What do you think?
Rate this book
Рік Потопу
Адам Перший, лідер Божих Садівників, провістив Безводний Потоп, Божу кару, що має знищити людство. Разом зі своїми прибічниками він з останніх сил намагається врятувати цей приречений світ. Тут панує Корпорація, облаштовують свої ниці оборудки безпринципні КорпБеКошники та корумпована влада, розквітає буйним цвітом генна інженерія, а природа й навіть сама людина стає конструктором, у якому заввиграшки можна змінити будь-яку деталь. Цей світ надто самовпевнений...
І от пророцтво збулося. Серед тих небагатьох, хто вижив після катастрофи, дві жінки — Рен, молода танцівниця закритого елітного клубу, і Тобі, одна з Божих Садівниць.
І от пророцтво збулося. Серед тих небагатьох, хто вижив після катастрофи, дві жінки — Рен, молода танцівниця закритого елітного клубу, і Тобі, одна з Божих Садівниць.
499 pages, Kindle Edition
Published October 1, 2021
31 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 4 of 4 reviews
December 10, 2025
Хороша антиутопія, але не підійде для тих, хто антиутопії не любить. Натуралістична, відверта, місцями страшна, але дуже правдива. Взагалі я люблю антиутопії за те, що в них кажуть правду, без прикрас. Книга майстерно написана, хто любить хорошу прозу, тим сподобається. Однак місцями було трошки нуднувато. А найцікавіше було читати коментарі і подяки, там безліч цікавої інформації про людей, про яких я раніше нічого не знала.
December 26, 2024
"Рік потопу" Маргарет Етвуд — друга частина трилогії, і скажу чесно: якщо першу я читала майже через силу (вона була важкувата), то другу буквально "проковтнула" із величезним інтересом. Тут більше уваги приділено релігії, сектам, комуні, веганству, підготовці до кінця світу та ідеї нового потопу. Натомість наукові та фармацевтичні деталі, якими рясніє перша частина, залишилися в тіні.
Мені дуже сподобалися стосунки між членами комуни. Головні героїні — неймовірно яскраві персонажі, цікаво було спостерігати за їхнім життям у комуні, їхніми мотивами та тим, як їхні долі розгорталися після. Деякі епізоди, як-от їхні перші знайомства чи драматичні зустрічі, залишили враження надовго.
Але найбільше мене зачепила історія про личинок. Є там сцена, де поранений Зеб приносить жменю м'ясного фаршу, щоб розвести личинок: мухи відкладають яйця, личинки вилуплюються і очищають рану від гангрени. Цей процес, звісно, треба робити через марлю, щоб личинки не пошкодили здорову тканину. Мене це особливо вразило, бо буквально напередодні я пробувала личинки вперше в житті (на азійському ринку), і якраз розмірковувала про їх походження.
Личинки знову з'являються в сюжеті, коли одна з героїнь у постапокаліптичному світі обирає, що їсти: дохлу свиню чи личинки, які в ній розвелися. Вона обирає личинок як менш шкідливий для природи варіант. Але навіть їх вона зрештою не з’їла, бо використала для лікування подруги — тим самим способом, про який я згадувала вище.
Цікаво, як Етвуд зв'язала героїв із першої частини трилогії з другою. В кінці цієї книги вони перетинаються, хоча головний герой першої частини виглядає вже не таким сильним, радше навіть паразитом, тоді як героїні другої частини — це справжні бійчині.
Шкода, що третя частина трилогії поки не видана українською. Я дуже хочу її прочитати, і, можливо, наважуся на англійську версію, бо сумніваюся, що її перекладуть через не дуже популярні перші дві частини.
Ще є одна книга Етвуд, яка мене зацікавила — "Сліпий убивця". Вона ще трапляється на барахолках, і як тільки повернуся в Україну, обов'язково за нею полюватиму. Етвуд справді вміє поєднувати глибокі ідеї з незвичними деталями, тому її книги завжди залишають слід.
Мені дуже сподобалися стосунки між членами комуни. Головні героїні — неймовірно яскраві персонажі, цікаво було спостерігати за їхнім життям у комуні, їхніми мотивами та тим, як їхні долі розгорталися після. Деякі епізоди, як-от їхні перші знайомства чи драматичні зустрічі, залишили враження надовго.
Але найбільше мене зачепила історія про личинок. Є там сцена, де поранений Зеб приносить жменю м'ясного фаршу, щоб розвести личинок: мухи відкладають яйця, личинки вилуплюються і очищають рану від гангрени. Цей процес, звісно, треба робити через марлю, щоб личинки не пошкодили здорову тканину. Мене це особливо вразило, бо буквально напередодні я пробувала личинки вперше в житті (на азійському ринку), і якраз розмірковувала про їх походження.
