Мені стало цікаво тільки на 170-й сторінці (якщо не рахувати ілюстрацій моєї улюбленої Анастасії Стефурак). До того мене безмежно дратувала ціла купа повторів: "Там, здається, теж написано чиєсь ім'я. Але не грудкою вапняку, а чорною фарбою. Під мостом було ще одне ім'я, крім їхніх імен". Та і в середній школі (ЦА) з першого разу ясно, що там було ще одне ім'я! І таких повторів безліч: "Однак де він пропадав? Напевно, у тому місці, що й раніше. Очевидно, там, де зник першого разу". Через стиль довго не могла звикнути, ще й значна частина діалогів просто переказана і через це не завжди ясно, де діалог, а де думки героїні. Зі 170 сторінки, коли стало ясно, куди рухається історія, мені було цікаво, але цей стиль до самого кінця заважав читати.
Поза тим це готична проза, в якій старанно наскладано все, що має бути: старе помешкання, чиїсь кроки у порожній оселі, антикваріат, що приховує в собі історію, неспокій хатніх тварин, родинні таємниці, пташині крила, що тріпотять за вікном.
Окрему драму в моєму українському серці розпалило те, що шведські герої 1981-го року знаходять купу мотлоху з 1932-го року, а потім з'являється ще старіша лялька й фотографії, ого! Вберегти такі випадкові скарби на наших землях із 300-літньою боротьбою проти декого було б тєжко (так, у мене поїхав дах, я постійно зіставляю український досвід з досвідами простих людей_тм інших країн).