«Клітка для неба», «Глобус України», «Кенгуру завбільшки з цвіркуна»… Назви повістей, що увійшли до нової збірки Василя Слапчука, химерніші одна за одну. А можливо, і за самі тексти, які в більшості своїй — земні, навіть приземлені. Укорінені у все таке звичне, буденне, а вся філософія в них — то лише «крихти у бороді Конфуція». Мудра іронічна усмішка крізь примружені очі.
А крім того — щемке кохання, давнє, напівзабути, теплі спогади про незатишне дитинство, польоти на пегасі, пошуки своїх витоків із заступом у руках, і знову кохання, яке й поєднує все перераховане в нерозривну єдність.
" - знаєш про що риби мовчать? (...)літають тільки червоні риби чи сині теж літають? (...) - я взагалі не чув, щоб риби літали(...) - літають... коли густий дощ, тоді літають - хіба що коли дощ дуже густий... - усі риби дуже серйозні, але слухати їх страшенно смішно. бо коли вони шепочуть то лоскочуть губами вухо. одна дуже стара риба розказала мені величезну таємницю... - і що ж вона тобі сказала? - вона сказала: т-с-с-с! - дівчинка притулила до уст пальчика."
Весела книзя. Неоднозначно весела ) Три повісті, кожна наступна позитивніша за попередню. Не без смислу, а дуже навіть із підтекстами. Жартів на квадратну сторінку («що б тебе за дурна звичка все корками від шампанського міряти?!» — «а що мені, весь час пляшку з собою носити?!») вдосталь. Підтексти власне теж на перший погляд жартівливі, але на перший. Залік; після «Осені за щокою» була не проти почитати Слапчука щось іще. От і далі не проти.