі ділять україну на схід та захід. На ющенка та януковича. Мені було цікаво уявляти, що хтось у 2002 вже розумів всі ці речі, які я усвідомила зовсім недавно. Як вони тут жили всі ці роки? (цитати нижче)
Розповідь у книжці ведеться у вигляді записів головного героя, який дуже любить читати новини. Саме через надмірну кількість новин з усього світу і цікавих, і абсолютно непотрібних на початку було дуже тяжко читати. Потім якось звиклось.
І саме ці новини нагадали мені про речі, які я краєм вуха чула у дитинстві. Я багато гуглила. Гуглила про Гонгадзе, про Чечню, про Ірак, про Тимошенко, про касетну справу, про Майдан, вкотре про Чорнобиль. Ці події здаються мені важливими, це буквально новітня історія України. Брудна, з кровʼю, але її треба знати.
У підсумок скажу, що книжка дуже актуальна зараз у багатьох питаннях, від війни до національної ідентичності. Але готуйтесь, що читається не просто.
Кілька цитат у коментах.
April 18, 2024
«У Ватикані у святого Петра украли ключі від раю. Пекло, я так розумію, не замкнене».
Не дивлячись на колосальні тиражі, мені здається, що це дуже недооцінений і недоосмислений роман. Це унікальний твір у стилі «художнього бубубу», який у фіналі трансформується у, вибачте, українську відповідь на «Білу гвардію», майже 100 років потому.
📰 Структурно, це новини початку нульових, з рефлексіями та їдким саркастичним гумором головного героя. Написано віртуозно і вивірено, точно в ціль. Така невибаглива форма оповіді замилює очі і приховує те, як круто це зроблено, яка тонка межа між документальністю та рефлексією.
🧐 Про все, що зараз гостро актуально, Ліна Костенко написала 20 років тому: про мову, ядерну зброю, агресора, зрадників у владі, і так далі.
Відгук повністю тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...
Не дивлячись на колосальні тиражі, мені здається, що це дуже недооцінений і недоосмислений роман. Це унікальний твір у стилі «художнього бубубу», який у фіналі трансформується у, вибачте, українську відповідь на «Білу гвардію», майже 100 років потому.
📰 Структурно, це новини початку нульових, з рефлексіями та їдким саркастичним гумором головного героя. Написано віртуозно і вивірено, точно в ціль. Така невибаглива форма оповіді замилює очі і приховує те, як круто це зроблено, яка тонка межа між документальністю та рефлексією.
🧐 Про все, що зараз гостро актуально, Ліна Костенко написала 20 років тому: про мову, ядерну зброю, агресора, зрадників у владі, і так далі.
Відгук повністю тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...
July 14, 2011
Мені ця книжка взагалі не сподобалася, хоч я не думала, що буде щось грандіозне, а все одно розчарована. Я не стала кращою, прочитавши її, я не стала розумнішою, я не дізналася нічого. Вибух?! Як на мене, навіть не подія. Образи пласкі, неживі, одновимірні, хоча деякі деталі мені подобаються. Нагадує бурчання жовчного старигана-автора "Воскресіння", але там через те бурчання, на мою думку, проривається талановитий письменник...Що найбільше вразило? Те, що твір цей не змушує закохатися в українське, в українську мову. Я не про мову "Записок", я ж розумію, що то елемент образу. Але, читаючи цю книгу, мені не те щоб стати нею не хотілося...Не хотілося бути до цього причетною. Часу не шкода, прочитати варто хоча б для того, щоб скласти свою думку. З багатьма роздумами важко не погодитися, та, як на мене, річ не в тім, щоб сказати влучно чи просто правдиво.
If there are people who are not Ukrainians and still wish to learn something about the life of our people in the 21 century, this book may be a good help. It consists of reflections of a 35-year-old man,
usually called a programmer, on our reality. There's no aspect of it that isn't analyzed, and it sounds promising, doesn't it? However, there's a problem. The analysis is skin-deep, sometimes rather boring, sometimes pretentious. Well, there are interesting passages, but still too much things have remained to be said. The characters aren't really bright and life-like, some thoughts on certain topics seem really forced. Unfortunately, the book contains little valuable information besides the chronicle. However, it gives you a brilliant opportunity to understand what a lazy, weak mind is...The book is definitely worth wasting your precious time, as it does have some important message, but the way it's delivered is simply awful.
If there are people who are not Ukrainians and still wish to learn something about the life of our people in the 21 century, this book may be a good help. It consists of reflections of a 35-year-old man,
usually called a programmer, on our reality. There's no aspect of it that isn't analyzed, and it sounds promising, doesn't it? However, there's a problem. The analysis is skin-deep, sometimes rather boring, sometimes pretentious. Well, there are interesting passages, but still too much things have remained to be said. The characters aren't really bright and life-like, some thoughts on certain topics seem really forced. Unfortunately, the book contains little valuable information besides the chronicle. However, it gives you a brilliant opportunity to understand what a lazy, weak mind is...The book is definitely worth wasting your precious time, as it does have some important message, but the way it's delivered is simply awful.
September 4, 2022
Давно не читала настільки депресивного і водночас нецікавого твору. Це було ніби слухати бабцю, яка тільки розказує, що побачила по телевізору поганого.
Сюжетна лінія ніяка - якось ні про що. Історія любові - дивна і якась штучна - от не вірю. Головний герой - нитик і розмазня.
Як на мене факти про інші країни - лишні. Щоб що? Таке враження, що вони були щоб роздути текст.
Мені були цікаво прочитати про події в Україні під час мого дитинства, але від такого опису хочеться вени різати.
І відколи це Тимошенко бідна, хороша і нещасна?
Одним словом - ну таке.
Сюжетна лінія ніяка - якось ні про що. Історія любові - дивна і якась штучна - от не вірю. Головний герой - нитик і розмазня.
Як на мене факти про інші країни - лишні. Щоб що? Таке враження, що вони були щоб роздути текст.
Мені були цікаво прочитати про події в Україні під час мого дитинства, але від такого опису хочеться вени різати.
І відколи це Тимошенко бідна, хороша і нещасна?
Одним словом - ну таке.
April 23, 2015
Не смотря на многие отрицательные отзывы об это книге, мне она очень понравилась. Да, она тяжёлая, правдивая и до воли жестокая. Но с другой стороны, она открывает читателю и моменты счастья, любви и заботы. В ней безумное количество интересных высказываний и умных мыслей. Она заставляет остановиться и задуматься над тем как мы живём. Что имеем и чем не всегда дорожим. Единственное, чего было уж через чур много(на мой взгляд), так это "новостей". Но без них, наверное мы бы не смогли понять и прочувствовать то, что чувствовал, видел и чем жил главный персонаж данной книги.
Очень интересно было "наблюдать" за отношениями с женой. За тем, как ни смотря ни на что, они проходили всё в месте и это делала их отношения ещё выше и крепче.
Так же было испытано не мало эмоций относительно событий описанных про Украину. Словно обернулся назад и увидел всё что было по новому.
Подводя итоги могу сказать, что книга очень интересная, познавательная и в некоторой мере философская. Рекомендую =)
Очень интересно было "наблюдать" за отношениями с женой. За тем, как ни смотря ни на что, они проходили всё в месте и это делала их отношения ещё выше и крепче.
Так же было испытано не мало эмоций относительно событий описанных про Украину. Словно обернулся назад и увидел всё что было по новому.
Подводя итоги могу сказать, что книга очень интересная, познавательная и в некоторой мере философская. Рекомендую =)
May 29, 2013
Мені досить важко далася ця книжка. Бо вона якась занадто правдива. До гіркоти і сліз.
Коли ось так в одній книжці зібрані всі світові події і катастрофи за один рік, то розумієш, що світ зовсім не такий радужний, яким іноді здається.
Розповідь йде про 2000й рік, а таке відчуття, що за 13 років в Україні нічого не змінилося і все проблеми такі ж гострі, аби не гостріші.
Ліна Костенко відкриває очі на те, якими ми є насправді, що з нами сталося за останні роки і що це є наша провина, а не чиясь. І воно так гірко від того.
В роки Помаранчової революції я була студенткою і ходила на Майдан, бо хотілося вірити, що воно на краще. Що щось зміниться і буде в Україні краще життя. 13 років потому досить боляче оглядатися і розуміти, що сталося зовсім не так, як гадалося. Та чи справді могло статися якось інакше?
Було дійсно гірко читати про Україну і українців. Мені б хотілося кращого і для країни, і для людей. Але для цього народ цієї країни повинен також хотіти кращого і любити цю країну. А в нас завжди якось так... аби було.
Ліна Костенко завершує книгу словами, що лінію оборони тримають живі. То ж може є ще на що сподіватися?
P.S. Улюбленний її вірш. Завжди актуальний.
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.
Коли ось так в одній книжці зібрані всі світові події і катастрофи за один рік, то розумієш, що світ зовсім не такий радужний, яким іноді здається.
Розповідь йде про 2000й рік, а таке відчуття, що за 13 років в Україні нічого не змінилося і все проблеми такі ж гострі, аби не гостріші.
