Книжка Володимира Єрмоленка побудована як цикл лекцій — із переліком рекомендованої літератури до кожного розділу. Проте вже від перших сторінок читач збагне, що це чистісінька омана, адже твір сприйматиметься не як академічний текст, а радше як захопливий роман.
Ви зустрінетеся з французькими, німецькими, італійськими, британськими, австрійськими, єврейськими та українськими текстами. Українські теми тут тісно сплетені з європейськими: автор не лише намагається поглянути на українських авторок та авторів (Марко Вовчок, Леся Українка, Володимир Винниченко, Юрій Косач) крізь загальноєвропейські теми, а також торкається європейських сюжетів (образ Мазепи в європейській літературі; творчість Захер-Мазоха), які безпосередньо зачіпають український ґрунт.
Volodymyr Yermolenko is a Ukrainian philosopher, journalist and writer. Doctor of political studies (France), PhD in philosophy (kandydat nauk, Ukraine). Director of Analytics at Internews Ukraine, Chief editor of the multimedia project UkraineWorld.org. Senior lecturer at Kyiv-Mohyla Academy. Book writer, winner of Petro Mohyla Prize (2021), Yurii Sheveliov Prize (2018), Book of the Year prize in Ukraine (2018, 2015) and others.
У цій книжці є все те, що я так люблю. Зв'язування багатьох розрізнених історій в одну ажурну мережу, проведення паралелей, з'єднання в часі і просторі. Мені дуже цікаві спроби вловити дух часу, вайб доби :) Не просто описати обставини, події, культурні явища, а з усього цього вималювати ставлення людей тієї чи іншої епохи до себе, до інших, до світу навколо. І ця книга - чудовий приклад такого вловлювання. Бо у світогляді людини зазвичай є своя логіка: певне ставлення до бога, природи, держави тощо узгоджується зі сприйняттям свободи, влади, честі, справедливості, етичних норм. І практично втілюється у ставленні до себе, власного тіла і почуттів, до стосунків з людьми -батьками, братами-сестрами, дітьми, вчителями, друзями, коханцями...
Деякі моменти книги мені дуже відгукнулись, просто ніби моїми словами сказано, а з деякими - досі веду уявну суперечку. І в цьому ще одна цінність "Еросу і Психеї" - це книга-медитація, яка дозволяє відстежити власне сприйняття of love, fuck and tenderness.
У передмові Володя Єрмоленко хвилюється, чи є ця книга нині вчасною, бо написана ще до повномасштабного вторгнення. Проте особисто мені зараз навіть простіше читати і міркувати про вічне, аніж кілька років тому. За час великої війни відсіялось чимало штучного, навіяного, стало значно більше чесності з собою і рефлексувати власні стани і почуття стало легше. Ще у 2022 році я майже не могла читати книжок, хіба про різні війни, бо адаптація до нової реальності ще тривала. Зараз вже можу - коли перестаєш перечікувати, починаєш жити. І читання про щось небуденне, тривке, про саму основу життя дуже підживлює. Любов і війна часто опиняються поруч, і не лише у гаслі Make love, not war :)
Дуже раджу до читання. Книга, що дарує насолоду :)
Кумедно, що моє знайомство з книгами філософа та письменника Володимира Єрмоленка почалося з еротики. Його художній роман "Ловець океану" збентежив мене і надихнув. Натхнення десь там в минулому житті й лишилося, але ота бентега непозбувно зі мною щодня.
Задовго до того, як переможна хода їбліту прийшла до українських книгарень і зламала об коліно хребти будь-яких маркетингових стратегій, я читав про вигадані переживання та пригоди Одіссея, задоволено корелюючи їх з власним чуттєвим досвідом.
Аж через вісім років я знову відкрив книгу Володимира Єрмоленка — його захопливі розповіді про кохання в Європі "Ерос і Психея". Відкрив аби пригадати, як докотився до такого життя — через терни, повз глибокі рови уздовж меж Пекла і високий паркан довкола Раю, нічого не пам'ятаючи, але згадавши все, що я знаю про гірко-солодкий калейдоскоп love, fuck і tenderness.
"Ерос і Психея" — це чарівна мандрівка тереном європейської культури, історія еволюційного поступу та революційних змін у сприйнятті самих себе, стосунків з іншими, еротики та її впливу на політику, це подорож крізь історію мистецтва — образотворчого, скульптури, музики, але найбільше — літератури. Вона розпочинається в тумані такого далекого минулого, коли світ подібний на молоде вино, в боги ще закохються у смертних...
Сьогодні, коли не лише описи профайлів у тіндері, але й фотографії шукачів еротичних пригод створюються за допомогою ШІ, зануритися у дослідження тяглості присутності кохання в культурі дуже приємно.
