Ритуал і тіло. Структурно семантичний аналіз українських обрядів родинного циклу

by Марія Маєрчик

Монографію знаної етнологині, спеціялістки з культурної та соціоантропології, дослідниці історії культури, ґендерної та квір-проблематики Марії Маєрчик присвячено семіотиці тілесности в українській обрядовій традиції – символіці та функціям руху, органів (очей, вух, рота, ніг, рук), статі, ритуальної андрогінії, одяговим (недоодягнуте/понадодягнуте, кокономорфне/розібране), кулінарним (сире/приготоване) та іншим кодам, використовуваним задля метафоризації тіла в ритуал

Genres: Anthropology

325 pages, Paperback

First published August 16, 2011

Reviews

[Oleg Gerdy]

Вельми цікава штука.
Піч - лоно жінки і тунель у потойбіччя.
Мідяки покійникам на очі - аби не бачили і не рухалися. І покійник - насправді покійник, лише як вже закопають, а до - мрець, може ще чути.
Змій, дракон - дух предків.
Є у вільному доступі електронна версія:
http://chtyvo.org.ua/authors/Mayerchy...

Ще цікавий фрагмент, схожий на Алісу в Дивокраї (зміна розміру, малі двері в сад):

"Іншою опозицією, вздовж якої вибудовується протиставлення тутешнього і потойбічного, є розмір тіла: велике (несподівано побільшене) – мале (несподівано дрібненьке). Як знаємо, однією з мотивацій, чому по смерті слід ізв’язати руки й ноги,
є збереження розмірів тіла, аби його «не рознесло» і щоби
воно «помістилося в труну», тобто за тілом зауважена здатність критично збільшуватися в розмірі. Зате в іншому світі
воно здатне проникнути в найвужчі шпаринки і пройти
крізь найменші отвори. Ці властивості в потойбіччі тіла прямо пов’язано з наявністю чи відсутністю одягу:

Як тільки замерла, прийшов до неї старенький дід і каже:
«Роздягайся зі свити». Вона скинула, дід допоміг і каже:
«Іди за мною», вона й пішла. От він її веде якимись горами,
кручами і привів до стіни, а в ній маленьке віконечко – дід
і шмигнув у віконечко і кличе її «йди сюди» та такісенькою
мовою благає, як оце й ми та діди наші. А вона стала й гукає до нього: «Куди ж я полізу, туди навіть мій кулак не влізе». А дід стоїть на свойому. Вона тілько до того віконечка –
та й на тім боці зупинилася, а там садок та багато шляхів від
цього віконечка. Повів дід її по одному шляху й довів до
якогось роздоріжжа, а посеред того роздоріжжа глибока
яма й поперекладовано ріденько тоненькими паличками й
не зогляділась як дід зупинився по тому боці й каже:
«Переходь до мене». Дивиться вона, що й нема кудою обійти ту яму й не перескочить, а по паличках й не перейде..."

[Вікторія Слінявчук]