Личинки знову з'являються в сюжеті, коли одна з героїнь у постапокаліптичному світі обирає, що їсти: дохлу свиню чи личинки, які в ній розвелися. Вона обирає личинок як менш шкідливий для природи варіант. Але навіть їх вона зрештою не з’їла, бо використала для лікування подруги — тим самим способом, про який я згадувала вище.
Цікаво, як Етвуд зв'язала героїв із першої частини трилогії з другою. В кінці цієї книги вони перетинаються, хоча головний герой першої частини виглядає вже не таким сильним, радше навіть паразитом, тоді як героїні другої частини — це справжні бійчині.
Шкода, що третя частина трилогії поки не видана українською. Я дуже хочу її прочитати, і, можливо, наважуся на англійську версію, бо сумніваюся, що її перекладуть через не дуже популярні перші дві частини.
Ще є одна книга Етвуд, яка мене зацікавила — "Сліпий убивця". Вона ще трапляється на барахолках, і як тільки повернуся в Україну, обов'язково за нею полюватиму. Етвуд справді вміє поєднувати глибокі ідеї з незвичними деталями, тому її книги завжди залишають слід.
March 29, 2025
У другій частині Маргарет Етвуд розширює пейзаж цього брутального антиутопічного світу, відомого нам з першого роману "Орикс і Деркач". З ізольованих корпоративних дослідницьких комплексів (у яких панує "застебнута на гудзик атмосфера") події переносяться до плебурбів – перенаселених мегаполісів, де Дух і Мораль остаточно капітулювали перед тілом, а життя людини перетворилося на безкінечний пошук можливостей ескапізму за допомогою чуттєвих задоволень. Концентрований матеріалізм і темрява людської біології взяли гору. А хіба могло бути інакше?
У "Році Потопу" ми спостерігаємо за діяльністю релігійної секти, побіжно згаданої в першій частині, – "Божих Садівників", чиї ідеї беруть коріння з Біблії та переосмислюються на радикально зелений лад. Окрім того, що секта тримає останні позиції духовності в цьому матеріалістичному майбутньому, вона також пропагує екологічно-дружній спосіб життя настільки, наскільки це можливо (аж до того, що навіть власну смерть вони тлумачать як благо, адже їхнє тіло може стати добривом для ґрунту, з якого потім виросте їжа для інших видів, або ж поживою для хижаків – таких самих наділених Божою любов’ю істот). Важливими принципами Садівників є також ненасильство (якого, здається, дотримується лише їхній лідер, Адам Перший) та визнання науки й еволюції. Ось що каже Адам Перший, розмірковуючи про знищення людиною природи та метафору Божого покарання за це:
"Більшість людей не обходять інші види, надто ж тоді, коли часи важкі. Усе, що їх обходить, – наступна трапеза. І це природно: мусимо їсти, інакше помремо. (...) Чисто матеріалістичний погляд: що ми – експеримент, який тваринний білок проводить над самим собою, – для більшості людей надто суворий і призводить до самотності та нігілізму. Тому наша мета – підштовхнути людей у напрямку, дружньому до біосфери, вказуючи, наскільки небезпечно дратувати Бога, порушуючи його довіру до нас. І не варто додавати, що без Бога у цій історії теж є покарання. Але люди рідше приймають це на віру. Якщо є покарання, їм потрібен каральний орган. Позбавлена сенсу катастрофа нікому не подобається".
У якийсь момент релігійні секти остаточно оголошуються поза законом – аж надто стають поперек горла Корпораціям, що знищують біосферу. У світі, описаному Етвуд, планета вже майже вичерпала свої ресурси завдяки ненаситному роду людському, безліч тварин вимерло, а будь-які органічні рештки (трупи) відправляються на переробку для створення палива. Тоді стає очевидно, що надії на спасіння немає, а шукати спокуту для людини вже запізно. Тож, цілком по-біблійному, усе має закінчитися катастрофою. Божі Садівники давно попереджають про Безводний Потоп, який, як ми знаємо, є нічим іншим, як вірусом, штучно створеним Деркачем – одним із головних героїв першої частини та епізодичним персонажем у "Році Потопу".
У другій частині ми також зустрічаємося з Джиммі, маємо змогу побачити його очима однієї з головних героїнь і розчаровуємося в цьому образі. Взагалі було досить цікаво читати про всі ці ниточки, що поєднують героїв першої та другої частин, хоча моментами здавалося трохи неправдоподібним, наскільки всі ці зустрічі та знайомства замикаються в собі, наче в цьому світі живе приблизно двадцять людей, які постійно взаємодіють один з одним. З іншого боку, це дає нам можливість глибше зануритися в їхні характери, тому персонажі, як на мене, вийшли збіса живими. Ми відчуваємо їхні запахи (не завжди приємні), знаємо їхні травми й надії, потреби та світогляди.
