Що я можу сказати.
Це феноменальна праця.
Правильна та правдива історія, хоча не без ньюансів.
Імпонує ставлення автора до СРСР та зіставлення Сталіна та Гітлера.
Часто згадується Україна.
Нижче наведу улюблені цитати.
Мій улюблений епізод з "Європи" Девіса - його розповідь про жреця Немі і переказ найпотужнішої книги,яку я прочитав за все своє життя - "Золотої гілки" безсмертного Джорджа Фрейзера.
АРІЦІЯ
За кільканадцять кілометрів на південь від Рима, в долині серед албанських пагорбів, лежить озеро Немі, Лісове. За імперських часів недалеке село Немі називалось Аріція, а навколишні ліси протягом усієї римської доби ховали священний Аріційський гай, притулок Diana nemorensis (Діани Немійської, або Лісової).
Про аріційський культ відомо як з творів Страбона, так і з матеріалів сучасної археології. В багатьох аспектах він нічим не вирізнявся. Культ був пов'язаний з обожненням священного дуба, чиє гілля не можна було ламати, і зі святилищем вічного вогню.
Окрім Діани, вшановувано ще двох менших божків - водяну німфу Еґерію і втікача від Зевсового гніву Вірбія. Як свідчать збережені зали��ки обіцяних пожертв, шанувальниками культу здебільшого були жінки, які сподівалися зачаття. Під час щорічного літнього свята весь гай світився міріадами смолоскипів, а жінки по всій Італії запалювали подячні вогні.
А проте в одному аспекті той культ був незвичайний. Головний жрець Аріції, що мав титул Rex Nemorensis (Лісового царя) був зобов'язаний здобувати посаду, вбиваючи свого попередника. В постаті жерця поєднувались священик, убивця і майбутня жертва вбивства. Ходячи по гайку з оголеним мечем навіть глупої ночі, він чекав миті, коли з'явиться наступний претендент, відламає гілочку зі священного дуба і викличе його на смертельний двобій.
За недавніх часів Аріційський гай уславивсь як вихідний пункт книжки Джеймса Фрейзера "Золота гілка" (1890), однієї з основоположних праць сучасної антропології. Фрейзера ставлять поряд з Марксом, Фройдом і Ейнштейном як піонера, що змінив людське мислення. Фрейзер поставив перед собою два прості запитання: "Чому жерцеві треба вбивати свого попередника?" і "Чому, перше ніж убити його, він повинен зламати Золоту гілку?"
Шукаючи можливих відповідей, Фрейзер узявся досліджувати віру в надприродне серед усіх можливих культур, як стародавніх, так і сучасних. Він досліджував викликання дощу в Китаї; постаті священиків-царів - від фараонів до далай-лами; духів дерев у Новій Ґвінеї і священний кедр в околицях Ґілґіта; духів збіжжя з острова Скай і "Адонісові сади"; травневі свята, літні свята вогню і свята урожаю. Фрейзер описує віру у внутрішню душу серед гавайців і віру в душу, що перебуває за межами тіла, серед сибірських самоїдів; віру в перенесення всього лихого та у вигнання духів. Фрейзер зобразив широкий діапазон жертовних обрядів - від канібальських пожертв серед бенгальських кхондів до "причащання тілом Бога" в Литві та обжинкового "оплакування шиї" в Девоні.
Фрейзер сформулював два твердження, які за тієї доби були революційними. З одного боку, він наполягав, що так звані "примітивні", або "дикі", звичаї спираються на глибокі ідеї, а отже, попри свою химерність, гідні поваги. Водночас учений довів, що начебто розвинені релігії цивілізованого світу, зокрема й християнство, чимало завдячують своїм поганським попередницям. "Життя давніх царів і жерців дуже повчальне, - писав він. — У ньому зосередилось усе, що правило за мудрість, коли світ бувіще молодий". Або ж:
"Ми набагато більше скидаємось на дикунів, ніж відрізняємось від них... Ми неначе спадкоємці багатства, яке так довго передавали впродовж сторіч, що пам'ять про тих, хто заробив його, нині втрачено... Хиби наших предків — аж ніяк не довільні вигадки або витвори
збуялої психіки... Слід великодушно дивитись на ті хиби як на неминучі помилки під час пошуків істини, тож будьмо поблажливі до предків, бо колись, може, й нам знадобиться
поблажливість: сит exclusione itaque veteres audiendi sunt [отже, предків треба слухати без причіпок)".
