"Історію мистецтва іноді описують як історію послідовності різних стилів.
Нам розповідають, як на зміну романському чи нормандському стилю ХІІ століття з його круглими склепіннями прийшла готика із загостреним склепінням; як на зміну готиці прийшов ренесансний стиль, який зародився в Італії на початку XV століття й поступово поширився на всі країни Європи. Стиль, який прийшов на зміну ренесансному, зазвичай називають бароко. Але якщо попередні стилі легко впізнати за певними ознаками, то у випадку з бароко це не так просто. Річ у тому,
що починаючи з епохи Відродження й майже до нашого часу архітектори використовували одні й ті самі основні форми - колони, пілястри, карнизи, антаблементи та молдінги, які спочатку було скопійовано із залишків класичних будівель. Тому в певному сенсі можна сказати,що ренесансний стиль у архітектурі зберігається від часів Брунеллескі й аж до наших днів, і в багатьох книгах із архітектури весь цей період називають ренесансним. З іншого боку, цілком природно, що протягом такого тривалого періоду смаки й мода в архітектурі повинні були значно змінюватися, і тому зручно мати різні назви, щоб розрізняти ці зміни стилів. Дивний факт, що багато з цих позначень, які для нас є просто назвами стилів, первісно були лайливими або глузливими словами. Слово «готика» вперше використали італійські мистецтвознавці епохи Відродження на позначення стилю, який вони вважали варварським, і який, на їхню думку, принесли в Італію готи, що зруйнували Римську імперію та розграбували її міста. Слово «маньєризм» досі зберігає для багатьох людей своє первісне значення афектації та поверхового наслідування, у чому критики XVII століття звинувачували художників кінця XVI століття. Слово «бароко» було терміном, який використовували критики пізнішого періоду, що боролися проти тенденцій ХѴІІ століття й хотіли поглузувати з них. Бароко насправді означає абсурд або гротеск, і його використовували люди, які наполягали на тому, що форми класичних будівель ніколи не повинні були використовуватися або комбінуватися інакше, ніж у спосіб, притаманний грекам і римлянам. Нехтування суворими правилами античної архітектури здавалося цим критикам прикрою втратою смаку
тому вони й назвали стиль «бароко». "
Ернст Ґомбріх "Оповідь про мистецтво"
Переклад Андрія Накорчевського
Знакова і одна з найголовніших книг-вступів у мистецтво. Хоча я вже багато років займаюсь самоосвітою, але дуже багато почерпнув з цієї праці.
Парадоксальність "Оповіді" в тому, що вона починається як книжка для дітей, а закінчується блискучим есеєм про постмодернізм і причини успіху зачасту здегенерованого безпредметного живопису.
Якісні ілюстрації приносять чисту насолоду.
Тим не менше, я виявив кілька помилок, одну з яких - в самого Ґомбріха! Про це - нижче.
Читаючи Ґомбріха, натрапив на картину Рембрандта "Примирення Давида і Авессалома". Цікава репродукція, опис і все інше, але є одне "Але". Цитуючи богоподібного "Тетраморфеуса": "Бібліфікований мізок Діо видавав не зовсім доречні на той час думки й асоціації."
В свою чергу, мій бібліфікований жвавий, сіро-бурий мозковий слимак, котрий ніколи не вдовольняється одним лише жуванням, рече: "А якого дідька Давид обіймає Авессалома, якщо його ж убив Йоав, коли той заплутався волоссям в листі дерева?"
І дійсно, відкриваю Вікі і виявляю, що ця назва була помилковою і Ґомбріх володіє застарілою інформацією.
Ніщо не марне перед обличчям неба,як і моє шестиразове прочитання "Книги книг".
Бундючуся і тішусь, як молодий Метатрон, що з легким усміхом та люб'язністю виправляє дрібний огріх у вселенських кресленнях Деміурга.
Недовідомі шляхи Господні, теж саме можна сказати про шляхи Мистецтва.
Ессо!
P.S. Окрім того також виявив кілька помилок і в перекладі, тому спробую зв'язатися з видавництвом задля виправлення їх для наступних видань і поколінь.
