What do you think?
Rate this book
Висока полиця
Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій
Хто ми — Україна чи Малоросія? Європа чи Росія? Чи українська релігійність — це те саме, що візантійське православ’я? Звідки взялись тамплієри на берегах Дніпра? Яку таємницю берегли «таємні товариства» малоросійських дворян ХІХ ст.? Звідки в «Лісовій пісні» зашифрована леґенда про Грааль? Чи й справді українці — це «селянська нація»? В чому різниця між демократією і хамократією? В чому полягав модерний «український проект» і чи вдалося нам його реалізувати?.. Нова книжка провідної української письменниці, підсумковий плід її багаторічних роздумів — це вражаюча інтелектуальна подорож крізь віки, культури й конфесії в пошуках «України, яку ми втратили». Ключем до неї стає розкритий Оксаною Забужко «код Лесі Українки». Аристократка і єретичка, спадкоємиця древнього лицарського роду і продовжувачка гностичної традиції, ця найвидатніша з українок залишилася незрозумілою в радянській Україні і майже незнаною широкій публіці — в Україні незалежній. Чому? Відповіддю на це питання стає велика історична драма «прихованої війни», яку Оксана Забужко з притаманною їй відвагою виносить із забуття і, на багатющому літературному й історичному матеріалі, відновлює на повен зріст. Це не лише фундаментальна історико-культурна студія чи вишукана філологічна екзегетика. Це ще й книга про наше сьогодення — про те, як жорстоко ми розплачуємося за втрату і забуття багатовікової лицарської культури… Леонід Ушкалов: «Книга пані Оксани сама по собі годна свідчити, що та висока українська культура, якій вона присвячена, ще не є, дякувати Богові, тільки нашим спомином»
640 pages, Hardcover
First published January 1, 2007
69 people are currently reading
702 people want to read
About the author
Oksana Zabuzhko
65 books549 followersOksana Zabuzhko is a contemporary Ukrainian writer, poet and essayist.
Born in Lutsk, Ukraine, Zabuzhko studied philosophy at the Kyiv University, where she also obtained her doctorate in aesthetics in 1987. In 1992 she taught at Penn State University as a visiting writer. Zabuzhko won a Fulbright scholarship in 1994 and taught Ukrainian literature at Harvard and University of Pittsburgh. Currently Zabuzhko works at the Hryhori Skovoroda Institute of Philosophy of the National Academy of Sciences of Ukraine.
Zabuzhko is known both for her literary works and criticism. Her controversial bestselling novel Field Work in Ukrainian Sex was translated in eight languages. In her writing Zabuzhko draws a lot of attention to the questions of Ukrainian self-identification, post-colonial issues and feminism. Her book Let My People Go won the Korrespondent magazine Best Ukrainian documentary book award in June 2006, and The Museum of Abandoned Secrets, Best Ukrainian Book 2010.
For Ukrainian language profile see Оксана Забужко
Born in Lutsk, Ukraine, Zabuzhko studied philosophy at the Kyiv University, where she also obtained her doctorate in aesthetics in 1987. In 1992 she taught at Penn State University as a visiting writer. Zabuzhko won a Fulbright scholarship in 1994 and taught Ukrainian literature at Harvard and University of Pittsburgh. Currently Zabuzhko works at the Hryhori Skovoroda Institute of Philosophy of the National Academy of Sciences of Ukraine.
Zabuzhko is known both for her literary works and criticism. Her controversial bestselling novel Field Work in Ukrainian Sex was translated in eight languages. In her writing Zabuzhko draws a lot of attention to the questions of Ukrainian self-identification, post-colonial issues and feminism. Her book Let My People Go won the Korrespondent magazine Best Ukrainian documentary book award in June 2006, and The Museum of Abandoned Secrets, Best Ukrainian Book 2010.
For Ukrainian language profile see Оксана Забужко
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 18 of 18 reviews
September 16, 2018
«Я пишу не історичну студію, а культурологічну «подорож крізь текст».
Забудьте все, що чули про Лесю Українку у школі і після.
Ні, не так.
Згадайте все, що чули про Лесю Українку у школі і після, бо ця книга дає змогу це ВСЕ переосмислити.
Воістину важкий для сприйняття текст. Це не якийсь там нон-фікшн для мас, а наукова праця із довжелезними реченнями, примітками, тисячами згадок імен, історичних фактів та термінів, яких, щоб не задумуватись, просто віднесу до філософії, бо остання - це ж збірне поняття науки, хех (адже саме з філософії відокремились усі інші наукові знання, принаймні так вчать самі філософи 😁).
Це моє перше знайомство із стилем письма Оксани Забужко, і незважаючи на труднощі у засвоєнні інформації, мені ці довгі речення до вподоби й читались без запинок від коми до коми та аж до крапки.
Відкриття 🤭: Творча спадщина Лесі Українки - це не лише поезії, «Лісова пісня» та «Бояриня». Це ціле драматургічне надбання, варте спадку драматургів із світовими іменами. Але через бідність досліджень творчості Лариси Косач, чи б пак однобічність поглядів дослідників на її творчість та життя, в школі нас про це не просвітили (не знаю, як з тим зараз, але я вже настроєна прищепити Яремі любов до класичної української літератури, і біографії Українки, Франка, Шевченка вивчатимемо разом).
Більше того у школі нам вбили в голову образ «Великої Хворої», як означає його пані Забужко у своїй книзі. Звісно, хвороба була, але не вона зробила Українку Українкою, а цілий ряд об‘єктивних та суб‘єктивних чинників.
Ця книга - не біографія поетеси-драматурга.
Це глибокий аналіз її текстів, переосмислення їх, пошук таємних знаків, на основі яких перед нами вимальовується постать сильної жінки - лицаря, воїна, феміністки, поліглота, філософа, історика, драматурга, поетеси.
Ця книга однозначно варта, аби її відмучити.
Вона відкриває не лише невідомі досі грані особистості Лесі Українки, а цілої епохи українського лицарства, української шляхти, інтелігенції, що боролась за самовизначення українського народу.
Просто хтось це робив очевидними діяннями, а хтось включав прямі меседжі та символи у свої тексти. Але, на превеликий жаль, віщий сон Лариси Косач став гіркою реальністю та вона у свій та й значно пізніший час так і залишилась непочутою.
Забудьте все, що чули про Лесю Українку у школі і після.
Ні, не так.
Згадайте все, що чули про Лесю Українку у школі і після, бо ця книга дає змогу це ВСЕ переосмислити.
Воістину важкий для сприйняття текст. Це не якийсь там нон-фікшн для мас, а наукова праця із довжелезними реченнями, примітками, тисячами згадок імен, історичних фактів та термінів, яких, щоб не задумуватись, просто віднесу до філософії, бо остання - це ж збірне поняття науки, хех (адже саме з філософії відокремились усі інші наукові знання, принаймні так вчать самі філософи 😁).
Це моє перше знайомство із стилем письма Оксани Забужко, і незважаючи на труднощі у засвоєнні інформації, мені ці довгі речення до вподоби й читались без запинок від коми до коми та аж до крапки.
