What do you think?
Rate this book
Писар Східних Воріт Притулку. Писар Західних Воріт Притулку
Місце, де можна знайти абсолютний захист, чи існує воно? Писар Східних Воріт відчиняє двері кожному, хто потребує його, Писар Західних Воріт зачиняє двері за кожним, хто віднайшов у собі силу повернутись знову у світ людей: Антон і Яків, як перша і остання літери абетки, з якої складається мова віри, надії й любові. Вона зрозуміла тим, хто мешкає у Притулку, вона може стати зрозумілою і тобі. Формула порятунку, метафора освіченого серця ― тобі є над чим замислитись, якщо ти ще не розучився цього робити. Втім, два романи-утопії Галини Пагутяк можна просто читати й так, адже ми всі вміємо читати, хіба ні?
276 pages, Hardcover
First published January 1, 2011
3 people are currently reading
24 people want to read
About the author
Галина Пагутяк
33 books33 followersНародилася в селі Залокоть, згодом родина переїхала у село Уріж.
Вважає себе нащадком молдовського господаря Дракули (Влад Цепеш із роду Басарабів, або як ще його називає Галина Пагутяк, Влад Басараб.)
Закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т. Шевченка (тепер — Київський національний університет ім. Т. Шевченка). Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Член Національної спілки письменників України. Лауреат Шевченківської премії з літератури (2010). Живе у Львові.
Вважає себе нащадком молдовського господаря Дракули (Влад Цепеш із роду Басарабів, або як ще його називає Галина Пагутяк, Влад Басараб.)
Закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т. Шевченка (тепер — Київський національний університет ім. Т. Шевченка). Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Член Національної спілки письменників України. Лауреат Шевченківської премії з літератури (2010). Живе у Львові.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 3 of 3 reviews
January 20, 2026
"Писар Східних воріт Притулку"
"Писар Західних воріт Притулку"
Галина Пагутяк
"У тому світі є чимало місць, де можна служити. Світ ненаситний на служіння."
Першу книгу я прочитав у 2025, другу вже в 2026.
Місце дії - Притулок-оаза, що розташований десь в невідомій пустелі. Люди тут не помирають і увіходять сюди через Східні ворота. Антон - писар Східних воріт є головним героєм першої книги. Він здійснює подоріж в пошуках попереднього писаря-брамника і повертається назад. Окремі історії-вставки присвячені деяким давнім жителям Притулку і новим прибульцям.
Мій улюблений персонаж (очікувано) бібліотекар - маг на ім'я Лі. Інший герой, який сподобався (теж очікувано) лікар Яків, який певним чином повторив долю Фауста і за яким всюди ходить кіт.
"Любов ― це дім, який треба знайти. Він ― світлий і теплий. Я і кіт знаємо, що наша надія не марна. Поки ми вийдемо через Західні Ворота, у нас знову не залишиться нічого, крім цієї надії. Туди сходяться всі, бо це Ворота Надії, а Східні Ворота ― це Ворота Відчаю…"
В той час, як головним героєм першого тому є брамник, що запрошує до вічного життя і сховку в Притулку, другим є той - хто провадить людину до виходу і до смерті в позабрамному світі. Обидва вони - психопомпи і обидвоє також мандрують від своїх воріт вглиб Притулку.
Яків - писар Східних воріт має свого фамільяра - вужа і друга Симеона, який живе біля озера.
І другій книзі більше міфології. Серед персонажів можна зустріти Філемон і Бавкіду, є герої-Сізіфи.
Цікаво, що події першого тому відбуваються Літом, а другого - Зимою.
В підсумку: все той же магічний реалізм, багато снів, багато історій в історіях.
Ні перша ні друга частина не дадуть відповіді на всі питання, але розкажуть багато цікавих історій і подарують відчуття марева і майбутніх мандрів, які кожен з нас мусить колись пройти.
