What do you think?
Rate this book
Незламні
«Незламні» — книга про українок, про силу українського духу, про жіночу єдність, про стійкість, коли треба покинути домівку і рятувати сім’ю, а потім країну, про якості, які українки відкрили в собі з початком війни, про те, як вони допомагають армії та мріють відновлювлювати країну.
До збірки увійшли 30 історій жінок-військових, парамедиків, волонтерів, засновниць фондів і притулків, адвокатів, які представляють права українського народу у різних країнах, про жінок, які організовують марші, щоб голос України почули всюди.
Видання має привернути увагу світової спільноти до всеохопної діяльності українських жінок, які пішли до лав ЗСУ чи теороборони, збирають гуманітарну допомогу, а потім під кулями її розвозять, рятують з-під завалів поранених, надають медичну допомогу, ціною власної безпеки евакуюють дітей, літніх людей, тварин. Українки відкрили в собі такі якості, про які навіть не думали.
Ця книга про мудрість і незламність української жінки.
До збірки увійшли 30 історій жінок-військових, парамедиків, волонтерів, засновниць фондів і притулків, адвокатів, які представляють права українського народу у різних країнах, про жінок, які організовують марші, щоб голос України почули всюди.
Видання має привернути увагу світової спільноти до всеохопної діяльності українських жінок, які пішли до лав ЗСУ чи теороборони, збирають гуманітарну допомогу, а потім під кулями її розвозять, рятують з-під завалів поранених, надають медичну допомогу, ціною власної безпеки евакуюють дітей, літніх людей, тварин. Українки відкрили в собі такі якості, про які навіть не думали.
Ця книга про мудрість і незламність української жінки.
336 pages, Hardcover
Published January 1, 2023
17 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
April 23, 2023
Beautifully made book about some of our brave and awesome women making every possible effort to fight this war. They are soldiers, volunteers, journalists, paramedics, businesswomen, creators, and just regular people who contribute to our common struggle.
I liked these women, and I liked the idea of the book very much, but I did not like how it was written. It’s hard to tell whether most of these women happened to belong to this specific kind of public persons who feel obliged to talk as drily and formally as possible, or maybe the editor of the book botched her job processing the texts and somehow made them boring, emotionally sterile, and sometimes just unreadable. You know, when you have to read something like this page after page, it does not feel especially relatable and sincere: “Представниці та представники усіх спільнот розповідали, з якими викликами зіштовхнулися через війну, та як саме вдається продовжувати надавати допомогу і послуги,” or “Військовослужбовиця скаржилася, що косметика з гуманітарної допомоги тільки погіршує проблеми зі шкірою, бо вона або неякісна, або з простроченим терміном придатності,” or “Логістику нам забезпечували друзі з ліцензією на перевезення війської продукції,” or “На той момент основна складність полягала в приборканні емоцій та відчуттів, щоб ефективно, розсудливо розв’язувати робочі питання,” etc. I mean: everything is pretty much understandable, all right, but when almost the whole book is written like this, and the voices of very different people are similarly formal and bureaucratic, you feel that the book failed something important. Some stories look better but the overall impression is not good.
Still, it’s a very cool project — to tell about various people who participate in the war effort in very different ways. Reading this book, everyone can say: I know many more great people who deserve to be in such a book! And this is awesome, because we know that there are so many amazing people that no book can possibly tell about all of them. I also loved to look at all the photographs.
As for the focus on women: it may feel wrong from some point of view, and yet it is also important, because we tend to focus on the role of men in war, of course, and rightly so, as most of our soldiers are men, but the thing is, our whole society is hard working and making very different contributions, so maybe it is essential to show women in particular in order to demonstrate this diversity of our common efforts and thus to confirm that anybody can be a great help, regardless of whether they are soldiers or not.
My favorite story was by Марта Левченко, about her crisis center/shelter “Місто Добра.” I didn’t know that we have such cool projects and felt enormous sympathy for this woman overall. I was also unexpectedly very moved by the story of Ольга Белицька and her initiative “Б’юті-волонтери” (they visit recently liberated territories and provide “beauty services” for women — haircuts, manicure, etc.; I thought that this should be the most useless and ridiculous “initiative” but discovered how deeply humane and lovely these interactions are, and I am very happy that we have such volunteers as well).
