The Age of Longing

by Arthur Koestler

Артур Кестлер (1905-1983) — журналист и психолог, писатель и общественный деятель, всемирно известный своим романом-антиутопией «Слепящая тьма» («Darkness at Noon», 1940 г.), ознаменовавшим его разрыв с Коммунистической партией и идеологическое возрождение. Венгр по рождению, Кестлер жил в Германии, Австрии, Франции, недолго — в СССР (Туркмения), Палестине, Испании, США и, до самой своей трагической гибели — в Англии. Большое влияние на творчество Кестлера оказала его встреча в Париже с Сартром (1946 г.), хотя близкими друзьями они так и не стали.

«Призрак грядущего» — увлекательный, динамичный роман, в котором на фоне шпионских страстей решаются судьбы людей и государств, решивших противостоять угрозе коммунистического террора.

Genres: Fiction

418 pages, Paperback

First published January 1, 1951

About the author

Darkness at Noon (1940), novel of Hungarian-born British writer Arthur Koestler, portrays his disillusionment with Communism; his nonfiction works include The Sleepwalkers (1959) and The Ghost in the Machine (1967).


Arthur Koestler CBE [*Kösztler Artúr] was a prolific writer of essays, novels and autobiographies.

He was born into a Hungarian Jewish family in Budapest but, apart from his early school years, was educated in Austria. His early career was in journalism. In 1931 he joined the Communist Party of Germany but, disillusioned, he resigned from it in 1938 and in 1940 published a devastating anti-Communist novel, Darkness at Noon, which propelled him to instant international fame.

Over the next forty-three years he espoused many causes, wrote novels and biographies, and numerous essays. In 1968 he was awarded the prestigious and valuable Sonning Prize "For outstanding contribution to European culture", and in 1972 he was made a "Commander of the British Empire" (CBE).

In 1976 he was diagnosed with Parkinson's disease and three years later with leukaemia in its terminal stages. He committed suicide in 1983 in London.

Reviews

[Kuszma · Rating 4 out of 5]

Az a szerencséje Koestlernek, hogy öreganyámnak szólított, na meg hogy jó író, máskülönben lehúznám ezt a regényt, hogy csak úgy szikrázna. Mert ez a regény nem regény. Hanem egy tessék-lássék módon regénynek álcázott keserű moralizálás azon, hogy mind meghalunk. A helyszín Párizs, az időpont pedig az 1950-es évek, a világháborúból feltápászkodott Nyugat-Európa, ahol már ott kolbászolnak a Szovjetunió (Koestler gúnyos megfogalmazásában: a „Szabadállam”) kémei (természetesen kulturális attasénak álcázva), és készítik elő a maguk sunyi módján a kommunista hatalomváltást. Mindehhez pedig az értelmiség csak asszisztál: megalkuszik, befogja a szemét meg a fülét, de a száját persze nem: dumál, dumál és dumál, mintha a tenger dumával meg lehetne állítani a Vörös Hadsereget. Cselekmény tehát csak mutatóba akad – viszont kapunk filozofálást, erkölcsi tanmesét és példabeszédet szakajtószám.

