Рекомендовано Міністерством освіти України для додаткового читання у шкільній програмі з української літератури.
Старшокласницю Марту кличуть Відьмою — і не даремно. Характер у неї складний, та й життя непросте: батько поїхав на заробітки, тож жити доводиться з мачухою, яку Марта терпіти не може. А після випускного класу лишатися у Нижньому Ортинську вона не хоче: містечко занедбане, прикордонне, тут немає жодних перспектив для молодої амбітної дівчини… От тільки для вступу до столичного універу Марті потрібні гроші, багато грошей. І тому вона робить те, що в принципі законом заборонено. Викопує й заклинає те, що охоче купують на «чорному ринку», — да
Арєнєв дуже палиться своїм московським культурним полем (з якого він почав видаватися, власне), причому на всіх рівнях. Найбазовіше – невичитані одруки (у цієї книжки взагалі був редактор?), які могли бути допущені тільки москвофоном: мечей, приятелей, фойе, срок, відмінювання прізвища Штоц як Штоцем (палац – палацом, олівець – олівцем: «е» ставиться там, де м’яка основа) і те саме з інтерфіксом у слові «принцежаби» (має бути «принцожаби», якщо тільки за основу не взято діалектне «принць»), «кращий» у значенні «найкращий» і таке інше. Наступний рівень – топоніміка: хоча імена і прізвища в усіх персонажів німецькі, в назвах населених пунктів легко впізнається якесь російське задуп’я. Верхній і Нижній Ортинськ (ледве не Ніжнєвартовск), Зашишиж’я, а інші держави називаються «тридев’ятими», тобто калькування «мета-топоніміки» з російських казок. На наступному (семантичному) рівні на нас чекає нелегальний і небезпечний заробіток, яким займаються школярі (причому дехто навіть з конфліктом із законом і летальними наслідками), а також тоталітарна держава з плановою економікою та іхтамнєтами. У мене виникла стійка асоціація з Дяченками – в них теж був дуже північно-східний сетінг.
Раніше я вважав синдром гуртожитка хворобою суто «підлітковою», яка в дорослих і досвідчених авторів минає сама собою, але в Арєнєва, вочевидь, якась хронічна форма: вагон персонажів, у кожного з яких є і ім’я, й прізвище, а в декого – ще й прізвисько, причому кожен персонаж відрізняється якоюсь рисою характеру, яку треба запам’ятати, інакше далі буде незрозуміло. Причому з’являються нові персонажі не тільки на першій сторінці – вони прибувають постійно, якимись ешелонами з глибин авторського мозку.
Мабуть, варто розповісти Арєнєву, що, окрім ком, бувають ще інші розділові знаки. Дуже складно читати речення, розмічене винятково комами: тире, крапки з комою і двокрапки теж підходять для сполучення/розділення сурядних речень і здатні відобразити більший спектр інтонацій.
А найбільше мене розчарувало, звісно ж, фіґобліноязичіє. Я розумію, що твір призначається підліткам і автор прагне говорити однією мовою з читачем. Але розгорніть «Гаррі Поттера» у перекладі Морозова. Так, деякі персонажі там спілкуються фіґобліноязичієм. Та чи є в цілісінькій сазі бодай одне речення такого стилю в авторській мові?
Взагалі, не виникає враження пов’язаності сюжетних ходів. Є одна наскрізна тема, а все решта прилітає «нізвідки» і тікає «в нікуди». Ну приїхав дядько, ну поїхав, нічого не зрозуміло (може, в другій книжці дилогії це розкривається, але я, певно, цього так і не дізнаюся).
З позитивного – автору вдалося створити «алюзійний» сетінг. У напівгумористичному ключі тут відображено дуже багато реалій з нашої дійсності, таких, як Пацючі війни (Світові війни), цингани (етнос, що начебто поширює цингу, хоча в світі книги вже відомо, що це забобон і цинга – це нестача вітаміну) тощо. Ну, і фінальний сюжетний поворот – у нього автор усе-таки вклався.
