Український прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту «Четвер». Живе і працює у Калуші. Перші твори письменника з'явилися друком у самвидавних випусках журналів «Четвер» та «Відрижка» (Польща). В останньому надруковані перші вірші. У «Четверзі» були опубліковані цикл оповідань «Остання війна» та поетичний цикл «Десять віршів про Батьківщину». Після появи перших творів дехто з критиків вважав, що «Іздрик — це фікція, псевдонім Андруховича». Це й не дивно, адже у деяких творах Іздрика, Андруховича, а також Прохаська перегукуються певні сюжети, герої та навіть фрази, що й об'єднує та вирізняє творців «станіславського феномену» своєю оригінальністю. З часом Юрко Іздрик заявив себе як неординарний митець і ні про який плагіат вже мова не йшла.
Після літературного дебюту митець ненадовго перериває письменницьку творчість. Окрім редакції «Четверга», Іздрик починає активно займатися малярством (1990—1994). Про це свідчить участь у численних художніх виставках: «Провінційний додаток № 2» (1991), «Пасаж-1» (1992), «s-об'єкт» (1993), бієнале «Імпреза» (1993), «Дні сучасного мистецтва у Львові» (1994), «Повернення в Калуш» (1994) та ін. Поміж цим займається художнім оформленням книжок (збірка Ю.Андруховича «Екзотичні птахи і рослини») і журналів. Проводить персональні виставки — «Kchenkitsch» (1990, Ів.-Франківськ), «Колекція» (1993, Ів.-Франківськ, Львів, Чернігів), «Іздрик: живопис, графіка, трансильванія». Власне, ті чотири роки новонавернений художник заробляє на життя своїми малюнками: роботи користувалися популярністю й зараз знаходяться в приватних колекціях та галереях України, Польщі, Німеччини, Австрії, Іспанії, США, Таїланду. Втім, Ю.Іздрик поступово повертається до письменницької діяльності. Деякий час захоплюється театром, пише інсценівки «Цвіркун на запічку» (за Діккенсом), «Над прірвою у житі» (за Селінджером), за якими Чернігівський обласний молодіжний театр на початку 90-их років створив вистави, а також на сцені цього ж театру Юрко Іздрик був співавтором, ініціатором та виконавцем у проекті «Адаптація».
У 1994 році митець остаточно повертається до літературної творчості та діяльності. Автор «вийшов з підпілля», й у журналі «Сучасність» з'явилася перша «легітимна» публікація повісті «Острів Крк» (1994). Критика позитивно оцінила цей твір, і згодом він з'явився у польському перекладі на шпальтах журналу «Literatura na świecie» та окремою книгою у 1998 р. під назвою «Острів Крк та інші історії».
У перервах між написанням книг Ю.Іздрик співпрацює з газетою «День», продовжує редагувати «Четвер», займається музикою (проводить фортепіанний концерт № 1 («Імпреза-93»)[1], фортепіанний концерт № 2 (персональна виставка в Івано-Франківському художньому музеї), створює музичні цикли на вірші Анни Кирпан та Юрія Андруховича.
Справжнім злетом у літературній творчості Юрка Іздрика став роман «Воццек» (1998), у якому автор по-справжньому розкрив своє обдарування.
У 2000 році світ побачив наступний роман «Подвійний Леон». Окрім роботи над виданнями, Іздрик продовжував працювати над редакцією «Четверга». У 2004 р. з'являється принципово новий роман у новелах «АМтм». У 2008 р. з'явився останній 30-ий номер журналу «Четвер», видавництво якого поки що призупинено. У 2009 р. видається збірка есеїв та шкіців «Флешка 2GB» та «ТАКЕ», за яку автор отримав нагороду «Книга року Бі-Бі-Сі 2009». У 2011 р. письменник представив книгу «Underwor(l)d» («Підземелля»)- поезії, есе та колажі. 2013 у Львові друком вийшла поетична збірка «Іздрик. Ю», тексти якої публікувалися раніше у блозі автора «Мертвий щоденник».
Підозрюю, що проза Іздрика - таки не моє. Місцями бувало смішно, але загалом цей якийсь лютий підписздесь. Ймовірно, я не дозрів ще до такої літератури.
вочевидь, не найкраще в Іздрика. часом він свідомо (коли про 17 буддистський спосіб дивитися телевізор і життя комах), а часом несвідомо імітує Пелєвіна. але коли російський товариш глибокодумно натякає на порожнечу, майстерно вибудовуючи тканину лейтмотивів, то Іздрик поверхнево натякає на порожнечу, на яку вже натякали до нього, і, силкуючись зв'язати це все лейтмотивами, лише ставить дзеркало перед дзеркалом. єдине, що сподобалося - величезні діалоги, де показана сила американського fuck з усіма його значеннями.
Якби до такого стилю та ще й сюжет… Але Іздрик завідома позбавив читача цього привілею та видає думки одна за одною кулеметною чергою (ховайтесь всі, в хто не сховався… ну ви й збоченці). Часом були оригінальні розділи, де зʼявлявся не сенс, а як мінімум структура. Часом було огидно. Часом нудно. Зрештою емоція wtf - так можна було назвати книгу. Порівняю цю книгу з Спустошенням Дереша, тільки АМтм безвинний деліріум, а Спустошення напористо-болючий твір, що намагається тебе зламати через друковані літери Times New Roman. А уявіть ви редактор і вам приходить цей текст на опрацювання - і це треба прочитати не раз, не два, і то заглиблюватись в текст. Але хто цим займався? Схоже ніхто, бо більшу частину можна було обрізати без втрати інформації. А однак книга не про інформацію, вона про рух. Важливо прочитати, пройти цю дистанцію, не здатись - оце здобуток імхо. Й поставити оцінку на гудрідс. Більше позитиву не знаходжу, вибачайте
Це було дуже химерно... При чому, іноді, в окремих новелах, це "химерно" навіть інтригувало, наприклад, коли автор вів оповідь від імені автомобіля, але у окремих новелах ця химерність набувала порнографічних ознак і відверто перетворювалася на несмак. Більше того, чим далі я пробирався лабіринтом тексту - тим більше мені видавалося, що я подібне вже читав у інших пост-модерністів. І тим більше впевнювався, що такий різновид постмодернізму, все-таки, не моє