Відкриття 🤭: Творча спадщина Лесі Українки - це не лише поезії, «Лісова пісня» та «Бояриня». Це ціле драматургічне надбання, варте спадку драматургів із світовими іменами. Але через бідність досліджень творчості Лариси Косач, чи б пак однобічність поглядів дослідників на її творчість та життя, в школі нас про це не просвітили (не знаю, як з тим зараз, але я вже настроєна прищепити Яремі любов до класичної української літератури, і біографії Українки, Франка, Шевченка вивчатимемо разом).
Більше того у школі нам вбили в голову образ «Великої Хворої», як означає його пані Забужко у своїй книзі. Звісно, хвороба була, але не вона зробила Українку Українкою, а цілий ряд об‘єктивних та суб‘єктивних чинників.
Ця книга - не біографія поетеси-драматурга.
Це глибокий аналіз її текстів, переосмислення їх, пошук таємних знаків, на основі яких перед нами вимальовується постать сильної жінки - лицаря, воїна, феміністки, поліглота, філософа, історика, драматурга, поетеси.
Ця книга однозначно варта, аби її відмучити.
Вона відкриває не лише невідомі досі грані особистості Лесі Українки, а цілої епохи українського лицарства, української шляхти, інтелігенції, що боролась за самовизначення українського народу.
Просто хтось це робив очевидними діяннями, а хтось включав прямі меседжі та символи у свої тексти. Але, на превеликий жаль, віщий сон Лариси Косач став гіркою реальністю та вона у свій та й значно пізніший час так і залишилась непочутою.
December 19, 2022
Це неймовірна книга, яку я ще довго буду перетравлювати. Мені було складно її читати: довгі речення, купа зносок, уточнень, невідомих мені понять і прізвищ. Я постійно перечитувала частини і підгуглювала інформацію. Зізнаюсь, мені здається, що я у ліпшому випадку зрозуміла 40%. Втім, читання абсолютно було того варте і я сподіваюсь, я ще повернусь до цієї книги з ліпшим озброєнням ерудиції. Я отримала значно глибше розуміння творчості Лесі Українки і потужній заряд натхнення читати далі про нашу літературу та історію. Раджу всім, хто не боїться складного читання!
October 18, 2016
Читаючи цю книгу, розумієш, як по-жебрацьки мало дає нам офіційна освіта.
August 2, 2020
Про Лесю Українку я читаю вже від давно. Для мене Леся Українка і її поєзія, ще коли мені було 6 років, стала мотивом мого захопленя читанням. До книжки, «Notre Dame D’Ukraine», я ще ніколи не читала грунтове поясненя ЧОМУ Леся Українка геніальна, ЧОМУ ми повинні її поважати і любити, а просто багато написаного про те, як ми любимо Лесю Українку, навіть якщо нічого в ній не розуміємо. Ця книжка – знак, що ми нарешті хочемо розуміти наших літературних батьків (або навіть точніше сказано, матерів). Але Оксана Забужко не лише ставить акцент на Лесі Українці, вона завдяки такій унікальній і сильній жінці як Леся Українці веде нас за руку на розгляд забутої історії нашої культури і нездійснених мрій людей. Завдяки їм ми можемо пишатися тим, що в нас є літературна мова. Ця книжка малює перед нами пейзаж де нам показано скільки нам невідомо про нас і яка велика потреба в нас, хоча б трошки про те забуте згадати.
April 29, 2023
Мені сподобалась ця книга, хоч і складно було ловити потік інтелектуальних думок пані Забужко з таким маленьким скарбом прочитаного у Лесі Українки. В планах - прочитати мінімум десять творів ще і потім повернутись до цієї книги.
June 28, 2024
Як зазначила сама Оксана Стефанівна у пролозі — «цю книжку можна вважати заключною частиною «дослідницької трилогії».
Перші дві частини розповідали про Франка та Шевченка. А у третій Оксана Забужко звернулась до постаті, що була недооцінена.
🔷У «Notre Dame D’Ukraine» авторка зіставляє творчий спадок та життєві обставини Лариси Косач для того щоб переглянути її вплив на українську культуру загалом.
Мої враження
Після прочитання відчула себе трохи зміненою версією себе — знак що книга справді хороша. А також відчула жагу до подальшого знайомства із творчістю Лесі Українки.
October 6, 2024
Під час читання хотіла декілька разів написати коментар, що мені складно дається книга, але тихенько продовжила її читати.
Мене вразила обізнаність в темі Лесі Українки та спрага відкрити істину авторкою. Мене не здивує, якщо Оксана Забужко написала не все, що може сказати про Лесю.
Маю намір прочитати деякі твори Українки, щоб поглянути хоча б трохи під кутом Оксани Забужко.
І авжеж, на мене чекають книги Забужко, які я обов’язково почну невдовзі читати.
Мене вразила обізнаність в темі Лесі Українки та спрага відкрити істину авторкою. Мене не здивує, якщо Оксана Забужко написала не все, що може сказати про Лесю.
Маю намір прочитати деякі твори Українки, щоб поглянути хоча б трохи під кутом Оксани Забужко.
І авжеж, на мене чекають книги Забужко, які я обов’язково почну невдовзі читати.
January 6, 2016
Ця книга Оксани Забужко – це не просто дослідження життя і творчості письменниці, яка мала відвагу взяти собі псевдонім – Українка. Це глибокі філософські етюди, про лицарство, про Священний Грааль, про демократію і хамократію, про народництво і аристократію і ще цілу низку питань. Це вдала спроба розгадати те, що передчувала Леся Українка у своїх творах. Висновки вражаючі.
March 21, 2025
У авторки фантастичний дар писати примітки обʼємом зі ще одну книгу.
June 24, 2023
Де немає лицаря, там приходить пахан.
«Чи була Леся красива? - Пауза. - Вона була БЛАГОРОДНА.»
Уточню: для мене тут цілком неважливо, що аґресивність колонізованого є за своїм походженням, як каже Ф. Фанон, «контр агресією», тобто породжується розпачливим відчуттям, що «колоніалізм не є жодною мислячою машиною, ані утворенням, наділеним розумними властивостями; він є чистим насильством у природному стані, і поступиться виключно тоді, коли зіткнеться з іще більшим насильством».
Втім, різниця з фольклором (і кемпбеллівським мономіфом), звичайно ж, є, і то докорінна: чудесна, казкова невразливість радянського тіла забезпечується не тільки його «одухотвореністю», а й дечим істотнішим - деперсоналізованістю, взаємозамінністю з іншими тілами. Кожне таке індивідуальне тіло мислиться, властиво, клітиною тіла колективного й у випадку індивідуальної-таки фізичної смерти підлягає автоматичній регенерації: на його місце заступають інші, абсолютно рівноцінні тіла (або, як мовиться в першоджерелі - останньому радянському виданні словника з естетики, - «масовий героїзм [sіc! курсив мій. - О. 3.], необхід-ний для перемоги й утвердження соціалістичного суспільства, є тим соціальним грунтом, на якому виростає героїзм окремої особистости»). У тоталітарній дискурсивній практиці «масовий героїзм» чи не вперше в історії культури перестає бути оксюмороном, «гарячим льодом», - як співалося в популярній пісні 1930-х, «когда страна прикажет быть героем, у нас героем становится любой».
