What do you think?
Rate this book
Вербовая дощечка
Як вижити жінці у чоловічому світі? Чи згодна вона сплатити те, чого від неї вимагають? І чим загрожує її бунт? На ці запитання роман не дає відповіді. Бо відповідь конкретна у кожному випадку, як конкретними є долі трьох героїнь твору, які складають історію роду впродовж кількох десятиліть. Історію, що писалася у глухих селах та хуторах, у боях та криївках, у столичних офісах та мандрівках Україною. Вона має право бути прочитаною.
328 pages, Paperback
First published January 1, 2020
1 person want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
June 22, 2024
Ну дуже мені подобається стиль письма Теодозії Зарівни!
Це гарна душевна історія, написана простими і дуже красивими словами.
Це історія про жінок тривалістю кілька поколінь, щасливих і нещасних одночасно. Жінок, які живуть, кохають, пам’ятають минуле і мріють про краще.
Це історія про сільське життя, сповнене любові до України, до землі, до чоловіка, до батьківської хати…..
Історія, яка віддає читачу частинку тепла і доброти.
Я, прочитавши книгу, знову усвідомила гостре бажання потрапити до бабусиної хати – а хати вже давно немає…..
Як і бабусі з дідусем…
***********
Сільські жінки або висушені працею, або ж непомірно розповніли від абиякого харчування чи обридливих болячок.
У бідних тепліший погляд на світ.
Чужинці забирають розуми і руки, вишукують красу по закутках, аби скупити за безцінь гени, сховані у ній, покинувши ці краї на старих та немічних.
Його боялися підняти на кпини – короткий хук правою, натренованою биттям у бубон, витвереджував від будь-яких насмішок.
Не тягнула додому старих ікон з твердого переконання: на них важкий тягар людського горя (і чим давніші, тим більший), а в хаті мають панувати образи нові, призначені лишень для мене.
У присохлій траві не було стежки. Без неї паморочилося в голові, так наче ноги втрачали орієнтацію у просторі, подвір’я було позбавлене артерії, по якій життя текло до порога надійно і неквапно роками та десятиліттями….
Господар мусить мати гонор, а не шукати, ніби пес по оборі, власного зятя.
Їм не пощастило з часом. Загалом, він або сприяє, або нищить, і нема на те ради.
Це гарна душевна історія, написана простими і дуже красивими словами.
Це історія про жінок тривалістю кілька поколінь, щасливих і нещасних одночасно. Жінок, які живуть, кохають, пам’ятають минуле і мріють про краще.
Це історія про сільське життя, сповнене любові до України, до землі, до чоловіка, до батьківської хати…..
Історія, яка віддає читачу частинку тепла і доброти.
Я, прочитавши книгу, знову усвідомила гостре бажання потрапити до бабусиної хати – а хати вже давно немає…..
Як і бабусі з дідусем…
***********
Сільські жінки або висушені працею, або ж непомірно розповніли від абиякого харчування чи обридливих болячок.
У бідних тепліший погляд на світ.
Чужинці забирають розуми і руки, вишукують красу по закутках, аби скупити за безцінь гени, сховані у ній, покинувши ці краї на старих та немічних.
Його боялися підняти на кпини – короткий хук правою, натренованою биттям у бубон, витвереджував від будь-яких насмішок.
Не тягнула додому старих ікон з твердого переконання: на них важкий тягар людського горя (і чим давніші, тим більший), а в хаті мають панувати образи нові, призначені лишень для мене.
У присохлій траві не було стежки. Без неї паморочилося в голові, так наче ноги втрачали орієнтацію у просторі, подвір’я було позбавлене артерії, по якій життя текло до порога надійно і неквапно роками та десятиліттями….
Господар мусить мати гонор, а не шукати, ніби пес по оборі, власного зятя.
Їм не пощастило з часом. Загалом, він або сприяє, або нищить, і нема на те ради.
Displaying 1 of 1 review