Фінська післявоєнна глибинка. У волость з півдня приїжджає «новенький» - Ґуннар Гуттунен. Він купує занедбаний млин, приводить його до ладу, а ще додає до нього ґонторізний в��рстат, що дозволяє місцевим не їхати світ за очі за цінним будівельним матеріалом. Ґуннар працьовитий, тямущий майстер, чесна людина, але є в нього дивацтва. Коли чоловікові сумно, він виє. Виє так, що мало хто може відрізнити цей звук від голосу справжнього звіра. А коли йому весело, то він дуркує: копіює голоси тварин та птахів, мавпує повадки місцевих. Це неабияк веселить дітей, але дратує дорослих. Та й те виття завжди полохає всіх собак та жінок. Якщо ж Гуттунен буде не в гуморі, то може й справ наробити: викинути крамничні ваги, або висипати у річку зерно, що привезли на молотьбу. І хоча всі ці випадки були наслідками несправедливості, хто на це дивиться? Дивацтва та неадекватні вчинки запросто можуть трактуватися як божевілля. А кремезний, дужий божевільний пугає пересічних селян. А що робить натовп, коли боїться? Травить, переслідує, виживає… От і Ґуннару довелося відчути на собі всю «любов» громади до не такого, як всі…
Сумна повістина про долю людини, яку не розуміли і не хотіли розуміти. Ваги можна було дістати з колодязя, вартість зерна компенсувати, за ненавмисне травмування вибачитися. Але простішим і азартнішим виявилося інше. Мені було невимовно жаль цього здорованя, якому просто не дали шансу. Я поставила нейтральну оцінку, бо з одного боку історія мене збентежила, але з іншого написана вона мовою, яка схожа на самого Ґуннара.