What do you think?
Rate this book
Past Imperfect: French Intellectuals, 1944-1956
“ Past Imperfect is a forthright and uncommonly damning study of those intellectually volatile years [1944-1956]. Mr. Judt…does more than simply describe the ideological acrobats of his subjects; he is a sharp, even a vindictive moralist who indicts these intellectuals for their inhumanity in failing to test their political thought against political reality.” - John Sturrock , New York Times Book Review
362 pages, Kindle Edition
First published December 18, 1992
74 people are currently reading
772 people want to read
About the author
Tony Judt
56 books659 followersBorn in 1948, Tony Judt was raised in the East End of London by a mother whose parents had immigrated from Russia and a Belgian father who descended from a line of Lithuanian rabbis. Judt was educated at Emanuel School, before receiving a BA (1969) and PhD (1972) in history from the University of Cambridge.
Like many other Jewish parents living in postwar Europe, his mother and father were secular, but they sent him to Hebrew school and steeped him in the Yiddish culture of his grandparents, which Judt says he still thinks of wistfully. Urged on by his parents, Judt enthusiastically waded into the world of Israeli politics at age 15. He helped promote the migration of British Jews to Israel. In 1966, having won an exhibition to King's College Cambridge, he took a gap year and went to work on kibbutz Machanaim. When Nasser expelled UN troops from Sinai in 1967, and Israel mobilized for war, like many European Jews, he volunteered to replace kibbutz members who had been called up. During and in the aftermath of the Six-Day War, he worked as a driver and translator for the Israel Defense Forces.
But during the aftermath of the war, Judt's belief in the Zionist enterprise began to unravel. "I went with this idealistic fantasy of creating a socialist, communitarian country through work," Judt has said. The problem, he began to believe, was that this view was "remarkably unconscious of the people who had been kicked out of the country and were suffering in refugee camps to make this fantasy possible."
Career: King's College, Cambridge, England, fellow, 1972-78; University of California at Berkeley, assistant professor, 1978-80; St. Anne's College, Oxford University, Oxford, England, fellow, 1980-87; New York University, New York, NY, professor of history, 1987--, director of Remarque Institute, 1995--.
Awards: American Council of Learned Societies, fellow, 1980; British Academy Award for Research, 1984; Nuffield Foundation fellow, 1986; Guggenheim fellow, 1989; Pulitzer Prize in general nonfiction finalist, 2006, for Postwar: A History of Europe since 1945.
Like many other Jewish parents living in postwar Europe, his mother and father were secular, but they sent him to Hebrew school and steeped him in the Yiddish culture of his grandparents, which Judt says he still thinks of wistfully. Urged on by his parents, Judt enthusiastically waded into the world of Israeli politics at age 15. He helped promote the migration of British Jews to Israel. In 1966, having won an exhibition to King's College Cambridge, he took a gap year and went to work on kibbutz Machanaim. When Nasser expelled UN troops from Sinai in 1967, and Israel mobilized for war, like many European Jews, he volunteered to replace kibbutz members who had been called up. During and in the aftermath of the Six-Day War, he worked as a driver and translator for the Israel Defense Forces.
But during the aftermath of the war, Judt's belief in the Zionist enterprise began to unravel. "I went with this idealistic fantasy of creating a socialist, communitarian country through work," Judt has said. The problem, he began to believe, was that this view was "remarkably unconscious of the people who had been kicked out of the country and were suffering in refugee camps to make this fantasy possible."
Career: King's College, Cambridge, England, fellow, 1972-78; University of California at Berkeley, assistant professor, 1978-80; St. Anne's College, Oxford University, Oxford, England, fellow, 1980-87; New York University, New York, NY, professor of history, 1987--, director of Remarque Institute, 1995--.
Awards: American Council of Learned Societies, fellow, 1980; British Academy Award for Research, 1984; Nuffield Foundation fellow, 1986; Guggenheim fellow, 1989; Pulitzer Prize in general nonfiction finalist, 2006, for Postwar: A History of Europe since 1945.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 21 of 21 reviews
February 9, 2012
The late Tony Judt was still an obscure academic when he published Past Imperfect, which may explain the almost aggressive geekiness of the subtitle: French Intellectuals, 1944-1956. Unless they mistook it for an epitaph, no one but a total poindexter would find that subtitle remotely appealing.
I am, as it happens, a total poindexter. This particular period of intellectual history has always held a perverse fascination for me. I think it’s just the spectacle of so many brilliant people being so colossally stupid. Whenever I want to console myself for not being a genius, I just close my eyes and think of Sartre. What a mind! And what a disgrace!
Past Imperfect is a very angry book. It’s a cool, controlled, lavishly footnoted anger, but it’s all the more devastating for that. Judt, who calls his book “an essay on intellectual irresponsibility” (why couldn’t that have been the subtitle?) paints Sartre and his cohort as a generation of vipers. With a few honourable exceptions, the big brains of postwar France were horny for totalitarianism. Not only Sartre and de Beauvoir, but Picasso, Aragon, Merleau-Ponty, and a host of lesser lights of the French Left – all became groupies and fartcatchers for Stalin, using their artistic and philosophical flair to explain away the Gulag.