Фрейзерова всеохопна толерантність становила один з головних засобів, завдяки якому європейці спромоглися вилізти зі своєї тісної християнської гамівної сорочки і розкритися для всіх часів і для всіх народів. Надто приголомшували Фрейзерові докази, що чимало звичаїв християнських народів мають своє коріння в поганських обрядах:
"Коли наближається Великдень, сицилійські жінки сіють у тарілках із землею пшеницю, сочевицю та канаркове насіння, поливають і тримають їх у темряві... Рослини незабаром прокльовуються й виростають; стебла пов'язують червоними стрічками, і тарілки з зеленою проростю ставлять на могили, що їх разом з різьбленими постатями мертвого Христа освячують у... церквах на Велику П'ятницю... Увесь цей звичай - могили й тарілки з пророщеним зерном, - можливо, не що інше, як збереження, під іншою назвою, культу Адоніса".
Повертаючись до Аріційського гаю, Фрейзер виснував, що Лісовий цар уособлював дерево з Золотою гілкою і що обряд його смерті має паралелі в багатьох європейських народів - від Ґаллії до Норвегії. Золота гілка, заявив Фрейзер, - не що інше, як омела, бо в ґельській мові назва цієї рослини означає "дерево зі щирого золота". "Лісовий цар жив і помирав як утілення найвищого арійського бога, чия життєва сила містилась в омелі, тобто в Золотій гілці".
І як остаточний доказ Фрейзер додав останній абзац, кажучи, що сьогоднішній відвідувач Немійських лісів може почути римські церковні дзвони, "чий гук долинає з далекого міста і поволі вмирає серед неозорих кампанійських боліт... Le Roi est mort, vive le roi!'s Іншими словами, поганський Лісовий цар щез, натомість християнський "Небесний Цар" панує без перешкод. Фрейзер не вважав за потрібне додати, що й християнський Цар народився на те, щоб його вбили.
*
ТОЛУНД - це болото поблизу Оргуса в Данії, де 1950 р. знайдено напрочуд добре збережене тіло доісторичної людини, його тепер виставлено в музеї Сількеборґа.
Дубильна кислота в торфі законсервувала його так добре, що збереглися навіть тонкі риси обличчя, а також усе те, що було в шлунку. За винятком загостреної шкіряної
шапки і пояса, чоловік був голим; його задушили шкіряною мотузкою - очевидно, під час ритуального вбивства десь зо дві тисячі років тому. Його дивна доля викликає
співчуття, якого важко позбутися навіть сьогодні:
Ота його сумна свобода,
Коли везли його на страту,
Мабуть, привиділась мені,
Як проїздив я, нашіптуючи:
"Толунд, Граубаль і Небельґард..."
Він дививсь, як на нього
Тицяють пальцями,
Й не розумів тамтешньої мови.
Там, у Ютландії,
У стародавніх краях убивць,
Я почуватимусь загубленим,
Нещасним і - вдома.
А проте толундська людина - не поодинокий випадок. Через тридцять років аналогічні знахідки виявлено в Ліндоу-Мос у Чеширі (Англія); цікавий труп знайдено у вересні 1991 р. в льодовиковій кишені поблизу Симілаунського хребта Ецтальських Альп у Південному Тіролі. Тіло вочевидь належало мисливцеві добронзового віку, цілком одягненому і спорядженому. Він був 152 см на зріст і важив 54,4 кг, мав, певне, двадцять років, блакитні очі, поголене обличчя і навіть цілком сформований мозок.
На ньому була сорочка з вичиненої шкіри і вузькі штани, шапка з хутра сарни, рукавиці з березової кори і вистелені сіном чоботи на товстій підошві. На його шкірі в чотирьох місцях витатуювано сині племінні знаки, а на шиї він мав намисто з двадцяти ремінців та однієї кам'яної намистини. За плечима в нього були порожня торба з дерев'яним каркасом, зламаний майже метровий лук (97,5см), сагайдак із чотирнадцятьма стрілами з кістяними вістрями, кам'яна сокира з лезом із чистої міді, короткий кремінний ніж і пояс із кременями та трутом. Він замерз, мабуть, переходячи перевал під час заметілі. Трупне задубіння зафіксувало його випростану руку, якою він намагався прикрити очі. Вийшовши в путь 2731 р. до н. е. ±125 років, він, нарешті, дістався свого мимовільного пункту призначення в морозильнику Інсбрукського університету, запізнившись майже на п'ять тисяч років.
