What do you think?
Rate this book
Огненне коло
443 pages, Hardcover
First published January 1, 1953
7 people are currently reading
195 people want to read
About the author
Ivan Bahrianyi
28 books92 followersSee also Іван Багряний
Poet, writer, and publicist Ivan Bahrianyi was lucky – twice he managed to leave the Soviet camps alive. Later, he was able to leave the USSR. In his homeland, his name was erased from memory for a long time. Only with the restoration of Ukraine’s independence Ivan Bahrianyi was able to return symbolically — he was rehabilitated in 1991, and his creative legacy finally began to be published and studied.
Ivan Lozoviahin — Bahrianyi’s real surname — was born in Okhtyrka, the Slobozhanshchyna region.
“I was still a little 10-year-old boy when the Bolsheviks invaded my consciousness with a bloody nightmare, acting as the executioners of my people, and it was 1920. He lived then with his grandfather in the village, at the apiary. Grandfather was 92 years old and was a one-armed cripple. Then one day, in the evening, some armed people came, speaking in a foreign language, and in front of my eyes and the eyes of other grandchildren, they killed him, and with him one son (and my uncle) under our frantic screams. They tortured my grandfather because he was a wealthy Ukrainian farmer (he owned 40 acres of land) and was against the “commune,” and my uncle because he was a soldier of the national army of the Ukrainian People’s Republic during the national liberation struggle in 1917-18. For fighting for the freedom and independence of his people,” Bahrianyi would later write in the pamphlet “Why I am not going back to the Soviet Union.”
His second uncle, who escaped the massacre because he could escape, was later caught and exiled to Solovetsky islands, where he died. “Later, my whole family and I followed the same paths,” the writer noted.
In the meantime, the young man tried to survive in the misanthropic Bolshevik state. In his youth, he was a teacher – he had a talent for drawing, so he taught children. He even entered the Kyiv Art Institute but never finished it due to financial difficulties and political unreliability. Therefore, he often changed his place of work and worked in the mines of Donbas.
In 1925, in Kamianets-Podilskyi, he was an illustrator in the newspaper “Chervony Kordon,” where he printed his first poems. The same year, under the pseudonym I. Poliarnyi, he published a small collection: “Black Silhouettes: Five Stories” in Okhtyrka, in which he described the unattractive life in the “land of the Soviets.”
Ivan Bahrianyi was a member of the literary organization of Kyiv writers “MARS” (“Workshop of the revolutionary word”). In 1927, the first collection of poems “Do mezh zakazannyh”(To the limits ordered) was published, and in 1929 – the poem “Ave Maria,” was immediately forbidden by censorship. The historical novel in verse “Skelka” (1930) was accused of “carrying out counter-revolutionary agitation.”
With his works, Bahrianyi constantly maneuvers over the imaginary abyss where all those disloyal to the Bolshevik regime found themselves. On April 16, 1932, the writer was arrested, and after 11 months of imprisonment in the Kharkiv “internal prison,” was sent on a 5-year exile to the Far East.
In 1938, a second arrest and a new accusation: participation in a nationalist counter-revolutionary organization. In 1940 due to severe lung disease, the writer was released. And Ivan Bahrianyi wrote about the arrest, torture, and exile in the novel “Sad Hetsymanskyi” (“Garden of Gethsemane”) (1950).
During the Second World War, the poet managed to leave for Halychyna, where he wrote the novel “The Beast Hunters” (1944, republished in 1946-1947 under the title “The Tiger Hunters” ). Soon he emigrated to Slovakia, then Austria and Germany. Far from his homeland, Bahrianyi openly wrote about what hurt and worried him.
Poet, writer, and publicist Ivan Bahrianyi was lucky – twice he managed to leave the Soviet camps alive. Later, he was able to leave the USSR. In his homeland, his name was erased from memory for a long time. Only with the restoration of Ukraine’s independence Ivan Bahrianyi was able to return symbolically — he was rehabilitated in 1991, and his creative legacy finally began to be published and studied.
