Моє перше і, думаю, останнє знайомство з нобелівською лауреаткою 2022 року. Це, напевно, добре, якщо вам подобається цей жанр (чи то пак, тут радше вайб), але мені не подобається. Це її найновіше видання (типу книжка, але насправді оповідання сторінок на 10, якщо набирати 12 кеглем, судячи з того, що аудіоверсія займає 30 хв) - автобіографічна розповідь про роман з молодшим на тридцять років чоловіком. Поміж зворушливих речей про час, смертність, історію до його народження, яку пам'ятає вона, але не знає він, історію після її смерті, яку знатиме він, але вже не дізнається вона, і якісь смішні штуки по суспільне сприйняття - ця книжка настільки французька, що виглядає автопародією на французьку культуру, а я не люблю цей стереотипний французький вайб. Ну, ви знаєте: поєднання прагнення епатажу з якоюсь дикою класовою закостенілістю (ого, головна героїня така бунтарка, вона Не Зважає, що її коханець промокає губи хлібом чи накриває пальцем келих, щоб йому не наливали більше вина, а це ж такі страшні класові маркери - уявіть, у них достатньо нудне життя, аби такою хуїтою перейматися?????), якісь сліди формативних травм від неминучої тіні Пруста (а в Пруста і про спонтанне пригадування було краще, і про, між іншим, існування людини під поглядами інших), ялове французьке лівацтво (коханець головної героїні збирається все життя користатися соціалочкою й не робити нічого - складно уявити, як така мамина черешня може бути об'єктом бажання, але от же ж). Коротше, напевно, я не бачу суті за зовнішнім антуражем, але антураж геть не гріє мою душу.