This is old news – in uptown circles, anyway. What makes Past Imperfect so eye-opening is the very geekiness I mentioned at the outset. Judt, a true scholar, is staggeringly well-informed, and every bit as theoretically sophisticated as his subjects. He’s read all the dingy little periodicals of the day and knows where the bodies are buried. He can range at will over the intellectual terrain, backtracking to the French Revolution, or detouring into Kojève's Hegel lectures. Without ever trying to excuse, he renders the monstrous folly of these people a little more comprehensible. He points out, for instance, that there was a void at the centre of French politics where liberalism ought to have been, forcing otherwise moderate thinkers to take up extreme positions on the Left or Right. That, to me, is just a really smart observation, and the book is full of insights like that.
I suppose, if there’s one comforting thought to take away from all this, it’s that it doesn’t seem to matter very much what intellectuals think. In mature democracies, they’re condemned to political marginality, and I’d say that’s a very good thing. For decades, France’s chattering classes were hopelessly compromised, and yet the nation went about its business, building democratic institutions, getting rich...opening Euro Disney. It ain’t sexy (or Sartrean) but it’s progress.
I am, as it happens, a total poindexter. This particular period of intellectual history has always held a perverse fascination for me. I think it’s just the spectacle of so many brilliant people being so colossally stupid. Whenever I want to console myself for not being a genius, I just close my eyes and think of Sartre. What a mind! And what a disgrace!
Past Imperfect is a very angry book. It’s a cool, controlled, lavishly footnoted anger, but it’s all the more devastating for that. Judt, who calls his book “an essay on intellectual irresponsibility” (why couldn’t that have been the subtitle?) paints Sartre and his cohort as a generation of vipers. With a few honourable exceptions, the big brains of postwar France were horny for totalitarianism. Not only Sartre and de Beauvoir, but Picasso, Aragon, Merleau-Ponty, and a host of lesser lights of the French Left – all became groupies and fartcatchers for Stalin, using their artistic and philosophical flair to explain away the Gulag.
This is old news – in uptown circles, anyway. What makes Past Imperfect so eye-opening is the very geekiness I mentioned at the outset. Judt, a true scholar, is staggeringly well-informed, and every bit as theoretically sophisticated as his subjects. He’s read all the dingy little periodicals of the day and knows where the bodies are buried. He can range at will over the intellectual terrain, backtracking to the French Revolution, or detouring into Kojève's Hegel lectures. Without ever trying to excuse, he renders the monstrous folly of these people a little more comprehensible. He points out, for instance, that there was a void at the centre of French politics where liberalism ought to have been, forcing otherwise moderate thinkers to take up extreme positions on the Left or Right. That, to me, is just a really smart observation, and the book is full of insights like that.
I suppose, if there’s one comforting thought to take away from all this, it’s that it doesn’t seem to matter very much what intellectuals think. In mature democracies, they’re condemned to political marginality, and I’d say that’s a very good thing. For decades, France’s chattering classes were hopelessly compromised, and yet the nation went about its business, building democratic institutions, getting rich...opening Euro Disney. It ain’t sexy (or Sartrean) but it’s progress.
Read
March 2, 2025Віктор Петров колись жартома (чи ні) казав, що француз мислить логічно, а німець систематично. Проте французи теж навчилися мислити систематично. Сумна історія, як суміш особистих комплексів та почуття власної винятковості у поєднанні з німецькою філософією призвела до морального релятивізму та інтелектуальної безвідповідальності цілого покоління інтелектуалів.
May 31, 2018
This is a slightly esoteric subject but absolutely fascinating. The author explores not only the pronouncements of the leading French intellectuals of the time but also the cultural, political and social context against which the pronouncements were made.
It is difficult today to understand how a thinker of Sartre's reputation could engage in defence of the Communist show trials, of the invasion of Hungary and later Czechoslovakia and retain that reputation, nay even enhance it. No one it seems is exempt from talking rubbish. The misfortune lies in the way it is said, said Montaigne and one has to agree that in the case of Sartre this was so.
Tony Judt's review does not stop at Sartre, the left wing or even the right wing of French thought of this period, but attempts to examine in detail all expression of thought from the whole political and intellectual spectrum of France at this time. He also endeavours to set this in a wider European context, but of course the French intellectual community carried most weight, so the contemporary writing from Hungary, Poland, or Czechoslovakia was not so important.
Judt's conclusions are for me the most significant part of the book. He looks at the role of modern intellectual practice, largely the purview of the universities these days, and highlights the idea that liberalism contains the seeds of totalitarianism within its core, especially when the state plays a major role in running our lives. What is to be done?