« ми (жінки) не звикли одважно казати "я думаю", а кажемо „мені здається", mais cest une façon de parler» [12,150]), - а відразу покликання, задля більшої авторитетности, на думку сторонніх: «люди кажуть»
Навʼязаний закутій у «гіпсові кайдани» юній Лесі родиною й лікарями ізоляціоністський синдром «виключености з кола» не породив у неї ані почуття приниженої уломности, ані комплексу жертви, - натомість тільки укріпив ту суто аристократичну, в ніцшевському сенсі, самітницьку життєву настанову, яка вже в зрілості дасть змогу заявити: «а я таки знаю, що я ще сильна і що не люди поборють мене»
Що далеко складніше собі уявити, якщо взагалі можливо (тут уже справді, як казав Гамлет, «далі-мовчання», і Леся Українка в іншому «мінському» листі неви-падково йому вторує: «есть вещи, которых даже не следует стараться высказывать, потому что слова выдуманы не для них»
ті, хто кохає без взаємности, ніколи не кажуть «ми», таке поняття виробляється виключно внаслідок тривалого близького звʼязку, десигнуючи психологічно зжиту між собою пару, двох-як-цілість.
«Чому бажають: „если смерти - то мгновенной" (рядки з популярної революційної пісні! - О. 3.), або заздрять померлим уві сні? Але ж і життя ми намагаємося збавити непомітно, в розвагах, збути його. І це сполучено з бажанням прослизнути непомітно і крізь смерть. Якщо смерть уві сні, то й життя як уві сні спливає»
Тільки між такими - дорослими - особистостями можливий не елементарний «симбіотичний звʼязок», не соціальна угода, анало-гічна товарному обміну, - а становлення щонайглибшої міжосо-бистісної єдности, котра лише й здатна розвʼязати проблему люд ського існування («тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині»).
отже в жертву радісну, «3 любови» (як каже Месія Міріам, «жертви я не хочу, / любови тільки»), таки не з «рабства», а з щедроти - з повноти й надміру душевних сил, які просто не можуть реалізуватися інакше як через безупинну самовіддачу, - без вагань приносилося не лише власне здоровʼя й добробут (по суті, життя, коли звати речі свої-ми іменами!), а й, за заповіддю Месії, дещо більше й важливіше за саме життя («віддати тіло» - «в тім душі нема», «Хто зрікся всього, а себе не зрікся, / не любить той»).
«Яким смиренним і кволим зробило-ся по упливі кількох жалюгідних століть ціле наше життя! Де ще сміє відкрито виступити оригінальна натура? І хто ще має звагу бути правдивим і показати себе таким, яким він є! А це відбивається на поетові, що мусить все черпати з себе самого, скоро зовнішне середовище нічого йому не дає»
«я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що ми будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному»
«Хто ми? Ким стали? Де ми? Куди закинуті? Куди прагнемо? Як визволяємося? Що є народження, і що відродження?»
Для порівняння: російський «дух зла», вперше виведений на яв А. К. Толстим, а ширшим художньо-філософським рефлексіям підданий вже у ХХ ст. (у Д. Андреєва, А. Синявсько-го, Віктора Єрофєєва), презентується, натомість, як вічно голодний «упир» - символ вічної зажерущости («неситости», за Шевченком, «демонічної великодержавности», за Д. Андреєвим), котрою, мовляв, «заражений» російський «національний дух» і котра змушує націю до безупинного, ненатлого екстенсивного розвитку шляхом поглинання все більших і більших просторів і людських мас.
Я твій, коли заспокоюсь на досягнутому й перестану прагну-ти здобути більше, - ось що каже дияволові Фауст-мужчина.
Я твоя, коли втомлюся любити недосяжне і страждати від цієї любови, - каже Фауст-жінка.
Варто зазначити, що зі своєї етичної номен-клатури Данте викинув цілу низку «старих», середньовічних лицарських чеснот -як мілітарних, так і «придворних», куртуазних (з цих останніх залишив тільки temperanza - поміркованість у їжі, mansuetudine - стримування гніву, veritade - уникання похвальби Ta eutrapelia - дотепність). Відтак дантівський список можна розглядати як найавтори-тетніший моральний кодекс Нового часу -етичний норматив для лицаря вже не «по зброї, а по духу».
45 За X. Ортеґою-і-Гассетом, «справжній шляхтич» - це «людина зусилля» (Бунт мас Optera-i-Гасет Х. Вибрані твори. С. 52), яка «відчуває глибоку внутрішню потребу зве нутися до якоїсь норми поза собою, вищої за себе, якій вона добровільно підпорядк вується. ‹... Життя ій здається прісним, коли воно не полягає у службі чомусь вищол Тому вона необхідність служби не вважає за гніт. Коли, випадково, служби не стає, во відчуває неспокій і винаходить нові норми, ще тяжчі, ще вимогливіші, яким підкоряєть Це є життя, обернене в дисципліну, - шляхетне життя. Привілеї шляхти не є постуг чи ласки за походженням, навпаки - це завоювання. І, в засаді, їх утримання означає упривілейована особа могла 6 щохвилини відвоювати їх, якби зайшла потреба...
само. C.50).
Думку, що найбільша проблема України - в тому, що «країну відділено від свого мозку» і тому в ній неможливий «нічим не обмежуваний ендозмос і екзозмос між верхніми й нижніми верствами населення», М. Драгоманов уперше висловив ще 1881 р. - устат-ті «Что такое украинофильство?» (Драгоманов М. Вибране. С. 447).
«Смислами я називаю відповіді на питання. Що на жодне питання не відповідає, те позбавлене для нас смислу»
«мужчина за своєю біологічною роллю - пристосуванець, ‹. жінка стоїть на етичній позиції, тому що може собі це дозволити»
«де ій не вдавалося скорити світ, вона завзято «творила собі новий» і порядкувала в ньому за власними правилами.»
Це є життя, обернене в дисципліну, - шляхетне життя.
«Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона, завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний»
адже «ерос», як і природа, не знає добра і зла.
неможливо впізнавати почуття, яких не завдав сам
безчесне маніпулювання словами відкриває шлях до такого самого маніпулювання людьми
КУЛЬТУРНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ - осягнення суверенности ого народу через культуру, а не через державу
У найзагальнішому вигляді беру-чи, можна сказати, що з цих двох тенденцій - де зрощених, де перетинних, а де й конфліктних, - двох не просто емотивно-ак-центуючих, а й ціннісно різновалентних рушійних первнів уся-кого демократичного руху - ЕГАЛІТАРИЗМУ Й ВОЛЕЛЮБСТВА - українська «інтеліґенція традиції» клала в голови другу, любов до свободи, а російська «інтелігенція розриву» - першу, ненависть до нерівности.
де нема духа творчости, там не може бути й «волі».