Кілька улюблених цитат:
"Колись, на самому початку, Яків провадив щоденник, діаріуш, як ще називали по-іншому книжку, призначену для себе одного. Рік чи півтора він записував свої враження, однак згодом помітив, що починає повторюватись, бо життя увійшло у якесь жорстке русло. Та й у бібліотеці вдосталь книг, які допомагають витримати найлютішу облогу самотності. А книга про нього самого пишеться на стінах кімнати, на грядках, на стежках, у повітрі, часом оминаючи якісь події, а часом випереджаючи їх. І тут Якова охопив незбагненний гнів. Він дописав ще одне речення: «Я хотів його затримати, але не зумів». А тоді погасив свічку, що майже торкалась води у мисці, й ліг, накрившись з головою, щоб не бачити навіть червонуватого жару від грубки. Завивав вітер, хляпав дощ і скрипів флюґер. Чому вони обирають найгіршу погоду? Чому не відходять сонячного теплого ранку, коли на душі в кожного ніби розпогоджується? Дехто приносив Якову нехитрі подарунки: яблуко зі свого саду, щільник, дерев’яну ложку, свищика. Вони виходили звідси з порожніми руками, наче не хотіли обкрадати чи збіднювати Притулок. Мали з собою лише переміну одежі в торбині. Так само входили через Східні Ворота, справджуючи давню сентенцію omnia mea mecum porto. Себто, все своє ношу з собою. Того, що вони здобували отут, вистачало, щоб наповнити глибоку криницю пізнання цілого людського покоління у тому світі. Мудрість існуватиме незалежно від того, чи хтось потребуватиме її, чи відвертатиметься, проходячи повз неї. Притулок — це більше, ніж просто безпечне місце, хоча й створювався задля безпеки. Не було тут суддів, які розглядали б справу кожного прибульця і, в разі некорисного для нього рішення, віддавали нещасного в лапи катів. Це називалось Справедливістю. То не Притулок, коли тебе проганяють з нього. Світ надивився чимало подібних куточків, де над милосердям верховодили підозра та лицемір’я."
"Як завжди, коли безсоння починало відступати, Писар Західних Воріт здригнувся, і всередині заплющених очей постав ранок, сірий від мжички, по вуха в болоті, з бляклою прозорою позолотою дерев. Ось він відчиняє Ворота, заглядаючи у безвість іншого світу, звідки ніхто не приходить. Правил для Писарів Західних Воріт не існує, а, отже, й заборон. Вони самі можуть їх створити. Якщо вже служиш на цьому місці, то роби те, чого від тебе чекають: залишайся останньою людиною в Притулку, в очі якої може зазирнути кожен, покидаючи його. Ти навіть не знаєш, навіщо дивляться, але не відвертай погляду."
"Зима була для кожного і, в тому числі Писаря Західних Воріт, часом роздумів над Притулком і своїм місцем у ньому. Але і взимку люди покидали Притулок, долаючи сніги, затуливши лице від колючого вітру. А хтось, можливо, нудьгуючи в теплій хаті, записував власні думки. Але ні, мабуть, ні… Думки на папері завжди є блідою копією несамовитих відчуттів і вражень, та й не кожен умів писати. Є люди, котрі бояться писати, як інші — фотографуватись, щоб не виокремлюватись із того буття, яке зцілює, обдаровує, винагороджує після пережитих страждань. Треба зберегти цілість, аби знову вийти назустріч стражданням чи припасти до ласкавих грудей Смерті, цієї справжньої матері нас усіх. "
"У кожної людини є потаємний куточок, де зберігається те, про що не можна нікому розповісти. Бо коли зробиш це, дуже собі зашкодиш. І не тільки собі. Розкриваючи деякі таємниці, ми руйнуємо підвалини світобудови. Навіть так. А щодо сповіді… Може, найщиріша з них і є в бібліотеці Західних Воріт, але та книжка ніколи не дасться до рук, доки щось у тому світі не перестане бути таємницею. Отже, сенс книги не в тому, щоб бути чиєюсь сповіддю, а просто в бесіді з читачем."
"Увісні Якову з’явились кістки брата, під землею, на якій не було навіть могильного пагорбка, і він почув голос: «Ти станеш Писарем Західних Воріт Притулку. Не тривож мене». Яків зрозумів, що не може знайти брата, бо той мертвий, і перед ним постав вибір — повернутись назад або лишитись тут. Але то не був справжній вибір, а якась хитра підміна. Якось він присів коло індіанця Джо і спитав його: «Хто я?» А той відповів, не виймаючи люльки з рота: «Ти — Писар Західних Воріт Притулку».