It is difficult today to understand how a thinker of Sartre's reputation could engage in defence of the Communist show trials, of the invasion of Hungary and later Czechoslovakia and retain that reputation, nay even enhance it. No one it seems is exempt from talking rubbish. The misfortune lies in the way it is said, said Montaigne and one has to agree that in the case of Sartre this was so.
Tony Judt's review does not stop at Sartre, the left wing or even the right wing of French thought of this period, but attempts to examine in detail all expression of thought from the whole political and intellectual spectrum of France at this time. He also endeavours to set this in a wider European context, but of course the French intellectual community carried most weight, so the contemporary writing from Hungary, Poland, or Czechoslovakia was not so important.
Judt's conclusions are for me the most significant part of the book. He looks at the role of modern intellectual practice, largely the purview of the universities these days, and highlights the idea that liberalism contains the seeds of totalitarianism within its core, especially when the state plays a major role in running our lives. What is to be done?
August 23, 2018
Judt's "Postwar" is magisterial, his brilliance unquestioned, but this is him at his worst. Moralistic, prosecutorial, and aggressively uninterested in understanding why people might have thought what they did. There are great takedowns out there so I won't write another; this one is freely accessible: http://www.h-france.net/Salon/Salonvo...
June 14, 2013
I love Tony Judt, and this book is a pretty unflinching takedown of some major twentieth century intellectuals (he basically uses Sartre and Simone de Beauvoir as verbal punching bags). The thesis is that French writers and philosophers abdicated their moral responsibilities as public intellectuals in the years after World War II by openly endorsing violent Communist regimes in Europe and elsewhere. Judt seems to argue that this impulse was the product of both guilt (very few of the Communist bloc's most vocal defenders did anything to actually resist fascism when it came to their doorstep during the War) and a lingering preference for authoritarianism in French intellectual culture. He has a pretty interesting discussion of the common intellectual roots of French Communists and Fascists in the pre-War years.
I wasn't familiar with many of the writers he mentions--he talks about a lot of people who have since slipped into obscurity--but that didn't detract from the book for me. Judt's main point is that intellectuals should serve a real public purpose in our society--to hold political leaders morally accountable--and that when they fail in that purpose, the result can be disaster. The obscurity of some of his references doesn't really detract from the force of the argument. And he is a good enough writer that he keeps otherwise esoteric discussions pretty engaging.
I wasn't familiar with many of the writers he mentions--he talks about a lot of people who have since slipped into obscurity--but that didn't detract from the book for me. Judt's main point is that intellectuals should serve a real public purpose in our society--to hold political leaders morally accountable--and that when they fail in that purpose, the result can be disaster. The obscurity of some of his references doesn't really detract from the force of the argument. And he is a good enough writer that he keeps otherwise esoteric discussions pretty engaging.
March 13, 2010
It is a pleasure to read someone who has such a clear eyed analysis of "my half-century." In Past Imperfect Judt asks why so many French intellectuals [Sartre, de Beauvoir etc.:] after World War II were blind to Stalin's atrocities. I especially liked the chapter "Liberalism, There is the Enemy," which gives a lucid description of how the French idea of rights differs from the American idea. I'll put this book on my shelf with those about how people in the South rationalized slavery.
Read
January 27, 2025«їм якимось чином вдалося уникнути розуміння ходу подій»
June 26, 2025
Past Imperfect: French Intellectuals, 1944–1956 by Tony Judt is an unflinching intellectual autopsy—a searing takedown of some of the most revered minds of 20th-century France who, in Judt’s view, utterly fumbled the moral test of their time. This isn’t a book of quiet respect. It’s a history of brilliant thinkers behaving badly in the face of Stalinism, totalitarianism, and postwar ideological crossroads.
Judt takes aim primarily at Jean-Paul Sartre, Maurice Merleau-Ponty, Simone de Beauvoir, and their contemporaries—not for their lack of intelligence, but for their alarming political blindness. Despite living through the Nazi occupation, many of them later defended or excused the Soviet Union’s brutality, all in the name of Marxist idealism. Judt’s central thesis? That these intellectuals chose ideology over integrity, turning away from uncomfortable truths about gulags, purges, and authoritarianism when it suited their leftist romanticism.
Written with both scholarly depth and biting moral clarity, Judt is never smug—he’s just brutally honest. He examines how intellectuals can warp truth in pursuit of “the cause,” and how brilliant people can talk themselves into terrible stances.
I read Past Imperfect in 2016 while researching the postwar French left—and it completely reframed how I saw Sartre and his circle. Judt didn’t just expose their political failings—he asked bigger, scarier questions: What is the responsibility of the intellectual? What happens when thought becomes dogma? This book isn’t just about French thinkers. It’s a warning for every era: that brilliance without humility is a dangerous game.
Judt takes aim primarily at Jean-Paul Sartre, Maurice Merleau-Ponty, Simone de Beauvoir, and their contemporaries—not for their lack of intelligence, but for their alarming political blindness. Despite living through the Nazi occupation, many of them later defended or excused the Soviet Union’s brutality, all in the name of Marxist idealism. Judt’s central thesis? That these intellectuals chose ideology over integrity, turning away from uncomfortable truths about gulags, purges, and authoritarianism when it suited their leftist romanticism.