«Порох із драконових кісток» Володимир Аренєв Видавництво «Києво-Могилянська академія», «АССА», 2018 ⠀ Цікавий та складний. Темний, заплутаний та реалістичний. Занадто багато аналогій із сьогоденням. Можливо, колись я би сказала, що це утопія… зараз? Не вистачає хіба драконів… ⠀ Раджу. ⠀ Цитата: ⠀ 📌«- Гіпноз? - обережно спитав Чепурун. - Самогіпноз. Красиве не може бути жахливим, чи не так? Величне - гидким? І якщо воно спалює будинки, пожирає жінок і дітей, переплавляє на золото все, що було тобі дорогим, - значить, так і має бути. От усе це, - кивнув він на кістки, які вони поквапом запаковували, - нічого нового не створювало. Нічого ззовні не привносило. Воно просто витягало з кожного те, що в нього вже сидить, від народження. Роздмухувало, підгодовувало, змушувало рости із дня у день. А потім харчувалося усім цим сміттям, всотувало в себе - і саме зростало, дуже швидко, просто неймовірно.» ⠀ 📌«Ти стріляв, - сказав хтось чужий її голосом. - Ти був там і стріляв. У людей. - У песиголовців, Марто! Вони не люди. Якби ти тільки бачила!.. - У людей, - сухо повторив цей хтось чужий. - У маминих співвітчизників. У тих, хто живе поряд із бабусею Доротою. Може, і у бабусю Дороту? Якби тобі трапилася бабуся Дорота, чи ти стріляв би й у неї? Якби тобі за це заплатили? Якби це були по-справжньому великі гроші - ти би вистрелив?» ⠀ Про книжку: ⠀ «Старшокласницю Марту кличуть Відьмою - і не даремно. Характер у неї складний, та й життя непросте: батько поїхав на заробітки, тож жити доводиться з мачухою, яку Марта терпіти не може. А після випускного класу лишатися у Нижньому Ортинську вона не хоче: містечко занедбане, прикордонне, тут немає жодних перспектив для молодої амбітної дівчини… От тільки для вступу до столичного універу Марті потрібні гроші, багато грошей. І тому вона робить те, що в принципі законом заборонено. Викопує й заклинає те, що охоче купують на «чорному ринку», - давні токсичні кістки. Кістки драконів, що колись правили цією країною… ⠀ Роман «Порох із драконових кісток» - фіналіст премій «Рейтинг критиків», «Літакцент» та «Книгуру». ⠀ #примхливачитака
Арєнєв - прекрасний автор, в нього цікавий і приємний текст. Та ця книга не читається як самостійний твір. Радше, як перша третина книжки. Так, я знаю, що це перша частина трилогії, та незважаючи на це, вона не сприймається як самостійна книжка. Та світ цікавий, і я з захватом візьмусь за другу.
Читання цієї невеличкої книги зайняло набагато більше часу ніж я очікувала, а все тому що перші 150 сторінок видалися для мене неймовірно нудними. Я очікувала більше інформації про драконів чи їхні кістки, а все якось було навколо життя Марти. Та й війна незрозуміла ще до кінця. Книга на любителя однозначно.
Це перша частина YA-фентезійної трилогії від Володимира Арєнєва "Сезон кіноварі". Марта - школярка у випускному класі, якій конче потрібні гроші на вступ і навчання в університеті, бо це - єдиний шанс вирватися з її задрипаної провінції. І вона підзаробляє собі на майбутнє навчання - викопуючи й замовляючи кістки драконів, які колись жили на цій території, а тепер подекуди "проростають" із землі. В країні, де режим намагається використовувати магічні ефекти, в тому числі і від кісток, на власну користь, те, що робить Марта - це супер нелегально. Але ж робити вона це вміє дуже добре, і це єдина надія на таке-сяке майбутнє, оскільки батько подався на незрозумілі заробітки, а живе Марта з мачухою, яка вже завела собі коханця.
Несподівано важко окреслити, чи це high fantasy, чи low. З одного боку, дракони, магія, очевидно альтернативний світ. З іншого - попри магічну складову, це світ аж надто впізнаваний: з мобілками й інтернетом, маршрутками й потребою здати макулатуру всією школою. Це світ водночас нагадує якусь занедбану пізньо-радянську провінцію, нацистську Німеччину і сучасну рф. (З тим, що в них є інтернет, і цензура\пропаганда\авторитарний контроль діє також і в мережі, не можуть не виникати асоціації з цим сучасним прикладом. Мені здається, що це - основна паралель, яку читачеві варто би впізнати. Радше виникає питання, навіщо ще й німецький пласт, який проваджено через імена/мовні маркери. Чи в 2015 році ще не було аж так очевидно, що в тому, як працює пропаганда, вони стануть синонімічні.)