Ліна Костенко відкриває очі на те, якими ми є насправді, що з нами сталося за останні роки і що це є наша провина, а не чиясь. І воно так гірко від того.
В роки Помаранчової революції я була студенткою і ходила на Майдан, бо хотілося вірити, що воно на краще. Що щось зміниться і буде в Україні краще життя. 13 років потому досить боляче оглядатися і розуміти, що сталося зовсім не так, як гадалося. Та чи справді могло статися якось інакше?
Було дійсно гірко читати про Україну і українців. Мені б хотілося кращого і для країни, і для людей. Але для цього народ цієї країни повинен також хотіти кращого і любити цю країну. А в нас завжди якось так... аби було.
Ліна Костенко завершує книгу словами, що лінію оборони тримають живі. То ж може є ще на що сподіватися?
P.S. Улюбленний її вірш. Завжди актуальний.
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.
December 6, 2019
Книга дуже сподобалась. Дивуюсь негативним відгукам. Але мабуть сприйняття індивідуальне та суб'єктивне. Події книги повернули мене в 2000-ні роки. Це період закінчення школи та початок моїх студентських років, коли не дуже вникаєш в політичні конфлікти, не так прискіпливо слідкуєш за світовими колапсами. Читаючи, розумієш, що всі події в Україні того періоду були на слуху, але якось пройшли через призму твого сприйняття, не враховуючи звичайно Помаранчеву революцію, де ти відчував себе рушієм змін і світлого майбутнього. Але може і на краще, бо якщо глибоко занурити свої відчуття у хід подій, то інколи опиняєшся в справжньому божевіллі.
Вразило те, що на фоні світових оказій та перепетій в Україні книга пронизана драмою сімейних стосунків головного героя.
Книга викликає цілий вир почуттів - від радості і надії до пригнічення та жалю.
Однозначно раджу читати.
Залишу тут деякі цитати з книги, які відмічала під час читання:
"Дві людини взаємно мають творити одна одну. Ми руйнуємо, бо руйнують нас".
"У своєму житті треба залишати місце і для свого життя".
"Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах. Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана. Так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан. А в родинному житті це не завжди можливо. Побут, рутина обов’язків, а їй при всьому тому потрібен невгасаючий бенкет почувань. У режимі сімейного сексу справжня жінка недовго протримається. Ти їй не додай емоційних збурень — і з’явиться, умовно кажучи, консул".
Вразило те, що на фоні світових оказій та перепетій в Україні книга пронизана драмою сімейних стосунків головного героя.
Книга викликає цілий вир почуттів - від радості і надії до пригнічення та жалю.
Однозначно раджу читати.
Залишу тут деякі цитати з книги, які відмічала під час читання:
"Дві людини взаємно мають творити одна одну. Ми руйнуємо, бо руйнують нас".
"У своєму житті треба залишати місце і для свого життя".
"Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах. Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана. Так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан. А в родинному житті це не завжди можливо. Побут, рутина обов’язків, а їй при всьому тому потрібен невгасаючий бенкет почувань. У режимі сімейного сексу справжня жінка недовго протримається. Ти їй не додай емоційних збурень — і з’явиться, умовно кажучи, консул".
February 7, 2013
Роман у стилі новин 1+1: "Боже, що ж воно на світі коїться! Всіх ріжуть, вбивають, катастрофи, аварії..." З іншого боку, ми побачили зовсім іншу Ліну Костенко і відтак мали нагоду задуматися над правдивою цінністю її поезії.
January 1, 2025
"Періоди у нас всі критичні, але ніколи не вирішальні."
"Росіянам теж багато що допекло, але вони - імперія, вони всеодно певні, що Росія приречена на велич. А ми приречені на Росію."
"Піди до психоаналітика. Не піду. (...) Буде блукати по лабіринтах моєї психіки, шукати базову травму. А що там шукати? Моя базова травма - Україна. І на це нема ради."
"Зійшлися на одному - все має бути врегульоване у правовому полі. Легко їм казати - у правовому полі. Звикли там у Європі до правового поля. А у нас тут на правовому полі чортополох росте."
Що було круто:
- Мені здається, що авторка досягла мети, яку перед собою поставила. Тобто, я думаю, що ця книга саме така, яка є, навмисно. І що почуття і враження, які вона викликає - саме ті, які авторка хотіла викликати.
- Портрет епохи? Портрет України? Так, тут є портрет всіх наших проблем. Написано про них дуже влучно і сильно.
- Фінал теж сильний.
Але:
- Чи хотіла я відчувати те, що авторка хотіла змусити мене відчути? Ні.
- Чи потребувала я портрету цієї епохи і цих проблем? Ні. Бо я жила в цей період і відчувала на собі ці проблеми. І чесно кажучи, з описаного десятиліття мало що змінилось.
- Чи варті 20 сторінок сильного фіналу 400 сторінок... решти? На мою думку ні. Зізнаюсь, я змушувала себе дочитувати. І дочитавши, вважаю, що можна було цю книгу пропускати взагалі.
Що було невдало:
- Легко можна було скоротити книгу вдвічі і нічого не втратити. Якщо відкрити якийсь українськими сайт з новинами, і проскролити заголовки новин за роки описаного десятиліття - вже буде 80% цієї книги. Там потяг зіткнувся з електричкою. Там вибухнув автобус. Там війна, там скандал, політики, терористи, і т.д. З одного боку, це створює той ефект тривоги і ошаління, якого, думаю, авторка і прагнула. Але з іншого боку, 400 сторінок цього - ну геть забагато. Весь час одне і те саме бубоніння по колу поступово стало нестерпним.
- Мені сподобалось, як описані були стосунки головного героя і його дружини. Після багатьох років подружнього життя з'являються проблеми, навіть якщо люди все ще кохають одне одного. Але потім їх проблеми і протиріччя просто...фіть, і полетіли десь в космос. Зникли самі собою, і от це мені не дуже було зрозуміло.
- Вся книга про неприємні почуття, і вони знаходять відгук, але знову ж таки, після певної кількості повторів це викликає вже роздратування і просто закочуєш очі. Скільки сотень разів були використані слова "приниження", "безпорадність" і "занепад"? Все у нас не так: країна, народ, влада, культура, і діти не такі, і самі ми не такі. Все образливо, все пропало, скрізь деградація і отупіння, зрада, непозбувна бентега, люди бідкаються. "Читати не модно", "ніхто не..." і "всі уже...". Не всі і не ніхто. Хтось читає, хтось не читає.
- Написано від імені 35-річного програміста, але звучав він, зізнаюсь, як озлоблена бабка під під'їздом. Якого молодого програміста лякають комп'ютери і інтернет, бісять навушники і англіцизми, шокують презервативи, мати, існування порно і мода на відкритий одяг? Таке душне моралізаторство якось не клеїться з героєм, а така недовіра і відторгнення всього нового притаманна старшим людям. І якось дивно, що це притягує стільки його уваги та емоцій.
"У нас уже є маркети і супермаркети. Холдинги, лізинги й консалтинги. Рейтинги, брифінги, автобани і хайвеї. Жлоб-шоу, фаст-фуди і сендвич-бари. Рейдери, трейдери, рокери, брокери, кілери, ділери, трасти й педерасти. Все як у людей. Презервативи можна по телефону замовити. Кілера найняти через інтернет. Місце у парламенті купити."
"Є Міккі Маус і Гаррі Поттер. Але нема Андерсена. Як помер понад століття тому, так більше і не з'являвся."
А що, казка про дівчинку з сірниками, що замерзла насмерть в новорічну ніч - те, без повторення чого наше століття ніяк не може? Гаррі Поттер чим гірше?
Постіним рефреном - ностальгія за прекрасним минулим (або ідеалом, якого ніколи не існувало), критика сучасної молоді і захоплення шестидесятниками, розмови про те, що постійні вибори - це погано, і гроші теж, і як же так, зараз країна живе без ідеології. Знову, це дуже видає вік авторки. Який молодий чоловік буде стільки думати саме про шестидесятників? І критикувати лише тих, хто молодший за нього, і ніколи не старше покоління? Найбільш позитивний персонаж книги - теща, жінка у віці. Ну і цей фльор ностальгії за совком я зовсім не зацінила. Без виборів краще не було. І коли за гроші нічого не можна було купити, бо нічого в країні не було, теж не було краще. І державна ідеологія - не норма для суспільства.
"Я думав, що від мене ще щось залежить. Це ще інерція радянських часів, бо яка б там не була та радянська влада, а вона зі шкільної парти втовкмачувала всім, що "человєк - ето звучіт гордо". І хоч би як вона того "чєловєка" знікчемлювала, як би його не принижувала, а в нього все була ілюзія, що він звучить гордо. А тепер він не звучить гордо, він ніяк не звучить і ні на що не впливає. Тепер єдиний критерій - умовні одиниці. Відтак безумовних цінностей нема. "
November 26, 2024
Ліна Костенко
"Записки українського самашедшего"
"Як там у Гоголя в «Записках сумасшедшего»? «Год 2000 апреля 43 числа». Це ж коли тому самашедшому приверзлася така дата! А ось він уже й минає, цей такий нереальний тоді 2000-й рік.