Я дуже люблю, коли прочитані книги примножують список для майбутнього читання. "Ерос і Психея" ніжно підштовхує мене перечитати "Коханець леді Чаттерлей" Девіда Лоуренса, "Вибіркові спорідненості" Йоганна Гете, "Венера в хутрі" Леопольда фон Захер-Мазоха, "Камінний господар" Лесі Українки та "Коханець" Марґеріт Дюрас, а книги "Володарка Понтиди" Юрія Косача та "Небезпечні зв'язки" Шодерло де Лакло — прочитати вперше.
Читати Єрмоленка не лише цікаво, читати його дуже смачно. Він ковзає хвилями європейської культури плавно і звабливо, а розповідає закохано і тому, мабуть, виникає відчуття, що це не просто теорія, що пан Володимир відчуває всю нестерпність Близького і неможливість Далекого на власній шкірі.
Одна з найкращих книжок цього року для мене (so far). Мало того, що через призму історії, культури і мистецтва ти дізнаєшся щось про самого себе, так ще й на вечірці з друзями можна видатися капець яким мудрим, якщо поділитися тейками з книжки. A win is a win!
Володимир Єрмоленко - один із найяскравіших інтелектуалів нашого часу, його можна слухати годинами і це завжди несамовито захоплююче. Ця книга є продовженням попередньої книги есеїв "Далекі близькі" і на мою думку, ще цікавіша, бо тут гармонійно поєднується література, мистецтво, музика, філософія та історія і понад усім цим витає тема кохання і пристрасті. Насолода для душі!
На початку квітня у мене стався нечитун, а після, під час відпустки я почала ковтати ці есеї просто "пачками". Так от, не робіть так) найкраще буде спокійне повільне ознайомлення з кожною темою, переглядом списку фільмів, прослуховуванням Культ Подкасту (дуже помічне, раджу) і поступовим зануренням у тему кохання та Еросу. Ця книга ніби слугує додатком (продовженням?) "Далеких Близьких", тож тепер і її доведеться перечитати, бо це було аж в 2017 🫣 Дуже цікавий матеріал для обговорення та роздумів, а також занурення в історичний контекст і знайомства з персоналіями
Це було довге вдумливе естетичне й філософське читання, яким хотілося смакувати, обдумувати, дивитися з нового для себе ракурсу на вже знайомі мистецькі твори.
Книга багато в чому літературознавча, бо Єрмоленко не просто аналізує якісь загальні тенденції чи описує творчість письменника чи митця в контексті певних загальних європейських течій, а й часто аналізує конкретний літературний твір, його героїв, їхню мотивацію і пояснює чому автор чи авторка писали так, а не інакше, і чому вони є "дітьми" своєї доби.
Надзвичайно цікаво було читати аналіз тих романів і творів, які читав сам, а до деяких статей ще повернуся, як перечитаю згадувані книги. Так у статті про Винниченка із задоволенням читала про Мефістофеля, а от про «Хочу» перечитаю, щойно прочитаю сам роман.
Дуже сподобалися матеріали про Ґете, Бронте, Байрона, Лесю Українку, Лоуренса, Винниченка, Косача і Дюрас. Тобто, майже все. Дуже не вистачало в статтях, де йдеться про художнє мистецтво, візуалізації, тому там телефон не випускався з рук, все хотілося гуглити.
Прекрасна книжка, щоб пізнати щось нове чи побачити по-новому вже знане у літературі і мистецтві загалом. А ще приємно бачити, як автор уміло вписав українські постаті в загальноєвропейський контекст і це теж той кут зору, який відкриває нас самих нам.