Мені сподобалося, як написано. Складно показати незнайомий фентезійний світ без штучних інфодампів, а от автору це якось вдалося: ми знайомимося з його детальками через підслухані розмови й шкільні уроки, а не вставки від третьої особи на кілька сторінок. Події розкручуються щільно, немає відчуття, що якісь збі��и підлаштовані штучно. Єдине - не маю відчуття, що у автора все добре розплановано на цілу наративну арку до кінця циклу. Так, як заповідається з першої частини - це тепер розкручувати значно довше, ніж у двох таких самих книжечках. Більше того, спершу цикл оголошували як дилогію, потім, при виході другої частини (я її вже маю, але навмисно пишу це перед тим, як в неї серйозно занурилась, щоб не змішувати враження) оголосили, що це тепер буде трилогія, і от третю анонсували спершу на 2021, потім на 2022 рік...
Я була на презентації цієї книги в 2018 році. Тоді ж і почала читати. Книга складається з 285 сторінок, а я закинула її на 200-тій. Здавалося, дуже необачне рішення, просто дочитати і все. Та мені було недзвичайно нудно. Персонажі ніякі, відбувається нічого. Було нудно читати. І от наче текст цілісний, але настільки не захоплює, що відклала на поличку. Пройшло майже 4 роки, хочу "добити" все непрочитане. Дістаю "порох" і розумію, що абсолютно не пам'ятаю, що було в книзі. Просто порожнеча, крім того, що героїню звати Марта. При чому я пам'ятаю все цікаве, що читала ще з дитинства. Однак сюжету тут настільки немає, він настільки повільний та сірий, що нічогісінько не відклалось в пам'яті. Я не знаю, чи це був самвидав, або видавництво взяло цю книжку добровільно, однак вона продавалась в Книгарні "Є". І я б дуже не хотіла, щоб хтось, хто взявся її читати думав, що така зараз сучасна українська література... Та все ж, яка вона, якщо подібні романи продаються в книгарнях? Невже настільки немає чого видавати? Описовість та передача картинки непогана, все уявляється, деталі на місці. Однак весь час ріжуть око такі російські сленгові слова: серфити, дебіли, ДН (День народження), фігня, лютий пипець, не тупити, понтуватися, під час «мєдляка», батя, в дайрику (особистому щоденнику), тусівка. А ще дітей тут називають "мальки". Хтось колись чув таке українською? Це ж очевидна калька з російського "мєлкіє". Ім'я головної героїні при звертанні скорочують з «Марто» до «Март'» - це ж типове російське скорочення, українською так ніхто і ніколи не каже. Маю думку, що книжку спочатку написали російською, а потім переклали, щоб видатись. Про це також свідчать деталі, які описав Андрій Горбунов у своїй рецензії до цієї книги. Як у видавництві взагалі допустили таку мову? Де був редактор? Із хорошого - зображення стосунків Марти та Вегнера, і Стефан-Миколай. Так, я писала, що персонажі ніякі, але коли читаю репліки та дії Стефа, вони просто викликають приємне відчуття. А в цілому, погана книжка. Одна з найгірших що я взагалі читала. На звороті рекомендація Мінітерства Освіти для додаткового читання у шкільній програмі... Це неправильно, як цей твір може бути рекомендовано? Як він може мати дві премії? Автора в 2014 році на загальноєвропейському фестивалі визнали найкращим автором фантастики для підлітків... Якщо всі його твори - такого рівня, я навіть не знаю, що й думати про те, як влаштовано цей світ. Не раджу нікому витрачати свій час на цей твір.
Нова фентезійна антиутопія Володимира Арєнєва — це перша частина диології "Сезон Кіноварі". Як завжди, чудово ілюстрована Олександром Проданом. До речі, навіть буктрейлер є ^^ Про що книга: є такий собі альтернативний світ, в якому колись жили чудовиська-дракони, та на час історії від них залишилися самі кістки. Вони небезпечні, непередбачувані, "радіоактивні". Марта, випускниця школи, підробляє їх викопуванням, аби заробити собі на навчання в університеті у великому місті. Кістки можна перетерти на порох і вигідно продати. Родина у дівчини не надто щаслива: мати померла, тато одружився з іншою жінкою та поїхав на заробітки, тож тепер Марта живе з ненависною мачухою, яка, до того ж, "ходить наліво". І в такому-от становищі героїня потрапляє в якусь темну, але масштабну історію, хоч цього поки не усвідомлює.