Written with both scholarly depth and biting moral clarity, Judt is never smug—he’s just brutally honest. He examines how intellectuals can warp truth in pursuit of “the cause,” and how brilliant people can talk themselves into terrible stances.
I read Past Imperfect in 2016 while researching the postwar French left—and it completely reframed how I saw Sartre and his circle. Judt didn’t just expose their political failings—he asked bigger, scarier questions: What is the responsibility of the intellectual? What happens when thought becomes dogma? This book isn’t just about French thinkers. It’s a warning for every era: that brilliance without humility is a dangerous game.
May 5, 2019
A collection of what Nicholas Taleb calls "Intellectuals but idiots".
June 28, 2017
The quote by Montaigne that ends this book ('nobody is exempt from talking rubbish. The misfortune lies in the way it is said' or as the better-sounding original goes 'Personne n'est exempt de dire des fadaises. Le malheur est de les dire curieusement') illustrates the point of this book rather well. The best minds go easily wrong with their zeal to abstract everything. As much as I'm sympathetic (though decidedly ambivalent) towards continental philosophy, this book shows just how dangerous deifying concepts is. Also the chapter on Anti-Americanism is rather poignant even today, as related to those leftists trying to justify Castro's crimes.
May 23, 2025
Чому французькі інтелектуали захоплювалися Радянським Союзом? Як так можна було?
Це питання загострилось після перегляду на великому екрані фільму Бернардо Бертолуччі «Мрійники», де французький студент Тео у 1968 має у своїй кімнаті скульптурку Леніна і плакат з Мао. Це ж нібито розумний і відкритий до світу хлопець, що має доступ до, певно, найкращої на той час освіти. Чому так сталося?
Звісно, тут у нагоді трапився Тоні Джадт з працею «Недовершене минуле. Французькі інтелектуали, 1944–1956» (переклад українською вийшов у видавництві «Човен») Але насправді часові рамки значно ширші – від Французької революції і до двохтисячних.
Підхід Тоні Джадта мені дуже нагадав (і це мені подобається!) – підхід Івана Лисяка-Рудницького. Ми читаємо не лише суто історичний текст – мовляв, трапилось таке і таке, тоді і тоді. Автор намагається помістити явище, а в даному випадку це французькі інтелектуали у післявоєнний період – у інтелектуальний контекст.
Він шукає коріння у минулому, щоб осмислити непоясненну поведінку французів щодо захоплення Радянським Союзом.
А це коріння – це статус інтелектуалів від часів Французьк��ї Революції, що формували "позитивну" концепцію прав людини, яка була невід'ємною частини соціуму в її державному аспекті. Це досить складний матеріал, але якщо довго не розписувати, то спрощено можемо це сформулювати таким чином: філософське осмислення прав людини відбувалося так чи так в державній площині, і не передбачало розуміння "негативної" свободи у визначенні Ісайї Берліна, і лібералізму, що випливає звідси. Мовляв, я можу робити усе, що захочу, якщо не порушую прав і свобод інших людей.
А у французів було навпаки – хоч на позір Французька Революція стосувалася насамперед розширення прав людини, майже одразу це набуло "позитивного" принципу. І з того часу французькі інтелектуали практично повсюдно були "радниками", що допомагали владі удосконалювати суспільство.
Це призвело до того, що Сартр, де Бовуар, Мерло-Понті та багато хто інший насправді так само мислили знаходячись, так би мовити, всередині онтологічної сутності. Вони намагалися не лише застосовувати феноменологію, а й використовувати її як політичний інструмент, бути заангажованими тут і зараз для створення щасливого майбутнього. Вони ніби знаходилися у цій великій онтологічній кулі і заплющували очі на злочини, що відбувалися з боку Радянського Союзу.
Окремо вразила політична обстановка міжвоєнної Франції. На її фоні в Україні перед повномасштабним вторгненням, здавалося, спостерігалася єдність. Французькі інтелектуали 1930-х років нещадно критикували Республіку з її поміркованістю і лібералізмом. Критикували настільки, що коли Францію захопили нацисти і встановився колабораціоністський режим Віші, то для багатьох це було полегшення, що, мовляв, нарешті усталиться нормальна влада. В одній зі своїх публічних лекцій Тімоті Снайдер, до речі, говорив, що підтримка уряду Віші майже половиною населення Франції – це те, що публічно не буде визнано навіть за президента Макрона.