«Це, мабуть, одна з найпотужніших сил культури: давати нам змогу впізнавати (чи відкривати) власні емоції через когось іншого. І коли йдеться про кохання й інтимність, то культура часто є тим Третім, який дає нам змогу залишитися по-справжньому вдвох». Єрмоленко описує взаємопливи історії, культури, літератури та мистецтва через призму філософії. Починаючи від ренесансу автор веде нас через ключові твори літератури та мистецтва розділяючи мистецькі стилі на «мʼякі» та «тверді», ба більше, він наділяє цими рисами міста. «Рим колись теж був твердий: в античності - щодо мʼяких Афін; за епохи Ренесансу - щодо значно «мʼякших» Флоренції чи Венеції»
«Це, можливо, найцікавіше в роздивлянні картин давніх майстрів: дивитися на те, як дивляться персонажі одне на одного, на глядача чи повз глядача». Мені сподобалось, як автор зміщує акцент із суто естетичного сприйня��тя мистецтва на пізнавальний. Або коли він бере таке поняття як перспектива і додає в нього трошки філософії. «Перспектива означала, що відтепер людина дивитиметься на світ не очима Бога, а власними очима. Світ тепер відкривався для неї. Бароко ж цю перспективу радикально помножило. Світ не просто відкривається для моїх очей - він ставить для них виставу»
Якщо чесно, я купив цю книжку частково через естетичну обкладинку, частково через Культ подкаст і це був досить приємний досвід, який я уже мав із Жаданом – озвучувати прочитане голосом автора. Часто прочитання твору недостатньо для повного розуміння тексту, тому особливо цікаво було читати розділи про щось знайоме. «Емілі добре зрозуміла одну просту річ: ненависть і злоба - почуття, легші для наслідування, ніж кохання й доброта. На злобу й агресію люди здебільшого реагують злобою та агресією, а на любов і доброту вони часто реагують іронією и недовірою. Ненависть значно заразніша, ніж любов. Вона майже завжди взаємна, на відміну від кохання». Складно деконструювати «Буремний перевал» настільки, як це робить автор. Або порівняти ідею свободи в українській та російській літературі на основі творчості Марка Вовчка. «Бо свобода, яка відразу від себе відмовляється заради «чогось вищого», субʼєктність, яка відразу стирає себе, розчиняючись в якійсь більшій субʼєктності - це не «вища» свобода. Це навіть не свобода взагалі. Це інший вид рабства»
«Найсильніша емоція в підгляданні - це емоція переступання меж: коли ми чинимо те, чого нам не дозволяли. Мистецтво - література й кіно - дуже часто дає нам цю насолоду. Вони перетворюють нас на тих, хто підглядає, кого допустили до закритого від інших простору. І що непорушнішою стає інтимність, — то більше і глибше мистецтво дає нам змогу її уявляти.» Єрмоленко привідкриває покривало мистецтва і дозволяє нам підглянути, впізнати щось знайоме і/або дізнатися щось нове. Це заставляє нас відчувати себе належними до чогось більшого, чим багатьох і підкупають книжки або твори мистецтва.
«Не треба мати ілюзій: нас рідко коли чують як абстрактних «індивідів» - нас чують як голоси спільнот, епох, стилів думання, теорій; твій голос лишається порожнім, якщо не зачіпає корінцями спільного з кимось ґрунту». Справді, не варто обманювати себе, що ми важимо щось поза межами власного контексту, ніхто не почує так нашого мистецтва чи літератури окрім нас.
«Краще погано зробити те, чого хочеш саме ти, ніж добре зробити те, чого ти не хочеш, для чого ти не народжений. Упізнати в павутинні бажань, які тебе обплітають і увʼязнюють, саме ті бажання, що йдуть від самої твоєї сутності - може, це і є ключик, який відмикає потаємні двері наших життів?» Автор допоміг трохи інакше подивитись на Винниченка, можна сказати надихнув додати його в список до прочитання.
Це була чудова подорож культурою Європи. Цей текст вартує 5 зірок, але я не можу їх поставити, бо видавати таку книгу без жодної ілюстрації тих творів мистецтва, що тут згадувалися - то є злочин. Знімаю бал не з тексту, а з видавництва
Володимир Єрмоленко написав, що у Європі у 19 ст у Європі не було війн/революцій і тому забувши, що таке страждання і жорстокість європейці насолоджувалися творчістю Мазоха. Це показує наскільки автор некомпетентний. Він підтасовує факти, щоб його теорії працювали і може написати навіть такі абсурдні речі. У 19 ст я нарахувала 49 війн і революцій. Це і наполеонівській війни, кримські, шлезвізькі війни, Туреччина захоплювала Балкани, російсько-шведська, англо-шведська, австро-італійська війни, сербська, іспанська, польська, бельгійська... революції. Це не рахуючи війни у колоніях, де європейці помирали і страждали. Після такого важко серйозно сприймати написане автором. Дуже дивно, що кандидат філософських наук, викладач Києво-Могилянської академії може собі таке дозволити.
З одного боку було цікаво почитати про речі, які я знаю, з нової сторони, з новим способом гуртування. В основному це стосується історії мистецтва, воно частіше для мене про об'єкти, про архітектуру, живопис, літературні твори тощо. Про контекст історичний. Подивитись на ці речі, як мотивовані любов'ю тією чи іншою мірою, або похідними від неї - знаєте, як в офісі вперше за десять років сісти за інший стіл й раптово вхопити незнайому перспективу знайомого місця. За таке відкриття мені очей вдячна.