Ivan Lozoviahin — Bahrianyi’s real surname — was born in Okhtyrka, the Slobozhanshchyna region.
“I was still a little 10-year-old boy when the Bolsheviks invaded my consciousness with a bloody nightmare, acting as the executioners of my people, and it was 1920. He lived then with his grandfather in the village, at the apiary. Grandfather was 92 years old and was a one-armed cripple. Then one day, in the evening, some armed people came, speaking in a foreign language, and in front of my eyes and the eyes of other grandchildren, they killed him, and with him one son (and my uncle) under our frantic screams. They tortured my grandfather because he was a wealthy Ukrainian farmer (he owned 40 acres of land) and was against the “commune,” and my uncle because he was a soldier of the national army of the Ukrainian People’s Republic during the national liberation struggle in 1917-18. For fighting for the freedom and independence of his people,” Bahrianyi would later write in the pamphlet “Why I am not going back to the Soviet Union.”
His second uncle, who escaped the massacre because he could escape, was later caught and exiled to Solovetsky islands, where he died. “Later, my whole family and I followed the same paths,” the writer noted.
In the meantime, the young man tried to survive in the misanthropic Bolshevik state. In his youth, he was a teacher – he had a talent for drawing, so he taught children. He even entered the Kyiv Art Institute but never finished it due to financial difficulties and political unreliability. Therefore, he often changed his place of work and worked in the mines of Donbas.
In 1925, in Kamianets-Podilskyi, he was an illustrator in the newspaper “Chervony Kordon,” where he printed his first poems. The same year, under the pseudonym I. Poliarnyi, he published a small collection: “Black Silhouettes: Five Stories” in Okhtyrka, in which he described the unattractive life in the “land of the Soviets.”
Ivan Bahrianyi was a member of the literary organization of Kyiv writers “MARS” (“Workshop of the revolutionary word”). In 1927, the first collection of poems “Do mezh zakazannyh”(To the limits ordered) was published, and in 1929 – the poem “Ave Maria,” was immediately forbidden by censorship. The historical novel in verse “Skelka” (1930) was accused of “carrying out counter-revolutionary agitation.”
With his works, Bahrianyi constantly maneuvers over the imaginary abyss where all those disloyal to the Bolshevik regime found themselves. On April 16, 1932, the writer was arrested, and after 11 months of imprisonment in the Kharkiv “internal prison,” was sent on a 5-year exile to the Far East.
In 1938, a second arrest and a new accusation: participation in a nationalist counter-revolutionary organization. In 1940 due to severe lung disease, the writer was released. And Ivan Bahrianyi wrote about the arrest, torture, and exile in the novel “Sad Hetsymanskyi” (“Garden of Gethsemane”) (1950).
During the Second World War, the poet managed to leave for Halychyna, where he wrote the novel “The Beast Hunters” (1944, republished in 1946-1947 under the title “The Tiger Hunters” ). Soon he emigrated to Slovakia, then Austria and Germany. Far from his homeland, Bahrianyi openly wrote about what hurt and worried him.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 18 of 18 reviews
April 20, 2021
Книга містить роман 'Людина біжить над прірвою' та повість про трагедію під Бродами 'Огнене коло', обидві написані потужно та моторошно, Друга світова війна без пафосу та прикрас показана через досвід окремих людей
November 1, 2024
Яка важка і болюча книжка. Яка складна тема. Не лише для українського суспільства, а і для світу загалом.
У Багряного там акцент про союз із загарбниками, братовбивчість, трагедію нації. А мене кожну сторінку кусала інша думка.
Україна була затиснута між двома злочинними режимами: нацистським і радянським. Кожен режим однаково вбивав і мучив. Кожен нищив покоління та націю. Кожен підставляв. Це була війна, де два злочинці гвалтували Україну і її народ. Не наша війна, де ми стали другими за знищенням етносом.
І якщо світ давно визнав злочинність нацистськоі влади і право опору їй, він досі не визнає злочинності радянської влади. А отже, не розуміє право опору їй. І це до біса несправедливо. Бо історія трактована криво саме через толерування совєтів і не розуміння масштабу їхньої злочину.