Час неосяжний, коли він категорія Вічності. А звичайний наш час, повсякденний, мигтить-мигтить, його завжди не вистачає. Він летить, мов експрес, не встигнеш озирнутися, а ти вже вчорашній. Пролітаємо крізь події, підбиваємо підсумки на льоту. Скільки нас, людства, вже є на планеті? Мільярдів шість? І серед них українці, дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер."
Що зробила Костенко? Взяла свої щоденникові записи і переробила в колекцію ниття айтішніка початку нульових, який (о горе!) не звик до матюків!
Рефлексії на тогочасні новини. Простувата філософія. Знову ниття,
ниття і ниття.
Головний герой це "мужчина,який постійно нічого не може вдіяти."
Новини час від часу перекрикуються рекламою, це можливість знову пережити той період.
"Сиділи колись за залізною завісою, ловили кожну вісточку зі світу, — інформація була нашою здобиччю. Тепер ми — здобич інформації."
"Дихай вільно - живи мобільно"
Постійні Есхатологічні конотації, безкінечні новини про катаклізми, очікування кінця світу.
Герой плутає картину "Гріх" Брука і Штука.
Костенко постійно облизує Юлю Тимошенко, вона тут майже що свята:
"Леді Ю усе ще під арештом. І поки Генпрокуратура інкримінує їй туманно сформульовані злочини, намагаючись якнайдовше протримати в ізоляції, поки сімдесят депутатів збираються взяти її на поруки, — тисячі людей прийшли під мури в’язниці привітати її з Міжнародним жіночим днем. Кричать, скандують, надихаються драматизмом моменту, докидають їй проліски і простягають руки, а вона виглядає з-за ґрат і на очах ошелешеної влади, яка так і не зрозуміла законів жанру, перетворюється з колишньої бізнес-леді на Жанну д’Арк."
Одні з найстаріших сторінок про звіряче вбивство Ґонґадзе:
"Матір Ґонґадзе вже теж допустили до опізнання. Сім годин вона дивилася на ті рештки, в яких годі було когось упізнати. Машина швидкої допомоги стояла під моргом. Кілька разів її виводили попідруки до тої машини, вона хапала ковток пов��тря і знову йшла впізнавати. Кажуть, принесла з собою черевик, прикладала до зотлілої стопи, розмір не співпадає.
Ніоба оплакувала своїх дітей. Але їхні кісточки вона в руках не тримала.
А ця мати — цю матір не могли б написати навіть грецькі трагіки!
У ставленні цієї влади до людей є щось зоологічне."
Не обійшлося і без вологих мрій героя про зраду:
"Теща читає Жюль Верна, а я вже хочу Петрарку.
Щоправда, моя Лаура не тягне на створений ним взірець. Та була лагідна й загадкова, а моя вже, як кобра, просто сичить.
Шкода, що в жінках так швидко вмирає Ассоль.
У нас є секретарка, офіс-менеджер, фея фуршетів. Ну, така лялечка, спідничка фру-фру, ноги від шиї, декольте до пояса, йде — все на ній двигтить. Одурманює парфумами, обдаровує усмішками, голосочок — сирена, прив’яжіть мене до комп’ютерного столика, бо зірвусь. Або одягне блузочку без нічого, пуп’янки випинаються, а вона дивиться такими небесними очима, ніби й не розуміє, що у мужчин шок.
Чорт забирай, може, піти наліво? Трохи адреналіну, бо я вже задубів. Дружина мене ігнорує, син не слухається, фірма згортає діяльність. А секретарка — як сон."
Тим не менш, він абсолютний невдаха, ницо підпорядкований дружині:
"Нащо вона бореться за рівноправність зі мною, у мене ж немає ніяких прав, самі обов’язки. Ось втрачу роботу, як будемо жити?
Мало того, що приходить пізно, оголосила бойкот плиті, в холодильнику порожньо, стінки понамерзали. — Голодні? Хочете їсти? — грізно питає вона. — Будь ласка, в кафе «Печера», там кращі страви української кухні.
Чув, що на жінку треба подивитися лівим оком, щоб побачити її емоційний стан. Подивився лівим оком — люта, як сто чортів."
«Нелад з потенцією? — бубонить з репродуктора душевний чоловічий голос. — Про це не говорять. Про це не розмірковують. З цим залишається наодинці кожний чоловік. «САНОПРОСТ» — це здійснення вашої чоловічої мрії». «САНОПРОСТ» — це препарат тривалої дії». «САНОПРОСТ» — це факел вашого життя».
То рекламували «Віаґру», а тепер вже якусь «Імпазу» і цей «факел життя».
Цікавий епізод з путіним, який прогулюється Києвом:
"І ось коли ми вже йшли до підземного переходу, дружина раптом сказала: — путін! — І справді, звідкись там, із вечірнього мороку, від Пасажу, вийшла їх ціла група — чіткі силуети, майже фантоми, вони рухались по Хрещатику, як у якомусь фантастичному фільмі. Попереду президент Росії з її повноважним послом, а за ними, в конфігурації крил кажана, чоловік п’ятнадцять оточення. І так ця процесія пройшла Хрещатиком, очевидно, імпровізовано, без протоколу, без офіційних тутешніх осіб принаймні я їх не бачив, без журналістів і камер, цілком відкрита для народної адорації. Але вечір був уже пізній, людей на Хрещатику залишалося мало, лише якась підпила компанія остовпіла й заскандувала — високі особи заспокоїли захват жестами і пішли далі, повз пам’ятник Леніна, який у рельєфі розкопів і реконструкцій наче балансував над ямою.
Чого вони йшли і що думали, ці люди? Що приємно пройтися напередодні свята столицею дружньої сусідньої держави? Чи все ж таки, мать-перемать городов русскіх! Как же ето случілось, што Украіна уже нє наша?!"
Серед буденних описів раптово вигулькує Джойс:
"Працюю тепер на одному зі старих, дивом ще уцілілих заводів. Умовно його для себе називаю «Кварк», хоч назва в нього колишня, гучна й наукова, але він їй відповідає не більше, ніж цей химерний гіпотетичний кварк. Словом, «Три кварка для містера Марка», як там кигикнули ті чайки у Джойса."
Сильний епізод з русифікованою Лаврою:
"У неділю повів малого в Лавру. Сніг, сіре небо, золоті бані храмів. Красиво. Розповідав йому трохи з історії, трохи з легенд. А якась бабця, підпираючись костуром, все кружляла навколо нас, як підбита ворона. Я думав, може, вона просить, як це буває при храмах, а вона одскочила до групки таких, як сама, і, показуючи на нас костуром, каркнула: — Разговарюють по-украінскі! А здєсь же нізя! Здесь же святая православная Лавра!
Як я поясню це малому? Це ж не кожний дорослий зрозуміє — чому українська мова протипоказана святій православній Лаврі? Та й не тільки українська, і не тільки мова. Це ж ті самі кликуші, що робили хресний хід проти приїзду Папи Римського. Ті, що проти всіх і проти всього, що не є в їхньому розумінні російським, а тому небезпремінно святим. Це ж навіть і не вони — самі б вони не додумались, — це їхні дрімучі душі акумулювали в собі хронічні вже у віках заряди ксенофобії.
Привид ходить по Україні, привид шовінізму. Часом він вилазить на трибуну і вимагає другої державної мови. Часом стрибає по снігу, як підбита ворона, підпираючись костокрилим костуром. Часом курсує в коридорах влади в костюмі від Версаче. Часом вищирюється з нахабної фізіономії заїжджого гостя, часом з простодушної пики тутешнього неандертальця. Часом прикидається президентом, часом народним депутатом. Часом б’ється з іншими привидами, і тоді зчиняється великий бедлам."
А ось про Кучму:
"Наш президент, як завжди, подався до Москви засвідчити свою відданість ідеї Єдиного Економічного Простору. А заодно й презентував свою книгу, написану мовою сусідньої держави, гостро полемічна назва якої «Україна — не Росія» вразила всіх масштабністю історичного мислення."
І звісно, напевно, найсильніші та найактуальніші слова на сьогодні:
«Границы русского мира проходят по границам употребления русского языка», — сказала перша леді Росії.
Отже, кордон російського світу проходить через кухню нашого президента, по коридорах влади, і по нашому коридору теж.
А де ж наш український світ? Де в Україні наш український світ?!
Висновок: це такий собі дайджест від початку 2000 року і до подій Помаранчевої революції. Хороша нагода зануритися в ті події, але головний герой чиї записи читаєш, надто сірий та нікчемний. На початку з'являються ознаки того, що дружина йому зраджує і охолола до нього. Як цю проблему вирішує програміст? Іде вішатися... Еврика! І як за помахом чарівної палички все відразу стає добре: дружина опікає цього безробітного невдаху, любов повертається.
"Потреби в ліках я не відчуваю, мені досить її очей, її рук, вона тепер така ніжна зі мною, така уважна, навіть ту обручку зняла, що була як докір для мене. Я цілую їй руки і не щулюся від її погляду, він тепер безконечно рідний.
Якби я знав, був би давно повісився, і вона б мене любила ще більше. Але й так теж добре. Ось трохи оклигаю, і можна буде починати нове життя. Я почну, мені аби видужати. Вже як людина побувала потойбіч…"
Тьху на такий спосіб вирішення подружньої зради. І наче якось він рятує ситуацію врешті вирушивши на майдан, але неприємний післясмак лишається.