«природне обурення» масової людини «всім, чого вона не може зрозуміти»
Тут Винниченко підмітив чи не найсерйознішу «демократичну загрозу» культурі (у широкому сенсі слова): тенденцію автоматично екстраполювати юридичну рівність - на рівність духовну.
Одне слово, для успішного функціонування демократія конче потребує, як conditio sine qua non, певного кУЛЬтУРНоГо спадку, історично нажитого суспільством «духовного капіталу», - а в разі такого капіталу «не надбано» або «розтринькано», сама з себе не спро-можна боронити суспільство від цілком-таки «системної» моральної кризи.
Інакше й не могло бути - адже культурний націоналізм, нагадаю, виникає на перехресті двох осей: історичної «горизонталі» (жива памʼять неперервної тради-ції в часі) та метафізичної «вертикалі» («що Бог думає про нас у вічності»). Тільки наявність їх оБох забезпечує культурі свідо-мість самоцінности, опору в собі самій, а національній інтелі-генції, відповідно, - духовну автономію, внутрішню свободу і від держави (незалежно, чи та держава «українська», чи «неукраїнсь-ка»), і від публіки, свобода «інтелігенції традиції» є відповідальність перед Богом та історією, і тільки ця свобода й здатна зробити її духовною аристократією - «точкою опори в суспільному організмі».
До якої міри цю свободу було в Україні втрачено, показало під час горбачовської «пере-стройки» шокуюче для суспільства відкриття «порожніх шухляд» - коли цензуру було скасовано, а в радянських письменників не виявилося напоготові рукописів, писаних «для себе», без оглядки на «публікабельність», - найкраще свідчення «поневоленого розуму», гайдегерівського тотального ув’язне в теперішньості».
Офіційний «енкратичний» термін «проста радянська людина» можна розцінювати як своєрідну «фройдівську обмовку», - як звичайно в тоталітарних дискурсах, тавтоло-гічну, бо «радянська людина» вже імпліцитно означає «проста»: чим вона «складніша»,
тим менше «радянська».
Падіння імперії тільки звільнило «просту радянську людину» (що натоді вже зап��внила собою всю піраміду влади) від обтяжливой вимо-ги прикидатися «комуністично віруючою», - і «культ своєї влас-ної особи» став єдиною «офіційною релігією», яку вже відкрито й без будь-яких обмежень могла вправляти пострадянська еліта.
Це не «заповіт у нікуди», не «крик у порожнечу», як може видатися на «простий» монтаньярський розсуд. Це - «замовляння
похованого», добре знаний і з українського фольклору ритуал ЗАПЕЧАТУВАННЯ СКАРБУ (щоб не дістався негідних рук) - «замикання» його: сонцем і пустинею. І наш шлях через пустиню тільки-тільки розпочався.
«Чи була Леся красива? - Пауза. - Вона була БЛАГОРОДНА.»
Уточню: для мене тут цілком неважливо, що аґресивність колонізованого є за своїм походженням, як каже Ф. Фанон, «контр агресією», тобто породжується розпачливим відчуттям, що «колоніалізм не є жодною мислячою машиною, ані утворенням, наділеним розумними властивостями; він є чистим насильством у природному стані, і поступиться виключно тоді, коли зіткнеться з іще більшим насильством».
Втім, різниця з фольклором (і кемпбеллівським мономіфом), звичайно ж, є, і то докорінна: чудесна, казкова невразливість радянського тіла забезпечується не тільки його «одухотвореністю», а й дечим істотнішим - деперсоналізованістю, взаємозамінністю з іншими тілами. Кожне таке індивідуальне тіло мислиться, властиво, клітиною тіла колективного й у випадку індивідуальної-таки фізичної смерти підлягає автоматичній регенерації: на його місце заступають інші, абсолютно рівноцінні тіла (або, як мовиться в першоджерелі - останньому радянському виданні словника з естетики, - «масовий героїзм [sіc! курсив мій. - О. 3.], необхід-ний для перемоги й утвердження соціалістичного суспільства, є тим соціальним грунтом, на якому виростає героїзм окремої особистости»). У тоталітарній дискурсивній практиці «масовий героїзм» чи не вперше в історії культури перестає бути оксюмороном, «гарячим льодом», - як співалося в популярній пісні 1930-х, «когда страна прикажет быть героем, у нас героем становится любой».
« ми (жінки) не звикли одважно казати "я думаю", а кажемо „мені здається", mais cest une façon de parler» [12,150]), - а відразу покликання, задля більшої авторитетности, на думку сторонніх: «люди кажуть»
Навʼязаний закутій у «гіпсові кайдани» юній Лесі родиною й лікарями ізоляціоністський синдром «виключености з кола» не породив у неї ані почуття приниженої уломности, ані комплексу жертви, - натомість тільки укріпив ту суто аристократичну, в ніцшевському сенсі, самітницьку життєву настанову, яка вже в зрілості дасть змогу заявити: «а я таки знаю, що я ще сильна і що не люди поборють мене»
Що далеко складніше собі уявити, якщо взагалі можливо (тут уже справді, як казав Гамлет, «далі-мовчання», і Леся Українка в іншому «мінському» листі неви-падково йому вторує: «есть вещи, которых даже не следует стараться высказывать, потому что слова выдуманы не для них»
ті, хто кохає без взаємности, ніколи не кажуть «ми», таке поняття виробляється виключно внаслідок тривалого близького звʼязку, десигнуючи психологічно зжиту між собою пару, двох-як-цілість.
«Чому бажають: „если смерти - то мгновенной" (рядки з популярної революційної пісні! - О. 3.), або заздрять померлим уві сні? Але ж і життя ми намагаємося збавити непомітно, в розвагах, збути його. І це сполучено з бажанням прослизнути непомітно і крізь смерть. Якщо смерть уві сні, то й життя як уві сні спливає»
Тільки між такими - дорослими - особистостями можливий не елементарний «симбіотичний звʼязок», не соціальна угода, анало-гічна товарному обміну, - а становлення щонайглибшої міжосо-бистісної єдности, котра лише й здатна розвʼязати проблему люд ського існування («тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині»).
отже в жертву радісну, «3 любови» (як каже Месія Міріам, «жертви я не хочу, / любови тільки»), таки не з «рабства», а з щедроти - з повноти й надміру душевних сил, які просто не можуть реалізуватися інакше як через безупинну самовіддачу, - без вагань приносилося не лише власне здоровʼя й добробут (по суті, життя, коли звати речі свої-ми іменами!), а й, за заповіддю Месії, дещо більше й важливіше за саме життя («віддати тіло» - «в тім душі нема», «Хто зрікся всього, а себе не зрікся, / не любить той»).
«Яким смиренним і кволим зробило-ся по упливі кількох жалюгідних століть ціле наше життя! Де ще сміє відкрито виступити оригінальна натура? І хто ще має звагу бути правдивим і показати себе таким, яким він є! А це відбивається на поетові, що мусить все черпати з себе самого, скоро зовнішне середовище нічого йому не дає»
«я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що ми будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному»
«Хто ми? Ким стали? Де ми? Куди закинуті? Куди прагнемо? Як визволяємося? Що є народження, і що відродження?»