З іншого боку. З іншого - автор любить теорію далекого близького, писав вже про неї раніше. Ну і вбирає ті факти, що пасують меті есеїв. А іноді свідомо чи ні робить нелогічні висновки з фактів, що повинні якось підтвердити його думки. Не думаю, що весь спектр людський почуттів можна вписати виключно в далеке близьке та близьке далеке. Останні есеї звучали розлого, сповнено красивого протиставлення того-сього, але сенсу в них було як в словнику антонімів.
Цікавий факт для себе. Жоден роман сестер Бронте мені не сподобався, проте почитати їх біографію виявилось раптово захопливо, ніби життя майстерніше склало сюжет, ніж авторки.
Ерос - син Бідності і Багатства, нестачі і надлишку, тому він постійно літає між Близькими і Далеким. Книга починається з занурення в італійський і французький ренесанс, потім бароко (скільки ж я гуглила картин і скульптур і який це кайф!), потім переходить до суто літератури - від Ґете до сестер Бронте і Лесі Українки та Марка Вовчка. І всюди глибокі, але не зарозумілі роздуми, які дають нам ще більше поле для того, щоб читати, слухати і дивитись. Задоволення в чистому вигляді!
Ця книга є чудовою подорожжю літературою, від класичної до більш сучасної. На початку есе можуть здатись важкуватими, але далі поступово ви відкриваєте для себе чим було кохання для людини 17 століття, як воно еволюціонувало разом з епохою, яким заборонам піддавалось і як виривалось в дикому мазохізмі. Для мене найцікавішими були розділи про українську літературу і особистим відкриттям як так сталось що в уяві європейців Україна - це дикий незаселений степ. Рекомендую, але список літератури to read може різко вирости :)
Ця книжка, що не дотягнула чотири сторінки до загальноприйнятого обсягу товстунців, фактично читалося легко. Враження про неї можу скласти багатьма цитатами й особистісно-інтимно, оскільки це «не моя» література, бо я здебільшого таку концентрацію запам’ятовую погано і мучуся, що про таку літературу написати. Проте на клубі обговорювати було цікаво, навіть якщо не дочитали до обговорення.
Але щось спробую переказати; деякі цитати подати. Чогось нахапався — та й добре.
Зрозумів, що Ерос може бути всюди й у всілякому вигляді — фактично це систематизація будь-чого еротичного: Еретіно, Беріні, (дякую адміністраторці за зображення; книжці конче не вистачало ілюстрацій; але розумію: дорого) театр як демонстрація лицемірства і відсилка до відомої фрази Шекспіра; трансформація стосунків: від публічності до справи обох і тільки обох. Тощо. А Психея уособлює щось більш конкретне.
«Венера в хутрі», «Буремний перевал», Лесин Дон Жуан, «Коханець леді Чаттерлей», твори Винниченка, Юрій Косач — і ще багато творів згадуються в цьому нонфіку. Як і багато інших речей.
«За епохи бароко еротичне повернеться не як краса тіла, а як краса переживання. Не як краса зовнішня, а як краса внутрішня. Емоція, переживання, досвід — ось категорії божественного, значно більше, ніж форма і геометрія, натякатиме у своїх скульптурах Берніні чи у своїх картинах Караваджо. У картинах бароко, у його к’яроскуро, тіла виступають із темряви на світло; вони є рухом енергії, e-motio, від темряви до світла, від спантеличення до ясності, від самозамкненості до розкриття іншому».
«Часто говорять про те, що у святій Терезі Берніні зобразив релігійний екстаз як оргазм — але правдивим є й інше: він, можливо, зобразив оргазм як релігійний екстаз».
Мало пізнати Бога. Мало знати про нього. Потрібно його ще зустріти».
«Якщо Ренесанс любив вічне, то бароко любить змінне, — любить спостерігати за життям у момент його трансформацій, перетворення-на-інше».
«Кохання вже є неконтрольованою зброєю, що цілить навіть у богів; стихією, яку ніхто по-справжньому не може приборкати, навіть її володарі».
«Інколи добре, коли ти втрачаєш владу чи покровителя. Інколи добре, коли ти нічого нікому більше не винен».
Мабуть, це найпрекрасніше, що я коли небуть читала.
Цей нонфік заслуговує всіх похвал.
По-перше, його написав українець. А це в рази підвищує цінність цього твору для українців та викликає особливу гордість, що його написав наш земляк.
По-друге, наскрізна тема книги - кохання. Щось вічне і нескінченне, про що писали найталановитіші люди всіх епох. Почуття, яким просякнута кожна людина на землі, і без якого життя не є повноцінним.