Тепер розумію жінок,які постійно скаржаться на недолугих жіночих персонажок.
"Потроху міняється тональність Майдану, примовкає «Плач Єремії», пісні героїчні, стрілецькі й народні. Зникає дух опору, пафос протистояння, саркастичний національний бурлеск. І ось уже премила російська пісенька, знайома ще з радянських часів, починає домінувати над Майданом — «Оранжевые дяди, оранжевые тети, оранжевый верблюд!». Це вже як лейтмотив Майдану, як його позивні. А що вона російська, то ми ж не якісь націоналісти, ми прихильні до всіх народів. Ми добрі, ми великодушні, ми коли перемагаємо — даємо перемогти нас.
Я боюсь. Отак внесемо їх у владу на своїх плечах, а що, як вони не борці, не герої, а всього лише «оранжевые дяди, оранжевые тети»? Потім вони полиняють або перефарбуються, а я так і залишусь «оранжевим верблюдом»."
"Записки українського самашедшего"
"Як там у Гоголя в «Записках сумасшедшего»? «Год 2000 апреля 43 числа». Це ж коли тому самашедшому приверзлася така дата! А ось він уже й минає, цей такий нереальний тоді 2000-й рік.
Час неосяжний, коли він категорія Вічності. А звичайний наш час, повсякденний, мигтить-мигтить, його завжди не вистачає. Він летить, мов експрес, не встигнеш озирнутися, а ти вже вчорашній. Пролітаємо крізь події, підбиваємо підсумки на льоту. Скільки нас, людства, вже є на планеті? Мільярдів шість? І серед них українці, дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер."
Що зробила Костенко? Взяла свої щоденникові записи і переробила в колекцію ниття айтішніка початку нульових, який (о горе!) не звик до матюків!
Рефлексії на тогочасні новини. Простувата філософія. Знову ниття,
ниття і ниття.
Головний герой це "мужчина,який постійно нічого не може вдіяти."
Новини час від часу перекрикуються рекламою, це можливість знову пережити той період.
"Сиділи колись за залізною завісою, ловили кожну вісточку зі світу, — інформація була нашою здобиччю. Тепер ми — здобич інформації."
"Дихай вільно - живи мобільно"
Постійні Есхатологічні конотації, безкінечні новини про катаклізми, очікування кінця світу.
Герой плутає картину "Гріх" Брука і Штука.
Костенко постійно облизує Юлю Тимошенко, вона тут майже що свята:
"Леді Ю усе ще під арештом. І поки Генпрокуратура інкримінує їй туманно сформульовані злочини, намагаючись якнайдовше протримати в ізоляції, поки сімдесят депутатів збираються взяти її на поруки, — тисячі людей прийшли під мури в’язниці привітати її з Міжнародним жіночим днем. Кричать, скандують, надихаються драматизмом моменту, докидають їй проліски і простягають руки, а вона виглядає з-за ґрат і на очах ошелешеної влади, яка так і не зрозуміла законів жанру, перетворюється з колишньої бізнес-леді на Жанну д’Арк."
Одні з найстаріших сторінок про звіряче вбивство Ґонґадзе:
"Матір Ґонґадзе вже теж допустили до опізнання. Сім годин вона дивилася на ті рештки, в яких годі було когось упізнати. Машина швидкої допомоги стояла під моргом. Кілька разів її виводили попідруки до тої машини, вона хапала ковток пов��тря і знову йшла впізнавати. Кажуть, принесла з собою черевик, прикладала до зотлілої стопи, розмір не співпадає.
Ніоба оплакувала своїх дітей. Але їхні кісточки вона в руках не тримала.
А ця мати — цю матір не могли б написати навіть грецькі трагіки!
У ставленні цієї влади до людей є щось зоологічне."
Не обійшлося і без вологих мрій героя про зраду:
"Теща читає Жюль Верна, а я вже хочу Петрарку.
Щоправда, моя Лаура не тягне на створений ним взірець. Та була лагідна й загадкова, а моя вже, як кобра, просто сичить.
Шкода, що в жінках так швидко вмирає Ассоль.
У нас є секретарка, офіс-менеджер, фея фуршетів. Ну, така лялечка, спідничка фру-фру, ноги від шиї, декольте до пояса, йде — все на ній двигтить. Одурманює парфумами, обдаровує усмішками, голосочок — сирена, прив’яжіть мене до комп’ютерного столика, бо зірвусь. Або одягне блузочку без нічого, пуп’янки випинаються, а вона дивиться такими небесними очима, ніби й не розуміє, що у мужчин шок.
Чорт забирай, може, піти наліво? Трохи адреналіну, бо я вже задубів. Дружина мене ігнорує, син не слухається, фірма згортає діяльність. А секретарка — як сон."
Тим не менш, він абсолютний невдаха, ницо підпорядкований дружині:
"Нащо вона бореться за рівноправність зі мною, у мене ж немає ніяких прав, самі обов’язки. Ось втрачу роботу, як будемо жити?
Мало того, що приходить пізно, оголосила бойкот плиті, в холодильнику порожньо, стінки понамерзали. — Голодні? Хочете їсти? — грізно питає вона. — Будь ласка, в кафе «Печера», там кращі страви української кухні.
Чув, що на жінку треба подивитися лівим оком, щоб побачити її емоційний стан. Подивився лівим оком — люта, як сто чортів."
«Нелад з потенцією? — бубонить з репродуктора душевний чоловічий голос. — Про це не говорять. Про це не розмірковують. З цим залишається наодинці кожний чоловік. «САНОПРОСТ» — це здійснення вашої чоловічої мрії». «САНОПРОСТ» — це препарат тривалої дії». «САНОПРОСТ» — це факел вашого життя».
То рекламували «Віаґру», а тепер вже якусь «Імпазу» і цей «факел життя».
Цікавий епізод з путіним, який прогулюється Києвом:
"І ось коли ми вже йшли до підземного переходу, дружина раптом сказала: — путін! — І справді, звідкись там, із вечірнього мороку, від Пасажу, вийшла їх ціла група — чіткі силуети, майже фантоми, вони рухались по Хрещатику, як у якомусь фантастичному фільмі. Попереду президент Росії з її повноважним послом, а за ними, в конфігурації крил кажана, чоловік п’ятнадцять оточення. І так ця процесія пройшла Хрещатиком, очевидно, імпровізовано, без протоколу, без офіційних тутешніх осіб принаймні я їх не бачив, без журналістів і камер, цілком відкрита для народної адорації. Але вечір був уже пізній, людей на Хрещатику залишалося мало, лише якась підпила компанія остовпіла й заскандувала — високі особи заспокоїли захват жестами і пішли далі, повз пам’ятник Леніна, який у рельєфі розкопів і реконструкцій наче балансував над ямою.
Чого вони йшли і що думали, ці люди? Що приємно пройтися напередодні свята столицею дружньої сусідньої держави? Чи все ж таки, мать-перемать городов русскіх! Как же ето случілось, што Украіна уже нє наша?!"
Серед буденних описів раптово вигулькує Джойс:
"Працюю тепер на одному зі старих, дивом ще уцілілих заводів. Умовно його для себе називаю «Кварк», хоч назва в нього колишня, гучна й наукова, але він їй відповідає не більше, ніж цей химерний гіпотетичний кварк. Словом, «Три кварка для містера Марка», як там кигикнули ті чайки у Джойса."
Сильний епізод з русифікованою Лаврою:
"У неділю повів малого в Лавру. Сніг, сіре небо, золоті бані храмів. Красиво. Розповідав йому трохи з історії, трохи з легенд. А якась бабця, підпираючись костуром, все кружляла навколо нас, як підбита ворона. Я думав, може, вона просить, як це буває при храмах, а вона одскочила до групки таких, як сама, і, показуючи на нас костуром, каркнула: — Разговарюють по-украінскі! А здєсь же нізя! Здесь же святая православная Лавра!
Як я поясню це малому? Це ж не кожний дорослий зрозуміє — чому українська мова протипоказана святій православній Лаврі? Та й не тільки українська, і не тільки мова. Це ж ті самі кликуші, що робили хресний хід проти приїзду Папи Римського. Ті, що проти всіх і проти всього, що не є в їхньому розумінні російським, а тому небезпремінно святим. Це ж навіть і не вони — самі б вони не додумались, — це їхні дрімучі душі акумулювали в собі хронічні вже у віках заряди ксенофобії.
Привид ходить по Україні, привид шовінізму. Часом він вилазить на трибуну і вимагає другої державної мови. Часом стрибає по снігу, як підбита ворона, підпираючись костокрилим костуром. Часом курсує в коридорах влади в костюмі від Версаче. Часом вищирюється з нахабної фізіономії заїжджого гостя, часом з простодушної пики тутешнього неандертальця. Часом прикидається президентом, часом народним депутатом. Часом б’ється з іншими привидами, і тоді зчиняється великий бедлам."