Поза всім - книга написана потужно-професійно. Стиль письма Багряного дуже і дуже крутий. І окреме задоволення - читати його тексти.
У Багряного там акцент про союз із загарбниками, братовбивчість, трагедію нації. А мене кожну сторінку кусала інша думка.
Україна була затиснута між двома злочинними режимами: нацистським і радянським. Кожен режим однаково вбивав і мучив. Кожен нищив покоління та націю. Кожен підставляв. Це була війна, де два злочинці гвалтували Україну і її народ. Не наша війна, де ми стали другими за знищенням етносом.
І якщо світ давно визнав злочинність нацистськоі влади і право опору їй, він досі не визнає злочинності радянської влади. А отже, не розуміє право опору їй. І це до біса несправедливо. Бо історія трактована криво саме через толерування совєтів і не розуміння масштабу їхньої злочину.
Поза всім - книга написана потужно-професійно. Стиль письма Багряного дуже і дуже крутий. І окреме задоволення - читати його тексти.
May 7, 2020
З кожною прочитаною книгою Багряного пізнаю щоразу більше силу його слова.
Люблю його твори за три речі:
1. Навіть найстрашніші події він описує такими словами, що в них відчувається поезія
2. Кожен його головний герой закохує мене в себе. Автор вміє описати його дуже ретельно, наче я бачу його під мікроскопом.
3. Навіть у слабкості герой проявляє таку силу духа, що я хочу бути схожою до нього...
Про що б не писав автор, - про війну, в'язниці, переслідування, полювання, кохання, - це просто насолода читати. Бо вірю кожному його слову і переживаю кожну подію до мозку кісток.
А саме ця книга бере за живе і не відпускає. Усе безглуздя війни, де ти не знаєш, як виглядає ворог, а він - твій сусід, твоє дзеркало, твоя перелякана, як і ти, копія. Романтики, які кладуть голову і не усвідомлюють, яка марна ця жертва.
Багато болю, безвиході, страху...
Але знову-таки сила духу...
Люблю його твори за три речі:
1. Навіть найстрашніші події він описує такими словами, що в них відчувається поезія
2. Кожен його головний герой закохує мене в себе. Автор вміє описати його дуже ретельно, наче я бачу його під мікроскопом.
3. Навіть у слабкості герой проявляє таку силу духа, що я хочу бути схожою до нього...
Про що б не писав автор, - про війну, в'язниці, переслідування, полювання, кохання, - це просто насолода читати. Бо вірю кожному його слову і переживаю кожну подію до мозку кісток.
А саме ця книга бере за живе і не відпускає. Усе безглуздя війни, де ти не знаєш, як виглядає ворог, а він - твій сусід, твоє дзеркало, твоя перелякана, як і ти, копія. Романтики, які кладуть голову і не усвідомлюють, яка марна ця жертва.
Багато болю, безвиході, страху...
Але знову-таки сила духу...
February 12, 2016
Минуть роки, минуть десятиліття, минуть століття, про нас говоритимуть різні речі, про нас говоритимуть, може, навіть зі сміхом... але ніхто не скаже, не посміє сказати, що ми піднесли руки догори й здалися. Ні. Ніхто цього не посміє сказати! Бо це буде неправда. А хто не здався, той ще не переможений.
May 2, 2019
Цікавий задум: зробити героями українців по той бік німецько-радянського фронту. Але виконання таке собі.
December 30, 2023
After incredibly boring and oppressive “Людина біжить над прірвою,” I dreaded starting this book. It indeed felt very similar at the beginning: the same beautiful but overwhelming writing style, the same repetitiveness (to which I already was seriously sensitized), the same main character (well, formally a different person, of course, but, as I said, Максим Колот, Петро Сміян, Андрій Чумак, Григорій Многогрішний are all the same figure, the author’s alter ego). However, after some time, I felt very differently about this book and, at the end, I was impressed and grateful (well, I did not like the ending per se, but overall the book was a powerful psychological challenge and a very special experience).