Помилки в тексті:
стор. 337 - “порпається” – правильно “порається”
стор. 356 – “Гуго ван дер Гойс” – правильно “Гуго ван дер Гус”, як і у всіх попередніх згадках цього художника
стор. 393 – “парижське”(рос.) – паризьке
стор. 415 – чергуються різні варіанти написання імені художник “Галс” і “Гальс”
стор. 430 – груба перекладацька помилка, назву полотна перекладено як “натюрморт з омаром і окулярами”, коли на справді glasses це келихи, а не окуляри
стор. 482 – “шорічні” замість “щорічні”
стор. 550 – “пресловутий”(рос.) правильно “знаменитий”
стор. 628 – “граціозний” (рос.) правильно “граційний”
стор. 650 “Масаччо” – правильно “Мазаччо”
Але не зважаючи на це, враження від читання мега-позитивні, про що свідчать записи з читацького щоденника:
Мене завжди вражало і шокувало "Воскресіння" Ґрюневальда. Якщо найдивнішу інопланетну Богородицю зобразив Жан Фуке, то вже найнезвичніший Спаситель належить Ґрюневальдові. Волосе-промені, червоні наче від внутрішнього жару очі і губи. Нездорово рожеве тіло з зяючими ранами, драперія багряниці, що обплітає тіло, як чудернацький кокон. Тут мимоволі згадуються рядки Ніцше про Надлюдину, що народжується.
Ґомбріх описує цю роботу так:
"Так само, як він використовував свій пензель, щоб зобразити мертве і змучене тіло Христа, він використав його на іншій картині, щоб показати його перетворення під час Воскресіння на неземне явлення небесного світла. Важко описати цю картину, бо, знову ж таки, так багато залежить від її кольорів. Здається, ніби Христос щойно піднявся з гробу, залишаючи за собою слід променистого світла плащаниця, в яку було загорнуто тіло, відбиває кольорові промені німба.
Ми бачимо гострий контраст між воскреслим Христом, який ширяє
в повітрі, й безпорадними жестами солдатів на землі, засліплених і приголомшених цією раптовою появою світла. Ми відчуваємо силу
їхнього потрясіння через те, як вони корчаться у своїх обладунках.
Оскільки ми не можемо оцінити відстань між переднім і заднім планом, двоє воїнів за гробом виглядають як маріонетки, що попадали, а їхні спотворені фігури лише підкреслюють безтурботний і величний спокій преображеного тіла Христа."
Ернст Ґомбріх "Оповідь про мистецтво"
Переклад Андрія Накорчевського
За весь час мого самостійного штудіювання мистецтвознавства (а це приблизно 10 років). Я напам'ять вивчив сотні картин та стилів. Цікавим є той факт, що для мене ніколи не складало важкості відрізнити Мане від Моне, навіть якщо йшлося про типово імпресіоністичні полотна обох, чи їх же більш класичні зразки. Тим не менш, я постійно сплутував Ван Ейка і Рогіра ван дер Вейдена. Все через те, що обидва жили в одну епоху в Нідерландах і часто запозичували прийоми один в одного. Книжка Ґомбріха для мене цінна передовсім тим, що це повторення, адже приблизно 70% полотен, які наведені тут я вже знаю. Тим не менш трапляються вражаючі відкриття, коли я не розумію, як міг пропустити ту чи іншу роботу. І от нещодавно я натрапив на унікальне полотно. Два роки тому, геніальний Герберт в своїй книзі "Натюрморт з вудилом" відкрив для мене містичного Торентіуса (посила��ня в коментарях). І ось, два дні тому, Ґомбріх відкрив мені Жана Фуке.
Сформована особистість з часом сама для себе складає свій власний канон прекрасного і цінного. Це заняття потребує часу, наполегливості та внутрішнього вогню - якостей, котрі все сильніше притуплюються в наш час. Звісно, що я вже й раніше натрапляв на популярнішу роботу Фуке - неземну, інопланетну Діву оточену синіми та червоними ангелами (ця картина наприклад поміщена на обкладинку "Історії Європи" Нормана Девіса), але от портрет Етьєна Шевальє зі святим Стефаном чомусь постійно тікав від мене.