De Koestlernek van mit a javára írni, csupa olyan dolgot, ami azért jelzi, hogy áldott tolla van a mesternek. Egyfelől káprázatos lendületű szarkazmusa, erkölcsi tartása és intellektusa számos olyan eszmefuttatással megajándékozza az olvasót, ami miatt érdemes kézbe venni a könyvet. Másfelől meg képes arra a bravúrra is, hogy egymással tökéletesen ellentétes világnézetek képviselőit úgy beszélteti, hogy azok valamennyien okosnak tűnnek – okosak például a kommunisták is, értjük a motivációjukat, világos, hogy miért hisznek abban, amiben, és miért vetik meg a deviáns nyugatiakat, akik amúgy e regény alapján valami kihalófélben lévő állatfajnak tűnnek. Nyilván itt jön be a képbe, hogy Koestler maga is volt kommunista, csak hát látta színről színre Sztálin rútabbik – himlőhelyes – arcát a spanyol polgárháborúban, és ez bizony kiábrándította. Egy ilyen előélettel pedig pontosan átlátja, mitől vonzóak a marxi eszmék, és miképp lehet vaknak lenni a bűnökre, amelyeket a marxi eszme takarásában elkövetnek. Tulajdonképpen pont ez a személyes tapasztalat, és az ebből fakadó hihetetlenül erős konfliktus tartja egyben a könyvet, amely konfliktust nevezhetnénk akár a kiugrott szerzetes ürességének is: hogy valaki szakít egy hittel, mert rájön, hogy tömeggyilkosságokat legitimálnak vele, de hiába keres, nem talál magának másikat helyette. A legnagyobb tragédia pedig az, hogy akik nem hisznek, milyen védtelenül, milyen elárvultan állnak a hívők fanatizmusa előtt. Mert csak a kételyeik maradnak, és ezek a kételyek elbizonytalanítják, lelassítják őket, a fanatikus viszont nem kérdez, hanem tör előre, mindenen átgázol, a fanatikust nem zavarja a háborgó lelkiismeret, mert a felelősséget (és ezáltal lelkiismeretét) a vezérbe helyezte. Ő boldog és elégedett, miközben öl, olyan boldog, amilyen boldog csak egy fanatikus lehet. A hittagadó pedig, akár bevallja, akár nem, mindig irigyelni fogja ezért.

Hiperpesszimista látlelet a nyugat jövőjéről. Mondjuk nem érdemes szimpla próféciának olvasni, ami megjósolja a kapitalizmus közeles bukását, illetve az azt követő bolsevik rémdrámát, mert ugye ma már tudjuk, hogy amitől Koestler félt, nem következett be*. És minden prófécia erejéből elvesz a meg-nem-valósulás. Viszont ha e látomásokat valami kortalan fenyegetésre vonatkoztatjuk, ami keletről érkezik, és az okosok okossága rendre erőtlennek bizonyul ellene, akkor bizonnyal találunk párhuzamokat a jelenkorra vonatkozóan. És akkor kellemes nyomasztásban lehet részünk.

* Részben azért, mert az amerikai hadsereg elszántságát Nyugat-Európa megvédésére Sztálin sokkal nagyobbnak érzékelte, mint Koestler. És szerencsére nem kellett kiderüljön, mekkora volt valójában.

[AiK · Rating 4 out of 5]

Удивительная прозорливость! Федя выступал в классе за изменение климата или обязательные прививки.

[Szeee · Rating 4 out of 5]

Hm, érdekes könyv volt, minimális cselekménnyel és sok filozofálgatással, gondolatisággal, eszmékkel. Szeretem ezeket olvasni, hogy ki hogy gondolkodik, miben és miért hisz, akkor is, ha a végén mindig megállapítom, hogy ezzel az erővel főzhettem volna egy jó kis pörköltet nokedlivel, ugyanitt lennék :) Én szerintem nem hiszek semmiben, pontosabban a semmiben hiszek csak :P

[Kathy Kattenburg · Rating 4 out of 5]

The Age of Longing is the early 1950s in Paris, during the aftermath of World War II, while Germany was still occupied by the Allies and before the Berlin Wall physically and ideologically made East Germany a separate country. The story centers around a circle of French leftists, and expatriated Party members who had fled Stalinist terror, and were trying to find something to believe in after the old absolutes had been smashed.

It feels fitting that the edition I read was my father's, from 1951, in hardcover with the jacket long gone and the spine torn top and bottom revealing part of the glued signatures. And that musty old-book smell. The time and place and state of mind Arthur Koestler writes about here is dead, dead, dead. The book has a dated feeling, but I don't think that's a bad thing, necessarily: it underscores how thoroughly old and gone and over this age is. It's hard to believe it ever existed.

This is definitely a novel of ideas, and it gets a bit ponderous in places, but it's also fascinating and engaging, and Koestler's lovely literary prose draws you in and makes the novel well worth reading for the writing alone.