The novel is about young Ukrainians who fought in the Ukrainian division “Ваффен-СС «Галичина».” It should be said that although I do not know its history well, I am not inclined to its heroization or demonization either. I understand that it was a child of a very specific time and circumstances, but I also feel that it was one of our greatest national tragedies and “historical mistakes” for which we are still paying today. I may change my opinions about it later, of course, when I learn more about it.
Anyway, the novel tells us about the specifics of the division and its place in the war not so much (although some details look very interesting indeed). Overall, it is just a powerful story of fellow soldiers, “brothers in arms,” regardless of where they are fighting and for what values. It’s a story that easily applies to almost any war experience and feels very relatable for us today despite a very different time and place of the events. If you are still dreaming about “our Remarque,” try this book (maybe it’s even better than Remarque from some points of view). I was moved, terrified, amazed, saddened to tears. The book is very tender and humane and yet it also reflects war in all its brutality. (I suppose that it should be judged first of all by our active soldiers; it would be interesting to know how relatable it feels for them.)
I liked it a lot and found it a very appropriate reading during our today’s war. I am actually surprised that it is very little known (at least, compared to other books by Іван Багряний). It looks like my review about it would be the first one on Goodreads, which is very wrong for a good Ukrainian book published in 1953, don’t you think?
“— Де!.. От була в мене гарненька хатка в душі. Така гарна-гарна хатка! І от розвалилася. Збомбило її до чорта! І тепер там порожньо стало, ух!.. А яка ж то була гарненька хатка! Хатка, що її мені збудували змалку ріжні вишивані «дядьки»… Знаєш, хатка з «козаченьків», з «воріженьків», з шароварів широких як Чорне море, з «гаківниць», з «оселедців»… «Воріженьки» таки були милі й безобидні, а війни, власне, ніякої й не було, був тільки «герць», така парада, гулянка. «Козаченьки» йшли на «герць погуляти» з «воріженьками».
Хтось збоку засміявся. То сиділи поблизу стрільці, спинами до розмовців, стомлені, байдужі, але вони безперечно слухали, хоч і не подавали зовсім виду. На їхніх вухах і на їхніх спинах було написано, що вони слухають, і сміх той стосувався Романових слів.
Нехай.
— Еге ж, — продовжував Роман до Петра саркастично, ніби сам себе тортурував: — «Козаченьки» йшли на «герць погуляти» з «воріженьками». А тим часом… Бач! Господи, як далеке оце все від того, чим нас напихали змалку ріжні вишивані дядьки та панії! Тим часом діють не цукеркові «воріженьки» й не цукеркових «козаченьків» тут треба, і не цукеркових душ, напханих розвезеним нашим, солоденьким, розмріяним примітивізмом, тут треба! — Бідний Роман аж мінився, так він глибоко переживав усе. — Іншого тут треба! Бо не «воріженьки» діють проти нас, а діє математика! Діє ворог, озброєний математикою! Еге ж! А математики нас якраз і не вчили.
Петро був, як уже не раз перед тим, страшенно здивований Романовою мовою, що прозраджувала і неабиякий розумовий багаж в цього хлопця, а головне, що ця русява голова вміє думати й багато, видно, думала. Щоб розвіяти гіркоту Романових слів, Петро зауважив з легкою іронією:
— Це ти сам до всього додумався, чи десь вичитав?
— Вичитав, брат! Ось вже кілька днів вичитую, все вичитую! Вичитую! Аж шкіра лускає! І бачу, що головного нас не вчили… Бож-же, Бож-же!.. Замісць вчитися модерним наукам, отієї «математики», як треба перемагати ворога, ми чортій-відколи співали про симпатичних «воріженьків», що самі щезнуть, «як роса на сонці»… Ой, Боже, Боже! Жди!..”