Маерчик рассматривает обряды семейного цикла (связанные с рождением и крестинами, свадьбой, родами, смертью) в совокупности как "ритуалы перехода", ищет между ними параллели и противопоставления. Она рассматривает переход лиминальных (от латинского līmen — порог) персонажей - новорожденного, новобрачных, роженицы/родильницы или умершего - как утрату, а затем обретение телесной функциональности, получение нового "тела". Концепция обрядов перехода впервые появилась у Арнольда ван Геннепа, но Маерчик ее несколько модифицирует.
Мария Маерчик в основном использует украинский этнографический материал, но иногда для сравнения обращается и к другим культурам, славянским и не только. Она говорит, что многие выводы будут так же актуальны и для других славянских культур.
Что интересно, в ритуалах, особенно семейного цикла, и объектами, и субъектами чаще выступают женщины.
"Ритуал является максимально стабильной, маловариативной, высокосакрализированной формой культуры, которая находится в женском (F-гендерном) подчинении; а более лабильные, вариативные, спонтанные, ситуативные нарративные жанры (сказки, анекдоты, бывальщины) находятся в М-гендерном подчинении."
Пока читала, вспомнила многие примеры проявления тех или иных традиций в современной жизни, даже в городской.
Например, по-прежнему приданое к свадьбе и одежду "на смерть" готовят заранее, а одежки для младенцев не покупают, пока ребенок не родился.
Или вот обычай хоронить незамужних девушек в свадебном платье - встречается до сих пор.
О многих вещах я даже и не задумывалась, насколько древние у них истоки.
Например, почему тело в гробу накрывают чем-то вроде тюля? Оказывается, это очень давнее представление о том, что одежда и покрывало умершего должны быть из легкой, тонкой ткани - так душе легче путешествовать в мире мертвых.
Или как мне когда-то в детстве говорили, что нельзя ходить в одном ботинке (сапоге, тапке), а то мама умрет. Откуда такое суеверие взялось?.. Оказывается, распарованная обувь тоже встречается как элемент ритуалов перехода.
Зачем мертвецам складывают руки на груди и челюсть подвязывают (до сих пор) - Маерчик тоже объясняет. Оказывается, раньше еще и ноги связывали, но такого я, правда, не видала.
Вот еще чего не знала - что присутствие и своеобразная помощь мужа при родах встречается и в украинской культуре. Маерчик приводит такой пример:
"В некоторых вариантах муж даже принимает участие в родах: женщина, рожая, сидит у мужа на коленях, или муж поит жену водой из своего рта, жена переступает через мужа, или муж расстегивает рубашку и пояс на штанах, водит жену вокруг стола и даже стонет, имитируя родовые боли и так далее."
Так что, можно сказать, никакое это не новшество - древняя народная традиция! :)

Книга написана местами немного суховато, но в целом вполне доступно.

[verbava]

«ритуал і тіло» марії маєрчик — дослідження тілесності в українських обрядах переходу, від якого часом смішно, часом сумно, а місцями страшно. я читала ці етнографічні нотатки і сподівалася, що бодай де-не-де респонденти дослідникам просто понабріхували — або що ті самі навигадували шок-контенту для більшого успіху публікацій. тобто й так зрозуміло, що за можливості варто не народжуватися жінкою (чи взагалі) в традиційних суспільствах, але воно все одно примудряється бути гнітюче.

маєрчик пише про три основні лімінальні стани: народження, перехідне не тільки для нової людинки, а й для породіллі, шлюб і смерть. у смерті об’єкт ритуалу набуває нової сили і здатності сильно напсотити, тому й обряди довкола нього підкреслено шанобливі; а що я не дослідниця й не мушу бути неупередженою чи там джерельно обґрунтованою, то для себе таку повагу пояснюю ще тим, що мертвому тілові байдуже, чи з нього знущаються, тож це приглушує потенційну сатисфакцію від процесу. народження і шлюб тим часом оточені багатоповерховими ритуальними приниженнями, мета яких наче полягає в тому, щоб пояснити (нагадати), що в цьому житті тобі медом не намазано. аж буквально: маєрчик згадує про звичай вливати дитині до рота «повну ложку помиїв, аби вона не була перебірливою в їжі». і якось так дивовижно виходить, що найбільше принизливих обрядів призначено жінкам. не в дитинстві, звісно, бо до певного віку дитя — це просто дитя, таке собі воно, що бігає без штанців по хаті; але щойно доходить до шлюбних справ, бути жінкою означає мати клопоти.