Для порівняння: російський «дух зла», вперше виведений на яв А. К. Толстим, а ширшим художньо-філософським рефлексіям підданий вже у ХХ ст. (у Д. Андреєва, А. Синявсько-го, Віктора Єрофєєва), презентується, натомість, як вічно голодний «упир» - символ вічної зажерущости («неситости», за Шевченком, «демонічної великодержавности», за Д. Андреєвим), котрою, мовляв, «заражений» російський «національний дух» і котра змушує націю до безупинного, ненатлого екстенсивного розвитку шляхом поглинання все більших і більших просторів і людських мас.
Я твій, коли заспокоюсь на досягнутому й перестану прагну-ти здобути більше, - ось що каже дияволові Фауст-мужчина.
Я твоя, коли втомлюся любити недосяжне і страждати від цієї любови, - каже Фауст-жінка.
Варто зазначити, що зі своєї етичної номен-клатури Данте викинув цілу низку «старих», середньовічних лицарських чеснот -як мілітарних, так і «придворних», куртуазних (з цих останніх залишив тільки temperanza - поміркованість у їжі, mansuetudine - стримування гніву, veritade - уникання похвальби Ta eutrapelia - дотепність). Відтак дантівський список можна розглядати як найавтори-тетніший моральний кодекс Нового часу -етичний норматив для лицаря вже не «по зброї, а по духу».
45 За X. Ортеґою-і-Гассетом, «справжній шляхтич» - це «людина зусилля» (Бунт мас Optera-i-Гасет Х. Вибрані твори. С. 52), яка «відчуває глибоку внутрішню потребу зве нутися до якоїсь норми поза собою, вищої за себе, якій вона добровільно підпорядк вується. ‹... Життя ій здається прісним, коли воно не полягає у службі чомусь вищол Тому вона необхідність служби не вважає за гніт. Коли, випадково, служби не стає, во відчуває неспокій і винаходить нові норми, ще тяжчі, ще вимогливіші, яким підкоряєть Це є життя, обернене в дисципліну, - шляхетне життя. Привілеї шляхти не є постуг чи ласки за походженням, навпаки - це завоювання. І, в засаді, їх утримання означає упривілейована особа могла 6 щохвилини відвоювати їх, якби зайшла потреба...
само. C.50).
Думку, що найбільша проблема України - в тому, що «країну відділено від свого мозку» і тому в ній неможливий «нічим не обмежуваний ендозмос і екзозмос між верхніми й нижніми верствами населення», М. Драгоманов уперше висловив ще 1881 р. - устат-ті «Что такое украинофильство?» (Драгоманов М. Вибране. С. 447).
«Смислами я називаю відповіді на питання. Що на жодне питання не відповідає, те позбавлене для нас смислу»
«мужчина за своєю біологічною роллю - пристосуванець, ‹. жінка стоїть на етичній позиції, тому що може собі це дозволити»
«де ій не вдавалося скорити світ, вона завзято «творила собі новий» і порядкувала в ньому за власними правилами.»
Це є життя, обернене в дисципліну, - шляхетне життя.
«Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона, завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний»
адже «ерос», як і природа, не знає добра і зла.
неможливо впізнавати почуття, яких не завдав сам
безчесне маніпулювання словами відкриває шлях до такого самого маніпулювання людьми
КУЛЬТУРНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ - осягнення суверенности ого народу через культуру, а не через державу
У найзагальнішому вигляді беру-чи, можна сказати, що з цих двох тенденцій - де зрощених, де перетинних, а де й конфліктних, - двох не просто емотивно-ак-центуючих, а й ціннісно різновалентних рушійних первнів уся-кого демократичного руху - ЕГАЛІТАРИЗМУ Й ВОЛЕЛЮБСТВА - українська «інтеліґенція традиції» клала в голови другу, любов до свободи, а російська «інтелігенція розриву» - першу, ненависть до нерівности.
де нема духа творчости, там не може бути й «волі».
«природне обурення» масової людини «всім, чого вона не може зрозуміти»
Тут Винниченко підмітив чи не найсерйознішу «демократичну загрозу» культурі (у широкому сенсі слова): тенденцію автоматично екстраполювати юридичну рівність - на рівність духовну.
Одне слово, для успішного функціонування демократія конче потребує, як conditio sine qua non, певного кУЛЬтУРНоГо спадку, історично нажитого суспільством «духовного капіталу», - а в разі такого капіталу «не надбано» або «розтринькано», сама з себе не спро-можна боронити суспільство від цілком-таки «системної» моральної кризи.
Інакше й не могло бути - адже культурний націоналізм, нагадаю, виникає на перехресті двох осей: історичної «горизонталі» (жива памʼять неперервної тради-ції в часі) та метафізичної «вертикалі» («що Бог думає про нас у вічності»). Тільки наявність їх оБох забезпечує культурі свідо-мість самоцінности, опору в собі самій, а національній інтелі-генції, відповідно, - духовну автономію, внутрішню свободу і від держави (незалежно, чи та держава «українська», чи «неукраїнсь-ка»), і від публіки, свобода «інтелігенції традиції» є відповідальність перед Богом та історією, і тільки ця свобода й здатна зробити її духовною аристократією - «точкою опори в суспільному організмі».
До якої міри цю свободу було в Україні втрачено, показало під час горбачовської «пере-стройки» шокуюче для суспільства відкриття «порожніх шухляд» - коли цензуру було скасовано, а в радянських письменників не виявилося напоготові рукописів, писаних «для себе», без оглядки на «публікабельність», - найкраще свідчення «поневоленого розуму», гайдегерівського тотального ув’язне в теперішньості».
Офіційний «енкратичний» термін «проста радянська людина» можна розцінювати як своєрідну «фройдівську обмовку», - як звичайно в тоталітарних дискурсах, тавтоло-гічну, бо «радянська людина» вже імпліцитно означає «проста»: чим вона «складніша»,
тим менше «радянська».
Падіння імперії тільки звільнило «просту радянську людину» (що натоді вже зап��внила собою всю піраміду влади) від обтяжливой вимо-ги прикидатися «комуністично віруючою», - і «культ своєї влас-ної особи» став єдиною «офіційною релігією», яку вже відкрито й без будь-яких обмежень могла вправляти пострадянська еліта.
Це не «заповіт у нікуди», не «крик у порожнечу», як може видатися на «простий» монтаньярський розсуд. Це - «замовляння
похованого», добре знаний і з українського фольклору ритуал ЗАПЕЧАТУВАННЯ СКАРБУ (щоб не дістався негідних рук) - «замикання» його: сонцем і пустинею. І наш шлях через пустиню тільки-тільки розпочався.
This entire review has been hidden because of spoilers.