I also learned an interesting detail about it from wikipedia which I find fascinating:
"За задумом автора, це заключна частина масштабної героїчної епопеї «Буйний вітер» про українську молодь у роки Другої світової війни. І. Багряний написав і видав у 1953 р. спочатку останню книгу, а в 1957 — першу частину трилогії — «Маруся Богуславка». Твору, що сполучив би ці два романи, написано не було. Таку поспішність у роботі над епопеєю автор пояснював непереборним бажанням вказати «українським патріотам» в еміграції на їхні помилки при формуванні дивізії «Галичина»."
The novel is about young Ukrainians who fought in the Ukrainian division “Ваффен-СС «Галичина».” It should be said that although I do not know its history well, I am not inclined to its heroization or demonization either. I understand that it was a child of a very specific time and circumstances, but I also feel that it was one of our greatest national tragedies and “historical mistakes” for which we are still paying today. I may change my opinions about it later, of course, when I learn more about it.
Anyway, the novel tells us about the specifics of the division and its place in the war not so much (although some details look very interesting indeed). Overall, it is just a powerful story of fellow soldiers, “brothers in arms,” regardless of where they are fighting and for what values. It’s a story that easily applies to almost any war experience and feels very relatable for us today despite a very different time and place of the events. If you are still dreaming about “our Remarque,” try this book (maybe it’s even better than Remarque from some points of view). I was moved, terrified, amazed, saddened to tears. The book is very tender and humane and yet it also reflects war in all its brutality. (I suppose that it should be judged first of all by our active soldiers; it would be interesting to know how relatable it feels for them.)
I liked it a lot and found it a very appropriate reading during our today’s war. I am actually surprised that it is very little known (at least, compared to other books by Іван Багряний). It looks like my review about it would be the first one on Goodreads, which is very wrong for a good Ukrainian book published in 1953, don’t you think?
“— Де!.. От була в мене гарненька хатка в душі. Така гарна-гарна хатка! І от розвалилася. Збомбило її до чорта! І тепер там порожньо стало, ух!.. А яка ж то була гарненька хатка! Хатка, що її мені збудували змалку ріжні вишивані «дядьки»… Знаєш, хатка з «козаченьків», з «воріженьків», з шароварів широких як Чорне море, з «гаківниць», з «оселедців»… «Воріженьки» таки були милі й безобидні, а війни, власне, ніякої й не було, був тільки «герць», така парада, гулянка. «Козаченьки» йшли на «герць погуляти» з «воріженьками».
Хтось збоку засміявся. То сиділи поблизу стрільці, спинами до розмовців, стомлені, байдужі, але вони безперечно слухали, хоч і не подавали зовсім виду. На їхніх вухах і на їхніх спинах було написано, що вони слухають, і сміх той стосувався Романових слів.
Нехай.
— Еге ж, — продовжував Роман до Петра саркастично, ніби сам себе тортурував: — «Козаченьки» йшли на «герць погуляти» з «воріженьками». А тим часом… Бач! Господи, як далеке оце все від того, чим нас напихали змалку ріжні вишивані дядьки та панії! Тим часом діють не цукеркові «воріженьки» й не цукеркових «козаченьків» тут треба, і не цукеркових душ, напханих розвезеним нашим, солоденьким, розмріяним примітивізмом, тут треба! — Бідний Роман аж мінився, так він глибоко переживав усе. — Іншого тут треба! Бо не «воріженьки» діють проти нас, а діє математика! Діє ворог, озброєний математикою! Еге ж! А математики нас якраз і не вчили.
Петро був, як уже не раз перед тим, страшенно здивований Романовою мовою, що прозраджувала і неабиякий розумовий багаж в цього хлопця, а головне, що ця русява голова вміє думати й багато, видно, думала. Щоб розвіяти гіркоту Романових слів, Петро зауважив з легкою іронією:
— Це ти сам до всього додумався, чи десь вичитав?