*
"Я — людина-пожежник. Завжди знаю, що мені треба робити. Це моя сильна сторона, і це мені допомагає. А от, чого довелося навчитися, — це дистанціюватися емоційно. Я дуже жваво та емоційно на все реагую, але зрозуміла, що така кількість емоцій від того, що трапилося в країні, мене почала просто нищити зсередини, і я не могла повноцінно працювати. Щодня були погані новини. Тому моя психіка спрацювала так, що мені вдалося якось опанувати себе й діяти далі.
Ми прибули до Бучі на другий день деокупації. Везли їжу військовим і мешканцям містечка. Люди плакали, побачивши хліб, якого не мали півтора місяця. Я не реагувала. Це був мій спосіб впоратися з усім тим жахіттям навколо.
Не було питань, на зразок, «Для чого я це роблю?» — відповідь була очевидною: ти там, де повинна бути. Так, ми допомогли великій кількості людей, але ми допомогли й собі, ми створили новий сенс життя для 500 людей, які змогли бути корисними тут і зараз, без підготовчих курсів чи дипломів. Саме зараз ми творимо нове суспільство, нову Україну. Змінюються цінності, багато людей вперше свідомо ідентифікують себе як українців, їм перестало бути байдуже до проблемних питань, люди хочуть допомагати одне одному. Усі зрозуміли цінність людського життя. Українці як ніколи поріднилися."
(Лейла Туваклієва)
*
"Дивно, але якщо раніше в мене були думки переїхати жити за кордон, то коли почалася війна й була така змога, я не поїхала. В Україні мій дім, тут моє місце, і просто все лишити й виїхати — я не можу.
Війна не скасувала моїх планів — я завжди шукаю для себе можливості, а не відмовки. Кардинально нічого не змінилося — мої плани лише повільніше реалізуються, бо якщо в мене є змога щось зробити, то я це роблю. Війна навчила того, що наступного дня може не бути для тебе, тому відкладати життя та чекати інших умов не варто. Якщо ми живі й нас не бомблять, то треба робити."
(Ольга Белицька)
*
"Із початком війни почала радіти звичайним речам — прогулянкам, квітам, тренуванням на вулиці, бо в мій спортивний зал, який я відвідувала до війни, потрапила ракета. Тоді мене це дуже обурило, бо це було моє безпечне місце. Щоправда, наразі зал уже відремонтували, і я відновила тренування, але на той час це була катастрофа. Тоді я почала ходити у парк поблизу будинку й там тренуватися — щоранку прокидалася та дякувала ЗСУ, що можу виходити й бачити птахів, небо, дерева. Це ті речі, на які ти ніколи не звертав раніше уваги. Тепер стало легше фільтрувати людей — раніше якось було незручно щось сказати токсичним людям, які зустрічалися у твоєму оточенні, а зараз ти можеш їм все висловити. Ти розумієш, що життя одне й не знаєш, чи буде в тебе завтра.
Мені допомагає віра в перемогу — я вже не можу дочекатися, коли оголосять, що ми перемогли. Напевно, я спочатку поплакала б, а потім пішла обіймати людей, яких зустріла б на вулиці."
(Ольга Белицька)
*
"Багатьох людей «відрізала», лишилися тільки ті, які йдуть до перемоги й не уявляють другої дороги. Я стала жорстокішою та сентиментальнішою водночас. Ненависною до ворогів і дуже закоханою в наших людей.
Важко адаптуватися до війни, коли ти маєш дітей, коли ти маєш батьків поважного віку. Ти завжди напоготові, тому що війна не закінчується. І те, що по Києву ми зараз їздимо вільно, це не означає, що місто не є мішенню.
Коли ти живеш під прицілом ракети або кулі, то говорити про адаптацію не доводиться. Усе одно я живу на війні, як на війні.
Такі самі емоції, такий самий розклад життя. Дуже болить за кожне місто, за кожного українця, який постраждав, за родини — матерів, дружин, дітей наших хлопців, які зараз захищають нас на фронті. Невимовний жах. Біль. Лють. Ненависть."
