Le Jardin des plantes

by Claude Simon

Le Jardin des Plantes, Claude Simon en connaît bien les allées, qu’il parcourt presque chaque jour lorsqu’il est à Paris. C’est aussi un lieu unique qui réunit, entre le Muséum, le jardin alpin et la ménagerie, des milliers de minéraux, de végétaux et d’animaux dans un spectacle différent pour chaque visiteur et à chaque visite.
Le livre, lui, amalgame les fragments apparemment épars d’une vie d’homme au long du siècle et aux quatre coins du monde. Mais qu’on ne s’y trompe pas, ce n’est pas une autobiographie : si chacun des éléments est à base de vécu, l’ensemble est conçu, inventé et construit comme œuvre littéraire.

Genres: French Literature, France

384 pages, Paperback

First published September 1, 1997

About the author

Awarded 1985 Nobel Prize in Literature, for being an author "who in his novel combines the poet's and the painter's creativeness with a deepened awareness of time in the depiction of the human condition."

Reviews

[Hend · Rating 2 out of 5]

ليست رواية بالمعنى الحرفى للكلمة فهى ليست حكاية لها عقدة وحل
ولكن مجموعة احداث متوازية
من الصور والمشاهد والذكريات
لم استمتع بها على الاطلاق وارغمت نفسى على انهائها
مرهقة فى قراتها الى اقصى حد

نوعية هذه الكتابات اما
ان تغرم بها وترى انها عمل استثنائى او ان
تترك الرواية دون ان تكملها
ارشحها لمحبى ادب الحداثة و ما بعد الحداثة

شكل ادبى مختلف
حيث انعكاس المشاعر والافكار الذاتية هي الموضوع المهيمن على الكتابة

"جرجرة سريرة نفسى ووصف جميل لمشاعرى الى
سوقهما الادبية سيكون فى نظرى خروجا عن اللياقة ودناءة الا انى اتوقع وذلك على مضض ان يكون تجنب اوصاف المشاعر والتاملات
حتى ولو كانت مبتذلة احتمالا
تجنبا كاملا امرا ربما كان مستحيلا الى هذا الحد يهبط بالانسان كل عمل ادبى حتى ولو كان قد شرع به من اجل نفسه حصرا

دوستويفسكى


"

"
مع خطى الزمن مع خطاه العملاقة عملاق جهنمى

فلوبير
"


"

كلا هذا مستحيل من المستحيل نقل الاحساس الحى لاى عهد كان من حياة المرء ما يصنع حقيقته معناه جوهره الدقيق النافذ مستحيل نحن نعيش كما نحلم وحيدين

"
جوزيف كونراد

"
احصى 367 برهانا مختلفا لنظرية فيثاغورث
"
اليشا سكوت

"
لا احد يتخذ قرارا ما لحياته ولا نعمل القصد الاجزئيا
نحن جميعا من منبت وبنية من انعدام الشكل والتنوع بحيث تلعب كل قطعة فى كل لحظة لغبتها
"


مونتين

[Mauro · Rating 5 out of 5]

I was reading Jardin des Plantes and found a block of AAAAAAAs in it and thought hey that's from Austerlitz, W.G. Sebald's plagiarizing from Claude Simon, so then I searched for those AAAAAAAs in my copy of Austerlitz and yes, there they were, exactly the same block of AAAAAAAs, although formatted a little bit differently, and yet what I'd forgotten from my re-re-readings of Austerlitz (feel free to paraphrase from Pierre Bayard here) is that W.G. Sebald is actually quoting from Jardin des Plantes and says so ("...this is how it is described in the book Le Jardin des Plantes, in which Claude Simon descends once more into the storehouse of his memories...") .

[Anton · Rating 2 out of 5]

Я знав, що беруся читати експериментальну книжку, але не очікував, що не знайду, за що в ній зачепитися

Для контексту: Клод Сімон – один із чільних авторів "нового роману" (мистецька течія у Франції середини 20 століття). Але найкращим способом презентувати цього автора були б цитати з його Нобелівської промови:

"За Лаканом, слова – це не просто знаки, (...) це перехрестя значень, так що лише за рахунок словникового запасу мова надає можливості для (незліченнеої кількості комбінацій значень)... завдяки цьому ота "пригода оповіді", в яку поринає на власний ризик письменник, врешті, видається достовірнішою, ніж абстрактні оповіді (...) натуралістичного роману".

А тепер – назад до біографічної довідки: Сімон народився в родині професійного військового, що загинув під час 1СВ, а самому Сімону довелося повоювати у Другій. Саме про це – "дивну поразу" французької армії, що планувала зупиняти бронегрупи німецької армії кавалерією – його найвідоміший роман "Дороги Фландрії".

Після цієї поразки Сімон потрапляє в полон, тікає з нього, живе напівтаємно і читає Марселя Пруста, після чого по завершенню війни й сам береться за перо. При цьому він ніколи не "вигадує" сюжетів, а скоріше перепрацьовує власний пережитий досвід у теми для творів.

Так вже робили, умовні, Томас Вулф чи Луї-Фердінан Селін, але є один важливий нюанс: Сімон повністю відмовляється від ідеї "лінійної оповіді" й бере на озброєння ідею того, що наші спогади і асоціації виникають спонтанно й, відповідно, письменник має право записувати їх саме так – у довільній послідовності створюючи оповідь завдяки "незліченній кількості комбінацій".