*
ПАПЕСА
Згідно з невмирущим середньовічним переказом, на троні св. Петра одного разу сиділа жінка. За найпоширенішою версією, наступницею папи Лева IV, що помер 855 р., була така собі Іоанна Англік. Левова наступниця справила велике враження на курію своїми вченими проповідями, бо ж училася в Афінах, але через два роки призвела до великого скандалу, померши в пологах на римській вулиці. Цю оповідку можна простежити до твору ченця-домініканця Марціна Полона з Тропау (бл. 1200-1278), що подає події як доведений факт. На його "Chronicon summorum pontificum imperatorumque" ("Загальну хроніку пап та імператорів") покликався не один автор. За іншим варіантом леґенди, папеса Іоанна була наступницею Віктора ІІІ, що помер 1087 р.
У цьому разі вона виявила свою стать, народивши дитину, коли сідала верхи на коня.
Її миттю припнули до конячого хвоста й каменували до смерті. Ця оповідка з'явилась у "Загальній хроніці Майнца", яку написав ще один винахідливий домініканець - Жан де Маї, теж у середині ХІІІ ст.
Не дивина, що середньовічні хроністи розповідали химерні оповідки, — дивує те, що впродовж сторіч їхні вигадки ніхто не піддавав сумнівам. У них вірили і Петрарка, й Боккаччо. В сієнському соборі серед постатей інших пап стоїть і статуя папеси Іоанни. Коли на Констанцькому соборі Ян Гус покликався на неї як на приклад церковних неподобств, його ніхто не виправив. Загадковий пам'ятник поблизу церкви Сан-Клементе в Римі, на місці, де папеса начебто народила дитину, кажуть, стояв непорушно аж до 1560-х років. Жоден учений, здається, не сумнівався в цій вигадці, аж поки 1554 р. вийшли друком "Annales" баварця Авентина. Остаточно спростував історичність тієї леґенди французький протестант Давид Блондель у своїх трактатах 1647 і 1657 р.
Підручники середньовічної історії якщо й згадують про папесу Іоанну, то як про
дрібний курйоз. Фактично вона була провісником такого зображення своєї статі, яке значно відрізнялося від традиційного. Щось у самій оповідці спонукало людей вірити їй, і через те вона виявилась такою живучою. Сама Іоанна - може, й не історична постать, а от оповідка про неї має безперечну історичність.
*
ТАМУ��, син Іштар (Аштар), матері Всесвіту, у Стародавньому Вавилоні був богом зерна. Наприкінці збирання врожаю стебла останніх снопів спліталися у солом'яні віяла чи клітки, де бог міг сховатися до нового сезону.
Ці зернові ідоли, чи "ляльки", робили скрізь, де вирощували пшеницю. На Балканах і досі шанують так зване "чорногорське віяло", яке не надто відрізняється за формою від своїх попередників з Нілу. В Німеччині та Скандинавії солом'яні зірки та солом'яні янголи - поширені різдвяні прикраси.
В Англії багато солом'яних ляльок урятували сільські краєзнавці, коли мистецтво виготовлення їх почало зникати в 1950-і роки. Прості фігурки — як-от шия та підкова, вузол і котяча лапка, дзвін і ліхтар - можна знайти в усіх графствах, де вирощують
пшеницю. Серед місцевих варіацій - шропширська кобила, дербіширська корона і кембриджська парасоля. Нортумберлендська Зернова Дитина і Плющова Дівчина - не що, як сучасні варіанти "Матері Землі", далекі доньки єгипетської Іштар, грецької Деметри та римської Церери.
-
У світі відомі три головні зернові культури: рис, кукурудза та пшениця. Із цих трьох "Європа обрала пшеницю". Пшениця прийшла в Європу з Месопотамії, і скрізь, куди силою приходили й оселялися європейці, вони несли з собою свою пшеницю - спершу на безлюдні землі неолітичного північного заходу, не так давно - в незаймані прерії Америки, степи Австралії і Південного Сибіру. Сам процес "вибору" пшениці становив нескінченну низку дослідів протягом кількох тисячоліть. Хоча конкурентні зернові культури — жито, ячмінь, овес, гречка й просо — і далі ростуть у Європі, змагатись із переможною ходою королеви Пшениці неможливо .