Яків був певний, що це причулось, бо свідомість його була вщерть переповнена думками про Притулок. Він нічого не робив, бо не знав що треба зробити.
І втретє він почув голос, коли збирав до валізки речі, аби покинути цей нужденний світ, де навіть не було його брата. І без нього тут світитимуть вогники людяності, і людина може всюди відчувати себе щасливою. Він почув: «Йди, щоб стати Писарем Західних Воріт Притулку»."
«Ти починаєш шукати в Притулку знаків, які могли б пояснити тобі, чого він такий, і раптом знаходиш себе. І після цього уже знаєш, коли тобі краще повертатися: до жнив чи після жнив, весною чи взимку. Але ти не покинеш Притулок, доки не знатимеш, що робитимеш у іншому світі. Коли людина народжується, вона не має пам’яті, й наче метелик летить на вогонь. Добре усвідомлювати, що ніщо вже не буде для тебе неприємною несподіванкою, навіть смерть».
"Книги з магічної бібліотеки були наче стиснута пружина, яка могла боляче вдарити чи накликати безсоння на читача, свого слугу й співтворця, змусивши ледачий розум осягнути дивні зв’язки між речами й людьми, цілковито зневажаючи простір і час."
"Якогось дня пополудні він запалив у грубці, що вбирала вологість в бібліотеці, протер кам’яну підлогу, а тоді чисто вимив руки й пройшовся кілька разів вздовж стелажів. Потім витяг книжку, яка впала в око, і ряди книг зімкнулися, наче шеренга воїнів. У тому світі книжки — це аркуші паперу, зшиті докупи, на яких щось написано. Там у кращому випадку кажуть: «Книжки, як люди, — мають долю». Та книжок все-таки набагато більше, ніж людей, і їхнє буття не завжди пов’язане з долею людини. Навпаки, книги здатні вийти понад людські закони, змінити долю людини, чи визначити її, навіть долю цілих народів. Їх треба шанувати, їх треба остерігатись, особливо, тих, що з магічної бібліотеки Притулку. Яків знайшов колись книжку «Правила поведінки в магічних бібліотеках». До речі, на жодній з книг не було імені автора, втім, його можна було пізнати з самої книги. Не те, які у нього очі або зріст, чи має він вуса. То все було непотрібне, як і те, звідки він родом. Отже, якісь стабільні ознаки магічна бібліотека мала, що, безперечно, втішало.
А ще Яків вважав, що люди, яким він відчиняв браму, нагадують книги з цієї бібліотеки. Бо вони ніби існують поза часом, балансуючи між минулим і майбутнім, і тому реальне життя в них прокидається лише тоді, коли намагаєшся їх пізнати.
Він зручно вмостився за столом, щоб тепло від печі гріло спину, а на книгу падало світло із засніженого подвір’я, а тоді розкрив книгу й прочитав назву на титульній сторінці."
"— А Писар Східних Воріт? Який він? Знаю, що нам ніколи не зустрітись. та все ж цікаво…
— Такий, як ти. Антоном його звати.
— Антон… А мене — Яків. Ото дивина…А що він робить, той Антон?
— Впускає людей до Притулку, записує їх до книжки, а потім відводить до Старого, бо той добре розуміється на людях.
— Чому?
— Антон втрапив до Притулку немовлям і залишився коло нас. Спершу ми зі Старим дбали про нього, а тоді Лі з тодішнім писарем. Лі — це бібліотекар. Він єдиний поміж нас, хто літає."
"— Зрештою, що я можу радити чоловікові, який мусить служити на межі двох світів? Одне око у нього дивиться на Схід, інше — на Захід. Тобі пасувало б мати два обличчя, як у того бога, що колись і я йому приносив на вівтар жертви. Ти дратуєш мене, Писарю, бо ти не наш, і не їхній. Ти — сам по собі.
— Я про це здогадувався.
— Та коли випускаєш людей із Притулку, здаєшся їм непоганим хлопцем.
— Звідки ви про це можете знати?