І це не якась крамольна ідея, а цілком легальний художній прийом, з думками про який написана, наприклад, культова "Гра в класи". Тож припустімо, що успіх цього прийому залежить від того, наскільки вартісний досвід нам як читачам пропонує автор.

І ось тут виявляється, що Le jardin des plantes ("Зоосад" в українському перекладі) створений автором на схилі літ, якому не так багато залишилося, що повідомити своїм читачам. Доволі значна частина тексту (я би сказав, що 40+ відсотків) – це повернення Сімона до свого мілітарного досвіду, викликане тим, що у нього прийшов брати інтерв'ю молодий журналіст, який допитується, що саме він відчував протягом тижня свого життя як солдата-кавалериста.

Тож, якоюсь мірою, ця книжка перетворюється на автокоментар Сімона до його найвідомішого твору. Власне, між рядків роману лунає ідея, що одну й ту саму історію не можливо розказати однаково кілька разів – саме це і "оголює" його інтерв'ю та спогади про, здавалося б, вже відрефлексовані події.

А що ж пропонує автор у інших частинах роману? Дуже багато різноманітних спогадів і вражень: від якоїсь контрабандної історії перед війною, від дитинства та навчання в пансіоні чи від подорожей (серед яких – поїзда в СРСР часів перебудови на письменницьку конференцію).

Власне, на прикладі останнього можна добре показати, як працює ця книжка: Сімон зображує якісь незрозумілі виголошення промов, політ на літаку над Сибіром (здається, у Ташкент), промову Генсека перед "15-ма запрошеними інтелектуалами", схиляння його до підпису якоїсь дурнуватої резолюції й повернення додому в Францію через "ленінград".

Уся ця лінія (сторінок 35-40) "вкручується" у головний наратив книжки такою сценою: під час поїздки до аеропорту в "ленінграді" його підвозить таксист, що мав досвід бойових дій; таксист розповідає, що якраз на тому місці, де зараз аеропорт, проходила межа лінії фронту, яку німецька армія не змогла подолати. Сімон під час поїздки закурює та пропонує цигарку водієві, але той відмовляється (ніби як через те, що йому не можна нічого отримувати від гостя). Але наприкінці поїздки Сімон все ж всовує йому в кишеню цілу пачку імпортних цигарок – і це прочитується, ніби жест поваги до колишнього військового.

Єдина проблема: я не хотів би читати 30 сторінок занудних вражень від поїздки в СРСР, щоб отримати цей непогано виписаний символічний момент.

Це і є головна моя претензія до книжки: автор вдовольняється тим, що показує читачам "гру" зі своїми спогадами і враженнями, але при цьому "деконструкція" романної форми для нього важливіша, ніж створення якогось повідомлення за допомогою обраного ним художніх засобів.

Тому виходить, що твір, який подавався під цікавим соусом "спроби підсумків усього життя / творчості", виявився фрагментованим набором картин, з яких лише інколи вдається видобути "Значення" (здебільшого на рівні асоціацій).

Але дуже ймовірно, що протестуючи проти Бальзака, Сімон також протестує і проти умовного Селіна. Тому ця "приглушеність значень" – це, найімовірніше, цілком свідомий наслідок його експерименту. В якому є деяке відлуння того, що ми сьогодні називаємо "автофікшеном" й того, завдяки чому уславився Вінфрід Георг Зебальд, але яке водночас занадто захоплене (або занадто віддане ідеї) "деконструкцією", щоб створити викшталтуваний текст.

Іронічно, що Сімон завершує роман наведенням ідеї сценарію до (короткометражного?) фільму за цією книжкою. В цьому сценарії 42 пункти, з яких близько 25-30 стосуються "воєнної" частини книжки, а всі інші дібрані на основі випадкових вражень. Але буквально останнє спостереження книжки зазначає, що шоломи військових не варто забруднювати багнюкою: хоч так і було насправді, але кіноглядачам це забруднення шоломів видасться дешевою театральщиною.

Так от, пане Сімона, в вашій книжці забагато (не)навмисної театральщини (і три-чотири класні епізоди – це замало для того, щоб писати 250-сторінковий роман)! Тож мені здається, що ідею твору-спогадів-перепригадування варто було реалізувати в менш експериментальній формі (як це зробив, приміром, Гюнтер Грасс у "Моєму столітті").

Але це було б, звичайно, зреченням свого творчого методу, на що переконаний автор експериментальної прози не зобов'язаний іти. Тому мій попередній висновок – не читайте "Зоосад" (і якщо знайдете книжки Сімона в оригіналі, то візьміть "Траву" / L'herbe, "Історію" / Histoire чи "Георгіки" / Les Géorgiques).

Але я пишу цей відгук українською мовою, тому не знаю, чи остання порада має сенс. Натомість "Дороги Фландрії", напевно, варто прочитати, якщо ви хочете побачити, як відданий шанувальник Фолкнера та Пруста описував би Другу світову.

[وائل المنعم · Rating 1 out of 5]

لابد من قرأتها بالفرنسية لتقييمها بطريقة موضوعية فمن الواضح أنها تجربة لغوية بالأساس و بالتالي لا معنى لقرأتها مترجمة (كالشعر الذي لا أعرف كيف يقرأه البعض مترجما)

[Michael Pennington · Rating 4 out of 5]

Speak, memory.