"Руки розбійника" - це один із тих читацьких випадків, коли від книги нічого надзвичайного не очікуєш, але вже у процесі читання розумієш, що тримаєш у руках літературний твір, який однозначно вартує уваги, який потребує вдумливого читання і який дасть тобі поживу для роздумів та приємні й водночас змішані емоції, що здатна викликати лиш справді цікава історія. Не варто звертати увагу на несправедливо низький рейтинг книги у goodreads – це всього лиш реакція німецької школоти, яка була "змушена" читати "Руки розбійника", так як її зробили обов’язковою для вивчення і обговорення на уроках. Ця обов’язковість зіграла з книгою злий жарт, бо попри те, що завдяки включенню у шкільну програму про неї дізналися ледь не усі підлітки Німеччини, примус до читання, нехай і з благими намірами – справа завідомо програшна. Зрештою, не завжди книжка, в якій головні герої є підлітками має бути цікавою самим підліткам. Так само, як і намагання видавців втиснути "Руки розбійника" в young adult - то прокрустове ложе, бо роман Фінна-Олє Гайнріха виходить за межі літературно-вікових категорій. Про це говорив й сам автор під час презентації українського перекладу книги на Форумі видавців у Львові: "У книзі йдеться про фундаментальні людські конфлікти, які стосуються будь-якої вікової групи. Звісно, тут саме молоді люди рухають сюжет, і я можу зрозуміти, чому книжка промовляє насамперед до молоді. Але не винятково до неї, як мені здається".
Перше, що вирізняє "Руки розбійника" від типових підліткових книг – це структура і стиль роману. Автор акцентує увагу на маленьких деталях, що згодом перетворюються на велику картину. Він майстерно прописує образи своїх персонажів, їх зовнішність і почуття. Структура книги з кількома паралельними сюжетними лініями і численними, але цілком доречними флеш-беками дозволяє подивитись на історію під різними кутами та краще зрозуміти мотиви вчинків її героїв. Впадає в очі кінематографізм книги, її візуальність, акцент на образах. Це не випадково, адже під час написання роману автор був студентом кіноуніверситету і шукав можливість перенести кінематографічний наратив у літературу. Цікавий прийом – це невеличкі вставки перед початком кожного розділу, наче стоп-кадри із фільму, що задають настрій подальшому тексту і є фактично продовженням історії по її завершенню – такий собі фінал між рядків.
Дружба між Яніком і Самюелем – центральна тема роману. Автор простежує її еволюцію від зародження у дитинстві, змальовує її розвиток до стану майже неконтрольованої одержимості та завершує описом болючої трансформації у те, що стане лише спогадом, фотокарткою на пам'ять. Момент слабкості і вразливості Самюеля (епізод із звинуваченням у крадіжці в школі) вплинув на те, щоб зробити Яніка його другом. Фактично, Самюель дав свій дозвіл на цю дружбу, а Янік її радо приймає. Особистість Самюеля набуває для Яніка настільки всепоглинаючих масштабів, що той стає частиною його життя, частиною його сім’ї, джерелом уявлень про інше життя, про іншого себе. Відбувається їх злиття: "Мені хотілося б взяти розбіг, підстрибнути, коротко пролетіти й упасти; впасти в нього. Та приземлитися. Це – Самюель і це – я". Ця майже гомоеротична прихильність поверхова, справжні мотиви їх почуттів один до одного платонічні і в значній мірі корисливі. Їхня ціль – стати спільним організмом і через це взаємопроникнення віднайти себе. Для Яніка це фантазії про (само)руйнацію, про смерть своїх ідеальних батьків з їх "зіпсутою добротою", які "проживають лише хороше" та навіть власну смерть, через яку він міг би трансформуватись у своє справжнє Я: "Мені хотілося, щоб на нас напали. Щоб хтось увірвався до нашого будинку, до нашого життя, щоб хтось зруйнував цей сповнений любові порядок". Звідси йде й романтизація життя безхатьків, табуйована зацікавленість мамою Самюеля, увійшовши в яку, він зміг би потрапити у світ свого друга, та натомість це ділить їх життя на дві частини.
Поїздка в Стамбул якраз і стає тією другою частиною історії їхньої дружби. Подорож, що розпочинається як просто розвага з дитячими фантазіями про відкриття удвох кафе на Босфорі, стає спробую урятувати те, що ще залишилося від дружби між ними двома: "Стамбул зцілить нас та надасть упевненості. Тут ми зможемо себе творити та розвивати, тут у нас є для цього вдосталь місця". Гайнріх майстерно змальовує сеттинг цієї частини роману, він спеціально для цієї книги поїхав в Стамбул і пожив там деякий час. Тому усі ці описи локацій міста (Золотий Ріг, Фенер, Султанахмет і т.д.) виглядають цікаво і максимально реалістично. Подорож до Стамбула – це в першу чергу історія Самюеля і його "турецькості", яку він тривалий час плекає, а також про пошуки свого батька (читай – самого себе), якого він ніколи не бачив - йому відомо лишень те, що він із Стамбула і звати його Осман (sic!). Самюель з головою занурюється у те, що, як він вважає, є його невід’ємною частиною: "Спека, базар, голоси, олива, сир, всяке барахло та риба. Тканини, радіо та випічка, цукор, часник, метушня. Чай та прянощі. А ми женемося в цій каші…Сам, рухаючись у ній, раптом повертається до мене з усмішкою: Як круто! Як круто! Як круто!" За цим неконтрольованим поглинанням "турецькості" приходить перенасичення і хвороба, яка разом із своєю символічністю стає кульмінацією роману та його розв’язкою. Самюель отримує очищення і переродження, "за секунду виростає на один сантиметр" і втрачає свою "німецькість" (кінцевий епізод з мамою). Він готовий жити своє нове життя, в якому дружба Яніка не така вже й важлива. Янік натомість отримує зворотний квиток туди, де він знає ким він є і де вміють прощати. Такий ось фінал історії: "Хочемо ми цього чи ні, усе, чим ми по-справжньому користуємося зношується. І наївно думати, що для почуттів існують інші закони".
Руки розбійника – це не покусані нігті на руках Самюеля. Це його тривога, сором, біль. Це руки, які беруть, але не здатні дати. І це яскравий символ, що вирізняє книгу з поміж багатьох інших. Вдячний ВСЛ за українське видання книги з чудовим перекладом і надзвичайно вдалим оформленням обкладинки.