(Наталія Мосейчук)
*
"Моя найголовніша мотивація — така, як у всіх людей, — жити. У красивій країні, в європейській країні — такій, якій довелося багато побачити й багато пережити. Мрію, щоб дні в Україні були розподілені між сивими та молодими. Коли вдень у кав’ярнях Ужгорода, Києва, Сум, Чернігова, Кролевця, Житомира сидітимуть люди із сивими головами. А підвечір — після роботи — у тих самих кав’ярнях збиралася б молодь. Щоб була така зміна поколінь, щоб було багато усмішок, щоб люди були задоволені собою і своїм оточенням, своєю країною. Щоб вони пишалися. Нам для цього один крок — треба лише перемогти й лишитися єдиним цілим. Так мало і так багато..."
(Наталія Мосейчук)
*
"Як на мене, не загубитися у стресі дуже допомагають настанови Віктора Франкла, психіатра та психотерапевта, що пройшов концтабір. На його думку, головне — знайти те, заради чого прокидатися щодня. А ще я раджу пошукати свою суперсилу: те, що ви вмієте й любите робити. Знайдіть це й робіть цього трішечки більше."
(Ольга Руднєва)
*
"Але не виникло навіть думки щодо виїзду за кордон, бо «Місто Добра» не покладеш у кишеню і не вивезеш. Коли перший шок минувся, ми зрозуміли, що тепер потрібні країні ще більше, ніж раніше. Ми почали приймати людей, які тікали з атакованих територій. У будинку на 80 людей жило 90, потім 100, потім 120, а потім 150. Ми в шаленому темпі готували другий корпус, в якому навесні планували зробити школу для мам і садочок для малечі, аби помістити людей туди. Щойно ми відкрили його, там поселилося майже 200 людей. Зараз в нас живе 300 людей в трьох корпусах. Але дзвінки і прохання дати прихисток не припиняються.
Я навчилася стріляти: взяла автомат, дозвіл на зброю, пройшла підготовку. Вирішила, що в разі чого — захищатиму моє «Місто Добра». Я не залишу дітей."
(Марта Левченко)
*
"Раніше мені було важливо, щоб у «Місті Добра» було що їсти, щоб мами були щасливі, щоб долі змінювалися на краще. А тепер мені ще важливо, щоб не тільки в «Місті Добра», а й в усій країні все ставало ліпше. Після перемоги нас чекає не менше роботи — будувати разом країну, де поважають права людини, де піклуються про тварин, де зростають щасливі діти.
Мене часом запитують, навіщо я роблю те, що має робити держава. У нас має з’явитися усвідомлення, що ми і є держава. Кожен з нас живе у своєму місті, власному дворі й може змінити колір свого під’їзду, свою вулицю, життя людей довкола.
Ми маємо залити всю країну світлом і самі світити, залюбити одне одного."
(Марта Левченко)
I liked these women, and I liked the idea of the book very much, but I did not like how it was written. It’s hard to tell whether most of these women happened to belong to this specific kind of public persons who feel obliged to talk as drily and formally as possible, or maybe the editor of the book botched her job processing the texts and somehow made them boring, emotionally sterile, and sometimes just unreadable. You know, when you have to read something like this page after page, it does not feel especially relatable and sincere: “Представниці та представники усіх спільнот розповідали, з якими викликами зіштовхнулися через війну, та як саме вдається продовжувати надавати допомогу і послуги,” or “Військовослужбовиця скаржилася, що косметика з гуманітарної допомоги тільки погіршує проблеми зі шкірою, бо вона або неякісна, або з простроченим терміном придатності,” or “Логістику нам забезпечували друзі з ліцензією на перевезення війської продукції,” or “На той момент основна складність полягала в приборканні емоцій та відчуттів, щоб ефективно, розсудливо розв’язувати робочі питання,” etc. I mean: everything is pretty much understandable, all right, but when almost the whole book is written like this, and the voices of very different people are similarly formal and bureaucratic, you feel that the book failed something important. Some stories look better but the overall impression is not good.
Still, it’s a very cool project — to tell about various people who participate in the war effort in very different ways. Reading this book, everyone can say: I know many more great people who deserve to be in such a book! And this is awesome, because we know that there are so many amazing people that no book can possibly tell about all of them. I also loved to look at all the photographs.