//Далі будуть спойлери
- Початок роману мені пішов важкувато, та потім вчиталася, і вже не можна було мене відірвати від книги. Усе хотіла дізнатися, що не так з паном Вегнером, що задумав цей ніби хороший хлопець, в якого закохалася Марта. Це буде розрив шаблону, якщо він справді хороший. - Головна героїня чудова. Я аж вдарилася в ностальгію, коли моїми ідеалами були Пеппі і Таня Гроттер — авантюрні дівчатка. Але Марта до того ж серйозна, має чіткі плани на майбутнє. Усіх порве, усім покаже! - Дуже сподобалося, як обігралася антивоєнна тема з батьком дівчини. Особливо промовисті знаки про зомбі та яблучка, правда, до чого тут лимончики, я поки не вшарила. :) - Також мене хвилює німецькість імен. Щось буде, щось цікаве, масштабне, алюзійне. Але пан Володимир, на щастя, обіцяв не спойлерити. - Зацікавили способи застосування драконячого пороху. От на наркотики я б ніколи не подумала! - Атмосфера твору похмура, обіцяє якусь неприємну несподіванку. - Кінцівка шокувала та залишила ще більше питань, ніж було. Тепер мені хочеться, щоб серія розтягнулася, як мінімум, на квадралогію. Світ полюбився, хочу ще!
Автор поставив багато запитань, не давши відповідей. Досить схематично описано певне, дуже похмуре, суспільство, яке явно, має ознаки тоталітарного. Чоловіки гинуть на якійсь війні, де платять непогані гроші. Головна героїня, школярка Марта Баумгертнер має задатки чаклунки чи відьми. Разом з іншими підлітками шукає та переробляє кістки драконів, потім продає порох з них. Натяк на наркотики? "Єгері" (поліція чи спецслужба?) полюють на таких шукачів. Школа якась така, вся "совкова". Книга похмура, багато діалогів. Можливо у другій книзі циклу буде більше відповідей на питання, які виникли під час читання цього твору.
Ну що ж, автор вміє зацікавити. Оповідь розгортається-розкручується, як туга пружина.
Мені здалося, що зав’язка трохи затягнута. Майже всю книгу починалася якась дія (безперечно загадкова та інтригуюча), але так по-справжньому і не почалася. Я очікувала чогось драматичнішого. Сподіваюся, у продовженні рушниці, а їх автор немало порозвішував то тексту, нарешті повистрілюють.
Трохи заплутано, але подобається. Така дивна альтернативна реальність у нібито нашому світі. Багато алюзій на сьогоднення, впізнаваних ходів і пасхалок до маскультури.
Виявляється, у мене кілька років на полиці лежала нечитаною на диво цікава і атмосферна книжка, де люди живуть своїм звичайним життям серед незвичайних, казкових і моторошних подій.
Чудовий зразок молодіжного українського фентезі. Непогано прописана епоха, характери. Поки небагато героїки і магії. Але вже по трохи накочує страх. Не дочекаюся прочитати наступні частини)
Анна: Ну що можна сказати про “Порох з драконових кісток”? Книга виявилась нестандартною у багатьох відношеннях. Перш за все вона навіть не намагалась здобути мою прихильність витонченим малюнком на обкладинці. Не дуже вона була мені до вподоби ота шаблонна білявка в блакитній курточці. Я й сама якось отак виглядала у її віці – мала ж бо натуральні біляві пасма, і без усяких там драконових кісток. Ніхто зв��сно не вірив, що то від природи. Бо ж у наш час жінки тільки те й роблять, що змінюють колір волосся.
Та я не про те. Назва мені теж не сподобалась. Та й хто б міг чекати іншого? “Порох з драконових кісток” скоріше викликає почуття легкої огиди. Дійсно захоплюючого початку теж не було, на відміну від більшості книжок, що ми з вами прочитали у минулому році. Пам'ятаєте як, читаючи торішні книжки, ми все більше дратувалися, коли після інтригуючого початку, ми не знаходили у книзі ні цікавих пригод, ні живих характерів? То ж я була приємно вражена, коли помітила, що з цією книжкою все відбувається навпаки, що вона поступово мене захоплює і чим далі, тим більше подобається. Але ж так і повинна діяти хороша книжка. Вона не потребує таких швидкоплинних принад як гарна ��бкладинка та захоплюючий початок.