Чим пояснюється впливовість французьких інтелектуалів на той час? Тоні Джадт напряму про це не пише, але, мабуть, поміж рядків можна прочитати таке: у Франції після Другої світової війни плюс-мінус збереглася медійно-видавнича інфраструктура і статус переможців. Незважаючи на те, що роль Сартра та інших у русі Опору перебільшена, їх позиція як тих, хто перебував і перебуває на правильному боці, дозволяла бути сприйнятими у ширшому, світовому контексті. Цим не могли похизуватися, наприклад, з очевидних причин німці чи італійці. А Британія, виснажена війною, також завжди була трохи в стороні, трохи неєвропейською. Не читав багато про Францію у воєнний час, але читав, наприклад, про те, що французи охоче видавали в концтабори нефранцузьких євреїв і тим самим зберігалася певна лояльність з боку німців.
Водночас критика французами Сполучених Штатів спершу видавалася так само дивною, як і захоплення Радянським Союзом. Проте з Трампівським поворотом 2025 року з цього боку французи виявилися навіть у чомусь далекоглядними. Вони вважали США непередбачуваними (ще з часів Токвілля), і дуже хотіли самі не перетворитися в Іспанію, а залишатися серед провідних країн світу в культурному і технологічному вимірах. Як писав Бейкон, іспанці видаються розумнішими, ніж є, а французи видаються менш розумними, ніж є насправді.
Завершуючи, скажу, що «Недовершене минуле» – дуже важка книжка. Тоні Джадт занурюється в історію значно глибше назад і дуже сильно вперед, аж до наших днів. Він аналізує активність не лише Моріяка, Сартра чи Арона, а багатьох-багатьох інших. Джадт розбирається, чому німецька класична філософія стала лінзою для французьких феноменологів, а також чому французьким інтелектуалам можна було писати все, що завгодно і їх все одно слухали.
Про «Недовершене минуле» складно написати відгук, але читати точно треба, бо потім значно легше і цікавіше дивитися на двадцяте століття і не лише.
P.S. А Іван Лисяк-Рудницький захопливо в своїх "Історичних есе" розкладає на полички, чому Національно-визвольні змагання відбулись саме так, а не інакше. Він виводить з історичного емпіричного матеріалу дві течії дев'ятнадцятого століття в філософське практичне відображення (ідеться про автономізм і самостійництво) вже в 1917-21 рр.
Це питання загострилось після перегляду на великому екрані фільму Бернардо Бертолуччі «Мрійники», де французький студент Тео у 1968 має у своїй кімнаті скульптурку Леніна і плакат з Мао. Це ж нібито розумний і відкритий до світу хлопець, що має доступ до, певно, найкращої на той час освіти. Чому так сталося?
Звісно, тут у нагоді трапився Тоні Джадт з працею «Недовершене минуле. Французькі інтелектуали, 1944–1956» (переклад українською вийшов у видавництві «Човен») Але насправді часові рамки значно ширші – від Французької революції і до двохтисячних.
Підхід Тоні Джадта мені дуже нагадав (і це мені подобається!) – підхід Івана Лисяка-Рудницького. Ми читаємо не лише суто історичний текст – мовляв, трапилось таке і таке, тоді і тоді. Автор намагається помістити явище, а в даному випадку це французькі інтелектуали у післявоєнний період – у інтелектуальний контекст.
Він шукає коріння у минулому, щоб осмислити непоясненну поведінку французів щодо захоплення Радянським Союзом.
А це коріння – це статус інтелектуалів від часів Французьк��ї Революції, що формували "позитивну" концепцію прав людини, яка була невід'ємною частини соціуму в її державному аспекті. Це досить складний матеріал, але якщо довго не розписувати, то спрощено можемо це сформулювати таким чином: філософське осмислення прав людини відбувалося так чи так в державній площині, і не передбачало розуміння "негативної" свободи у визначенні Ісайї Берліна, і лібералізму, що випливає звідси. Мовляв, я можу робити усе, що захочу, якщо не порушую прав і свобод інших людей.
А у французів було навпаки – хоч на позір Французька Революція стосувалася насамперед розширення прав людини, майже одразу це набуло "позитивного" принципу. І з того часу французькі інтелектуали практично повсюдно були "радниками", що допомагали владі удосконалювати суспільство.
Це призвело до того, що Сартр, де Бовуар, Мерло-Понті та багато хто інший насправді так само мислили знаходячись, так би мовити, всередині онтологічної сутності. Вони намагалися не лише застосовувати феноменологію, а й використовувати її як політичний інструмент, бути заангажованими тут і зараз для створення щасливого майбутнього. Вони ніби знаходилися у цій великій онтологічній кулі і заплющували очі на злочини, що відбувалися з боку Радянського Союзу.
Окремо вразила політична обстановка міжвоєнної Франції. На її фоні в Україні перед повномасштабним вторгненням, здавалося, спостерігалася єдність. Французькі інтелектуали 1930-х років нещадно критикували Республіку з її поміркованістю і лібералізмом. Критикували настільки, що коли Францію захопили нацисти і встановився колабораціоністський режим Віші, то для багатьох це було полегшення, що, мовляв, нарешті усталиться нормальна влада. В одній зі своїх публічних лекцій Тімоті Снайдер, до речі, говорив, що підтримка уряду Віші майже половиною населення Франції – це те, що публічно не буде визнано навіть за президента Макрона.