As for the focus on women: it may feel wrong from some point of view, and yet it is also important, because we tend to focus on the role of men in war, of course, and rightly so, as most of our soldiers are men, but the thing is, our whole society is hard working and making very different contributions, so maybe it is essential to show women in particular in order to demonstrate this diversity of our common efforts and thus to confirm that anybody can be a great help, regardless of whether they are soldiers or not.
My favorite story was by Марта Левченко, about her crisis center/shelter “Місто Добра.” I didn’t know that we have such cool projects and felt enormous sympathy for this woman overall. I was also unexpectedly very moved by the story of Ольга Белицька and her initiative “Б’юті-волонтери” (they visit recently liberated territories and provide “beauty services” for women — haircuts, manicure, etc.; I thought that this should be the most useless and ridiculous “initiative” but discovered how deeply humane and lovely these interactions are, and I am very happy that we have such volunteers as well).
*
"Я — людина-пожежник. Завжди знаю, що мені треба робити. Це моя сильна сторона, і це мені допомагає. А от, чого довелося навчитися, — це дистанціюватися емоційно. Я дуже жваво та емоційно на все реагую, але зрозуміла, що така кількість емоцій від того, що трапилося в країні, мене почала просто нищити зсередини, і я не могла повноцінно працювати. Щодня були погані новини. Тому моя психіка спрацювала так, що мені вдалося якось опанувати себе й діяти далі.
Ми прибули до Бучі на другий день деокупації. Везли їжу військовим і мешканцям містечка. Люди плакали, побачивши хліб, якого не мали півтора місяця. Я не реагувала. Це був мій спосіб впоратися з усім тим жахіттям навколо.
Не було питань, на зразок, «Для чого я це роблю?» — відповідь була очевидною: ти там, де повинна бути. Так, ми допомогли великій кількості людей, але ми допомогли й собі, ми створили новий сенс життя для 500 людей, які змогли бути корисними тут і зараз, без підготовчих курсів чи дипломів. Саме зараз ми творимо нове суспільство, нову Україну. Змінюються цінності, багато людей вперше свідомо ідентифікують себе як українців, їм перестало бути байдуже до проблемних питань, люди хочуть допомагати одне одному. Усі зрозуміли цінність людського життя. Українці як ніколи поріднилися."
(Лейла Туваклієва)
*
"Дивно, але якщо раніше в мене були думки переїхати жити за кордон, то коли почалася війна й була така змога, я не поїхала. В Україні мій дім, тут моє місце, і просто все лишити й виїхати — я не можу.
Війна не скасувала моїх планів — я завжди шукаю для себе можливості, а не відмовки. Кардинально нічого не змінилося — мої плани лише повільніше реалізуються, бо якщо в мене є змога щось зробити, то я це роблю. Війна навчила того, що наступного дня може не бути для тебе, тому відкладати життя та чекати інших умов не варто. Якщо ми живі й нас не бомблять, то треба робити."
(Ольга Белицька)
*
"Із початком війни почала радіти звичайним речам — прогулянкам, квітам, тренуванням на вулиці, бо в мій спортивний зал, який я відвідувала до війни, потрапила ракета. Тоді мене це дуже обурило, бо це було моє безпечне місце. Щоправда, наразі зал уже відремонтували, і я відновила тренування, але на той час це була катастрофа. Тоді я почала ходити у парк поблизу будинку й там тренуватися — щоранку прокидалася та дякувала ЗСУ, що можу виходити й бачити птахів, небо, дерева. Це ті речі, на які ти ніколи не звертав раніше уваги. Тепер стало легше фільтрувати людей — раніше якось було незручно щось сказати токсичним людям, які зустрічалися у твоєму оточенні, а зараз ти можеш їм все висловити. Ти розумієш, що життя одне й не знаєш, чи буде в тебе завтра.
Мені допомагає віра в перемогу — я вже не можу дочекатися, коли оголосять, що ми перемогли. Напевно, я спочатку поплакала б, а потім пішла обіймати людей, яких зустріла б на вулиці."
(Ольга Белицька)
*
"Багатьох людей «відрізала», лишилися тільки ті, які йдуть до перемоги й не уявляють другої дороги. Я стала жорстокішою та сентиментальнішою водночас. Ненависною до ворогів і дуже закоханою в наших людей.