І ось - маю можливість розглядати і насолоджуватися цією досконалою роботою. Найбільше дивує зображення святого - тут Фуке мимоволі наслідує древньоєгипетське мистецтво де боги і фараони зображалися вищими за людей. Так само й тут - меланхолійний Стефан, чоловіко-юнак (надлюдина) у розквіті краси, вивищується над донатором. Інша вражаюча деталь - камінь, котрий зі знаряддя убивства окропленого кров'ю перетворився на гігантський рубіново-рожевий сталактит , що певним чином нагадує пелюстки жовтої троянди! Наступний цікавий фраґмент - кров, що стікає з голови святого контрастує з абсолютно білим комірцем, що ще більше привертає увагу до рани. Далі - позаду фігур в золотій рамі спостерігаємо щось схоже на дизайн Ербу, що значно пізніше використовувася для форзаців для книг і це за сотні років до цього явища! З величезною старанністю вималюване й саме приміщення з колонами та плиткою. Дійсно, це одна з тих картин, котрі хочеш бачити на стіні і постійно знаходити в ній щось нове. А нижче, наведу опис цього полотна від Ґомбріха:
"Про провідного французького художника того періоду Жана Фуке (14202-802) ми знаємо, що він замолоду відвідував Італію. Він побував у Римі, де в 1447 році намалював Папу Римського. На ілюстрації представлено портрет донатора який він намалював, імовірно, через кілька років після повернення. Як і у Вілтонському диптиху, святий опікується донатором, що стоїть на колінах і молиться. Оскільки донатора звали Естьєн (старофранцузький аналог імені Стефан), то поруч із ним стоїть його покровитель, святий Стефан, котрий, як перший диякон Церкви, вдягнений у дияконську ризу. Він тримає в руках книгу, а на ній - великий гострий камінь, адже, згідно з Біблією, святого Стефана було побито камінням. Якщо ми повернемося до Вілтонського диптиху, то ще раз побачимо, який поступ зробило мистецтво в зображенні натури за півстоліття. Святі та донатор Вілтонського диптиху виглядають так, ніби їх вирізали з паперу й помістили на картину, тоді як святі Жана Фуке здаються об'ємними. На більш ранній картині не використовується світлотінь, а Фуке використовує світло майже так само, як це робив П'єро делла Франческа. Те, як ці спокійні та статечні фігури стоять, наче в реальному просторі, свідчить, що Фуке глибоко вразило побачене в Італії. І все ж його манера живопису відрізняється від італійської. Інтерес, який він виявляє до фактури та поверхні речей - хутра, каменю, тканини та мармуру, - свідчить про те, що його мистецтво залишається тісно пов'язаним із північною традицією Яна ван Ейка. "
Ернст Ґомбріх "Оповідь про мистецтво"
Переклад Андрія Накорчевського
Продовжую читання Ґомбріха. Натрапив на прекрасний епізод з описом будинку вождя Гайда та легендою, що з ним пов'язана. Захотілося почитати ще більше книг про первісне примітивне мистецтво.
"У деяких частинах світу первісні художники розробили складні системи для зображення різних фігур і тотемів своїх міфів у декоративний спосіб. Наприклад, мистці, що належать до корінних мешканців Північної Америки, поєднують у собі дуже гостру спостережливість за природними формами з ігнорацією того, що ми називаємо реальним виглядом речей. Як мисливці, вони знають справжню форму дзьоба орла чи вух бобра набагато краще, ніж будь-хто з нас.
Але вони вважають, що однієї такої ознаки цілком достатньо. На іл. 26 зображено модель будинку вождя племені Гайда на північному заході з трьома так званими тотемними стовпами перед ним. Ми можемо
побачити в них лише нагромадження потворних масок, але для тубільця ці стовпи ілюструють давню легенду його племені. Сама легенда може здатися нам такою ж дивною і незв'язною, як і її зображення, але ми вже мали звикнути до того, що уявлення тубільців відрізняються від наших.
Колись у селищі Гвайс Кун жив юнак, який мав звичку цілими днями валятися на ліжку, аж поки його теща не дорікнула йому за це; йому стало соромно, він пішов геть і вирішив убити чудовисько, яке жило в озері й харчувалося людьми та китами. За допомогою казкового птаха він зробив пастку зі стовбура дерева й підвісив над нею двох дітей як приманку. Чудовисько було спіймано, юнак переодягнувся в його шкуру й ловив рибу, яку регулярно залишав на порозі своєї критично налаштованої тещі. Вона була настільки улещена цими несподіваними підношеннями, що стала вважати себе могутньою відьмою. Коли юнак нарешті відкрив їй усе, їй стало так соромно, що вона померла.
На центральному стовпі зображені всі учасники цієї історії. Маска нижче від входу в будинок - це один із китів, яких з'їло чудовисько. Велика маска над входом це саме чудовисько, а над ним - фігура злощасної тещі. Маска з дзьобом над нею це птах, який допоміг герою, а далі ми бачимо його самого, одягненого в шкуру чудовиська, з рибами, яких він упіймав. Людські фігури на вершечку це діти, якими герой скористався як приманкою.
Виникає спокуса вважати таку роботу витвором химерної фантазії, але для тих, хто її створював, це було серйозним завданням. На те, щоб вирізати ці величезні стовпи за допомогою примітивних інструментів, які були в розпорядженні тубільців, ішли роки, а іноді до роботи залучалося все чоловіче населення селища. Цей твір мав прикрасити й відзначити дім могутнього вождя."
Ернст Ґомбріх "Оповідь про мистецтво"
Переклад Андрія Накорчевського