August 3, 2023
Книга, що перевернула моє уявлення про Лесю Українку та сенси, які вона закладає у свої твори. Дивовижно, яка глибина й які пророцтва закодовані в її творчості, яку за радянською настановою звикли сприймати просто й поверхнево, ніколи не занурюючись глибше. Але варто пірнути, і той фантастичний світ лицарства, релігійности й міфу, жіночої тожсамости, моторошних передбачень та осяйної віри у світле воскресіння захоплюють у неймовірно цікавий коловорот, у якому Українка постає вже не "Великою Хворою", а Кассандрою, винятковою інтелектуалкою, лицаресою, що достойно посідає місце у найвизначнішій "Трійці" нашої літератури. Однозначно раджу й безмежно вдячна цій книзі за той зсув у парадигмі сприйняття Українки, який вона спричинила
June 11, 2019
Про те, що відбувалось в Україні століття тому, і дуже схожа тенденція нині:
"І ще один дуже важливий момент вдається Лесі Українці розгледіти в "посполитому рушенні" служебок і монтаньярів до влади: що ненависть до нерівности, "демократична заздрість" сама собою аж ніяк не тотожна повазі до загального права. Скидаючи "ліпших людей" з їхніх станових, майнових, освітніх, моральних і т.д. п'єдесталів, "масова людина" прагне зовсім не рівности, не "волі всім", - вона прагне реваншу, самоствердження над "скинутим" і свого абсолютного над ним права ("без обов'язків"!). Ламаючи ієрархію, вона не заміняє вертикаль горизонталлю, а тільки перевертає її, міняючи місцями себе й "ліпшого".
"І ще один дуже важливий момент вдається Лесі Українці розгледіти в "посполитому рушенні" служебок і монтаньярів до влади: що ненависть до нерівности, "демократична заздрість" сама собою аж ніяк не тотожна повазі до загального права. Скидаючи "ліпших людей" з їхніх станових, майнових, освітніх, моральних і т.д. п'єдесталів, "масова людина" прагне зовсім не рівности, не "волі всім", - вона прагне реваншу, самоствердження над "скинутим" і свого абсолютного над ним права ("без обов'язків"!). Ламаючи ієрархію, вона не заміняє вертикаль горизонталлю, а тільки перевертає її, міняючи місцями себе й "ліпшого".
April 27, 2020
Книга складна у прочитанні. Таке враження, що читач має продиратися крізь хащі тексту. Проте якщо читачеві вдається вловити та зрозуміти інтенцію автора, виринає величезний пласт нових контекстів та сенсів, що мимоволі викликає захват. Інколи авторка гіперболізує та згущує фарби для підкреслення котроїсь своєї ідеї.
Після прочитання книги відбувається ментальний катарсис, бо, по-перше, величезна книга подолана, по-друге, викристалізовується бачення на творчість Лариси Косач, по-третє, інтелектуальний і мовний багаж збагачується сенсами, поняттями, ідеями та знаннями.
Після прочитання книги відбувається ментальний катарсис, бо, по-перше, величезна книга подолана, по-друге, викристалізовується бачення на творчість Лариси Косач, по-третє, інтелектуальний і мовний багаж збагачується сенсами, поняттями, ідеями та знаннями.
July 11, 2023
«Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». Спроба осмислення.
Оксана Забужко «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». — К: Факт, 2007. —640 с.
Книга Оксани Забужко Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». — найскладніша з усіх інших у моїй практиці читача, але водночас, найцікавіша, тому що спонукає по-новому поглянути на життя і творчість Лесі Українки. В шкільній програмі Лесю Українку характеризують, як «сильну особистість», мужню жінку, яка все життя бореться з невиліковною недугою, а грунтовно проаналізовано у школі було лише «драму –феєрію «Лісова пісня».
Тож, книга Оксани Стефанівни стала для мене відкриттям, яке потребує подальших роздумів. Сподіваюсь, ця перша спроба осмислення буде більш менш вдалою, хоч і дуже поверхневою.
В цьому огляді не зможу охопити багатьох аспектів цього дослідження, тому що книгу потрібно перечитувати кілька разів, аби зрозуміти глибше. В тексті надзвичайно багато цікавезних посилань, які відсилають читача до інших тем, які Оксана Стефанівна закликає читати, вивчати, досліджувати. Такими темами наприклад, є: «куртуазна лицарська література в творчості Лесі Українки», місце танцю в її драмах та творчості, сила вогню, як джерела енергії, що забезпечує духовне переродження та кармічне очищення [C.266 -267]; тема «козацтва, як лицарського ордену зі шляхетським статусом» [С. 309] та дуже дуже багато інших тем над якими ще потрібно працвати багатьом дослідникам: медієвістам, культурологам, філологам, антропологам, мистецтво- та театрознавцям.
Для кращого сприйняття та розуміння цієї дослідницької наукової праці Оксани Забужко варто прочитати всі драми Лесі Українки , назву лише деякі з них, які читав: «Лісова Пісня», «Кассандра», “Одержима” «Бояриня», «Камінний господар».
Мене вражає та щиро захоплює глибина знань та начитаність Оксани Стефанівни, адже письменниця своєю книгою доводить що творчість Лесі Українки варто розглядати, як найяскравішої представниці благородної дворянської аристократки, спадкоємиці древнього лицарського роду. Це книжка про «Україну, яку ми втратили», але й на моє переконання – про Україну майбутнього, європейську вільну державу з цінностями демократії, свободи, в якій людина та її життя є найвищою цінністю, а добробут кожного залежить від його індивідуальних можливостей проявити силу духу та інтелекту.
Після прочитання книги Оксани Забужко Леся Українка постає перед читачем, як жінка, що відстоює своє право бути самодостатньою творчою особистістю із власним світоглядом та переконаннями, які часто йдуть всупереч тогочасним патріархальним принципам суспільства.
Тема ролі жінки в ранньохристиянській церкві на матеріалі драми “Руфін і Прісцілла” , філософія шлюбу, кохання як муки, і єднання двох душ, як спосіб єднання з Абсолютом -«Зумій своїм життям до себе дорівнятись» (Лукаш - Орфей), саме ці теми захопили мою увагу, але сприйняття та інтерпритація книги Оксани Забужко може змінюватися від одного прочитання до іншого, оскільки в її основі надзвичайно багатогранний літературний та історичний матеріал.
Книгу варто прочитати усім, хто усвідомлює свою національну та культурну ідентичність, як представник українського народу та нації. Саме за таку незнищенну Україну добра та Світла віддають свої життя сьогодні наші воїни в боротьбі з московитами, які завжди прагнули нас підкорити, знецінити нашу культуру, мову, віру, а зрештою нас знищити.
Завдяки таким «героїням національного пантеону», як Леся Українка, що «мають в серці те, що не вмирає», окупантам ніколи не вдасться досягти такої цілі, тому що свобода – найвища цінність буття людини, а зло завжди приречене на поразку.
І наостанок: Ця книга буде надзвичайно корисною філологам, вчителям української літератури, які прагнуть глибше та інакше сприймати та інтерпретувати життєвий та творчий шлях Лесі Українки без пафосу та міфів.
P.S
Минуло вже кілька днів після прочитання книги Оксани Забужко «Notre Dame D'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», а книга залишається в пам'яті, розумію, що перечитуватиму її, неодмінно придбаю для власної книжкової полиці, тому що це одна із тих книг, яка має стати настільною, тому що важлива для самоусвідомлення себе, як українця, громадянина, читача.