Пшениця - рід Triticum з родини злакових має понад 1000 відомих сортів.
Її зерно надзвичайно поживне. Воно містить пересічно 70 відсотків вуглеводів, 12 відсотків білка, 2 відсотки жиру, 1,8 відсотка мінеральних речовин. Вміст білка набагато вищий, ніж у рису, кілограм пшениці має поживність понад 3000 калорій. Дієта, заснована на пшениці, — один з чинників, які дали більшій частині європейців значну перевагу у фізичному розвитку супроти тих, хто харчувався рисом чи кукурудзою.
Пшениця - сезонна культура, яка потребує інтенсивної праці під час сівби навесні та жнив восени. На відміну від рисівників, яким доводилось обробляти рисові поля організованими бригадами протягом усього року, пшеничні господарства мали час і свободу для розширення, для вирощування вторинних культур, для освоєння нових земель, для будівництва, війни й політичної діяльності. Такий збіг обставин цілком може містити в собі передумови багатьох характерних особливостей соціально-політичної історії Європи - від феодалізму та індивідуалізму до войовничості та імперіалізму. Пшениця, однак, швидко виснажує землю. У стародавні часи родючість ланів можна було
зберегти, лише реґулярно залишаючи їх паром і підживлюючи гноєм свійських тварин. Звідси походить традиційна європейська модель змішаного орного та скотарського господарства, а також розмаїта дієта з круп, овочів та м'яса.
Пшеничний білок має унікальну здатність виділяти клейковину при змішуванні з водою і утворювати тісто. А клейковина утримує двоокис вуглецю, що виділяється під час ферментації дріжджів. Тому пшеничний хліб легший, м'якший і краще перетравлюється, ніж будь-який його конкурент³. "Хліб наш щоденний дай нам сьогодні", - це почуття європейські цивілізації могли б розділити зі своїми близькосхідними сусідами, але не з індійцями, китайцями, ацтеками чи інками.
*
У багатьох описах середньовічного світу відчувається якийсь дух застою.
Таке враження створюють наголос на повільному темпі технологічних змін,
замкнутості феодального суспільства, незмінному, теократичному сприйнятті
людського життя. За головні символи тієї доби правлять лицар у латах на незграбному огирі, кріпак, прикутий до землі в маєтку свого пана, ченці й черниці на молитві в монастирях. Ті символи мали репрезентувати фізичну нерухливість, соціальну несхитність, інтелектуальний застій.
Medium Aevum, середньовіччя, - цей термін уперше вжили побожні християни, гадаючи, що вони живуть у проміжку між першим і другим пришестям Христа. Набагато пізніше його почали вживати з іншим значенням. У ХѴ ст. ренесансні вчені заговорили про середньовіччя як інтервал між занепадом античності і відродженням класичної культури за їхньої доби. Для них античний
світ становив високу цивілізацію, середньовіччя спад до варварства, провінціалізму, святенництва. За Просвітництва, коли чесноти людського розуму відкрито ставили вище від релігійної віри, середньовічність стала символом обскурантизму й відсталості. Відтоді, оскільки новітня доба, що йшла за середньовіччям, і сама відходила в минувшину, виникла потреба створити новібназви для позначення проміжків історичного часу. Середньовічний період ставтчасткою чотиричленної структури, що поділила європейську історію на античний, середньовічний, новітній, а тепер уже й сучасний періоди. За традицією і саме середньовіччя часто поділяють на раннє, високе й пізнє, таким чином розчленувавши його на послідовні фази. Звісно, люди, яких історики згодом назвуть середньовічними, навіть не здогадувались про таку назву.
На жаль, немає ясної межі, яка позначала б кінець античного світу і початокьнових часів. За початок середньовіччя вважали яку завгодно подію, починаючи з навернення Константина. Кінцем середньовіччя називають по-різному то 1453, то 1493, 1517 або навіть - ті, хто послуговується власними визначеннями феодалізму як критеріями середньовічності, 1917 р. Отже, майже всі медієвісти погодяться, що ярлик, який позначає їхній предмет, незадовільний. Чимало тих,тхто спирає свої погляди лише на знання Західної Європи, наголошує на контрасті між деструктивними тенденціями ранньої середньовічної фази і конструктивними тенденціями пізнішого періоду. За цією схемою, "темним вікам" Ѵ-ХІ ст. притаманне дедалі більше розчленування римського світу; поворотний пункт настав під час так званого ренесансу ХІІ ст., а пік "високої" середньовічної цивілізації припав на ХІІІ-ХІV ст. Ці поділи дуже мало пов'язані зі Сходом, де Римська імперія проіснувала до 1453 р. і де ніколи не було ренесансу в західному розумінні.