— Бо й у інших світах є не одні Ворота, які охороняють загадкові істоти, наділені дивовижною владою. Наприклад, Ворота Істини, чи Ворота храму, чи фортеці… Часом їх охороняють леви або крилаті бики, або митники. Тільки, коли місто вимерло, чи помер Бог, у браму можна увійти просто так. Якщо дуже хочеш, всюди увійдеш, але не до Притулку чи людського серця. Ти помітив, що місто без мурів?
— Нині ніхто не зводить мурів довкола міста, — зауважив Яків, — та й навіщо мури всередині мурів ?
— Друге пояснення мені більше подобається. Однак мури всередині мурів є й тут. Кожен з нас обережний і не часто відчиняє ворота свого серця."
"Писар Західних воріт Притулку"
Галина Пагутяк
"У тому світі є чимало місць, де можна служити. Світ ненаситний на служіння."
Першу книгу я прочитав у 2025, другу вже в 2026.
Місце дії - Притулок-оаза, що розташований десь в невідомій пустелі. Люди тут не помирають і увіходять сюди через Східні ворота. Антон - писар Східних воріт є головним героєм першої книги. Він здійснює подоріж в пошуках попереднього писаря-брамника і повертається назад. Окремі історії-вставки присвячені деяким давнім жителям Притулку і новим прибульцям.
Мій улюблений персонаж (очікувано) бібліотекар - маг на ім'я Лі. Інший герой, який сподобався (теж очікувано) лікар Яків, який певним чином повторив долю Фауста і за яким всюди ходить кіт.
"Любов ― це дім, який треба знайти. Він ― світлий і теплий. Я і кіт знаємо, що наша надія не марна. Поки ми вийдемо через Західні Ворота, у нас знову не залишиться нічого, крім цієї надії. Туди сходяться всі, бо це Ворота Надії, а Східні Ворота ― це Ворота Відчаю…"
В той час, як головним героєм першого тому є брамник, що запрошує до вічного життя і сховку в Притулку, другим є той - хто провадить людину до виходу і до смерті в позабрамному світі. Обидва вони - психопомпи і обидвоє також мандрують від своїх воріт вглиб Притулку.
Яків - писар Східних воріт має свого фамільяра - вужа і друга Симеона, який живе біля озера.
І другій книзі більше міфології. Серед персонажів можна зустріти Філемон і Бавкіду, є герої-Сізіфи.
Цікаво, що події першого тому відбуваються Літом, а другого - Зимою.
В підсумку: все той же магічний реалізм, багато снів, багато історій в історіях.
Ні перша ні друга частина не дадуть відповіді на всі питання, але розкажуть багато цікавих історій і подарують відчуття марева і майбутніх мандрів, які кожен з нас мусить колись пройти.
Кілька улюблених цитат:
"Колись, на самому початку, Яків провадив щоденник, діаріуш, як ще називали по-іншому книжку, призначену для себе одного. Рік чи півтора він записував свої враження, однак згодом помітив, що починає повторюватись, бо життя увійшло у якесь жорстке русло. Та й у бібліотеці вдосталь книг, які допомагають витримати найлютішу облогу самотності. А книга про нього самого пишеться на стінах кімнати, на грядках, на стежках, у повітрі, часом оминаючи якісь події, а часом випереджаючи їх. І тут Якова охопив незбагненний гнів. Він дописав ще одне речення: «Я хотів його затримати, але не зумів». А тоді погасив свічку, що майже торкалась води у мисці, й ліг, накрившись з головою, щоб не бачити навіть червонуватого жару від грубки. Завивав вітер, хляпав дощ і скрипів флюґер. Чому вони обирають найгіршу погоду? Чому не відходять сонячного теплого ранку, коли на душі в кожного ніби розпогоджується? Дехто приносив Якову нехитрі подарунки: яблуко зі свого саду, щільник, дерев’яну ложку, свищика. Вони виходили звідси з порожніми руками, наче не хотіли обкрадати чи збіднювати Притулок. Мали з собою лише переміну одежі в торбині. Так само входили через Східні Ворота, справджуючи давню сентенцію omnia mea mecum porto. Себто, все своє ношу з собою. Того, що вони здобували отут, вистачало, щоб наповнити глибоку криницю пізнання цілого людського покоління у тому світі. Мудрість існуватиме незалежно від того, чи хтось потребуватиме її, чи відвертатиметься, проходячи повз неї. Притулок — це більше, ніж просто безпечне місце, хоча й створювався задля безпеки. Не було тут суддів, які розглядали б справу кожного прибульця і, в разі некорисного для нього рішення, віддавали нещасного в лапи катів. Це називалось Справедливістю. То не Притулок, коли тебе проганяють з нього. Світ надивився чимало подібних куточків, де над милосердям верховодили підозра та лицемір’я."