По-третє, робота фундаментальна. Автор охопив величезний відрізок часу - від середньовіччя до ХХ століття. Розповів про кохання в міфах, живописі, літературі, філософії, релігійних текстах і навіть у політиці. Він дослідив, як змінювалося уявлення про кохання у різні епохи, як воно ставало то пристрастю, то гріхом, то ідеалом, то загрозою, то політичною грою чи способом маніпуляції, і як ці ідеї впливали на культуру і мислення.
По-четверте, в книзі майстерно переплітається мистецтво світове та українське. Не так складно, мабуть, знайти книгу, яка розкаже про зображення кохання всесвітньо відомими митцями епохи Ренесансу чи Просвітництва. Але щоб поруч з іменами Мікеланджело, Тіціана та сестер Бронте були імена Лесі Українки, Володимира Винниченка та Марка Вовчка - це щось нове, досі мало реальне. І тим не менш, ця реальність знайшла втілення в книзі Володимира Єрмоленка.
Мені, відверто, шкода, що книга закінчилась і я більше не зможу смакувати та насолоджуватись цим втіленням прекрасного в літературі.
Блискуче написано! Давно не читав/слухав нічого настільки інтелектуально насиченого, цікавого, естетичного та надихаючого.
Я слухав і одночасно слідкував очима в книжці. Так легше тримати ритм читання і одночасно насолоджуватися стилем автора
“Кохання ж бо ніколи не є тільки Близькістю і тільки Далекістю. Платонова Діотіма мала рацію: Ерос ніколи не є сином самої лиш Бідності (тобто нестачі) і самого Багатства (тобто надлишку). Кохання - єднання обох, переплетення обох. Воно - пошук Близькості крізь Далекість. Воно - подорож у Далеке, щоби знайти справжнє Близьке. Воно — мрія про Близькість Далекого. Воно - мужність прийняти Далекість Близького.”
Ця книга з тих, які я б не прочитала, а тому шанс був тільки в аудіо формату. Загалом місцями дуже захопливі роздуми, екскурс не лише в літературу, але й історію, культуру різних віків та країн. Мені, щоправда, забракло аргументації щодо вибору авторів, літератур, країн і тому видалось непросто скласти все це в голові в якусь логічну послідовність. Хоча яка логічна послідовність в світі нестримного еросу? :)
Якщо коротко, то ця книга про концепт і образ еротичного в європейській культурі від античності до 20 століття, з великим фокусом на літературу, але і з частинами про інші сфери культури.
Володимир Єрмоленко для мене яскравий приклад публічного інтелектуала. Він здатний помістити літературний твір, філософську ідею, чи стиль у живописі у ширший соціокультурний контекст. І розповісти про цей контекст захопливо, без зайвого академізму. В “Еросі та Психеї” він часто вказує на переплетення образів і концептів “еротичних” та “інтимних” з їх суспільно-політичним значенням. Єрмоленко виводить з цих переплетень соціокультурного ставлення до сексу, кохання і стосунків поняття “ерополітика”. Що це означає? Читайте книгу!
Особливо приємно, що в цій книзі українська культура трактується як невід’ємна частина ширшого європейського культурного простору. Тут можна прочитати про Мазепу Байрона і про Мазепу Гюґо, про Дон Жуана в його іспанській генезі й французькій інтерпретації-експропріації, а потім –– і Дон Жуана Лесі Українки. Часто про українську літературу пишуть як якусь річ у собі (особливо шкільні підручники), відірвану від решти світу, що абсолютно неправда і особливо неправда для періоду так званого “довгого дев’ятнадцятого століття”.
Дуже зацікавив розділ про Захер-Мазоха і його використання українських сюжетів, сетингу і “екзотичної естетики” у своїй химерно-макабричній творчості.
Інколи я поспішала з читанням, намагаючись встигнути освоїти чергову главу до зустрічі філософського клубу. Та я знаю напевно: ця книга ще не раз опиниться в моїх руках — як провідник у культуру, мистецтво і філософію.
Це перша книга, з якої я не втомлювалась виписувати цитати — такі близькі, такі точні. Я обводила назви міст, що неодмінно мають стати моїм особистим маршрутом Італією.
До цієї книги я не читала Єрмоленка, але тепер точно хочу прочитати всі його тексти. Бо він пише так тонко, соковито, естетично. Його метафори, алегорії та порівняння — як мед на вустах коханого, як перші весняні квіти після довгої зими 🤍
Книга для мене виявилася непростою, але дуже цікавою. Через науковий стиль і велику кількість нової інформації для мене, доводилось часто зупинятись, шукати інформацію, шматки перечитувати по декілька разів та обдумувати. Думаю, краще читати неспішно по есею, доповнюючи це подкастами, фільмами чи книжками, які рекомендує автор. Попри складність, книга сподобалась, і деякі есеї точно захочеться перечитати вже після знайомства із згаданими авторами та рекомендованими матеріалами.