Як і в першій частині, події відбуваються у двох часових проміжках: минулому героїв до пандемії та в постапокаліптичному світі, у якому, як виявляється, вижив не лише Джиммі, а й частина Садівників. Також ми дізнаємося про трьох уцілілих пейнболістів – у минулому жорстоких злочинців, яких засудили до участі в Пейнболі – грі, де потрібно було вижити, вбиваючи учасників іншої команди – таких самих засуджених злочинців. Гадаю, ці пейнболісти є втіленням насильства в людській подобі, чистої жаги до жорстокості. Не міг не згадувати "Протистояння" Кінга, читаючи останню чверть книжки: дуель між Гріхом і Любов’ю на руїнах колишнього світу. Я був вражений тим, що головні героїні не вбили їх, коли ті вже були переможені. Як читач і людина, я бажав їхньої смерті. У цьому й суть?
Уривок із пісень Божих Садівників:
"Гнів свій покинь, нехай злість не буя,
Вчись у Рослини й Тварини.
В солодкім Прощенні – радість твоя:
Це і є свобода Людини".
Варто відзначити класну композицію роману із вставками проповідей Адама Першого та піснями Садівників, які розділяють стрибки у часі. Завдяки цим вставкам ми також дізнаємося, що Адам Перший із невеликою групою Садівників вижив, хоча про це не знають ані головні герої, ані інші члени секти.
"Що чаїться у нашому виді, що робить нас такими піддатливими до імпульсу насильства? Чому ми такі залежні від кровопролиття? Щоразу, коли перед нами постає спокуса пишатися і вважати себе кращими за інших Звірів, нам слід замислитися над власною брутальною історією", – каже Адам Перший.
Саме поняття “Людина” переосмислюється в наш час. Письменниця змалювала альтернативне майбутнє, фундамент якого, можливо, закладається зараз (чи це збіг, що Безводний Потоп у книжці трапився у 25 році?) — я кажу про політичні тенденції, що сьогодн�� панують у світі, та системи, які вони намагаються побудувати. Вони ставлять собі за мету пригнітити такі ж базові людські потреби, як гідність (ідентичність), свобода й любов. Поступово світ перетворюватиметься на нетрі, брудні околиці Духу, де людина, зрештою, більше тварина, аніж Людина. Забутися, сховати ту незадоволеність, нерозуміння, куди себе подіти — і по всьому.
Подібні антиутопії, особливо настільки майстерно написані, також відіграють функцію попередження. Сама письменниця казала, що не вважає свої твори науковою фантастикою — те, що вона пише, або вже відбувається, або цілком ймовірно може відбутися.
“Інтернет же був такою мішаниною вигадок і правдивих фактів, що ніхто вже нічому не вірив або ж вірив усьому, а це те саме”.
Чи хочуть люди далі залишатися Людьми? Відповідь поки що невідома.
Дякую перекладачам.
У "Році Потопу" ми спостерігаємо за діяльністю релігійної секти, побіжно згаданої в першій частині, – "Божих Садівників", чиї ідеї беруть коріння з Біблії та переосмислюються на радикально зелений лад. Окрім того, що секта тримає останні позиції духовності в цьому матеріалістичному майбутньому, вона також пропагує екологічно-дружній спосіб життя настільки, наскільки це можливо (аж до того, що навіть власну смерть вони тлумачать як благо, адже їхнє тіло може стати добривом для ґрунту, з якого потім виросте їжа для інших видів, або ж поживою для хижаків – таких самих наділених Божою любов’ю істот). Важливими принципами Садівників є також ненасильство (якого, здається, дотримується лише їхній лідер, Адам Перший) та визнання науки й еволюції. Ось що каже Адам Перший, розмірковуючи про знищення людиною природи та метафору Божого покарання за це:
"Більшість людей не обходять інші види, надто ж тоді, коли часи важкі. Усе, що їх обходить, – наступна трапеза. І це природно: мусимо їсти, інакше помремо. (...) Чисто матеріалістичний погляд: що ми – експеримент, який тваринний білок проводить над самим собою, – для більшості людей надто суворий і призводить до самотності та нігілізму. Тому наша мета – підштовхнути людей у напрямку, дружньому до біосфери, вказуючи, наскільки небезпечно дратувати Бога, порушуючи його довіру до нас. І не варто додавати, що без Бога у цій історії теж є покарання. Але люди рідше приймають це на віру. Якщо є покарання, їм потрібен каральний орган. Позбавлена сенсу катастрофа нікому не подобається".