[Maxim Nep · Rating 4 out of 5]

Про що книга?
Про зневіру в демократію, в Європу з її культурою і цінностями.
Про те, наскільки легко країни погоджуються на будь-які вимоги агресора, який погрожує війною в разі невиконання, по типу проведення нових виборів.
Про європейців, які обрали шлях спостерігачів, які багато говорять і мало роблять, застигають від страху перед напором і силою, а совок цим прекрасно користується.
Про європейських інтелектуалів, які захоплюються ідеями комунізму на папері, не знаходячись в епіцентрі комунізму, не розуміють що це і до яких наслідків він призводить; які продовжують звеличувати росіян, котрі готові їх окупувати в найближчому майбутньому. Дивно, як можна так легко насрати “інтелектуалам” в голови, які своїм авторитетом ще й ведуть за собою менш розумних людей.

Цікава ідея, слабке виконання, тому не дивно, що роман маловідомий.
Це щільний текст в який хочеться заглиблюватися, але водночас не вистачає динаміки, розмови про все і ні про що. Надмірна кількість другорядних персонажів, які погано прописані, хоча і основні також доволі статичні, тому співпереживати нікому не хочеться. Багато саркастичних ноток, помітно, як Кестлеру болить і як він по свіжим слідам намагається колоти людей, яких недавно вважав своїми товаришами.
Відчувається сірість, затхлість середовища, в якому персонажі намагаються жити післявоєнно-довоєнним життям, але виходить погано, постійно пригнічені, втомлені, в очікуванні неминучого. Чимось нагадує останні дні перед вторгненням у 22 році.
Та попри всі мінуси, якщо ви готові зосередитись на вдумливому читанні, то книгу я рекомендую. Вона дуже суголосна з теперішнім, хоч і пройшло вже 70 років. Наприклад, ось цитата Кестлера з передмови:

“Росією безроздільно керував буйний божевільний. І неможливо було передбачити, куди він направить свій наступний удар і які обвинувачення для цього вигадає. Очевидна абсурдність обвинувачень і зізнань у провині перетворила їх на якийсь містичний ритуал: кордон між вірогідним та парадоксальним був давно стертий”.

Чи були зроблені якісь висновки? Питання риторичне. Люди бідкаються, політики розводять руками.

[Book · Rating 5 out of 5]

«Століття жадання» Артур Кестлер

Я люблю почитати антиутопії або альтернативну історію. Цій книзі дуже мало уваги надано в книжковому світі, але ж книга цікава та різноманітна.

Не дивлячись на її розміри, книга не на один вечір, саме під час читання приготуйтесь до рівномірного розвитку подій. Іноді вам буде здаватись, що книжка дуже нудна, іноді вона буде настільки цікава, що ви не зможете відірватись. Книга різноманітна насправді.

Ця книжка гарний приклад того, що буває, коли вчасно не зупинити монстра, який може захопити все. Автор показує, що б було, як би радянська влада не зупинилась в 1945 році, а пішла далі.

Все це переплітається з історичними фактами і подіями, тому цю книгу ще цікавіше читати. Чомусь вона недооцінена в світі книг.

Раджу

8/10

[Maurizio Manco · Rating 4 out of 5]

"Ogni periodo storico ha il suo dilemma specifico, che sembra di importanza suprema, finché la storia non lo sorpassa con un’alzata di spalle; dopo di che gli uomini si chiedono per che cosa mai si sono tanto scaldati." (p. 39)

"Quando uno scrittore diventa un predicatore è finito." (p. 180)

[Ганна Халімон · Rating 4 out of 5]

Атмосферна, але вкрай важка книга. Бо ми живемо в час жадання. Особливо складно сприймалися розмови персонажів про високі матерії (для вдумливого читання), а от історія життя Нікітіна та стосунки з Гайді трохи оживляли читання. Безперечно, книга варта уваги широкого кола читачів, але до неї слід братися при задовільному емоційному стані, бо закопаєтеся психологічно ще глибше.