Це збірка есеїв зі списком рекомендованої літератури та фільмів для подальшого ознайомлення, поданих після кожного розділу. У книзі автор оглядає європейську культуру в контексті зображення кохання й еросу в творах знакових митців від епохи Ренесансу до наших днів.
🔸Крізь усе це сплетіння сюжетів, імен, творів, видів мистецтва, проступає та сама тема - тема кохання як напруги між Близьким та Далеким. Автори, до яких я звертаюся, шукали індивідуальних відповідей на питання про те, як у цій напрузі зберегти рівновагу🔸
Автор веде нас Ренесансом, що був епохою пошуку гармонії, археології, екскавації, апсайклінгу, і зображував кохання в термінах релігії. За ним було бароко - релігія в термінах кохання, грандіозність і велич, епоха зміни, перетворення і метаморфоз. Далі нам показують аскетичний і раціональний класицизм, сенсуалізм і сентименталізм рококо, і так крізь ці та інші епохи ми доходимо до сьогодення з культом соціальної дистанції.
Автор розглядає багато імен, що залишили свій слід в історії культури. Тут антиканон і геній Ґете, гедонізм і атмосфера деструкції Бронте, потойбічний романтизм Байрона, ерополітика femme fatale Мазоха, традиція європейської драми та творчість як самодеструкція Лесі Українки, філософія рівноваги та контрабанда людяності Винниченка, а також інші, не менш важливі промені епох.
🔸Еротика - це також мистецтво відкривати, приховуючи, і приховувати, відкриваючи🔸
Завдяки авторовим "Що почитати" я знайшла собі кілька нових бажанок, та більше до цього причетні самі есеї: кілька імен для мене були нові, а деяких письменників я відкрила з іншого боку. Раджу прочитати "Ерос і Психею" усім, хто бажає більш детально ознайомитися з темою кохання у літературі та мистецтві, навіть якщо ви добре розбираєтесь у темі, автор пише легко й цікаво, це гарний варіант приємно провести кілька вечорів 😌
Думка, яка була зі мною від першої й до останньої сторінки цієї книги: «Боже, як я його кохаю».
«Ерос і Психея» стала для мене пропрацюванням почуттів та травм, які були та є зі мною від дня, коли я познайомилася зі своїм чоловіком. Від дня, коли я в нього закохалася.
Есеї, які пише Володимир Єрмоленко, завжди чіткі та влучні. Вони поєднують в собі художню легкість та наукову правдивість. І, звісно ж, фах автора накладає свій відбиток на текст: він глибоко філософський. Це нескінченна кількість роздумів. Це читання, яке вимагає думок у відповідь. Єрмоленко, вступаючи в діалог з авторами минулого, очікує від нас полеміку в теперішньому.
Структура нагадує наукову роботу: - пролог-вступ, який розпалює серце та налаштовує душу до сприйняття поглядів закордонних та українських авторів на людські стосунки; - хронологічно послідовні розділи, в яких автор роздумує про життя та твори авторів, які його захопили; - епілог-висновок, лаконічний та чуттєвий.
Короче, 10/10, всі лаври найкращого есеїста цього року — Володимиру Єрмоленко!)
Дуже хороша книга! Я в житті мало читала есеїстики, і на мій невибагливий смак пан Єрмоленко грається словами з розумом, любов'ю і насолодою. Окрім відкриттів про давніші епохи європейської культури, я також дізналась про і записала собі в to-read декілька романів, що мають стати "моїми" (якщо довіряти описам автора). Мені лише не сподобались повтори фактів в есеях - було враження наче наче автор не міг вирішити, де ж залишити цей чи той параграф, врешті-решт забувся видалити, а коректори не побачили.
Найцікавішими для мене були українські глави, де розповідається про тісний звʼязок з європейською культурою, двобічний вплив наших культур. Усвідомлюю, що в школі нам викладали колонізовану версію української літератури, яка була залежна від російської спадщини, яка не існувала самостійно. Адже Ярмоленко розповідає тут про українську літературу як про складову європейської, що йде в ногу з часом.
- дуже цікаво прочитати «Хочу» Винниченка, заново відкрити Марко Вовчок та Лесю Українку
Антична концепція Ероса, бога любові, відображає ідею наближення до божественного: як син Бідності (нестачі) та Багатства (надлишку), він сам стає жертвою власної стріли. У християнській традиції, навпаки, Бог далекий, і вже не людина прагне до нього, а Він сам приходить до людей.