Важко адаптуватися до війни, коли ти маєш дітей, коли ти маєш батьків поважного віку. Ти завжди напоготові, тому що війна не закінчується. І те, що по Києву ми зараз їздимо вільно, це не означає, що місто не є мішенню.
Коли ти живеш під прицілом ракети або кулі, то говорити про адаптацію не доводиться. Усе одно я живу на війні, як на війні.
Такі самі емоції, такий самий розклад життя. Дуже болить за кожне місто, за кожного українця, який постраждав, за родини — матерів, дружин, дітей наших хлопців, які зараз захищають нас на фронті. Невимовний жах. Біль. Лють. Ненависть."
(Наталія Мосейчук)
*
"Моя найголовніша мотивація — така, як у всіх людей, — жити. У красивій країні, в європейській країні — такій, якій довелося багато побачити й багато пережити. Мрію, щоб дні в Україні були розподілені між сивими та молодими. Коли вдень у кав’ярнях Ужгорода, Києва, Сум, Чернігова, Кролевця, Житомира сидітимуть люди із сивими головами. А підвечір — після роботи — у тих самих кав’ярнях збиралася б молодь. Щоб була така зміна поколінь, щоб було багато усмішок, щоб люди були задоволені собою і своїм оточенням, своєю країною. Щоб вони пишалися. Нам для цього один крок — треба лише перемогти й лишитися єдиним цілим. Так мало і так багато..."
(Наталія Мосейчук)
*
"Як на мене, не загубитися у стресі дуже допомагають настанови Віктора Франкла, психіатра та психотерапевта, що пройшов концтабір. На його думку, головне — знайти те, заради чого прокидатися щодня. А ще я раджу пошукати свою суперсилу: те, що ви вмієте й любите робити. Знайдіть це й робіть цього трішечки більше."
(Ольга Руднєва)
*
"Але не виникло навіть думки щодо виїзду за кордон, бо «Місто Добра» не покладеш у кишеню і не вивезеш. Коли перший шок минувся, ми зрозуміли, що тепер потрібні країні ще більше, ніж раніше. Ми почали приймати людей, які тікали з атакованих територій. У будинку на 80 людей жило 90, потім 100, потім 120, а потім 150. Ми в шаленому темпі готували другий корпус, в якому навесні планували зробити школу для мам і садочок для малечі, аби помістити людей туди. Щойно ми відкрили його, там поселилося майже 200 людей. Зараз в нас живе 300 людей в трьох корпусах. Але дзвінки і прохання дати прихисток не припиняються.
Я навчилася стріляти: взяла автомат, дозвіл на зброю, пройшла підготовку. Вирішила, що в разі чого — захищатиму моє «Місто Добра». Я не залишу дітей."
(Марта Левченко)
*
"Раніше мені було важливо, щоб у «Місті Добра» було що їсти, щоб мами були щасливі, щоб долі змінювалися на краще. А тепер мені ще важливо, щоб не тільки в «Місті Добра», а й в усій країні все ставало ліпше. Після перемоги нас чекає не менше роботи — будувати разом країну, де поважають права людини, де піклуються про тварин, де зростають щасливі діти.
Мене часом запитують, навіщо я роблю те, що має робити держава. У нас має з’явитися усвідомлення, що ми і є держава. Кожен з нас живе у своєму місті, власному дворі й може змінити колір свого під’їзду, свою вулицю, життя людей довкола.
Ми маємо залити всю країну світлом і самі світити, залюбити одне одного."
(Марта Левченко)
January 14, 2024
Дуже неоднорідна книга. Деякі історії читались легко та з цікавістю, інші — як звіт ГО про діяльність в останньому кварталі, треті взагалі як замовний матеріал.
З позитивного, ця книга дає можливість дізнатися про чудові ініціативи та підтримати їх. Можливо, у другому томі, якщо він буде, редколегія зробить історії більш особистими, відійде від тону замовних рекламних статей.
З позитивного, ця книга дає можливість дізнатися про чудові ініціативи та підтримати їх. Можливо, у другому томі, якщо він буде, редколегія зробить історії більш особистими, відійде від тону замовних рекламних статей.
Displaying 1 - 2 of 2 reviews