Тут ви порефлексуєте на теми віри ("Якщо кожна подія нашого життя залишає фізичні сліди на нашому мозку, можеш розглядати свою чи будь-яку іншу віру як хімічний осад. Деякі з оцих ферментів віри мають отруйну дію, а деякі – заспокійливу", "Місце Бога порожнє, і над світом літає суховій, мов у порожній квартирі, куди ще не вселилися нові мешканці"), відмонності культур ("ми ж бо, французи, – надзвичайно консервативний народ і любимо, щоб навіть безлад у нашому житті мав характерну рису організованого наступництва", "Нам подобаються ці речі, як і вам. Але для вас вони все, а для нас – ніщо. Для нас вони мов іграшки: погрався та й викинув. Для нас має значення лише майбутнє...", "... американські дівчата не годяться на роль героїнь-мучениць", "минулого разу конфлікти між нашими військами та місцевим населенням найчастіше траплялися через те, що солдати не знали звичаїв залицяння, прийнятих у Франції"), сенсу життя ("людина живе лише раз, і єдиний спосіб жити повне життя – це насолоджуватися тим, що пропонує теперішній момент"), історії ("фігури, за допомогою яких історія вершить свої діяння, рідко є об'єктами народної любові"), людської природи ("кожна людина залежить від милості інших", "є лише умовні рефлекси, а все інше – дурні забобони", "нічого не бояться лише ті, хто втратив геть усе") і природи зла. Деякі висловлені автором думки вас здивують своєю простотою і геніальністю.

Вразила думка про те, що люди вміють слухати лише до 50 років, а далі лише виголошують промови, бо вже не сподіваються почути щось нове, а коли доводиться когось слухати, то занурюються у власні думки. Так і є)) Ще цікаві моменти: люди охочіше забувають власні помилки, ніж помилки інших; ми можемо рухатися вперед лише позбувшись почуття провини; усі відкриття стають дуже простими, тільки-но зробиш їх; доля завжди формується простими, прямолінійними фразами; щоб збожеволіти, потрібні неабиякі зусилля; людські страждання не безкінечні, раптом настає момент, коли вже нічого не відчуваєш...

Про актуальне:
"Європа – маленький півострів на краю Азії, Америка ж – острів, розташований десь в океані. Який сенс робити щось напереків географії? Ви ніколи не встигнете вчасно, щоб урятувати нас. Ви тільки й зможете, що влаштовувати нам "визволення" за допомогою новітньої техніки, що стирає на порох усе, що ще залишається в нас цілого..."

Про правду:
"Моменти істини – як і моменти екстазу – подібні до коротких замикань, що змушують усі пробки перегоряти. А після цього темрява стає ще густішою..."

Перечитала позначені стікерами уривки... Це справді крута антиутопія. Для багаторазового перечитування.

[Lysergius · Rating 4 out of 5]

Paris in the mid 1950s is the setting of Arthur Koestler's first European novel in eight years. The City of Light in the immediate future is tense, threatened by totalitarian aggression. The diplomatic representatives of the "Commonwealth of Freedom Loving People" righteously protest their peaceful intentions, but few, if any are deceived. The threat is imminent, and thinking men know what the consequences will be when it materialises. Only a handful are prepared to do battle: the rest are paralysed by fear, pathological hatred, hopelessness, cynicism, or fatuous optimism.

The menace to Western civilization is personified by Fedya Nikitin, one of Koestler's most brilliant characterizations. A highly-placed Commonwealth official, Nikitin is as cunning and perverted as the government he represents. Yet he is a human being, too; and in dissecting him, Koestler shows with terrifying clarity how a man can sublimate his humanity to the inhumanity of his uncritical beliefs; and yet at the same time he manages to make his aberrations understandable.

Hydie, an American girl educated in a European convent, meets Nikitin during a fireworks display on Bastille Day, and is strongly attracted to him. A lapsed Catholic, she longs for faith in an Absolute, and Nikitin has that faith, unshakable and bottomless. To Hydie this signifies strength and reality – until the last delusion is gone. Her love affair with him, though passionate, is at first frustrating, then cruelly humiliating. At last she recognizes the corruptness of a faith based on the betrayal of human values, on destruction and self-destruction.

The Age of Longing is perhaps Koestler's best novel, more powerful than Darkness at Noon. Here is a mature, complex mind grappling with the most profoundly disturbing dilemma of our time, translating into terms of human emotions the unbearable stresses involved in our summoning up the will to resist total enslavement.

[Ксения Чистопольская · Rating 5 out of 5]

a beautiful novel about the state of the ideas of the French elite before the WWII and its fascination with the communist ideology and the Soviets - until these intellectuals discover what it all actually is.

[Bahman Bahman · Rating 2 out of 5]

inam az 1001 ketabe add shode!be own almalek alwahhab;)