Жила-була і переклала - дуже тішилася в процесі, дуже радію, що це буде українською, і вважаю, що це треба з педагогічною метою читати нашим політикам.
Автобіографія Ґолди Меїр, дівчинки з бідної робітничої родини зі Смуги осілості, яка врешті підпише декларацію про незалежність держави Ізраїль і побуде прем'єркою молодої держави, зокрема у найдраматичніший момент її історії (під час Війни Судного дня, якої Ізраїль не чекав, і тому наступ по двох фронтах захопив країну зненацька). Шалений характер, шалена біографія. Читається захопливо, прийом "все пропало - тому, тому і тому; ситуація безнадійна; а потім бац - і перемогли в останню мить" безвідмовно спрацьовує.
Кілька розділів перекладала зі сльозами на очах, бо дуже драматично. Скажімо, про проголошення незалежності - увесь провід розуміє, що одразу після заснування держави на неї посунуть усі найсильніші армії регіону - але все одно йде на цей крок, хоча й подбавши, "щоб сувій, який ми підпишемо, одразу після церемонії стрімголов домчали в сейф в Англо-палестинському банку: хай хоч документ збережеться для нащадків у разі, якщо держава чи ми самі не виживемо":
1948 року арабські держави, взагалі схильні фантазувати, вірили, що пройдуть територію, яка стала Ізраїлем, за кілька днів. Почнімо з того, що це вони розв’язали війну, що надає велику тактичну перевагу. По-друге, вони мали легкий доступ сушею до Палестини, а місцевих арабів уже багато років налаштовували проти євреїв. По-третє, араби могли безперешкодно пересуватися з однієї частини країни в іншу. По-четверте, араби контролювали більшість горбистих регіонів Палестини, звідки легко атакувати наші поселення у низовині. Ну й нарешті — за арабами була безперечна чисельна і збройна перевага, а британці надавали їм пряму й непряму допомогу.
А що було в нас? Сказати, що в нас не було майже нічого — це перебільшення. Кілька тисяч гвинтівок, кількасот кулеметів і трошки різної вогнепальної зброї — але, станом на 14 травня 1948 року, жодної гармати й танка, зате аж дев’ять літаків (щоправда, тільки один із них на два двигуни!). Завдяки завбачливості Бен-Ґуріона ми закупили за кордоном техніку для виготовлення зброї, але не могли ввезти її в Ізраїль до виходу англійців, а тоді її потрібно було ще зібрати й запустити. Раз уже мова зайшла про цифри, то ситуація з особовим складом теж не краща. У нас було близько 45 000 чоловіків, жінок і підлітків у Гаґані, кілька тисяч членів двох підпільних збройних формувань і кількасот свіжоприбулих, які вже пройшли сякий-такий вишкіл із дерев’яними ґвинтівками й холостими кулями у таборах Ді-Пі в Німеччині і на Кіпрі (після проголошення незалежності під’їхало ще кілька тисяч добровольців єврейського і не тільки походження з-за кордону). Ось і все. Але ми не могли собі дозволити таку розкіш, як песимізм, тож рахували за іншою формулою: нас 650 000, і ніхто за кордоном навіть не розуміє, яка в нас сильна мотивація залишитися в живих. Отже, якщо ми не хочемо, щоб нас відтіснили в море, інших варіантів немає: у війні треба перемогти. Ось ми й перемогли. Але це було нелегко, нешвидко й недешево. З того дня, коли в ООН проголосували резолюцію про поділ Палестини (29 листопада 1947 року), й до дня, коли Ізраїль і Єгипет підписали перше перемир’я (24 лютого 1949 року), загинуло 6000 молодих ізраїльтян — один відсоток нашого населення. І навіть ця жертва не купила миру, хоча ми тоді цього ще не знали.
Насправді в тексту є й суто прагматичне завдання - це агітка про те, чому:
(а) Ізраїль мусить існувати - бо Голокост продемонстрував, що мусить бути земля, де євреї живуть за правом, а не з ласки господарів, і де вони зможуть в разі чого порятуватися (у час Голокосту, як ми пам'ятаємо, була підмандатна британська Палестина - і британці навіть тоді обмежували єврейську імміграцію);
(б) Ізраїль класний і надійний партнер для заходу, на відміну від усіх сусідів - стежте за перекладацькими примітками, у зв'язку з цим там є один абсолютно анекдотичний сюжет :) ;
(в) Ізраїль за мир і робитиме все для досягнення миру в регіоні (навіть якщо для цього доведеться анексувати шматки сусідніх держав) - от звідси можна брати жменями готові риторичні кліше для нашої ситуації. Ізраїль схиляли до миру на всяких умовах, не завжди вигідних, а він послідовно повторював, що гарантією мирних переговорів і миру є лише сильний Ізраїль (а інакше буде не мир, а знищення Ізраїлю):
І нарешті хочу сказати, що відколи я, тоді ще юна дівчина, прибула в Палестину, ми завжди мусили обирати між поганим варіантом і ще гіршим. Інколи поставала спокуса піддатися тиску і пристати на пропозиції, які дадуть нам кілька місяців чи навіть років перепочинку, але з часом заведуть у ще більшу небезпеку. Ми завжди стояли перед запитанням: «Яка загроза найбільша?» Ми досі стоїмо перед цим викликом, а загроза, схоже, тільки зросла. Світ жорстокий, егоїстичний і прагматичний. Він байдужий до страждання малих народів. Навіть цілком просвітницькі уряди й демократії, очолювані порядними лідерами, що представляють добрих і порядних людей, нині не схильні перейматися проблемою справедливості у міжнародних відносинах. У час, коли потужні держави піддаються на шантаж і ухвалюють рішення з міркувань великої геополітики, ми не можемо завжди дослухатися до їхніх порад, а отже, мусимо мати ресурси й відвагу, щоб бачити світ, яким він є, і діяти відповідного до свого базового інстинкту самозбереження. Тож на питання «Що чекає в майбутньому?» досі маю тільки одну відповідь: я вірю, що ми житимемо в мирі з сусідами, але водночас певна, що зі слабким Ізраїлем ніхто не миритиметься. Якщо Ізраїль не буде сильним, то й миру не буде.
Коротше, дуже духопідйомне читво, рекомендую. Аж зраджу своєму принципу не ставити зірочок прочитаному :)