Своєю книгою Оксана Стефанівна доводить, що українці культурно, ціннісно, ментально– європеці.
Шляхом свідомого винищення спадкової інтелігенції радянська влада, а пізніше – «хамократія» робила все, щоб знецінити українську культуру, літературу, показати її як масову, «селянську», часто злиденну, орієнтовану на масового споживача, який ненавидить все, що длч нього незрозуміле, а отже “великопанське” \ тобто чуже, вороже.
Наведу лише декілька тем, які є показовими й для сьогодення:
«Помаранчева революція» 2004 –го, як «повстання демократії проти хамократії» [C.606-607];
«Культурний націоналізм виникає на перехресті двох осей» – історичної «горизонталі» (жива пам`ять неперервної традиції в часі) та метафізичної «вертикалі» (що Бог думає про нас у вічності). Тільки наявність їх обох забезпечує культурі свідомість самоцінности, опору в собі самій, а національній інтелігенції відповідно , – духовну автономію і від держави і від публіки... свобода «інтелігенції традиції» є відповідальністю перед Богом і історією, і тільки ця свобода й здатна зробити її духовною аристократією –точкою опори в суспільному організмі. [C.600 -601] .
Саме такими представниками інтелігенції є люди чия творчість до сьогодні є відомою лише на рівні прізвищ мимохідь згаданих у шкільних підручниках,тому мені потрібно відкрити для себе творчість Олени Пчілки, Миколи Зерова, Юрія Шевельова, Валеріана Підмогильного, Миколи Хвильового, Соломії Павличко, В'ячеслава Липинського.
Ось лише деякі книги на які звернув увагу:
Монографія Соломії Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі»
Соломія Павличко «Теорія літератури» 2002;
Ольга Косач-Кривинюк «Леся Українка: хронологія життя і творчості»;
Всі драми Лесі Українки;
І звичайно ж, буду продовжувати читати книги Оксани Стефанівни Забужко, це завжди складно, але завжди цікаво для подальшого осмислення.
10.07.2023
Оксана Забужко «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». — К: Факт, 2007. —640 с.
Книга Оксани Забужко Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». — найскладніша з усіх інших у моїй практиці читача, але водночас, найцікавіша, тому що спонукає по-новому поглянути на життя і творчість Лесі Українки. В шкільній програмі Лесю Українку характеризують, як «сильну особистість», мужню жінку, яка все життя бореться з невиліковною недугою, а грунтовно проаналізовано у школі було лише «драму –феєрію «Лісова пісня».
Тож, книга Оксани Стефанівни стала для мене відкриттям, яке потребує подальших роздумів. Сподіваюсь, ця перша спроба осмислення буде більш менш вдалою, хоч і дуже поверхневою.
В цьому огляді не зможу охопити багатьох аспектів цього дослідження, тому що книгу потрібно перечитувати кілька разів, аби зрозуміти глибше. В тексті надзвичайно багато цікавезних посилань, які відсилають читача до інших тем, які Оксана Стефанівна закликає читати, вивчати, досліджувати. Такими темами наприклад, є: «куртуазна лицарська література в творчості Лесі Українки», місце танцю в її драмах та творчості, сила вогню, як джерела енергії, що забезпечує духовне переродження та кармічне очищення [C.266 -267]; тема «козацтва, як лицарського ордену зі шляхетським статусом» [С. 309] та дуже дуже багато інших тем над якими ще потрібно працвати багатьом дослідникам: медієвістам, культурологам, філологам, антропологам, мистецтво- та театрознавцям.
Для кращого сприйняття та розуміння цієї дослідницької наукової праці Оксани Забужко варто прочитати всі драми Лесі Українки , назву лише деякі з них, які читав: «Лісова Пісня», «Кассандра», “Одержима” «Бояриня», «Камінний господар».
Мене вражає та щиро захоплює глибина знань та начитаність Оксани Стефанівни, адже письменниця своєю книгою доводить що творчість Лесі Українки варто розглядати, як найяскравішої представниці благородної дворянської аристократки, спадкоємиці древнього лицарського роду. Це книжка про «Україну, яку ми втратили», але й на моє переконання – про Україну майбутнього, європейську вільну державу з цінностями демократії, свободи, в якій людина та її життя є найвищою цінністю, а добробут кожного залежить від його індивідуальних можливостей проявити силу духу та інтелекту.
Після прочитання книги Оксани Забужко Леся Українка постає перед читачем, як жінка, що відстоює своє право бути самодостатньою творчою особистістю із власним світоглядом та переконаннями, які часто йдуть всупереч тогочасним патріархальним принципам суспільства.
Тема ролі жінки в ранньохристиянській церкві на матеріалі драми “Руфін і Прісцілла” , філософія шлюбу, кохання як муки, і єднання двох душ, як спосіб єднання з Абсолютом -«Зумій своїм життям до себе дорівнятись» (Лукаш - Орфей), саме ці теми захопили мою увагу, але сприйняття та інтерпритація книги Оксани Забужко може змінюватися від одного прочитання до іншого, оскільки в її основі надзвичайно багатогранний літературний та історичний матеріал.
Книгу варто прочитати усім, хто усвідомлює свою національну та культурну ідентичність, як представник українського народу та нації. Саме за таку незнищенну Україну добра та Світла віддають свої життя сьогодні наші воїни в боротьбі з московитами, які завжди прагнули нас підкорити, знецінити нашу культуру, мову, віру, а зрештою нас знищити.
Завдяки таким «героїням національного пантеону», як Леся Українка, що «мають в серці те, що не вмирає», окупантам ніколи не вдасться досягти такої цілі, тому що свобода – найвища цінність буття людини, а зло завжди приречене на поразку.
І наостанок: Ця книга буде надзвичайно корисною філологам, вчителям української літератури, які прагнуть глибше та інакше сприймати та інтерпретувати життєвий та творчий шлях Лесі Українки без пафосу та міфів.
P.S
Минуло вже кілька днів після прочитання книги Оксани Забужко «Notre Dame D'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», а книга залишається в пам'яті, розумію, що перечитуватиму її, неодмінно придбаю для власної книжкової полиці, тому що це одна із тих книг, яка має стати настільною, тому що важлива для самоусвідомлення себе, як українця, громадянина, читача.
Своєю книгою Оксана Стефанівна доводить, що українці культурно, ціннісно, ментально– європеці.
Шляхом свідомого винищення спадкової інтелігенції радянська влада, а пізніше – «хамократія» робила все, щоб знецінити українську культуру, літературу, показати її як масову, «селянську», часто злиденну, орієнтовану на масового споживача, який ненавидить все, що длч нього незрозуміле, а отже “великопанське” \ тобто чуже, вороже.
Наведу лише декілька тем, які є показовими й для сьогодення:
«Помаранчева революція» 2004 –го, як «повстання демократії проти хамократії» [C.606-607];
«Культурний націоналізм виникає на перехресті двох осей» – історичної «горизонталі» (жива пам`ять неперервної традиції в часі) та метафізичної «вертикалі» (що Бог думає про нас у вічності). Тільки наявність їх обох забезпечує культурі свідомість самоцінности, опору в собі самій, а національній інтелігенції відповідно , – духовну автономію і від держави і від публіки... свобода «інтелігенції традиції» є відповідальністю перед Богом і історією, і тільки ця свобода й здатна зробити її духовною аристократією –точкою опори в суспільному організмі. [C.600 -601] .
