задоволення від книги я не отримала. і проблема не в тих довжелезних реченнях, ні. книжка занадто претензійна, закос на елітарне під призмою буденного. ну спроба гарна, але виконання щось занадто фальшиво-пафосне, награне. Забужко каже, що це така її манера думати і писати, що от вона памʼятає, де початок речення і де той підмет, памʼятає свою думку. та й добре, що памʼятає. але ви не зобовʼязані розуміти чи захоплюватися таким стилем написання, навіть якщо всі навкруги твердять, що саме такі книги — це книги інтелектуальні і показник освіченості. не слухайте таких людей. всі ми різні і щоразу пробиратися через вʼюнкі слова не під силу елементарно через те, що мозок кожного з нас по-різному сприймає інформацію.
в той же час думка Забужко досить проста, зрозуміла одразу, але вона її будує вимушено складними реченнями на тисячі сторінок з додаванням абсолютно зайвих контекстів. і враження, що це все існує лише для того, щоб хоч десь використати ті всі слова, які є у неї в словниковому запасі. це непогано і недобре. це просто існує, але ви маєте право не хотіти це читати, ви маєте право сказати, що вам це не подобається і ви не хочете на це витрачати час. якщо хочете — витрачайте, це ж ваш час і ваше читання.
можливо, для 90-х ця книга була прорив і викликала фурор, можу повірити. але зараз це все не сприймається як щось унікальне, свіже, нове, захопливе. дослідження жінки самою жінкою — ок, центральна тема книги. але чи гарно ця тема прописана? мені здалось, що ні. адже вам тільки обіцяють це дослідження, а виявляється, що це просто слово без змісту.
щодо національної ідентичності — ну тут теж таке, що і в будь-якій іншій книзі українських письменників буде ця тема підійматися і буде все ще актуальною. абстрагуватися і сприймати книгу виключно через розвиток людських стосунків — цей сюжет мені видався нудним і головна героїня мені байдужа, нецікава.
тому, я не розумію навіщо я це читала: що я, як читачка, маю отримати після прочитаного. чергова призма: жінка як доля України, Україна як жінка — два образи, які переплітаються через травми, біль, невизначеність, очікування, неприйняття і так далі, і все по тому самому колу. аналіз себе через аналіз національного — теж вам такого насиплять в книзі. скоріш за все, я просто перенаситилась таким образом, хоч, знову ж таки, для часів 90-х це було сміливо та зухвало.
«Польові дослідження…» дуже сильно нагадали мені «Московіаду» Андруховича. постмодернізм, головні герої поети, є образ пекла і Данте, образ повернення додому. я не хочу протиставляти ці дві книги «жіночий» і «чоловічий» погляд, тим не менш, через різницю гендеру різницю і в світосприйнятті побачити можна, а от певні роздуми про українську літературу, людей, націю це дійсно схоже. і не тому, що хтось в когось вкрав ідеї, а тому, що в ті роки людям боліло через важливе національно-творче, та й досі болить.
і мені здається, що Забужко тепер стала тим образом, про який модно говорити. наче, є книжки масові, а є елітарні, проте трапилось так, що сама ж Забужко стала тим масовим в своїй елітарності.
скоріш за все, інші твори пані Оксани мені можуть сподобатися набагато більше (або ні). тому, треба читати далі.