Відродження еротизує божественне, повертаючи тілесність у сферу сакрального. У цей період формується різне ставлення до тілесної любові: для Бембо вона є шляхом до вищої, божественної любові, тоді як Аретіно розмежовує тілесне і духовне, залишаючи їх окремими сферами. Епохи коливаються між тілесним і безтілесним світосприйняттям. Бароко спрямовує погляд угору, вибудовуючи вертикальну перспективу, де світло стає символом божественного осяяння. Саме мистецтво відображає світовідчуття епохи, її філософський погляд на реальність. Романтизм перетворює кохання на страждання, на прагнення до далекого й недосяжного. Воно існує на межі, спонукаючи до її подолання. Закохані спілкуються натяками і жестами, розчиняючись у грі невисловленого.
Автор вписав свою працю в загальноєвропейський контекст, намагаючись осмислити ідеї різних епох. Однак формат книги, що нагадує цикл лекцій, інколи створює відчуття фрагментарності, а повтори фактів в есеях можуть видаватися зайвими. Читання вимагало постійного звернення до додаткових джерел, що зробило процес менш комфортним – тримати телефон під час читання було не надто зручно. Водночас книга залишається цікавою для інтелектуалів, які шукають глибший аналіз теми.
*** Воля в українській мові означає три речі одночасно: по-перше, свободу; по-друге, бажання й жадання чогось; по-третє, здатність власноруч поставити барʼєр і свободі, й бажанням. Так у нашій мові - можливо, чи не в єдиній - бореться воля проти себе самої.
***
Нині ми дедалі менше памʼятаємо і щораз більше споді-ваємося; ми чимраз менше живемо традиціями і ритуалами і чимдалі більше - планами і «проєктами». Головне джерело нещастя для людини XIX століття - руйнування традиції; для людини ХХІ століття - несправджене сподівання.
Ми частіше розчаровуємося саме через надмірне сподівання. Надія була розкішню для XIX століття; її місце завжди посідала покора. Ми живемо не в суспільстві памʼяті вшанування, - а в суспільстві надії та очікування, де ці самі надія й очікування стали індустрією, предметом ви-робництва. Ми щодня чекаємо на щось нове і втрачаємо до нього інтерес, щойно воно сталося.
***
Tenerezza була тим, що задавало ритм цій епосі - і водночас тим, що було для неї найскладнішою суперечністю: показати мʼякість через твердість; безтілесне через тілесне; божественне через еротичне. Показати напругу між екстре-мами, єдність протилежностей, coincidentia oppositorum.
*** Світ фантазії - один з джерел народження культури. Вона запрошувала завжди хотіти більшого. ***
життя - це бажання помирає той хто нічого не бажає жити означає хотіти
До цієї книжки єдина претензія: де тканинна закладка і олівець в комплекті? От, що не очевидно про Єрмоленка, це те – що він дуже доступно, блін, навіть цікаво, пише як на практикуючого філософа. Бо коли ти слухаєш його подкаст, де він із своїм татом говорять про Канта, то хочеться піти випити чотири чарочки коньяка, щоб вийти на їх рівень. Трохи легше, коли він з Кебуладзе спілкується чи із своєю жінкою, Тетяною Огарковою, але легше в плані, що не чотири чарки треба, а тільки одну-дві.
Так, от його книги, набагато зрозуміліші, от прям відчувається, що в людини було більше часу і літературний критик, щоб подумати трохи сильніше і викинути все зайве. Наприклад, його “Ловець океану”, – вільний переказ гомерової Одісеї, – мене прям змусив вперше прочитати першоджерело і мене неймовірно заперло. “Ловець океану” навіть якийсь емоційно-привабливіший. Знаєте, така тепла, емоційна переповідка класичного сюжету із дотриманням лінії, але з постійними вкрапленнями інтерпретацій інших філософських концепцій. Такий собі український Ірвінг Ялом, але непомітно глибший.
Зовнішній вигляд і назва книги абсолютно оманливі. Книга не про філософію. Книга про історію мистецтва на прикладі і навколо сюжету міту про Ероса і Психею. Тобто сам міт не проговорюється на прикладі кожної мистецької доби, але кожна мистецька доба з її ключовими постатями розглядається крізь скельця і перспективу цього міту. При чому ця історія про історію мистецтва і літератури так добре і талановито розказана, що її можна брати за основу шкільного або університетського курсу. Вона настільки добре розказана, що хочеться поїхати в Европу спеціально, щоб на власні очі побачити те про, що розповідається. Вона настільки добре розказана, що тебе беруть сумніви щодо філософської спеціалізації Єрмоленка. Їх що, на тих філософських факультетах, змушують читати всі ці твори? Як він робить це наст��льки цікаво і захопливо? Ну, чому я, – простий айтішнєг, – замість того, щоб на вихідних читати якийсь науково-фантастичний детектив, безвідривно залип в історію мистецтва, в інтерпретації українського філософа, який розповідає її крізь шкельця міту про Ероса? Оскільки сам я в нормі (є довідка), то існує тільки одне пояснення – Єрмолено знову вдалося написати цікаво про занудне. Оплески в студію і підпишіться врешті на його подкасти.