— Вичитав, брат! Ось вже кілька днів вичитую, все вичитую! Вичитую! Аж шкіра лускає! І бачу, що головного нас не вчили… Бож-же, Бож-же!.. Замісць вчитися модерним наукам, отієї «математики», як треба перемагати ворога, ми чортій-відколи співали про симпатичних «воріженьків», що самі щезнуть, «як роса на сонці»… Ой, Боже, Боже! Жди!..”
I also learned an interesting detail about it from wikipedia which I find fascinating:
"За задумом автора, це заключна частина масштабної героїчної епопеї «Буйний вітер» про українську молодь у роки Другої світової війни. І. Багряний написав і видав у 1953 р. спочатку останню книгу, а в 1957 — першу частину трилогії — «Маруся Богуславка». Твору, що сполучив би ці два романи, написано не було. Таку поспішність у роботі над епопеєю автор пояснював непереборним бажанням вказати «українським патріотам» в еміграції на їхні помилки при формуванні дивізії «Галичина»."
September 4, 2025
Книга про битви дивізії "Галичина" під Бродами, автор як завжди вміло й переконливо розповідає про реалії війни, тож звісно, що 5 з 5
October 22, 2023
Повість буде однозначно корисною для тих, хто зовсім не знайомий з історією дивізії "Галичина", і з цієї причини вона варта уваги. Проте, цілком об'єктивно, це далеко не найкраща робота Багряного. Якщо порівнювати з іншими його відомими творами, як-то Сад Гетсиманський чи Тигролови, то в Огненному колі, як на мене, події описуються помітно відстороненіше, простіше і, грубо кажучи, більш поверхнево. І цей нюанс виказує те, що на відміну від сюжетів своїх інших робіт, Багряний не мав того досвіду, який мали герої Огненного кола. Все ж таки, особисто для мене, однією з цінностей творів Багряного є те, що вони часто автобіографічні і тому представляють собою інтерес не лише художній, але й історичний, та також дозволяють виразно пережити описувані події. Безумовно, що Огненне коло є заснованою на реальних подіях і відомостях повістю, а не просто витвором уяви. Безумовно, що автор мав чимало переказів з чужих слів, від безпосередніх учасників подій. І хоч в цілому виклад настроїв і обстановки часу в цій книзі є, загалом, достатньо докладним, але, нажаль, їй явно бракує тих внутрішніх, глибоких психологічних переживань, які, зазвичай, Багряний дуже детально і красномовно передає у своїх працях. Задум цілком зрозумілий, але виконання досить посереднє.
І ще слід додати, що Огненне коло явно не найкраща книга для знайомства з автором. Перед ознайомленням з нею все ж варто прочитати бодай Сад Гетсиманський, аби краще зрозуміти настрої письменника і мотиви головного герою та інших персонажів повісті.
І ще слід додати, що Огненне коло явно не найкраща книга для знайомства з автором. Перед ознайомленням з нею все ж варто прочитати бодай Сад Гетсиманський, аби краще зрозуміти настрої письменника і мотиви головного герою та інших персонажів повісті.
February 8, 2025
У записах І. Багряного щодо справжньої мети створення дивізії «Галичина» є сумна констатація: «То була німецька дивізія, сформована з українців... Німецька власність! І призначена вона була німцями боротися не за українські інтереси? Чи за українські інтереси? Тоді на підставі якого договору?
Яких гарантій? Чи, може організатори той договір сховали? Ні, жадного не було договору, жадних національних компенсацій за кільканадцять тисяч юнацьких голів організатори дивізії в гітлера не попросили. І не просили! А тим більше не ставили вимог... Вони були щасливі, за кільканадцять тисяч українських юнацьких голів німці зласкавилися прийняти на гарматне мʼясо.
Хіба не така гірка і страшна правда?.. І тому то була німецька дивізія, а не українська...»
Щодо національного духу дивізії «Галичина» І. Багряний у своїх записах наголошує: «Дивізія була не українською дивізією, а німецькою дивізією,
частиною збройних сил гітлерівського райху. Чи може дивізія була частиною українських збройних сил, підпорядкованою українському командуванню, українським військовостратегічним плянам?
