Ритуал і тіло. Структурно семантичний аналіз українських обрядів родинного циклу

by Марія Маєрчик

Монографію знаної етнологині, спеціялістки з культурної та соціоантропології, дослідниці історії культури, ґендерної та квір-проблематики Марії Маєрчик присвячено семіотиці тілесности в українській обрядовій традиції – символіці та функціям руху, органів (очей, вух, рота, ніг, рук), статі, ритуальної андрогінії, одяговим (недоодягнуте/понадодягнуте, кокономорфне/розібране), кулінарним (сире/приготоване) та іншим кодам, використовуваним задля метафоризації тіла в ритуал

Genres: Anthropology

325 pages, Paperback

First published August 16, 2011

Reviews

[Oleg Gerdy · Rating 5 out of 5]

Вельми цікава штука.
Піч - лоно жінки і тунель у потойбіччя.
Мідяки покійникам на очі - аби не бачили і не рухалися. І покійник - насправді покійник, лише як вже закопають, а до - мрець, може ще чути.
Змій, дракон - дух предків.
Є у вільному доступі електронна версія:
http://chtyvo.org.ua/authors/Mayerchy...

Ще цікавий фрагмент, схожий на Алісу в Дивокраї (зміна розміру, малі двері в сад):

"Іншою опозицією, вздовж якої вибудовується протиставлення тутешнього і потойбічного, є розмір тіла: велике (несподівано побільшене) – мале (несподівано дрібненьке). Як знаємо, однією з мотивацій, чому по смерті слід ізв’язати руки й ноги,
є збереження розмірів тіла, аби його «не рознесло» і щоби
воно «помістилося в труну», тобто за тілом зауважена здатність критично збільшуватися в розмірі. Зате в іншому світі
воно здатне проникнути в найвужчі шпаринки і пройти
крізь найменші отвори. Ці властивості в потойбіччі тіла прямо пов’язано з наявністю чи відсутністю одягу:

Як тільки замерла, прийшов до неї старенький дід і каже:
«Роздягайся зі свити». Вона скинула, дід допоміг і каже:
«Іди за мною», вона й пішла. От він її веде якимись горами,
кручами і привів до стіни, а в ній маленьке віконечко – дід
і шмигнув у віконечко і кличе її «йди сюди» та такісенькою
мовою благає, як оце й ми та діди наші. А вона стала й гукає до нього: «Куди ж я полізу, туди навіть мій кулак не влізе». А дід стоїть на свойому. Вона тілько до того віконечка –
та й на тім боці зупинилася, а там садок та багато шляхів від
цього віконечка. Повів дід її по одному шляху й довів до
якогось роздоріжжа, а посеред того роздоріжжа глибока
яма й поперекладовано ріденько тоненькими паличками й
не зогляділась як дід зупинився по тому боці й каже:
«Переходь до мене». Дивиться вона, що й нема кудою обійти ту яму й не перескочить, а по паличках й не перейде..."

[Вікторія Слінявчук · Rating 5 out of 5]

Маерчик рассматривает обряды семейного цикла (связанные с рождением и крестинами, свадьбой, родами, смертью) в совокупности как "ритуалы перехода", ищет между ними параллели и противопоставления. Она рассматривает переход лиминальных (от латинского līmen — порог) персонажей - новорожденного, новобрачных, роженицы/родильницы или умершего - как утрату, а затем обретение телесной функциональности, получение нового "тела". Концепция обрядов перехода впервые появилась у Арнольда ван Геннепа, но Маерчик ее несколько модифицирует.
Мария Маерчик в основном использует украинский этнографический материал, но иногда для сравнения обращается и к другим культурам, славянским и не только. Она говорит, что многие выводы будут так же актуальны и для других славянских культур.
Что интересно, в ритуалах, особенно семейного цикла, и объектами, и субъектами чаще выступают женщины.
"Ритуал является максимально стабильной, маловариативной, высокосакрализированной формой культуры, которая находится в женском (F-гендерном) подчинении; а более лабильные, вариативные, спонтанные, ситуативные нарративные жанры (сказки, анекдоты, бывальщины) находятся в М-гендерном подчинении."
Пока читала, вспомнила многие примеры проявления тех или иных традиций в современной жизни, даже в городской.
Например, по-прежнему приданое к свадьбе и одежду "на смерть" готовят заранее, а одежки для младенцев не покупают, пока ребенок не родился.
Или вот обычай хоронить незамужних девушек в свадебном платье - встречается до сих пор.
О многих вещах я даже и не задумывалась, насколько древние у них истоки.
Например, почему тело в гробу накрывают чем-то вроде тюля? Оказывается, это очень давнее представление о том, что одежда и покрывало умершего должны быть из легкой, тонкой ткани - так душе легче путешествовать в мире мертвых.
Или как мне когда-то в детстве говорили, что нельзя ходить в одном ботинке (сапоге, тапке), а то мама умрет. Откуда такое суеверие взялось?.. Оказывается, распарованная обувь тоже встречается как элемент ритуалов перехода.
Зачем мертвецам складывают руки на груди и челюсть подвязывают (до сих пор) - Маерчик тоже объясняет. Оказывается, раньше еще и ноги связывали, но такого я, правда, не видала.
Вот еще чего не знала - что присутствие и своеобразная помощь мужа при родах встречается и в украинской культуре. Маерчик приводит такой пример:
"В некоторых вариантах муж даже принимает участие в родах: женщина, рожая, сидит у мужа на коленях, или муж поит жену водой из своего рта, жена переступает через мужа, или муж расстегивает рубашку и пояс на штанах, водит жену вокруг стола и даже стонет, имитируя родовые боли и так далее."
Так что, можно сказать, никакое это не новшество - древняя народная традиция! :)

Книга написана местами немного суховато, но в целом вполне доступно.

[Світлана Волкова · Rating 5 out of 5]

Як для фешн дизайнерки для мене вагомою тезою цієї роботи була та, що означує одяг як субститут тіла в традиційній культурі. Всі подальші розкопки в цій темі маю за неоціненний ґрунт для свого артизму та досліджень.