Книгу взялася читати за відгуком Емми Антонюк в одному з інтерв'ю, з думками, о це щось про кохання, мені воно треба.
Це виявилося складнувато для мого сприйняття, і десь до половини книги я читала повільно. Зупинялася, переходила на інші книжки, потім продовжувала, загалом це таке поступове читання. А після половини книги вже покотилася ніби з гірочки, піймала цей авторський вайб, перестала лякатися кількості невідомих мені прізвищ у книзі, і почала насолоджуватися.
Книга однозначно вартує увагу та потраченого часу, тут є про що замислитися, відкласти, подумати, просто незвично, що сюжет розвивається так повільно, від есея до есея, від доби до доби.
"Наші емоції не такі сильні, як були колись. Із диких звірів вони перетворилися на домашніх тварин. Із розлючених хижаків - на м'яких улюбленців, з якими увечері ми мирно засинаємо."
Найбільше мені сподобався розділ про Бронте, і хотілося б більше про них прочитати. "Емілі добре зрозуміла одну просту річ: ненависть і злоба - почуття, легші для наслідування, ніж кохання й доброта. На злобу й агресію люди здебільшого реагують на злобу й агресію, а на любов і доброту вони часто реагують іронією і недовірою. Ненависть значно заразніша, ніж любов. Вона майже завжди взаємна, на відміну від кохання." "Кохання - це близькість, яка знімає всі табу, навіть табу на насильство та жорстокість. Бо часом ні з ким ми не буваємо такими жорстокими і безжальними, як із коханими."
Читала із захопленням від першої до останньої сторінки. Часами було трохи складно через велику кількість нових імен. Проте все одно дуже цікаво.
Ця книга про те, як митці (художники, музиканти, письменники) відносилися до теми кохання і еротики на протязі всієї історії і як це відображалося у їхніх творах. Автор веде нас від епохи до епохи, показуючи історичний контекст, релігійний, культурні явища, погляд на стосунки, звичаї та традиції.
У книзі багато фактів, але також багато роздумів та філософії.
Дуже сподобалося, що в книзі розглядаються не тільки західноєвропейські митці, але й українські. Причому українське мистецтво подається як невідʼєна частина європейського.
Відкрила для себе багато нових імен (зокрема деякі українські), окреслила новий список того, що тепер хочу прочитати і дослідити глибше.
Окреме задоволення це оповідь і мова. Написано так захопливо, що часами було важко відірватися.
Шикарка книжка, я насолодилась. Особливо першою десь третиною. Чому саме першою третиною? Там автор менше концентрується саме на аналізі текстів, проте аналізує цілу епоху. Я б навіть назвала це не аналізом (бо аналіз надає головну роль мозку, обдумуванню), а відчуванням. Надзвичайно влучно підібрані слова щоб описати чим було кохання; так, що вдається це відчути. Так, що хочеться сказати: так, так, саме так відчувається кохання.
Щобільше ми наближаємось до сучасності, тим "вловимість" того, чим є кохання в різні епохи, зменшується (на мою суб'єктивну думку).
Дуже сподобався формат "Читати- Слухати- Дивитись", занотувала собі багато на майбутнє.
Хочеться ще прочитати "Далекі близькі".
Мені дуже подобається оцей тренд, говорити про філософію, культуру, історію в такій близькій та цікавій формі. Книжка дуже надихає на поглиблення дотичних тем, на те, щоб копати далі.
Я закохана в те, що роблять Володимир Єрмоленко та Тетяна Огаркова, обожнюю їх подкаст і їх як сім'ю.
Я отримала колосальне задоволення, багаж нових знань, і свіжий список до прочитання, бо кожен розділ настільки глибоко розбирав твори, що не можливо втриматися від потреби негайно прочитати першоджерело.
Зібрання філософсько-аналітичних есеїв про літературу (і трошки про мистецтво загалом) про кохання в різні часові проміжки і на фоні змін у суспільстві (можливо і загострених мистецтвом). Це як заглянути за куліси створення літературного твору, покопатися у головах і життях письменників. Автор зміг вловити сутність часу через почуття, кохання, секс і стосунки у певну епоху. Він передав це одночасно і логікою, і емоцією.
Книжка - інтелектуальна, емоційна і філософська мішленовська вечеря для мозку. Щиро рекомендую.