"Як завжди, коли безсоння починало відступати, Писар Західних Воріт здригнувся, і всередині заплющених очей постав ранок, сірий від мжички, по вуха в болоті, з бляклою прозорою позолотою дерев. Ось він відчиняє Ворота, заглядаючи у безвість іншого світу, звідки ніхто не приходить. Правил для Писарів Західних Воріт не існує, а, отже, й заборон. Вони самі можуть їх створити. Якщо вже служиш на цьому місці, то роби те, чого від тебе чекають: залишайся останньою людиною в Притулку, в очі якої може зазирнути кожен, покидаючи його. Ти навіть не знаєш, навіщо дивляться, але не відвертай погляду."
"Зима була для кожного і, в тому числі Писаря Західних Воріт, часом роздумів над Притулком і своїм місцем у ньому. Але і взимку люди покидали Притулок, долаючи сніги, затуливши лице від колючого вітру. А хтось, можливо, нудьгуючи в теплій хаті, записував власні думки. Але ні, мабуть, ні… Думки на папері завжди є блідою копією несамовитих відчуттів і вражень, та й не кожен умів писати. Є люди, котрі бояться писати, як інші — фотографуватись, щоб не виокремлюватись із того буття, яке зцілює, обдаровує, винагороджує після пережитих страждань. Треба зберегти цілість, аби знову вийти назустріч стражданням чи припасти до ласкавих грудей Смерті, цієї справжньої матері нас усіх. "
"У кожної людини є потаємний куточок, де зберігається те, про що не можна нікому розповісти. Бо коли зробиш це, дуже собі зашкодиш. І не тільки собі. Розкриваючи деякі таємниці, ми руйнуємо підвалини світобудови. Навіть так. А щодо сповіді… Може, найщиріша з них і є в бібліотеці Західних Воріт, але та книжка ніколи не дасться до рук, доки щось у тому світі не перестане бути таємницею. Отже, сенс книги не в тому, щоб бути чиєюсь сповіддю, а просто в бесіді з читачем."
"Увісні Якову з’явились кістки брата, під землею, на якій не було навіть могильного пагорбка, і він почув голос: «Ти станеш Писарем Західних Воріт Притулку. Не тривож мене». Яків зрозумів, що не може знайти брата, бо той мертвий, і перед ним постав вибір — повернутись назад або лишитись тут. Але то не був справжній вибір, а якась хитра підміна. Якось він присів коло індіанця Джо і спитав його: «Хто я?» А той відповів, не виймаючи люльки з рота: «Ти — Писар Західних Воріт Притулку».
Яків був певний, що це причулось, бо свідомість його була вщерть переповнена думками про Притулок. Він нічого не робив, бо не знав що треба зробити.
І втретє він почув голос, коли збирав до валізки речі, аби покинути цей нужденний світ, де навіть не було його брата. І без нього тут світитимуть вогники людяності, і людина може всюди відчувати себе щасливою. Він почув: «Йди, щоб стати Писарем Західних Воріт Притулку»."
«Ти починаєш шукати в Притулку знаків, які могли б пояснити тобі, чого він такий, і раптом знаходиш себе. І після цього уже знаєш, коли тобі краще повертатися: до жнив чи після жнив, весною чи взимку. Але ти не покинеш Притулок, доки не знатимеш, що робитимеш у іншому світі. Коли людина народжується, вона не має пам’яті, й наче метелик летить на вогонь. Добре усвідомлювати, що ніщо вже не буде для тебе неприємною несподіванкою, навіть смерть».