А ось про Кучму:
"Наш президент, як завжди, подався до Москви засвідчити свою відданість ідеї Єдиного Економічного Простору. А заодно й презентував свою книгу, написану мовою сусідньої держави, гостро полемічна назва якої «Україна — не Росія» вразила всіх масштабністю історичного мислення."
І звісно, напевно, найсильніші та найактуальніші слова на сьогодні:
«Границы русского мира проходят по границам употребления русского языка», — сказала перша леді Росії.
Отже, кордон російського світу проходить через кухню нашого президента, по коридорах влади, і по нашому коридору теж.
А де ж наш український світ? Де в Україні наш український світ?!
Висновок: це такий собі дайджест від початку 2000 року і до подій Помаранчевої революції. Хороша нагода зануритися в ті події, але головний герой чиї записи читаєш, надто сірий та нікчемний. На початку з'являються ознаки того, що дружина йому зраджує і охолола до нього. Як цю проблему вирішує програміст? Іде вішатися... Еврика! І як за помахом чарівної палички все відразу стає добре: дружина опікає цього безробітного невдаху, любов повертається.
"Потреби в ліках я не відчуваю, мені досить її очей, її рук, вона тепер така ніжна зі мною, така уважна, навіть ту обручку зняла, що була як докір для мене. Я цілую їй руки і не щулюся від її погляду, він тепер безконечно рідний.
Якби я знав, був би давно повісився, і вона б мене любила ще більше. Але й так теж добре. Ось трохи оклигаю, і можна буде починати нове життя. Я почну, мені аби видужати. Вже як людина побувала потойбіч…"
Тьху на такий спосіб вирішення подружньої зради. І наче якось він рятує ситуацію врешті вирушивши на майдан, але неприємний післясмак лишається.
Тепер розумію жінок,які постійно скаржаться на недолугих жіночих персонажок.
"Потроху міняється тональність Майдану, примовкає «Плач Єремії», пісні героїчні, стрілецькі й народні. Зникає дух опору, пафос протистояння, саркастичний національний бурлеск. І ось уже премила російська пісенька, знайома ще з радянських часів, починає домінувати над Майданом — «Оранжевые дяди, оранжевые тети, оранжевый верблюд!». Це вже як лейтмотив Майдану, як його позивні. А що вона російська, то ми ж не якісь націоналісти, ми прихильні до всіх народів. Ми добрі, ми великодушні, ми коли перемагаємо — даємо перемогти нас.
Я боюсь. Отак внесемо їх у владу на своїх плечах, а що, як вони не борці, не герої, а всього лише «оранжевые дяди, оранжевые тети»? Потім вони полиняють або перефарбуються, а я так і залишусь «оранжевим верблюдом»."
May 29, 2025
Це не зовсім роман, а ретроспектива авторки на події початку 2000х. Але це не применшує літературної цінності. Особливо пізнавально це буде читати людям від 35 років, бо коли я читав, то постійно пригадував, де я був в ці моменти й що коїлось в державі.
September 5, 2022
Колись був такий серіал "Одного разу у казці", який я не те щоб релігійно дивилася, але одна з його цитат закарбувалася мені в пам'яті по сьогодні.
"When you see the future, there is irony everywhere." - казав Румпельштільцхен, і я постійно згадувала цей рядок поки читала цю книжку. Бо з віддалі часу, що пройшов з моменту подій та написання цієї історії, іронію тут дійсно можна вгледіти буквально на кожній сторінці.
"Записки українського самашедшого" - це свого роду хронологія подій життя України та світу з 2002 по 2004 очима звичайного жителя Києва, учасника Революції на граніті, який розчарувався в житті та явно не знає, що таке інформаційний детокс.
Для мене ця книжка вийшла дуже оптимістичною, хоча, визнаю, вона явно такою не задумувалася. А читати її в 2010-му, коли вона саме вийшла, було, напевно, взагалі екстра погано, бо здавалося, що вся та боротьба була намарно і що всі найгірші твердження головного героя правдиві. Читаючи ж її зараз, у 2022 році, під час повномасштабної війни росії проти України, ця книжка надихала мене багато в чому саме тим, як сильно помилявся головний герой. І його, напевно, можна зрозуміти. Він розчарований романтик, який колись повірив в ідею Революції на граніті, але не отримав бажаного результату і з того часу все більше й більше втрачав віру в український народ та в українську державність, аж поки не повернув її собі знову. Але цього разу більш реалістичну (принаймні я так сподіваюся).
"Все одно за владу буде соромно, за будь-яку владу час від часу буває соромно. А от за Україну соромно вже не буде, і моє місце серед цих людей."
Окремо хочеться відзначити стосунки головного героя та його дружини. Кохання, яке зародилося на тій же Революції на граніті, вже добряче притупилося та вивітрилося на початку цієї історії. Дружина також розчарована невиправданим очікуваннями, вдарилася в іншу крайність - гнів. І я не скажу, що моментами мене не пересмикувало від сексизму чи то головного героя чи то Ліни Костенко, але загалом їхні стосунки та відродження їхнього кохання здалося мені прямою паралеллю ставлення головного героя до України. Це як у Вінграновського, у якого, здається, любов до України маскувалася любовною лірикою.
"І як неймовірно виросла
Дівчина в темно-зеленому платті
Любове моя
Як би тебе не ганьбили
Як би не зменшували тебе
З ночі у ніч
Ти рости починаєш спочатку."
І тому саме таким ніжним та тремким було їхнє "Я так і думав (-ла). Я розумію. Не застудися.", коли вони врешті знову бачать одне в одному саме ту людину, в яку закохалися.
"When you see the future, there is irony everywhere." - казав Румпельштільцхен, і я постійно згадувала цей рядок поки читала цю книжку. Бо з віддалі часу, що пройшов з моменту подій та написання цієї історії, іронію тут дійсно можна вгледіти буквально на кожній сторінці.
"Записки українського самашедшого" - це свого роду хронологія подій життя України та світу з 2002 по 2004 очима звичайного жителя Києва, учасника Революції на граніті, який розчарувався в житті та явно не знає, що таке інформаційний детокс.
Для мене ця книжка вийшла дуже оптимістичною, хоча, визнаю, вона явно такою не задумувалася. А читати її в 2010-му, коли вона саме вийшла, було, напевно, взагалі екстра погано, бо здавалося, що вся та боротьба була намарно і що всі найгірші твердження головного героя правдиві. Читаючи ж її зараз, у 2022 році, під час повномасштабної війни росії проти України, ця книжка надихала мене багато в чому саме тим, як сильно помилявся головний герой. І його, напевно, можна зрозуміти. Він розчарований романтик, який колись повірив в ідею Революції на граніті, але не отримав бажаного результату і з того часу все більше й більше втрачав віру в український народ та в українську державність, аж поки не повернув її собі знову. Але цього разу більш реалістичну (принаймні я так сподіваюся).
"Все одно за владу буде соромно, за будь-яку владу час від часу буває соромно. А от за Україну соромно вже не буде, і моє місце серед цих людей."
Окремо хочеться відзначити стосунки головного героя та його дружини. Кохання, яке зародилося на тій же Революції на граніті, вже добряче притупилося та вивітрилося на початку цієї історії. Дружина також розчарована невиправданим очікуваннями, вдарилася в іншу крайність - гнів. І я не скажу, що моментами мене не пересмикувало від сексизму чи то головного героя чи то Ліни Костенко, але загалом їхні стосунки та відродження їхнього кохання здалося мені прямою паралеллю ставлення головного героя до України. Це як у Вінграновського, у якого, здається, любов до України маскувалася любовною лірикою.
"І як неймовірно виросла
Дівчина в темно-зеленому платті
Любове моя
Як би тебе не ганьбили
Як би не зменшували тебе
З ночі у ніч
Ти рости починаєш спочатку."
І тому саме таким ніжним та тремким було їхнє "Я так і думав (-ла). Я розумію. Не застудися.", коли вони врешті знову бачать одне в одному саме ту людину, в яку закохалися.
August 5, 2014
http://mycosyreads.blogspot.com/2014/...
Дуже важка книга. В плані контенту – однозначно актуальна для нас завжди, особливо зараз. Я вважаю, кожен українець повинен у неї хоча б зазирнути. Вона важка, вона сумна, вона глибока, під час читання хочеться вийти у вікно. Але вона пробудить вас до думки, це вже що напевне.
Автор цих записок українець, звичайнісінький, який має свої особисті проблеми, та проблеми Батьківщини його турбують чи не більш. Протагоніст надзвичайно гостро реагує на все, що відбувається в світі. В нього ніяк не виходить абстрагуватись. І відчуваючи цей надлишок інформації він вирішує все виливати в свої записки.
Паралельно з переживаннями патріотичного характеру, чоловік переживає незгоди і в своєму шлюбі. В книзі присутні цікаві думки щодо кохання в цілому, як від покоління до покоління змінюються цінності, змінюється вартість любові. Звичайно, це також сильно впливає на нього.
Та перш за все ця книга не про новини і навіть не про Україну, а про людей. Як свідомі українці живуть в сучасних умовах (а точніше виживають), як будують свої стосунки, як дивляться на світ, як починають спочатку.