Ні, дивізія була лише збройною одиницею в системі гітлерівських збройних сил, і тільки. Дивізія не мала української душі. Вояк в ній мав українську душу й українські мрії та сподівання, але дивізія не мала української душі, бо ту душу репрезентувало головне (німецьке) командування й вело та кидало дивізію куди хотіло. Хіба не так?»
Про справжні причини, що змусили І. Багряного написати, а, головне, найпершою видати цю заключну частину трилогії, автор сам говорить у листі від 22 листопада 1954 року до пана Волиняка: «Видав я «Огненне коло», так як і в післямові написано, для того, щоб перевірити реакцію нашої емігрантської публіки і в залежності від того потім поставити ту чи іншу крапку.[...] Це спеціальний розділ, де увагу присвячено організаторам дивізії, як також питанню оцінки цього явища та належного виповнення змістом мотто «хлопці ж бо, як соколи», тобто розшифрування, для чого це мотто вжито й як його треба розуміти. [...] Тепер бачу, що ту крапку треба буде ставити. І це я зроблю при виході цілости (трилогії «Буйний вітер») для декого то буде гірка пілюля, але що ж вони її цілком заслужили. Я думав, що вони будуть скромно «заховуватися, як чесні патріоти, що зрозуміли всю тяжку провину перед народом. А вони зчинили галас, бо хочуть, щоб їм поставлено було памʼятник, як національним героям, отим усім вербовщикам «гарматного мʼяса». Я не
зроблю пам'ятник».
Автор не підтримував ідей творців дивізії «Галичина». Адже ніколи ще союз із загарбниками задля боротьби за власну незалежність не приніс позитивного результату. «Союзники» завжди відстоювали власні загарбницькі інтереси. Так було і за часів Богдана Хмельницького, і в Добу Руїни, і в часи тоталітаризму, не сталося чуда й наприкінці Другої світової війни. Про що й намагався сказати у заключній частині трилогії І. Багряний.
Яких гарантій? Чи, може організатори той договір сховали? Ні, жадного не було договору, жадних національних компенсацій за кільканадцять тисяч юнацьких голів організатори дивізії в гітлера не попросили. І не просили! А тим більше не ставили вимог... Вони були щасливі, за кільканадцять тисяч українських юнацьких голів німці зласкавилися прийняти на гарматне мʼясо.
Хіба не така гірка і страшна правда?.. І тому то була німецька дивізія, а не українська...»
Щодо національного духу дивізії «Галичина» І. Багряний у своїх записах наголошує: «Дивізія була не українською дивізією, а німецькою дивізією,
частиною збройних сил гітлерівського райху. Чи може дивізія була частиною українських збройних сил, підпорядкованою українському командуванню, українським військовостратегічним плянам?
Ні, дивізія була лише збройною одиницею в системі гітлерівських збройних сил, і тільки. Дивізія не мала української душі. Вояк в ній мав українську душу й українські мрії та сподівання, але дивізія не мала української душі, бо ту душу репрезентувало головне (німецьке) командування й вело та кидало дивізію куди хотіло. Хіба не так?»
Про справжні причини, що змусили І. Багряного написати, а, головне, найпершою видати цю заключну частину трилогії, автор сам говорить у листі від 22 листопада 1954 року до пана Волиняка: «Видав я «Огненне коло», так як і в післямові написано, для того, щоб перевірити реакцію нашої емігрантської публіки і в залежності від того потім поставити ту чи іншу крапку.[...] Це спеціальний розділ, де увагу присвячено організаторам дивізії, як також питанню оцінки цього явища та належного виповнення змістом мотто «хлопці ж бо, як соколи», тобто розшифрування, для чого це мотто вжито й як його треба розуміти. [...] Тепер бачу, що ту крапку треба буде ставити. І це я зроблю при виході цілости (трилогії «Буйний вітер») для декого то буде гірка пілюля, але що ж вони її цілком заслужили. Я думав, що вони будуть скромно «заховуватися, як чесні патріоти, що зрозуміли всю тяжку провину перед народом. А вони зчинили галас, бо хочуть, щоб їм поставлено було памʼятник, як національним героям, отим усім вербовщикам «гарматного мʼяса». Я не
зроблю пам'ятник».