ритуальні приниження стосуються не тільки сексу (хоча про секс їх трохи є), вони загалом про побут. хіт-парад того, чого я найближчим часом не забуду:
• «виколювання очей» нареченій, у процесі якого свекор тицяє в молоду жердиною, знімаючи з неї фату; щоб ніхто точно не пропустив фалічної символіки, із цим обрядом пов’язані лайливі приспівки;
• «перша робота», коли вранці після шлюбу молода має підмести (а її чоловік і гості розкидають сміття, щоб починала заново), принести води (а свекруха кидає в цеберко жменю сміття, щоб ішла по нову) абощо;
• «вчіння молодої», коли після шлюбу молодиці збираються вчити новеньку, як робити хатні справи, а вона має вдавати, що нічого не вміє (ну гаразд, тут усе залежить від молодиць — цей обряд може перетворитися на веселе дуркування, якщо жінки в компанії нормальні);
• харчові кпини під час весілля; узагалі-то ритуальне весільне голодування стосувалося як чоловіка, так і жінки, але знущання з цього приводу в етнографічних нотатках чомусь стосуються саме нареченої: перед нею ставлять чи сирого гарбуза, чи січку (цим ми кого зазвичай годуємо? правильно, свиней), чи сніг, чи пироги з паперу, приспівуючи, що вона «їсть солому, запиває смолою»;
• віддавання породіллі, якій не можна сідати за стіл із гістьми, «зі столу й підлоги крихт, що залишилися після гостини» — та й загалом ви що, не знали, що породілля не має душі?

окрім цікавих страшних, звичаї бували ще й просто цікаві: наприклад, заборона молодій дивитися на піч (бо в хаті хтось помре), заборона зарученим ходити до церкви, зв’язування ніг мерцям і дзеркальне до нього «розрізання пут» дітям, які щойно починають ходити (тут обходилося без гострих предметів, це просто назва така), ходіння повитухи в одному черевикові чи народні абортивні засоби штибу «щоб позбутися вагітності, спали свою сорочку або її клаптик, на який потрапило чоловіче сім’я». і чи помічали ви, скажімо, у класичній літературі, що сватання, заручини й весілля — це обряди вечірні, іноді навіть пізньонічні? одне слово, книжка не просто захоплива (як бувають захопливими сцени катастроф у фільмах), а й потенційно корисна, і її дуже варто прочитати, якщо у вас міцні нерви. послуговуватися текстом, утім, треба обережно, бо маєрчик насамперед цікавиться структурою обрядів і не сортує їх за регіонами й періодами, тож зафіксувати щось у часі вдається хіба за окремими маркерами (наприклад, у книжці є нотатка з одещини хх століття про неодмінність капронових колготок під час вінчання). це трохи дезорієнтує, а з другого боку, вселяє надію, що особливо стрьомні звичаї були вузьколокальними чи бодай нетривкими.

[Iryna]

Беручись за цю книгу, треба пам'ятати, що це наукова праця, а не науково-популярна книга. І в цьому її як плюс, так і найбільший недолік для пересічного читача.
Це дуже цікава книга, вона розкриває наше минуле з таких сторін, з яких переважна більшість з нас навіть уявити не могла. Догляд за дітьми, прощання з померлими, одруження — це дуже важливі процеси для наших предків, це все були надзвичайно важливі етапи життя наших предків, і книга описує ритуали й обряди, притаманні всім цим перехідним етапам. Дуже цікаво було про них дізнатися, дуже цікаво було провести паралелі з сучасністю.
Але, оскільки це праця радше наукова, авторка не буде читачу нічого пояснювати, розжовувати, спрощувати чи розбирати — це вже все, читаче, на тобі.
Книгу я прочитала з захватом і дуже хочу ще більше таких книг з антропології, етнографії, тієї історії, що нам невідома і навколо якої крутиться дуже багато міфів і помилкових думок. Але, знову ж таки, багато речей у цій роботі залишились без пояснення — статус жінки в українській сім'ї неочевидний, бо наче жінка і відповідальна за обряди й ритуали, а з іншого боку саме жінка отримує найбільше кпинів під час цих процесів.
У самій книзі описані парадоксальні речі, типу: вагітна не мала працювати, але наче ж «по 10 дітей в полі рожали!!!!».
Походження більшості обрядів і ритуалів не розкрите.
Дуже багато наукової термінології.
Але, повторюсь, книга вартісна, і її читати треба, як і інші книги такого штибу.

До неї в комплект чудово підійде Тіло, секс, шлюб. Історія інтимних стосунків в українських традиціях

[Світлана Волкова]

Як для фешн дизайнерки для мене вагомою тезою цієї роботи була та, що означує одяг як субститут тіла в традиційній культурі. Всі подальші розкопки в цій темі маю за неоціненний ґрунт для свого артизму та досліджень.