Чим пояснюється впливовість французьких інтелектуалів на той час? Тоні Джадт напряму про це не пише, але, мабуть, поміж рядків можна прочитати таке: у Франції після Другої світової війни плюс-мінус збереглася медійно-видавнича інфраструктура і статус переможців. Незважаючи на те, що роль Сартра та інших у русі Опору перебільшена, їх позиція як тих, хто перебував і перебуває на правильному боці, дозволяла бути сприйнятими у ширшому, світовому контексті. Цим не могли похизуватися, наприклад, з очевидних причин німці чи італійці. А Британія, виснажена війною, також завжди була трохи в стороні, трохи неєвропейською. Не читав багато про Францію у воєнний час, але читав, наприклад, про те, що французи охоче видавали в концтабори нефранцузьких євреїв і тим самим зберігалася певна лояльність з боку німців.
Водночас критика французами Сполучених Штатів спершу видавалася так само дивною, як і захоплення Радянським Союзом. Проте з Трампівським поворотом 2025 року з цього боку французи виявилися навіть у чомусь далекоглядними. Вони вважали США непередбачуваними (ще з часів Токвілля), і дуже хотіли самі не перетворитися в Іспанію, а залишатися серед провідних країн світу в культурному і технологічному вимірах. Як писав Бейкон, іспанці видаються розумнішими, ніж є, а французи видаються менш розумними, ніж є насправді.
Завершуючи, скажу, що «Недовершене минуле» – дуже важка книжка. Тоні Джадт занурюється в історію значно глибше назад і дуже сильно вперед, аж до наших днів. Він аналізує активність не лише Моріяка, Сартра чи Арона, а багатьох-багатьох інших. Джадт розбирається, чому німецька класична філософія стала лінзою для французьких феноменологів, а також чому французьким інтелектуалам можна було писати все, що завгодно і їх все одно слухали.
Про «Недовершене минуле» складно написати відгук, але читати точно треба, бо потім значно легше і цікавіше дивитися на двадцяте століття і не лише.
P.S. А Іван Лисяк-Рудницький захопливо в своїх "Історичних есе" розкладає на полички, чому Національно-визвольні змагання відбулись саме так, а не інакше. Він виводить з історичного емпіричного матеріалу дві течії дев'ятнадцятого століття в філософське практичне відображення (ідеться про автономізм і самостійництво) вже в 1917-21 рр.
May 27, 2020
Well-written review of a difficult time for France. Interesting comments on Sartre and Mounier in particular.
January 1, 2025
Це інтелектуальна історія про те, як французькі інтелектуали, 1940-60-х років ламали свої мізки над виправданням сталінізму. З цієї книжки вам стане зрозуміло, чому її герої у затишних паризьких кав’ярнях так багато зусиль присвятили тому, аби бештати загниваючий Захід, вихваляти Сталіна і заперечувати свідчення про радянські репресії.
Ключова ідея полягає у тому, що поколінню Сартра-Бовуар і Мерло-Понті бракувало притомної моральної шкали координат (у що моєму внутрішньому католику важко повірити, бо ж має бути якийсь хай і несистематизований голос сумління, “діло закону, написане в їхніх серцях”). Як наслідок, довелось розвивати гегелівщину в дусі “у Другій світовій правими були союзники, позаяк перемогли, а отже Історія і Прогрес оголосили їх своїми фаворитами”. Знайшлося місце і особливим критеріям для екзотичних режимів (misterious Russian soul) і вотебаутизму, і всьому, що ми, українці, могли почути від Чомські чи Міршаймера. До речі, моя перша претензія до Джадта: а чому описана вами русофілія обмежується любов’ю до Росії тогочасної? Де про Достоєвського, православ’я чи русскую охоту? Без жартів, було б цікаво почитати і про цю сторону французької particularité.
Ось трохи цитат, аби зрозуміти, наскільки їдким може бути Джадт щодо героїв своєї книжки:
Один з останніх розділів присвячений несприйняттю французами лібералізму. Автор ніби натякає, що він міг бути рятівною альтернативою: віра в індивідуальні права людини могла би дати підґрунтя для кращої ( чи бодай якоїсь) етичної системи. Мій внутнішній католик усю дорогу питав, чого б було замість Геґеля і Кожева не почитати Жака Марітена, але потім доходиш 404 сторінки і розумієш, що неотомізму тоді було нічого ловити: “Ранній сартріанський вибір і безглуздий персоналізм Муньє та компанії не могли розв’язати такого питання [оцінка становища людини], і тому італійські інтелектуали, навіть з-поза Комуністичної партії, ставились до марксизму значно відповідальніше”. Їй право, давайте не забувати, що тогочасний Рим не міг спасти себе самого.