"Книги з магічної бібліотеки були наче стиснута пружина, яка могла боляче вдарити чи накликати безсоння на читача, свого слугу й співтворця, змусивши ледачий розум осягнути дивні зв’язки між речами й людьми, цілковито зневажаючи простір і час."
"Якогось дня пополудні він запалив у грубці, що вбирала вологість в бібліотеці, протер кам’яну підлогу, а тоді чисто вимив руки й пройшовся кілька разів вздовж стелажів. Потім витяг книжку, яка впала в око, і ряди книг зімкнулися, наче шеренга воїнів. У тому світі книжки — це аркуші паперу, зшиті докупи, на яких щось написано. Там у кращому випадку кажуть: «Книжки, як люди, — мають долю». Та книжок все-таки набагато більше, ніж людей, і їхнє буття не завжди пов’язане з долею людини. Навпаки, книги здатні вийти понад людські закони, змінити долю людини, чи визначити її, навіть долю цілих народів. Їх треба шанувати, їх треба остерігатись, особливо, тих, що з магічної бібліотеки Притулку. Яків знайшов колись книжку «Правила поведінки в магічних бібліотеках». До речі, на жодній з книг не було імені автора, втім, його можна було пізнати з самої книги. Не те, які у нього очі або зріст, чи має він вуса. То все було непотрібне, як і те, звідки він родом. Отже, якісь стабільні ознаки магічна бібліотека мала, що, безперечно, втішало.
А ще Яків вважав, що люди, яким він відчиняв браму, нагадують книги з цієї бібліотеки. Бо вони ніби існують поза часом, балансуючи між минулим і майбутнім, і тому реальне життя в них прокидається лише тоді, коли намагаєшся їх пізнати.
Він зручно вмостився за столом, щоб тепло від печі гріло спину, а на книгу падало світло із засніженого подвір’я, а тоді розкрив книгу й прочитав назву на титульній сторінці."
"— А Писар Східних Воріт? Який він? Знаю, що нам ніколи не зустрітись. та все ж цікаво…
— Такий, як ти. Антоном його звати.
— Антон… А мене — Яків. Ото дивина…А що він робить, той Антон?
— Впускає людей до Притулку, записує їх до книжки, а потім відводить до Старого, бо той добре розуміється на людях.
— Чому?
— Антон втрапив до Притулку немовлям і залишився коло нас. Спершу ми зі Старим дбали про нього, а тоді Лі з тодішнім писарем. Лі — це бібліотекар. Він єдиний поміж нас, хто літає."
"— Зрештою, що я можу радити чоловікові, який мусить служити на межі двох світів? Одне око у нього дивиться на Схід, інше — на Захід. Тобі пасувало б мати два обличчя, як у того бога, що колись і я йому приносив на вівтар жертви. Ти дратуєш мене, Писарю, бо ти не наш, і не їхній. Ти — сам по собі.
— Я про це здогадувався.
— Та коли випускаєш людей із Притулку, здаєшся їм непоганим хлопцем.
— Звідки ви про це можете знати?
— Бо й у інших світах є не одні Ворота, які охороняють загадкові істоти, наділені дивовижною владою. Наприклад, Ворота Істини, чи Ворота храму, чи фортеці… Часом їх охороняють леви або крилаті бики, або митники. Тільки, коли місто вимерло, чи помер Бог, у браму можна увійти просто так. Якщо дуже хочеш, всюди увійдеш, але не до Притулку чи людського серця. Ти помітив, що місто без мурів?
— Нині ніхто не зводить мурів довкола міста, — зауважив Яків, — та й навіщо мури всередині мурів ?
— Друге пояснення мені більше подобається. Однак мури всередині мурів є й тут. Кожен з нас обережний і не часто відчиняє ворота свого серця."
January 15, 2019
Філософський твір про існування посередньо говорити світу де люди приходять розбиратися зі своїм сумлінням . Стиль як Доченець трохи. Незавершені сюжетні лінії. Аналогічна 2га частина.
December 17, 2014
занудно. тупо. не цікаво. схоже на розповідь пенсіонера про те які всі поци і як всім треба змінитись, щоб відповідати його уявленням про ідеальний світ. подужав 50%. мо' далі цікавіше піде, але то вже без мене
Displaying 1 - 3 of 3 reviews