Не знаю скільки разів я полишала цю книгу, та все ж закінчила. Для мене художньої цінності вона не несла, проте несла цінність духовну, моральну, патріотичну. Як на мене, занадто депресивно. Не хочеться вже нічого, нікого, ніяк. Та читати варто – щоб скласти своє враження.
Дуже важка книга. В плані контенту – однозначно актуальна для нас завжди, особливо зараз. Я вважаю, кожен українець повинен у неї хоча б зазирнути. Вона важка, вона сумна, вона глибока, під час читання хочеться вийти у вікно. Але вона пробудить вас до думки, це вже що напевне.
Автор цих записок українець, звичайнісінький, який має свої особисті проблеми, та проблеми Батьківщини його турбують чи не більш. Протагоніст надзвичайно гостро реагує на все, що відбувається в світі. В нього ніяк не виходить абстрагуватись. І відчуваючи цей надлишок інформації він вирішує все виливати в свої записки.
Паралельно з переживаннями патріотичного характеру, чоловік переживає незгоди і в своєму шлюбі. В книзі присутні цікаві думки щодо кохання в цілому, як від покоління до покоління змінюються цінності, змінюється вартість любові. Звичайно, це також сильно впливає на нього.
Та перш за все ця книга не про новини і навіть не про Україну, а про людей. Як свідомі українці живуть в сучасних умовах (а точніше виживають), як будують свої стосунки, як дивляться на світ, як починають спочатку.
Не знаю скільки разів я полишала цю книгу, та все ж закінчила. Для мене художньої цінності вона не несла, проте несла цінність духовну, моральну, патріотичну. Як на мене, занадто депресивно. Не хочеться вже нічого, нікого, ніяк. Та читати варто – щоб скласти своє враження.
June 16, 2022
В цій книзі ледь не на кожній сторінці є сентенції, які можна розбирати на цитати і крилаті фрази. Зізнаюся, часом треба було примушувати себе продовжувати пробиратися крізь гори негатив і депресії, які збирає головний герой. Але те, як Ліна Костенко пише про подружні стосунки, перекриває все решту.
У 2022 році, в час повномасштабної російсько-української війни, дуже корисно почитати "Записки...", щоби згадати, як Україна поступово йшла до цієї трагедії. Як її ділили на Схід і Захід, україномовних і російськомовних, як слова "патріот" і "націоналіст" перетворювали на тавро. А ще авторка дуже влучно описала український політикум: "Об’єднуються дони й подонки. Роз’єднуються патріоти".
Боляче було читати про все те трагічне, що щодня відбувається у світі та Україні. Але я дякую Ліні Василівні за те, як майстерно вона показала, що навіть у глибокій кризі кожна сім'я, кожне подружжя має шанс на порятунок і відродження. Головне, аби в ній берегли жаринку кохання і ніжності.
У 2022 році, в час повномасштабної російсько-української війни, дуже корисно почитати "Записки...", щоби згадати, як Україна поступово йшла до цієї трагедії. Як її ділили на Схід і Захід, україномовних і російськомовних, як слова "патріот" і "націоналіст" перетворювали на тавро. А ще авторка дуже влучно описала український політикум: "Об’єднуються дони й подонки. Роз’єднуються патріоти".
Боляче було читати про все те трагічне, що щодня відбувається у світі та Україні. Але я дякую Ліні Василівні за те, як майстерно вона показала, що навіть у глибокій кризі кожна сім'я, кожне подружжя має шанс на порятунок і відродження. Головне, аби в ній берегли жаринку кохання і ніжності.
August 4, 2015
"Так історично склалося. Так історично розклалося. Продукти того розкладу отруїли суспільство, от воно й тхне."
Ліна Костенко, "Записки країнського самашедшого"
У 2001 році мені було 5 років; що може пам'ятати дитина, яка закінчувала дитсадок, про суспільні катаклізми, від яких здригалася Україна? Але я чудово пам'ятаю Помаранчеву, "безкровну" революцію, це був другий клас, і мої однокласники, як і Україна, розкололися на табір "помаранчевих" і табір "синьо-білих", ще цілком не розуміючи тих рокових подій.
Останні сторінки, що присвячені Майдану, я прочитала із великим запалом і не могла не співвідносити те, про що там написано, з Революцією Гідності. Мене захопило те, як переживання всіх українців зібралися в одній людині й вилилися на папір чорно-білими рядками. Мене захопило те, як письменниця вустами чоловіка майже обожествляє жінку; сподіваюся в Україні ще залишилися мужчини, що здатні так палко кохати свою жінку. Мене захопило те, як пересічна людина намагається вижити в сучасному інформаційному цунамі, коли факти і їх оцінки люються з усіх щілей, коли вже неможливо довше затримувати дихання, ти відкриваєшся назустріч цій хвилі, і вона поглинає тебе повністю. А потім ще дев'ятим валом добиває це деморалізоване суспільство, яке не поважає ні навколишній світ, ні себе. Дійсно, із таким шаленим потоком негативної інформації будь-якій людині, живучи в сучасному суспільстві, важко залишатися адекватною.
Для того, щоб залишатися психічно здоровим у сучасному світі, я знайша лише три варіанти поведінки: замкнутися і не сприймати взагалі ніякої інформації (але за такої умови світ перебуватиме від вас у зоні "відчуження"), сприймати лише позитивну й більш-менш нейтральну інформацію (але ви будете дивитися на світ, ніби через рожеві окуляри) і сприймати всю інформацію, але негативну - дозовано, порціями (це дуже важко, завжди присутній ризик не втриматися, зірватися і потонути; сама я поки що взагалі не знаю, як можливо дозувати інформацію, та сподіваюся, що колись зрозумію і навчуся). Кожен вибирає те, що йому ближче, на що вистачить сил. Але від потоку трагічних подій, які головний герой подає без зупинок для морального відновлення, мені ставало дедалі страшніше. Від цього і залишився невеличкий негативний осад. Зрозуміло, що і зараз кожної хвилини відбуваються катастрофи, що вражають і лякають світ, але чомусь саме від книжки мені як ніколи стало страшно. Залишається лише сподіватися, що світ колись схаменеться, переосмислить все горе і нещастя, яке саме ж собі і створило, головне, щоб не було пізно.
Патріотизм, з яким описано тогочасні події в Україні, вартий найвищиго звання. Головний герой повсякчас шукає головної причини того, чому наша країна така знедолена, кожен чужак хоче відірвати від неї ласий кусень, і щоб побільше. А причину цю знайти він не може, адже наша історія просто повна такою купою факторів, які, злившись у одне ціле, призвели до того, що ми маємо. А однієї, головної причини, позбувшись якої, ми б стали процвітаючими, немає. Здається, що наш народ приречений на вічну боротьбу за своє існування. Слава Богу, ми нація, яка ніколи не здається, не втрачає віри у світле майбутнє. Можливо, боротись вже залишилося і не так довго? Сподівання, сподівання..
Якби мені сказали описату цю книжку одним словом, я б сказала: "Вражаюча". Отож, якщо ви шукаєте щось таке, від чого ви довго не зможете прийти до тями, то ця книжка для вас.
Ліна Костенко, "Записки країнського самашедшого"
У 2001 році мені було 5 років; що може пам'ятати дитина, яка закінчувала дитсадок, про суспільні катаклізми, від яких здригалася Україна? Але я чудово пам'ятаю Помаранчеву, "безкровну" революцію, це був другий клас, і мої однокласники, як і Україна, розкололися на табір "помаранчевих" і табір "синьо-білих", ще цілком не розуміючи тих рокових подій.
Останні сторінки, що присвячені Майдану, я прочитала із великим запалом і не могла не співвідносити те, про що там написано, з Революцією Гідності. Мене захопило те, як переживання всіх українців зібралися в одній людині й вилилися на папір чорно-білими рядками. Мене захопило те, як письменниця вустами чоловіка майже обожествляє жінку; сподіваюся в Україні ще залишилися мужчини, що здатні так палко кохати свою жінку. Мене захопило те, як пересічна людина намагається вижити в сучасному інформаційному цунамі, коли факти і їх оцінки люються з усіх щілей, коли вже неможливо довше затримувати дихання, ти відкриваєшся назустріч цій хвилі, і вона поглинає тебе повністю. А потім ще дев'ятим валом добиває це деморалізоване суспільство, яке не поважає ні навколишній світ, ні себе. Дійсно, із таким шаленим потоком негативної інформації будь-якій людині, живучи в сучасному суспільстві, важко залишатися адекватною.
Для того, щоб залишатися психічно здоровим у сучасному світі, я знайша лише три варіанти поведінки: замкнутися і не сприймати взагалі ніякої інформації (але за такої умови світ перебуватиме від вас у зоні "відчуження"), сприймати лише позитивну й більш-менш нейтральну інформацію (але ви будете дивитися на світ, ніби через рожеві окуляри) і сприймати всю інформацію, але негативну - дозовано, порціями (це дуже важко, завжди присутній ризик не втриматися, зірватися і потонути; сама я поки що взагалі не знаю, як можливо дозувати інформацію, та сподіваюся, що колись зрозумію і навчуся). Кожен вибирає те, що йому ближче, на що вистачить сил. Але від потоку трагічних подій, які головний герой подає без зупинок для морального відновлення, мені ставало дедалі страшніше. Від цього і залишився невеличкий негативний осад. Зрозуміло, що і зараз кожної хвилини відбуваються катастрофи, що вражають і лякають світ, але чомусь саме від книжки мені як ніколи стало страшно. Залишається лише сподіватися, що світ колись схаменеться, переосмислить все горе і нещастя, яке саме ж собі і створило, головне, щоб не було пізно.