Закінчення теж досить анекдотичне: усе кафе де Фльор було розчароване тим, що інтелектуали Східної Європи мають самоповагу, і без ентузіазму слухають, як їм пояснюють сенс їхніх же страждань (вестсплейнинг, так би мовити). Можна згадати фідбек Лєшека Колаковського на спробу вестернерів роз’яснити йому марксизм. Тож як тільки випала нагода переключитися на постколоніалізм, французькі інтелектуали полегшено зітхнули і пішли співчувати більш вдячним алжирцям.
Крім основної інтриги, можна відволіктися на купу цікавезних супутніх тем - про особливості французької аргументації, про те в чому професура краща за публічних інтелектуалів, про французьку звичку все уніфікувати (згадуйте це, коли почнуться чергові заруби навколо буркіні).
Чи не єдиним мінусом книги, принаймні для мене, є трохи вищий ніж це прийнято в нон-фікшні вхідний поріг. Ідеальний читач Джадта знає історію Третьої і Четвертої республік, а не як я: пару анекдотів про те, скільки треба французів аби захистити Париж. Чи всі ці прізвища: іноді хочеться закричати “хто такий цей ваш Ґлюксман? Його навіть в покажчику нема!” Але погодьтесь - якщо трохи снобізму це найбільший ґандж книжки, то гріх на таке скаржитися.
Окремо дякую перекладачці Галині Герасим за слово “марксуватий” і повернення архаїзму “судьба”.
Ключова ідея полягає у тому, що поколінню Сартра-Бовуар і Мерло-Понті бракувало притомної моральної шкали координат (у що моєму внутрішньому католику важко повірити, бо ж має бути якийсь хай і несистематизований голос сумління, “діло закону, написане в їхніх серцях”). Як наслідок, довелось розвивати гегелівщину в дусі “у Другій світовій правими були союзники, позаяк перемогли, а отже Історія і Прогрес оголосили їх своїми фаворитами”. Знайшлося місце і особливим критеріям для екзотичних режимів (misterious Russian soul) і вотебаутизму, і всьому, що ми, українці, могли почути від Чомські чи Міршаймера. До речі, моя перша претензія до Джадта: а чому описана вами русофілія обмежується любов’ю до Росії тогочасної? Де про Достоєвського, православ’я чи русскую охоту? Без жартів, було б цікаво почитати і про цю сторону французької particularité.
Ось трохи цитат, аби зрозуміти, наскільки їдким може бути Джадт щодо героїв своєї книжки:
“час до часу траплялася зворотна кореляція між прагненням відплати [після війни] й будь-якими зафіксованими свідченнями героїзму чи фізичної залученості [до реального Руху Опору]”
“Радянський терор у Східній Європі між 1944-м і 1956 роком становив загрозу не для комунізму чи довіри підвладних йому людей, а для місця, яке марксизм займав у серцях західних інтелектуалів. Справжні страждання відбувались не в тьмяній тюремній камері Праги і не на якійсь замерзлій валаській каменярні, а прямісінько в Парижі”
“... навряд чи варто пишатися готовністю порвати з тоталітаризмом через погане мистецтво, а не через масові вбивства...”
Один з останніх розділів присвячений несприйняттю французами лібералізму. Автор ніби натякає, що він міг бути рятівною альтернативою: віра в індивідуальні права людини могла би дати підґрунтя для кращої ( чи бодай якоїсь) етичної системи. Мій внутнішній католик усю дорогу питав, чого б було замість Геґеля і Кожева не почитати Жака Марітена, але потім доходиш 404 сторінки і розумієш, що неотомізму тоді було нічого ловити: “Ранній сартріанський вибір і безглуздий персоналізм Муньє та компанії не могли розв’язати такого питання [оцінка становища людини], і тому італійські інтелектуали, навіть з-поза Комуністичної партії, ставились до марксизму значно відповідальніше”. Їй право, давайте не забувати, що тогочасний Рим не міг спасти себе самого.
Закінчення теж досить анекдотичне: усе кафе де Фльор було розчароване тим, що інтелектуали Східної Європи мають самоповагу, і без ентузіазму слухають, як їм пояснюють сенс їхніх же страждань (вестсплейнинг, так би мовити). Можна згадати фідбек Лєшека Колаковського на спробу вестернерів роз’яснити йому марксизм. Тож як тільки випала нагода переключитися на постколоніалізм, французькі інтелектуали полегшено зітхнули і пішли співчувати більш вдячним алжирцям.
Крім основної інтриги, можна відволіктися на купу цікавезних супутніх тем - про особливості французької аргументації, про те в чому професура краща за публічних інтелектуалів, про французьку звичку все уніфікувати (згадуйте це, коли почнуться чергові заруби навколо буркіні).
Чи не єдиним мінусом книги, принаймні для мене, є трохи вищий ніж це прийнято в нон-фікшні вхідний поріг. Ідеальний читач Джадта знає історію Третьої і Четвертої республік, а не як я: пару анекдотів про те, скільки треба французів аби захистити Париж. Чи всі ці прізвища: іноді хочеться закричати “хто такий цей ваш Ґлюксман? Його навіть в покажчику нема!” Але погодьтесь - якщо трохи снобізму це найбільший ґандж книжки, то гріх на таке скаржитися.
