Кембриджська професорка Джилліан Бір - одна з тих, хто доклалися до канонічного статусу Вірджинії Вулф. Відповідно, значна частина її дослідницьких пропозицій, початково новаторських, стали частиною популярного образу Вулф, їх отримуєш просто через осмос, тож подиву вони не викликають. Крім того, я не велика фанатка Вулф і насправді не знаю її поза неминучою тріадою (Місіс Деловей-Орландо-Власна Кімната). Попри це все, ця збірка статей Джиллін Бір читається на одному подиху. Це взірець того, що й науковий текст мусить бути передовсім (а) стилістично добрим текстом; (б) добре розказаною історією, а інакше це все немає значення. Як можна не любити текст, де йдеться про те, що "мова, як риба, піднімається з глибин", чи про "мізерну літургію щоденного життя"? Чи от одразу інтригує початок розділу: "Куди поділося вікторіанське письмо? Яка доля спіткала ті закручені речення Раскіна, ті карлайлівські метафори, той ліричний дікенсівський гротеск, розрахований на живий подих, але запханий під обкладинку? А поділося воно, зокрема, у твори Вірджинії Вулф - і там із ним почали діятися дуже дивні речі".
Любов і захват у мене, коротше кажучи, до цієї британської риторичної академічної традиції (американців теж трохи зачепило - думаю про Ґрінблатта - але гніздо цього стилю, здається, таки у британців).