Спочатку, правда, заважали оті західно-українські слівця, і я навіть заходилася виписувати їх до зошита, та невдовзі кинула. Бо ж і без словника можна було здогадатися про їхнє значення. І ще трошки дратував отой особливий стиль, коли тобі весь час натякають на щось чи дають неповні шматочки інформації, наче ти у курсі, що то воно таке і до чого. То ж доводилось постійно напружувати пам'ять, бо було таке відчуття, що усе оте важливі деталі, які рано чи пізно вигулькнуть знов. Проте поступово я призвичаїлася, і мені навіть почала подобатись ця своєрідна гімнастика для розуму – наче я шматочки пазла складала до купи.
А що ви можете сказати про книгу? Чи не склалося у вас відчуття, що вона відрізняється від усього того, що ми читали торік?
Фаріда: Що до мене, то прочитавши цю книгу, в мене залишилося якесь невизначене та подвійне відчуття. Мабуть через те, що книга, хоча цікава та нестандартна, все ж таки не задовольнила; хоч справила враження, проте не підкорила; видалася якоюсь сумбурною, химерною, незрозумілою; зацікавила, але не закохала в себе. Та, напевне, головне тому що попри те що вона мені все ж таки більше сподобалася ніж не сподобалася, в мене виникло дуже багато зауважень до тексту.
Так само як і в попередній книзі, мені забракло структури та сенсу, а також цікавих та інтригуючих героїв. Хоча не можу не зауважити, що ця книга вже на зовсім іншому рівні за усіма ознаками, що не може не тішити. Проте, все ж таки, читаючи чергову книгу українською мовою в жанрі фентезі (яка, в цьому випадку, прагне потрапити в ряди антиутопічного роману), вкотре приходжу до висновку, що, на превеликий жаль, нашим книжкам ще дуже далеко до англомовних книжок в цьому жанрі. От тільки мені не зовсім зрозуміло чому.
Чому україномовним авторам не вдається створювати такі світи та таких героїв, які б оживали на сторінках, захоплювали уяву, до яких хотілося б повертатися знов і знов та із насолодою перечитувати улюблені частини? У чому причина? Чи то через брак письменницького хисту та майстерності, чи може через брак по-справжньому цікавих сюжетів та незабутніх героїв, чи навіть через специфіку мови, яка заважає по-справжньому розкритися? Дивно, проте мені завжди здавалося, що українська мова саме створена для чогось фентезійного та казкового.
Та й виняток все ж таки є. Наприклад, в своїх книгах про «Айхо» Ореста Осійчук зуміла, як на мене, створити щось подібне та наближене до англомовних книжок за змістом та якістю, при тому її світ та герої зовсім не відчуваються як запозичення з інших культур, на відміну від багатьох інших книжок наших авторів.
Анна: А мене, якщо чесно, “Порох з драконових кісток” так захопив, що був такий момент, коли я подумала, що можливо нам нарешті потрапила до рук книжка, яку можна назвати серйозною літературою. І що хтозна – може навіть щось рівнозначне відомій антиутопії “1984” Оруелла. Та, пам'ятаючи наші з вами розчарування, я вирішила не поспішати з висновками, і не дарма. Десь ближче до кінця виникло почуття легкого розчарування. Може я забагато чекала від книжки, чи може я просто втомилася, складаючи отой пазл? Складаєш, складаєш, а нічого не вимальовується.
Я знов нагадала собі, що не треба поспішати, бо ж це тільки перша книжка з трилогії. Проте надто вже автор зосередився на сьогоденних турботах Марти та її друзів. Оце перш за все й відрізняє “Порох з драконових кісток” від “1984-го” – ми майже нічого не знаємо ні про структуру цього химерного світу, ні про закони, що ним керують. Все що ми бачимо – це маленький куточок, а про те, що діється поза його межами дізнаємося тільки з уривків радіопередач чи розмов дорослих, підслуханих Мартою. Та дівчина, здається, не приділяє їм належної уваги, хоча їй не раз натякають, що наближаються якісь жахливі зміни. Однак Марта, наче сліпа і глуха, продовжує кружляти у вузенькому колі між школою та своєю домівкою з єдиною турботою – де узяти гроші для навчання в університеті. Може так воно часто і трапляється у реальному житті, але все ж таки хотілося б щоб розумові здібності головної героїні були трохи вищі за середній рівень.