Патріотизм, з яким описано тогочасні події в Україні, вартий найвищиго звання. Головний герой повсякчас шукає головної причини того, чому наша країна така знедолена, кожен чужак хоче відірвати від неї ласий кусень, і щоб побільше. А причину цю знайти він не може, адже наша історія просто повна такою купою факторів, які, злившись у одне ціле, призвели до того, що ми маємо. А однієї, головної причини, позбувшись якої, ми б стали процвітаючими, немає. Здається, що наш народ приречений на вічну боротьбу за своє існування. Слава Богу, ми нація, яка ніколи не здається, не втрачає віри у світле майбутнє. Можливо, боротись вже залишилося і не так довго? Сподівання, сподівання..
Якби мені сказали описату цю книжку одним словом, я б сказала: "Вражаюча". Отож, якщо ви шукаєте щось таке, від чого ви довго не зможете прийти до тями, то ця книжка для вас.
January 28, 2025
Ця книга не сприймається мною як роман як такий. Радше це архів подій початку 2000х. Вкраплення сприйняття себе і світу навколо заявленим програмістом - архів почуттів середньостатистичних людей у той час. "Заявлений програміст", бо я не можу назвати його головним героєм. Як такого головного героя тут нема.
Для тих, хто застав ті часи свідомим - чтиво доволі депресивне. Щось пам'ятається дуже добре, про якісь події пам'ять освіжилась. Розуміння того, що історія циклічна, а українці у масі своїй нічому не вчаться. А тим паче можновладці. Схоже, у нас така собі традиція +- кожну декаду щось відстоювати на майданах.
Для покоління, яке на початку 2000х тільки народилось - чудова можливість ознайомитись з тими часами в легкій формі без задушливих історичних дат.
Для тих, хто застав ті часи свідомим - чтиво доволі депресивне. Щось пам'ятається дуже добре, про якісь події пам'ять освіжилась. Розуміння того, що історія циклічна, а українці у масі своїй нічому не вчаться. А тим паче можновладці. Схоже, у нас така собі традиція +- кожну декаду щось відстоювати на майданах.
Для покоління, яке на початку 2000х тільки народилось - чудова можливість ознайомитись з тими часами в легкій формі без задушливих історичних дат.
January 31, 2023
Про цю книгу було стільки несхвальних відгуків, критики й негативу, що я довго не наважувалась її читати.
А дарма.
Чи навпаки - добре, що вона дочекалась у мене влучного часу. Бо зараз, у 2023-му році, під час загарбницької війни, яку підступно розв’язала Росія проти України, я прочитала цей твір, затамувавши подих і смакуючи кожне слово, ловлячи кожну цитату авторки.
Багато висловів з книги вже стали крилатими і зустрічались мені й раніше деінде, особливо на просторах інтернету, адже Ліна Костенко дуже гостра й дотепна на язик і це підхоплює та розносить публіка. А зараз і поготів, критика російської агресії, імперської експансії, вкладена в уста головного героя роману, звучить особливо гостро й актуально.
Я розумію, що ця книга не для всіх. Її читати не просто. Вона невесела (радше навіть депресивна), вона монотонна. Тут немає карколомного сюжету й цікавих персонажів. Тут тільки сумна хронологія українських двохтисячних, але! очима небайдужої людини (а небайдужість - це ой як важливо)
Зрештою, назва твору відповідає суті. Це записки, спогади, такий собі щоденник пересічного українського громадянина про все, що відбувається навколо нього в новинах і турбує його. Самашедший, як він сам про себе думає, бо «Життя світу - це теж і моє життя» - пояснює дружині.
Якщо книгу візьме читач старше тридцяти років, то йому може бути нецікава описана в ній хронологія тільки тому, що він і так це все застав і пам‘ятає. Але поколінню молодшому, як, наприклад, мені, інформація з книги допоможе навести лад в голові стосовно подій в українському суспільстві двадцятирічної давнини, про які в дитинстві всі чули, але не до кінця розуміли. Особливо, якщо тема історії, української ідентичності, мови, національної гідності хвилює й болить так само, як і Ліні Костенко.
А дарма.
Чи навпаки - добре, що вона дочекалась у мене влучного часу. Бо зараз, у 2023-му році, під час загарбницької війни, яку підступно розв’язала Росія проти України, я прочитала цей твір, затамувавши подих і смакуючи кожне слово, ловлячи кожну цитату авторки.
Багато висловів з книги вже стали крилатими і зустрічались мені й раніше деінде, особливо на просторах інтернету, адже Ліна Костенко дуже гостра й дотепна на язик і це підхоплює та розносить публіка. А зараз і поготів, критика російської агресії, імперської експансії, вкладена в уста головного героя роману, звучить особливо гостро й актуально.
Я розумію, що ця книга не для всіх. Її читати не просто. Вона невесела (радше навіть депресивна), вона монотонна. Тут немає карколомного сюжету й цікавих персонажів. Тут тільки сумна хронологія українських двохтисячних, але! очима небайдужої людини (а небайдужість - це ой як важливо)
Зрештою, назва твору відповідає суті. Це записки, спогади, такий собі щоденник пересічного українського громадянина про все, що відбувається навколо нього в новинах і турбує його. Самашедший, як він сам про себе думає, бо «Життя світу - це теж і моє життя» - пояснює дружині.
Якщо книгу візьме читач старше тридцяти років, то йому може бути нецікава описана в ній хронологія тільки тому, що він і так це все застав і пам‘ятає. Але поколінню молодшому, як, наприклад, мені, інформація з книги допоможе навести лад в голові стосовно подій в українському суспільстві двадцятирічної давнини, про які в дитинстві всі чули, але не до кінця розуміли. Особливо, якщо тема історії, української ідентичності, мови, національної гідності хвилює й болить так само, як і Ліні Костенко.
February 22, 2023
Не здивувалася, що дуже схвальний відгук на книжку поставив читач, у якого одна з останніх прочитаних книг "продуктивньій программист". Якщо не мати за плечима багатого читацького досвіду, то підійде і піде як тьоща під лід. Як і Пауло Коельо, - трошки історії, трошки досвіду, трошки власних поглядів на стосунки, - добре володіння мовою, - і хоп, - людям подобається. Може і єнотам теж сподобалося б. Не знаю, але цікаво що б відповіли на це єноти. Єноти б відповіли: "Ти знаєш, що ти - не диня? Не знаєш, бо вже почалось, мабуть, майбутнє"
May 24, 2023
У голові проносяться події, які стали для багатьох новою хвилею сили. Памʼятаю, як проводжали рідних на майдан з бажанням теж туди поїхати. Все що нам залишалося це дивитися телемарафон, бо дітям на Майдані не місце. Досі можемо з коліжанками переспівати всі пісні Помаранчевої революції.
Ліна Костенко дуже вміло передає усю хронологію подій, усі переживання людей, від яких щемить серце.
Ця книга піднімає масу емоцій, бо це до болю мені знайомо.
Ліна Костенко дуже вміло передає усю хронологію подій, усі переживання людей, від яких щемить серце.
Ця книга піднімає масу емоцій, бо це до болю мені знайомо.
Read
November 14, 2022У 2022 році було дуже важко читати цю книгу. Відчуття безсилля і жаху від розуміння того, що буде далі після такої очікуваної та надважливої Помаранчевої революції: Революція Гідності, анексія Криму, війна, повномасштабна війна, окупація, смерті, смерті, смерті тих людей, які ще тоді хотіли просто жити в демократичній країні, вибирати президентів, закривати свої мовні та культурні потреби.
May 27, 2014
Головний герой забагато думає і зовсім нічого не робить... Нудьга й печаль.
January 9, 2024
Важка книга. Якби це не було аудіо, мабуть, читала б рік і відкладала. Важка не у деталях, а у правдивості і депресивності. Тут якраз така дуже яскрава депресія відчувається: огидна, дратівлива, безвихідна, безнадійна. Портрет України у 2000, флешбек до моєї юності, багато лицемірства. Враховуючи усе прочитане мною за останні кілька тижнів ("За лаштунками імперії", "Забуття"), мені хочеться проблюватись від реальності, бо вона огидна і дуже сумна.
Цікавий формат роману, майже уся книга - заголовки новин. Красива гра тексту.
Цікавий формат роману, майже уся книга - заголовки новин. Красива гра тексту.
August 12, 2022
“Записки українського самашедшего” － перший опублікований прозовий роман поетеси Ліни Костенко, який вперше побачив світ у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» у грудні 2010 року.
.
.
35-річний програміст не може зрозуміти, що з ним: лікарі кажуть, що він психологічно здоровий, але себе таким не відчуває. А все через те, що за вікном у світі відбувається якесь безглуздя.
⠀
І це його записки, де він малює епоху.
.
.