Окремо дякую перекладачці Галині Герасим за слово “марксуватий” і повернення архаїзму “судьба”.
December 19, 2024
Інтелектуальна історія - не моя улюблена галузь, я часто нуджуся чи втрачаю терпіння, але все ж дуже хотілося почитати цю працю Джадта українською. Настільки, що звозила її зі Львова до Бостона і назад, читаючи в літаках. Попри Сартра і Бовуар на обкладинці, автор у першому розділі попереджає, що ця книжка не про те, які вони були жахливі і закривали очі на злочини сталінізму, бо це й так відомо. Ця праця не просто ставить інтелектуальні розмови паризьких письменників та письменниць у історичний контекст, а вслухається у них і показує, звідки бралися слова, концепції і середовище для цих балачок. Джадт пояснює, як некритичне захоплення сталінізмом виросло з кризи лібералізму, відчуття власної важливості інтелектуалів та специфічного повоєнного контексту, в якому радикалізувалися їхні позиції. Взагалі розділ про повоєння і мову просякнуту військовими метафорами був мені найцікавіший, я дуже виразно уявляю собі такі ситуації в нашому майбутньому (і теперішньому). Це також була гендерована мова, де колаборація з ворогом сприймалася як фемінна риса.
Французьке повоєння було досить мʼяким щодо колаборантів - окрім інтелектуалів, одного з яких навіть чекала смертна кара. В інтелектуальному середовищі панували непримиренність щодо ворогів, бажання помсти, і масове приписування себе до руху Опору.
Це все вплинуло на ставлення до показових процесів у Чехословаччині, під час яких сталінізм уніфіковував місцеве середовище. Французи проектували повоєнне зведення рахунків у власній країні на Центрально-Східну Європу. Навіть коли вони бачили очевидну несправедливість і терор, то вважали це ексцесами, які можна пробачити державі, що перемогла у битві під Сталінградом. Вони вірили в легітимність комунізму, натомість уряди Центрально-Східної Європи мали заплямовану репутацію через міжвоєнний націоналізм і їх не було особливо шкода. Та й загалом, їх сприймали як нижчих до себе - і попри активність інтелектуалів з Чехії чи Польщі у Парижі, всі розуміли, що це нерівні стосунки.
Це також книжка про феномен інтелектуалів (і його занепад) загалом, я занотувала собі ось цю цитату:
„Інтелектуали нічим не кращі і не гірші за інших людей. Вони в принципі не особливо відрізняються. Вони живуть спільнотами. Вони шукають поваги й бояться осуду інших. Вони будують кар'єри, намагаються справити враження, поважають авторитет.”
Джадт завершує працю аналізом того, як у 1980-х роках у Франції вплив інтелектуалів, що „розбиралися у всьому” і висловлювалися про все знизився на користь авторитету професорів і спеціалістів.
І наостанок цитата Камю: "Одна з речей, про які я шкодую, полягає у тому, що я надто багато віддав об'єктивності. Іноді об'єктивність є пристосуванством".
December 28, 2024
A very niche, very intellectual topic. But as Judt is such a good writer, it still got me interested and I can say I found out quite a bit about how intellectuals ended up defending the indefensible. More than that, it is an analysis of the French society and thinking at the time, as well as of its peculiarities. I feel I would have got more out of it if I had been more familiar with the writings being discussed.
August 15, 2021
Myšlení Sartra, Beauvoir, Mouniera a dalších morálně flexibilních jedinců je popsáno skvěle a objektivně. I když za suchými analytickými větami stejně cítíte nechuť k francouzským intelektuálům-hlupákům, kteří si z obhajoby stalinismu/marxismu/leninismu při pokuřování v poklidných čtvrtí Paříže učinili živnost.
February 6, 2022
Koca kitaptan yapabileceğim en sığ değerlendirme tek delikanlının Albert Camus olduğu, onun haricindekiler ya yanılmış ya kandırılmış ya da yanar döner. Kitabın adından ne vaadettiği de anlaşılabilir: Kusurlu Geçmiş.
January 31, 2025
Two stars for the usefulness of the facts in this book, the "who said what and when". But does anyone really need 300+ pages of bias confirmation? Judt's liberalism is angry and long-winded and obsessed with being right and proving that nearly everyone in the past was wrong.
July 1, 2025
Цікавий та детальний погляд на французьких інтелектуалів, природу французької думки та їх самовпевнене метання до революційних проєктів того часу, самонавіювану віру та відсутність моралі щодо об'єктів їх навіяного інтересу.
July 31, 2011
Excelente. Y muy recomendable
December 26, 2024
书是好书，翻译有些拗口了
Displaying 1 - 21 of 21 reviews