Автор не підтримував ідей творців дивізії «Галичина». Адже ніколи ще союз із загарбниками задля боротьби за власну незалежність не приніс позитивного результату. «Союзники» завжди відстоювали власні загарбницькі інтереси. Так було і за часів Богдана Хмельницького, і в Добу Руїни, і в часи тоталітаризму, не сталося чуда й наприкінці Другої світової війни. Про що й намагався сказати у заключній частині трилогії І. Багряний.
January 25, 2025
Популярна книга на критично важливу історичну тему. В легкій формі описані події, поверхнево описані без сухих науково-історичних фактів для громадян, які тільки початково цікавляться даною тематикою. Читається легко, швидко, автор гарно описує події, здалось що його ціллю було надання інформації для більшої кількості людей. Для тих, хто захоче заглибитись в тему, існує безліч історичних довідок та праць.
З художньої точки зори прекрасно описані відчуття героїв, за допомогою них можна хоч приблизно зрозуміти наміри, світопогляд, віру, передчуття молодих людей того часу, того оточення та території.
З художньої точки зори прекрасно описані відчуття героїв, за допомогою них можна хоч приблизно зрозуміти наміри, світопогляд, віру, передчуття молодих людей того часу, того оточення та території.
June 22, 2019
Книга, безперечно, несе позитивну ідею, показує війну з незвичного для української літератури радянського періоду ракурсу. Проте вона мене не "зачепила". Зазвичай під час читання трагічних творів плачеш, переживаєш емоції та почуття героїв. Натомість, читаючи "Огненне коло", не відчуваєш нічого. Проте для того, щоб зануритися в історію Другої Світової війни, книга цілком згодиться.
February 17, 2025
Люблю цю книжку набагато більше за розпіарених "Тигроловів". Вона показує інший бік Другої світової, не те, що ми звикли бачити в радянських фільмах.
Відчай, розпач, біль і смерті.
На початку повномасштабного ця книжка, на диво, стала свого роду терапевтичною для мене, хоч вона не має ні краплі оптимізму, як у тих же "Тигроловах".
Відчай, розпач, біль і смерті.
На початку повномасштабного ця книжка, на диво, стала свого роду терапевтичною для мене, хоч вона не має ні краплі оптимізму, як у тих же "Тигроловах".
February 2, 2024
"Нас переможено, але це не є правда. Нас вбито. Нас вимордувано. Нас витолочено, це так. Але нас не переможено. Бо ми не здались. Ми не здались ворогові й не піднесли руки догори".
"Нас прокленуть наші сучасники! Бо ми... Бо ми не здобули їм волі..."
"Нас прокленуть наші сучасники! Бо ми... Бо ми не здобули їм волі..."
March 23, 2023
Дуже допомагає зрозуміти що ж таке було Дивізія СС Галичина
July 30, 2023
Якби ця книжка була більш популярною, не було б дискусій про дивізію "Галичина", і про багато інших речей, які роками використовувала ворожа пропаганда. Книга - оголений нерв від початку і до кінця.
December 26, 2024
Важка книга, дуже важка…
Read
April 30, 2025Не знаю як оцінювати цю книгу якщо чесно. Вона важка для сприйняття навіть через 80 років після описаних подій.
Але як і всі романи Багряного вона пропитана любовю до власної держави і бажанням жити.
Але як і всі романи Багряного вона пропитана любовю до власної держави і бажанням жити.
October 19, 2021
Книжка про кінець дивізії "Галичина". Трохи забагато абстрактних описів природи, війни. Є цікавий сюжет, тут Багряний спец. На диво всі його книжки кінематографічні, бери будь-яку, пиши сценарій і знімай кіно. Динаміка подій, неочікувані повороти, діалоги - вищий рівень!
Displaying 1 - 18 of 18 reviews