Сказати, що це геніально, нічого не сказати. Словами не передати, як це написано.
⠀
Так хотілося хоч трохи сперечатися з Ліною Костенко, але ні, її словами пролунала істина.
⠀
Пам'ять. Люди часто забувають, або, як каже автор, адаптуються. Екстримальний туризм до Чорнобиля чи сталінських концтаборів, сувеніри у вигляді літачка, що врізається у вежі-близнюки... Так і є, все так і є.
⠀
Війни, тероризм, аварії, катаклізми – і так по колу. Жорстокі уроки історії, які нічого так і не навчили.
⠀
У сучасних літературних колах запитують: чи вважати роман Ліни Костенко політичним? Для мене він швидше історичний, бо краще за будь-який шкільний підручник розповідає про те, що відбувалося в Україні та світі після того, як людство увійшло в нове тисячоліття (міленіум) – у 2000-2004 роках.
⠀
Кажуть, нам подобаються ті твори, де видно відлуння наших власних думок. І для мене це саме така книжка.
⠀
Роман приречений на вічність.
⠀
P. S. У назві немає друкарської помилки: “сама йду” – саме така вона, Ліна Костенко.
.
.
Цікаві факти:
⠀
🌟 Це перша абсолютно нова книга Ліни Костенко за останні 20 років;
⠀
🌟 Поетеса писала «Записки» майже 10 років;
⠀
🌟 Книга насичена ремінісценціями та прямими цитатами з творів Гоголя, а також з «Майстра та Маргарити» Булгакова.
.
.
35-річний програміст не може зрозуміти, що з ним: лікарі кажуть, що він психологічно здоровий, але себе таким не відчуває. А все через те, що за вікном у світі відбувається якесь безглуздя.
⠀
І це його записки, де він малює епоху.
.
.
Сказати, що це геніально, нічого не сказати. Словами не передати, як це написано.
⠀
Так хотілося хоч трохи сперечатися з Ліною Костенко, але ні, її словами пролунала істина.
⠀
Пам'ять. Люди часто забувають, або, як каже автор, адаптуються. Екстримальний туризм до Чорнобиля чи сталінських концтаборів, сувеніри у вигляді літачка, що врізається у вежі-близнюки... Так і є, все так і є.
⠀
Війни, тероризм, аварії, катаклізми – і так по колу. Жорстокі уроки історії, які нічого так і не навчили.
⠀
У сучасних літературних колах запитують: чи вважати роман Ліни Костенко політичним? Для мене він швидше історичний, бо краще за будь-який шкільний підручник розповідає про те, що відбувалося в Україні та світі після того, як людство увійшло в нове тисячоліття (міленіум) – у 2000-2004 роках.
⠀
Кажуть, нам подобаються ті твори, де видно відлуння наших власних думок. І для мене це саме така книжка.
⠀
Роман приречений на вічність.
⠀
P. S. У назві немає друкарської помилки: “сама йду” – саме така вона, Ліна Костенко.
.
.
Цікаві факти:
⠀
🌟 Це перша абсолютно нова книга Ліни Костенко за останні 20 років;
⠀
🌟 Поетеса писала «Записки» майже 10 років;
⠀
🌟 Книга насичена ремінісценціями та прямими цитатами з творів Гоголя, а також з «Майстра та Маргарити» Булгакова.
November 22, 2023
Не розумію відгуків під даним твором в стилі «гидко»/ «паскудно» / депресивно.
Бо, особисто в мене, пів книги покреслені олівцем з вподобаними тезами.
Я бралась читати записки у 18, коли мені бракувало, відверто кажучи, розуму, та й самоідентифікації. Отож у 18 вони мені теж здались «якимсь дурнявим твором ні про що», закинула за пару сторінок. У 24 спрацювало в зворотню сторону.
Сторінки історії з мого дитинства, які я ще не могла усвідомити, але в свої 5 памʼятаю, як співала «разом нас багато», бо чула по телевізору, в бабусі вдома стояли оранжеві прапорці у вазі, а в школу ходила з щоденником на обкладинці якого красувалась леді Ю. з білим тигром.
Мені зараз, як ніколи, хочеться надолужувати ті історичні прогалини, які я пропустила і в контексті яких ніколи не жила, та й здавались вони мені не такими й важливими. Чула за Гонгадзе, та чи була зацікавлена? Ні. Оранжева революція? Ну так, була, а чи знала ПРО ЩО? Ні. Чи могла я знати, не читаючи твору, що Майдан 14-го вже БУВ («так це ж було вже!») і герої не змінились, і схема та ж сама? Ні.
Вважаю, що кожному поколінню потрібні свої Записки. Щоб ми знали, щоб ми памʼятали. Що ми не одні і це з нами не вперше, думки наші не нові, розчарування не заново, а той біль - наш загальний. Щоб розуміти, що не буває поколінь гірших чи кращих, є інші, але ж ціль у нас одна. І мука твоя єдина, і очі твої одні.
Бо, особисто в мене, пів книги покреслені олівцем з вподобаними тезами.
Я бралась читати записки у 18, коли мені бракувало, відверто кажучи, розуму, та й самоідентифікації. Отож у 18 вони мені теж здались «якимсь дурнявим твором ні про що», закинула за пару сторінок. У 24 спрацювало в зворотню сторону.
Сторінки історії з мого дитинства, які я ще не могла усвідомити, але в свої 5 памʼятаю, як співала «разом нас багато», бо чула по телевізору, в бабусі вдома стояли оранжеві прапорці у вазі, а в школу ходила з щоденником на обкладинці якого красувалась леді Ю. з білим тигром.
Мені зараз, як ніколи, хочеться надолужувати ті історичні прогалини, які я пропустила і в контексті яких ніколи не жила, та й здавались вони мені не такими й важливими. Чула за Гонгадзе, та чи була зацікавлена? Ні. Оранжева революція? Ну так, була, а чи знала ПРО ЩО? Ні. Чи могла я знати, не читаючи твору, що Майдан 14-го вже БУВ («так це ж було вже!») і герої не змінились, і схема та ж сама? Ні.
Вважаю, що кожному поколінню потрібні свої Записки. Щоб ми знали, щоб ми памʼятали. Що ми не одні і це з нами не вперше, думки наші не нові, розчарування не заново, а той біль - наш загальний. Щоб розуміти, що не буває поколінь гірших чи кращих, є інші, але ж ціль у нас одна. І мука твоя єдина, і очі твої одні.
February 6, 2021
Відверто кажучи, я ніколи не була прихильницею Костенко. Але кілька років тому ще у школі я спробувала почати «Записки». Тоді мене вистачило на сторінок 50, і я звинуватила у цьому свій вік, мовляв, ще не розумію ще таких творів.
Гаразд, ось спроба номер два. Однак попри те, що я її все ж домучила, задоволення ніякого.
Мене дратував протагоніст, його постійні роздуми ні про що і потік негативу на 400 з гаком сторінок. Увесь посил, що я відчула, це лише те, що українську нележність просрали і все у нас не як у людей.
Втім, якщо герой бодай частково відображає внутрішній стан авторки, тоді мені зрозуміло, чому Ліна Василівна під час Революції гідності трималася досить осторонь.
На жаль, зовсім не моє.
Гаразд, ось спроба номер два. Однак попри те, що я її все ж домучила, задоволення ніякого.
Мене дратував протагоніст, його постійні роздуми ні про що і потік негативу на 400 з гаком сторінок. Увесь посил, що я відчула, це лише те, що українську нележність просрали і все у нас не як у людей.
Втім, якщо герой бодай частково відображає внутрішній стан авторки, тоді мені зрозуміло, чому Ліна Василівна під час Революції гідності трималася досить осторонь.
На жаль, зовсім не моє.
April 16, 2013
Якщо б це не була українка(автор), і події не стосувалися мене(я був на Майдані), то закрив би уже на 20 сторінці. не вразило, тема(абсурдність буття, потік брудної інформації, українець в напівколоніальному середовищі) не розкрита. гортаючи сторінки в думках - фраза Станіславського "Нє вєрю!"
Висновок: жодної художньої цінності, хоча є психологічна цінність, маю на увазі, що описане середовище може бути близьке українцю.
арифметика така:
+1,5 аз українську мову
+1,5 за українську, але дуже скупо описану, дійсність
тому з великими зусиллями натягую свої суб'єктивні 3/5.
Висновок: жодної художньої цінності, хоча є психологічна цінність, маю на увазі, що описане середовище може бути близьке українцю.
арифметика така:
+1,5 аз українську мову
+1,5 за українську, але дуже скупо описану, дійсність
тому з великими зусиллями натягую свої суб'єктивні 3/5.
August 24, 2014
Книга про українця, яким він не повинен бути. Головний герой протягом всієї книги страждає, обурюється, ображається, поринає у безкінченну безвихідь, переживає сімейні негаразди і... нічого не робить. Навіть не намагаєть��я. При появі суспільно-політичної симпатії прагне її мало не канонізувати і прирівнює звичайну людину до "месії", що має вирішити всі негеразди. Кінцівка у формі "прозріння" і "зламу характеру" головного героя виглядає абсолютно нереалістичною.
Displaying 1 - 30 of 160 reviews