Жузе Сарамаґу
“Бунт Речей”
Переклад Інни Білоножко
Спочатку мені не сподобалась обкладинка. Потім, дуже сподобались внутрішні ілюстрації і дизайн (загалом все, як завжди, “Вавилонська бібліотека” – одне з найестетичніших видавництв України вже багато років поспіль). Обкладинка не сподобалась саме своєю дивною кіберпанковістю і тут не те щоб я не любив цей жанр, але широке око, аля іксменівський циклоп і дивна проріха на руці (згодом я дізнався, що то рана) ще й розтягнутий штрих код – все це чомусь відштовхувало.
Дарма – для цієї книги це чи не ідеальне рішення. Вже розкривши книжку, я просто не міг відвести очей від мистецьких ілюстрацій Сергія Радкевича – як же влучно вони передають зміст оповідань!
Чудова передмова від перекладачки Інни Білоножко відразу налаштовує читача на потрібний настрій. Переклад тривав сім років і дійсно, це знаменита робота.
Перше оповідання, про падіння диктора зі стільця, котре спричинило внутрішньо мозковий крововилив вимагає терпіння. Бо це такий до максимуму розтягнений опис самого стільця, варіативний розбір можливих видів дерева з якого він міг би бути виготовлений, опис родоводу та життєдіяльності короїда, що пошкодив ніжку, його порівняння із ковбоєм, врешті опис самого тирана і довге мега-слов-мо падіння.
Наступне оповідання – алегорія залежності людини від речей (автомобіля) і речей від людини. Приклад, коли сама річ може стати паразитом. Цікаво, що сама структура книжки будується на паралелях – протилежним за змістом є передостаннє і найкраще з усіх оповідань у збірці – “Кентавр”.
Чоловік буквально приріс до машини і ницо справляє в ній нужду, виїжджає в місто в пустелю і там конає, в той час, як кентавр тисячі років живе разом з конем, котрий не є його частиною. Звісно, що й це існування людино-коня не є ідеальним, це яскраво проявляється в епізоді з жінкою, або в описі сну.
“Сонце сідало й заливало печеру світлом. Кентавр спав, та не бачив уві сні ні Геракла, ані богів, які сиділи б колом.Не було там ні величних гір, звернених до моря, ні розкиданих у піні островів, ані безкрайньої й гучної водяної гладі. Лишень темна стіна або ж просто колір, безформний та непролазний. Тим часом сонце дісталося дна печери, змусило сяяти кожен кристал гірської породи, перетворюючи краплі води на багряні перлини, вони розбухали до неймовірних розмірів, зривалися зі стелі й, залишаючи по собі триметровий вогненний слід, пірнали в маленьку темну виїмку в закутку печери. Кентавр спав. Небесна блакить згасла, простір заповнили тисячі мерехтливих кольорів, вечір повільно волочив за собою ніч, як стомлене тіло, яке ось-ось і собі провалиться в сон. У темряві печера здавалась величезною, краплі води падали зі звуком округлих камінців, що вдарялися і відскакували від стінки дзвона. Коли з'явився місяць, навколо вже панувала глупа ніч.”
Кінцівка- епічна, трагічна, потужна.
Тим не менш, головним та програмним твором є оповідання “Речі” – котре містить реверанс в бік “Стільця” – в обох “бунтують” меблі – стілець та диван.
“Речі” – це дуже Орвелівський твір, але за основною ідеєю він ближчий до іншої антиутопії “Дивного нового світу” Гакслі, адже тут ідеться саме про Суспільство Споживання в якому повстають і речі і люди, котрі стали речами.
“Tiєї миті, коли офіцер збирався крикнути: «Вогонь!», гучномовець вислизнув з його рук. Із невідомих причин літаки зробили різкий віраж і повернули назад. Цей сиґнал був лише прелюдією. Абсолютна тиша запанувала над рівниною. Аж раптом місто зникло. А на його місці, скільки сягало око, з'явилися незчисленні жінки й чоловіки, інакші, голі, випотрошені й виплюнуті тим, що тільки-но ще було містом. Артилерійські установки та інша зброя зникли, солдати зосталися голими, в оточенні чоловіків і жінок, які щойно ще були одягом та зброєю. У центрі темніла величезна пляма міського населення. Але й вона за якусь мить зазнала метаморфози, трансформувалась і розрослася. Рівнину освітило ранішнє сонце.
Тоді з лісу почали виходити всі чоловіки й жінки, які переховувалися там з початку повстання, відколи зникли перші ріппи. Один із них промовив:
-А тепер мусимо відбудувати все.
Жінка відповіла:
- Ми не мали іншого вибору, допоки були речами. Ніколи знову до нас не ставитимуться як до речей.”
Не менш цікавими є і дві інші оповідки, котрі теж працюють полярно. В той час, як “Рефлюкс” це Танатос, то “Помста” – очевидний Ерос.
Як великий шанувальник Сарамаґу, я із задоволенням прочитав цю естетську, божественно оформлену книгу, на черзі – Воннеґут і чекатиму нових артефактів з “Вавилонської бібліотеки”.