Але більш за все мені бракувало інформації про оті заморські держави з їхніми викрутасами, та про економічні блокади, та про мудрого правителя. Тут же ясно проглядає посилання на нашу сучасну ситуацію у світі. А оті песиголовці за рікою – чи не про нас українців тут мова? Хоча може мені усе оте тільки ввижається. Проте мушу визнати, що автор таки домігся свого, бо, не зважаючи на свої сумніви та розчарування, я вже рвуся схопити до рук другу книжку і тішуся надією відшукати там відповіді на свої запитання.
А які ваші висновки щодо книги? Чи можна її віднести до серйозної літератури?
Фаріда: Повертаючись до цієї книги, скажу, що мені не вистачило чогось конкретного та відчутного, щоб по-справжньому зануритися в світ, створений автором. По-перше, я так і не зрозуміла за якими саме законами працює цей його світ, адже окрім невиразних натяків картинка в цьому плані залишилася розмитою. Дійсно виникає туманне відчуття того, що автор намагається створити світ на кшталт світу в романі «1984» Оруелла, проте наразі в нього це не вийшло, бо, як ви вже зазначили, він дуже мало уваги приділив опису суспільства та не зміг розкрити тему. Я не побачила суцільної картинки. Не відчула глобальності. Наче нічого не виходить за межі школи.
По-друге, на заваді став інформаційний бар’єр, який, можливо ненавмисно, створив автор між читачем та головною героїнею. Усі ті постійні недомовки, які мають начебто створювати та тримати інтригу та таємничість дратували не на жарт, бо автор робив це в дуже штучний спосіб. Невже не можна було, хоча б час від часу, користуватися іншими прийомами для цього окрім отих постійних уривків фраз, підслуханих та недослуханих розмов, незакінчених речень… Як читачеві мені хотілося, щоб автор хоч трішки урізноманітнив свою розповідь та продемонструвати свою майстерність.
По-третє, в мене постійно виникав певний дисонанс. Бо назви міст та селищ схожі на українські, а імена та прізвиська – на німецькі. До того ж, більшу частину назв, пов’язаних з історією цього світу, я навіть не могла сприймати всерйоз. Пацючі війни. Битва за Конфетенбург. Хворі піноккіозом. Синдром Дуліттла. Як автор я добре розумію як цікаво погратися зі словами та поняттями, тлумаченнями та значеннями. Проте, як на мене, назви в цій книзі скоріш нагадують якийсь дурнуватий жарт. Я розумію, що це має виглядати дотепно і що автор напевне не раз реготав як вигадував щось подібне, вважаючи себе дуже кмітливим. Не знаю. Може я занадто прискіплива та вередлива, проте я надаю перевагу більш витонченому гумору.
Щодо персонажів, мені найбільше запам’яталися Ніка та Аделаїда. Ніка була дійсно дуже жваво описана. В той час як Аделаїди сама по собі дуже незвичайна. Марта ж доволі посередній персонаж, який до цього часу майже нічим не вирізняється поміж інших головних героїнь з таким самим ім’ям, окрім того, що її називають відьмою. Стефан-Миколай та Чепурун теж поки що не справили належного враження. Однак, як я сказала на початку, незважаючи на недоліки, книга заінтригувала, тому на черзі продовження – «Дитя Песиголовців». Тож, подивимось, що буде далі…
Перша книга трилогії Сезон Кіноварі (читачі терпляче чекають заключну частину історії ;)).
Дуже непроста історія. Історія про становлення себе, про пошук істини, про війну та “їх-там-нема”. І, звісно, про драконів та їх кістки.
Колись (не так вже й давно) жили дракони. І навіть правили людьми. А потім ці дракони зникли. І залишили по собі кістки. Кістки дуже небезпечні. Неймовірно, страшенно небезпечні. У “дикому” вигляді, в землі, вони навіть токсичні. Заманюють людей до себе, нашіптують, обіцяють виконання бажань, та за все треба платити. Звісно, про знахідку кісток обов'язково треба повідомляти владі, і, звісно, існує “чорний ринок”.
Старшокласниці Марта на прізвисько Відьма якимось дивом вміє “замовляти” кістки, знешкоджувати їх. Вона не знає, як і звідки, проте, стаючи на стежку замовлянь, рухи, слова і знання “що робити” ніби самі собою спливають в голові.