Саме такими представниками інтелігенції є люди чия творчість до сьогодні є відомою лише на рівні прізвищ мимохідь згаданих у шкільних підручниках,тому мені потрібно відкрити для себе творчість Олени Пчілки, Миколи Зерова, Юрія Шевельова, Валеріана Підмогильного, Миколи Хвильового, Соломії Павличко, В'ячеслава Липинського.
Ось лише деякі книги на які звернув увагу:
Монографія Соломії Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі»
Соломія Павличко «Теорія літератури» 2002;
Ольга Косач-Кривинюк «Леся Українка: хронологія життя і творчості»;
Всі драми Лесі Українки;
І звичайно ж, буду продовжувати читати книги Оксани Стефанівни Забужко, це завжди складно, але завжди цікаво для подальшого осмислення.
10.07.2023
June 8, 2021
📜 Відразу уточню — це далеко не «ще-одна-книжка-про-Лесю-Українку», та й не так вже про Лесю, власне. Це радше книжка про наше безповоротно втрачене європейське ментальне Минуле, яке авторці таки частково вдалось відчитати через призму Лесиних (і не лише) текстів.
🗞 Оксана Забужко обстоює та ґрунтовно на численних прикладах доводить, що Україна до 18 ст. складала органічну частину Європи зі своєю шляхтою та своєм лицарством, котре, власне, є феноменом європейської культури. Коли читаєш практично тотожні цитати з Шевченка та з «Осені Середньовіччя» Гейзинги, або про Лесю Українку, чиї думки Шпенглер зафіксує у своєму «Занепаді Європи» лише через 5 років після неї, починаєш розуміти наскільки тогочасне українське мислення потрапляло у одну й ту ж саму систему європейських морально-етичних цінностей!
🦸 Ця книжка відкриває нам портал у минуле, щоб побачити і відчути натурально вписану в Європі, Україну з її модерною культурою, яка цілковито вписувалась в європейський інтелектуальний мейнстрім. Детально також описано, як ретельно знищували та стирали цю нашу європейську ментальність разом зі шляхтою та лицарством допоки ми їх не втратили назавжди. «Камінний господар» Лесі Українки став трагедією прощання з лицарством. Це була втрата Україною Європи.
‼️ Власне, на сьогодні це найкраще, що я читав у жанрі нон-фікшн. Книжка формує ясний образ того, якими були наші предки, ким вони були ментально та з якими цінностями. Окремим бонусом при читанні була вишукана мова авторки - часом ще та, скрипниківка, яку вона опритомнює через віки такими питомими українськими словами як «горішній» (верхній), «сиріч» (рідко), «сливе» (майже) тощо. Головне - цю книжку можна і варто перечитувати, тому без неї моя власна бібліотека точно вже ніколи не буде повною.
🗞 Оксана Забужко обстоює та ґрунтовно на численних прикладах доводить, що Україна до 18 ст. складала органічну частину Європи зі своєю шляхтою та своєм лицарством, котре, власне, є феноменом європейської культури. Коли читаєш практично тотожні цитати з Шевченка та з «Осені Середньовіччя» Гейзинги, або про Лесю Українку, чиї думки Шпенглер зафіксує у своєму «Занепаді Європи» лише через 5 років після неї, починаєш розуміти наскільки тогочасне українське мислення потрапляло у одну й ту ж саму систему європейських морально-етичних цінностей!
🦸 Ця книжка відкриває нам портал у минуле, щоб побачити і відчути натурально вписану в Європі, Україну з її модерною культурою, яка цілковито вписувалась в європейський інтелектуальний мейнстрім. Детально також описано, як ретельно знищували та стирали цю нашу європейську ментальність разом зі шляхтою та лицарством допоки ми їх не втратили назавжди. «Камінний господар» Лесі Українки став трагедією прощання з лицарством. Це була втрата Україною Європи.
‼️ Власне, на сьогодні це найкраще, що я читав у жанрі нон-фікшн. Книжка формує ясний образ того, якими були наші предки, ким вони були ментально та з якими цінностями. Окремим бонусом при читанні була вишукана мова авторки - часом ще та, скрипниківка, яку вона опритомнює через віки такими питомими українськими словами як «горішній» (верхній), «сиріч» (рідко), «сливе» (майже) тощо. Головне - цю книжку можна і варто перечитувати, тому без неї моя власна бібліотека точно вже ніколи не буде повною.
January 1, 2023
Довго підходила до цієї книги, бо знала, що вона справить на мене велике враження. Це неймовірна філософська праця не лише про геніальну Ларису Косач, а про всю нашу шляхетську інтелігенцію кін.19-поч.20 століть. Це ода усім тим людям, які заклали підвалини сучасної України, зберігши і викристалізувавши нашу культуру та історію.
Впродовж читання постійно зростає захоплення нашим культурними діячами, їхніми здобутками і, звичайно, самою Лесею Українкою. Дійсно, ми всі знаємо, що вона була геніальною, але мало хто може пояснити ЧОМУ. Ця книга дає грунтовну відповідь на це питання.
Розумію, що хтось може не сприймати стиль Забужко. Але мені було неймовірно цікаво читати цю книгу, зокрема розуміючи, скільки прогалин є у моїх знаннях про нашу літературу. Але це лише спонукає дізнаватись більше. Дуже раджу усім!
P. S. Той випадок, коли спочатку свідомо читаєш драми Лесі Українки і відчуваєш, що вони глибші, ніж ти можеш осягнути. Тоді читаєш цю книгу, щиро захоплюєшся всіма потенційно закладеним сенсами і біжиш ще раз перечитувати Україну)
Впродовж читання постійно зростає захоплення нашим культурними діячами, їхніми здобутками і, звичайно, самою Лесею Українкою. Дійсно, ми всі знаємо, що вона була геніальною, але мало хто може пояснити ЧОМУ. Ця книга дає грунтовну відповідь на це питання.
Розумію, що хтось може не сприймати стиль Забужко. Але мені було неймовірно цікаво читати цю книгу, зокрема розуміючи, скільки прогалин є у моїх знаннях про нашу літературу. Але це лише спонукає дізнаватись більше. Дуже раджу усім!
P. S. Той випадок, коли спочатку свідомо читаєш драми Лесі Українки і відчуваєш, що вони глибші, ніж ти можеш осягнути. Тоді читаєш цю книгу, щиро захоплюєшся всіма потенційно закладеним сенсами і біжиш ще раз перечитувати Україну)
March 5, 2023
Після цієї книги я зрозуміла, що я не знаю творчості Лесі. Я навіть не чула назви багатьох її п‘єс.
Час починати читати.
Час починати читати.
September 6, 2025
Важко написаний текст, але дуже цікаво. Раджу всім і кожному.
Displaying 1 - 18 of 18 reviews