У якийсь момент релігійні секти остаточно оголошуються поза законом – аж надто стають поперек горла Корпораціям, що знищують біосферу. У світі, описаному Етвуд, планета вже майже вичерпала свої ресурси завдяки ненаситному роду людському, безліч тварин вимерло, а будь-які органічні рештки (трупи) відправляються на переробку для створення палива. Тоді стає очевидно, що надії на спасіння немає, а шукати спокуту для людини вже запізно. Тож, цілком по-біблійному, усе має закінчитися катастрофою. Божі Садівники давно попереджають про Безводний Потоп, який, як ми знаємо, є нічим іншим, як вірусом, штучно створеним Деркачем – одним із головних героїв першої частини та епізодичним персонажем у "Році Потопу".
У другій частині ми також зустрічаємося з Джиммі, маємо змогу побачити його очима однієї з головних героїнь і розчаровуємося в цьому образі. Взагалі було досить цікаво читати про всі ці ниточки, що поєднують героїв першої та другої частин, хоча моментами здавалося трохи неправдоподібним, наскільки всі ці зустрічі та знайомства замикаються в собі, наче в цьому світі живе приблизно двадцять людей, які постійно взаємодіють один з одним. З іншого боку, це дає нам можливість глибше зануритися в їхні характери, тому персонажі, як на мене, вийшли збіса живими. Ми відчуваємо їхні запахи (не завжди приємні), знаємо їхні травми й надії, потреби та світогляди.
Як і в першій частині, події відбуваються у двох часових проміжках: минулому героїв до пандемії та в постапокаліптичному світі, у якому, як виявляється, вижив не лише Джиммі, а й частина Садівників. Також ми дізнаємося про трьох уцілілих пейнболістів – у минулому жорстоких злочинців, яких засудили до участі в Пейнболі – грі, де потрібно було вижити, вбиваючи учасників іншої команди – таких самих засуджених злочинців. Гадаю, ці пейнболісти є втіленням насильства в людській подобі, чистої жаги до жорстокості. Не міг не згадувати "Протистояння" Кінга, читаючи останню чверть книжки: дуель між Гріхом і Любов’ю на руїнах колишнього світу. Я був вражений тим, що головні героїні не вбили їх, коли ті вже були переможені. Як читач і людина, я бажав їхньої смерті. У цьому й суть?
Уривок із пісень Божих Садівників:
"Гнів свій покинь, нехай злість не буя,
Вчись у Рослини й Тварини.
В солодкім Прощенні – радість твоя:
Це і є свобода Людини".
Варто відзначити класну композицію роману із вставками проповідей Адама Першого та піснями Садівників, які розділяють стрибки у часі. Завдяки цим вставкам ми також дізнаємося, що Адам Перший із невеликою групою Садівників вижив, хоча про це не знають ані головні герої, ані інші члени секти.
"Що чаїться у нашому виді, що робить нас такими піддатливими до імпульсу насильства? Чому ми такі залежні від кровопролиття? Щоразу, коли перед нами постає спокуса пишатися і вважати себе кращими за інших Звірів, нам слід замислитися над власною брутальною історією", – каже Адам Перший.
Саме поняття “Людина” переосмислюється в наш час. Письменниця змалювала альтернативне майбутнє, фундамент якого, можливо, закладається зараз (чи це збіг, що Безводний Потоп у книжці трапився у 25 році?) — я кажу про політичні тенденції, що сьогодн�� панують у світі, та системи, які вони намагаються побудувати. Вони ставлять собі за мету пригнітити такі ж базові людські потреби, як гідність (ідентичність), свобода й любов. Поступово світ перетворюватиметься на нетрі, брудні околиці Духу, де людина, зрештою, більше тварина, аніж Людина. Забутися, сховати ту незадоволеність, нерозуміння, куди себе подіти — і по всьому.
Подібні антиутопії, особливо настільки майстерно написані, також відіграють функцію попередження. Сама письменниця казала, що не вважає свої твори науковою фантастикою — те, що вона пише, або вже відбувається, або цілком ймовірно може відбутися.
“Інтернет же був такою мішаниною вигадок і правдивих фактів, що ніхто вже нічому не вірив або ж вірив усьому, а це те саме”.
Чи хочуть люди далі залишатися Людьми? Відповідь поки що невідома.
Дякую перекладачам.
July 17, 2023
Улюблена. Нема чого додати...
Displaying 1 - 4 of 4 reviews