Та зло, що зачаїлося в кістках, так просто не заколихаєш. Воно прокидається знову, і може наробити багато лиха.
У Марти є мачуха Еліза, а в ��лізи є коханець. Батько Марти поїхав на “заробітки” за ріку, в країну песиголовців. А потім повернувся. І повернувся інакшим. А потім виявляється страшна правда. Батька вбили там, за рікою, де “їх-там-нема”, куди просто їздять на заробітки. Виявляється, “не можна вбити тих, кого там офіційно нема. Є сили, могутніші за смерть”.
І Марта у розпачі: “Тобто, ти не просто водив машини. Ти воював. Стріляв. У людей. У маминих співвітчизників… Може, і в бабусю Дороту? Якби це були по-справжньому великі гроші - ти би вистрелив?.. Може, мені теж? З`їжджу, зароблю на канікулах?..”
Та потім Марта зізнається, що підсвідомо завжди знала правду, тільки отримати підтвердження цієї правди дуже боляче.
І разом з цим усим - кістками, батьковим поверненням, дикою правдою - Марті потрібно ходити на уроки, здавати макулатуру, котру потім вивезуть на смітник, опікуватися гуртком юних журналістів (журиків). А ще у школі з'являється новий учитель: молодий, спортивний з неймовірними очима, в якого закохуються чи не всі старшокласниці. Але не Марта, еге ж? Справді?
У виданні від Києво-Могилянської академії шикарні малюнки від Олександра Продана. У книги видавництва Асса невеликий формат, майже кишеньковий, і цікаве рішення з обкладинкою.
Свої враження про цю книгу я б поділив на дві складові: 1) це ті враження, які можуть виникнути у читача якщо він за якихось причин все ж не дочитає книгу до кінця. Тоді її можна схарактеризувати як підліткове фентезі в альтернативному світі: купа самодостатніх школярів з німецькомовними прізвищами, їх позакласні пригоди задля підробітку, закоханість декого у вчителя, бійки із-за ревнощів, а також досить широкий пласт побутових проблем, з якими стикаються школярі у своєму житті – подружня зрада батьків, смерть близьких, безробіття, дорослішання, домашнє насилля, відношення до наркоманії й таке інше. Все плавно, динамічно, актуально, але замало – як для тридцятирічного дядька. Де фентезі? Де екшн? :) 2) але є й інші враження, ті, яких я й очікував купляючи цю книгу! Непомітно, майстерно і ненав’язливо автор розповідає нам наче ординарну історію школярів (знахідка друзів виявляється небезпечною і її треба позбутися – от і все), але разом з тим, розфарбовує навколо неї зовсім унікальний і неповторний фентезійний світ альтернативного тепер (бо ж існують мобільні телефони, скайпи, таксі, соціальні мережі й все решта) де поряд з цим існують часові аномалії та народ песиголовців, відьми та таємничі єгері, молодильні яблука та порох із драконових кісток.
Відшукати всі відповіді на запитання (які виникали в мене щодо структури цього світу) на жаль не вийшло. Але це зрозуміло – це тільки перша книга трилогії. Тут тільки замальовки, натяки й перші ознаки великої Біди-Що-Наближається. Під кінець, читаючи епілог, книга врази важчає і починає світитись немов ті токсичні кістки. Фонтан домислів щодо продовження аж пре! :)
Щодо недоліків… Не знаю, якось без них обійшлось. Хіба що прізвища незвичні – точно не для запам’ятовування :) І наостанок, книга не нудна за задумом, багато розвішаних рушниць які вистрелили, а які ще чекають свого «паф». «Гра» героїв переконлива! Найбільше сподобався батько Марти та все що з ним пов’язано :)
Мені д-у-ж-е сподобалася і я чекаю на третю книгу. Не хочу купувати другу, поки на вийде закінчення. Тому що чекати на продовження мені не подобається. Соваєшся, думаєш, уявляєш, що буде далі. Це дуже неприємно. Не можна так знущатися над читачами. І я сподіваюся, що автор гідно завершить трилогію, бо не всім це вдається. Буду чекати.
Таке собі... Тягнула її декілька тижнів, але на 200 сторінці закинула - думаю, більше не повернуся. Якось несе від неї совком та руснявістю, як вже дехто сказав.