Більшість, проте, погодиться, що за спільну рису середньовічного світу можна вважати організоване християнство. Тут дослідники будуть одностайні з людьми середньовічної Європи, що, якби їх запитали, сказали б, що вони християни, живуть за християнської доби в християнській частині земної кулі. Але й сам християнський світ - уявлення досить еластичне. Протягом сторіч він то зменшувався, то збільшувався, відображуючи війни з ісламом і кампанії проти поган. Його кордони ніколи не збігалися з межами Європейського півострова.
Християнський світ, відомий Стефанові II, коли він 753 р. перетинав Альпи, дуже відрізнявся від християнського світу 1453 р., коли турки видерлись на константинопольські мури.
Вакуум, утворений після падіння Римської імперії, заповнювався тим, що християнський світ дедалі більшою мірою усвідомлював себе не тільки як релігійну громаду, а й як єдину політичну спільноту. Хоча Римська імперія зрештою впала, її релігія тріумфувала. Духовні й світські проводирі християнського світу мало-помалу вбирались у цезарські мантії. На Заході, де імперія впала раніше, саме єпископ Римський створив уявлення про новий лад, зіпертий на спільний авторитет латинської церкви і католицького імператора. "Папство, - писав Томас Гобс, - не що інше, як привид померлої Римської імперії, що відтоді сидів у короні на її могилі. Обраним інструментом папства стали нові цезарі, або ж Kaisers, Німеччини. На Сході, де Римська імперія проіснувала набагато довше, уявлення про
подальший порядок, оснований на авторитеті грецької церкви і нового православного імператора, виникло тільки після появи цезарів, або царів, Московії.
Отже, якщо за головний зміст доби середньовіччя вважати реорганізацію
християнського світу в нові імперські системи, постає виразна хронологічна
послідовність. Перший етап можна вбачати в коронації Карла Великого на Різдво 800 р., а останній - в остаточному затвердженні титулу цар, що його 1493 р. прибрав собі Іван III, великий князь Московський.
Але від самого початку дедалі численніша громада християнського світу не мала єдності. Хоча латинська і грецька церкви поділяли основні постулати віри, вони часто дивились одна на одну як на чужинців. Дарма що неупереджені спостерігачі побачили б у них лише два варіанти однієї віри, як-от сунну і шию в мусульманському світі, церкви гостріше усвідомлювали свої розбіжності, аніж спільні риси. В першому тисячолітті церкви зберігали принаймні подобу єдності, в другому відмовилися навіть від неї. Стара тріщина стала прірвою після розколу 1054 р. А це свідчить, що навіть основи християнського світу зазнавали змін.
*
"ЛОСЕЛЬСЬКУ Венеру" датують 19000 р. до н. е. Це барельєф, вибитий на внутрішній стіні печери в департаменті Дордонь і пофарбований червоною вохрою. Він зображує сидячу жінку, риси обличчя якої не збереглися, зате видно довгі пасма волосся за плечима, великі обвислі груди і широко розставлені коліна, які відкривають статеві органи. Ліва рука жінки лежить на вагітному череві. Зігнутою правою рукою вона високо тримає серпастий ріг зубра.
Як і більшість людських зображень періоду раннього європейського мистецтва, що охоплює 90% людської історії, цей артефакт з його відверто жіночим родом водночас і разючий, і промовистий. Загалом вважають, що "лосельська Венера" - палеолітична богиня, варіант "Великої космічної матері", культ якої був панівним у ритуалах матріархального суспільства. За одним із тлумачень, цей образ мав бути головним у ритуальних танцях у масках, коли жінки, чоловіки та діти прагнули містичного єднання з духами тварин. З меншим ступенем упевненості можна вважати, що він був вершиною уявлень печерної доби, коли печера була “лоном-могилою-лабіринтом Великої земної матері", а "кров-жінка-місяць-зубровий ріг-народження-магія-життєвий цикл.