What do you think?
Rate this book
On the Cave of the Nymphs
essay, ancient Greek, tr with commentary Lamberton
70 pages, Paperback
First published January 1, 1917
About the author
Porphyry
175 books81 followersPorphyry's parents were Phoenician, and he was born in Tyre. His parents named him Malchus ("king") but his teacher in Athens, Cassius Longinus, gave him the name Porphyrius ("clad in purple"), possibly a reference to his Phoenician heritage, or a punning allusion to his name and the color of royal robes.
Porphyry of Tyre (Greek: Πορφύριος, Porphyrios, AD c. 234–c. 305) was a Neoplatonic philosopher who was born in Tyre. He edited and published the Enneads, the only collection of the work of his teacher Plotinus. He also wrote many works himself on a wide variety of topics. His Isagoge, or Introduction, is an introduction to logic and philosophy,and in Latin translation it was the standard textbook on logic throughout the Middle Ages. In addition, through several of his works, most notably Philosophy from Oracles and Against the Christians, he was involved in a controversy with a number of early Christians, and his commentary on Euclid's Elements was used as a source by Pappus of Alexandria. (Wikipedia)
Porphyry of Tyre (Greek: Πορφύριος, Porphyrios, AD c. 234–c. 305) was a Neoplatonic philosopher who was born in Tyre. He edited and published the Enneads, the only collection of the work of his teacher Plotinus. He also wrote many works himself on a wide variety of topics. His Isagoge, or Introduction, is an introduction to logic and philosophy,and in Latin translation it was the standard textbook on logic throughout the Middle Ages. In addition, through several of his works, most notably Philosophy from Oracles and Against the Christians, he was involved in a controversy with a number of early Christians, and his commentary on Euclid's Elements was used as a source by Pappus of Alexandria. (Wikipedia)
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 14 of 14 reviews
December 22, 2017
A nice short book by Porphyry in which he discusses the nature of a cave described by Homer and how it works as an allegory to reality itself and the relationship between humans and gods. It's a good neoplatonic pagan theological work. The most interesting bit is the discussion on the ascent and descent of the soul as relating to the Cancer-Capricorn axis. Good insights on the nature of Saturn as both an astrological symbol and a god. It helped bridge the gap between me a Porphyry since I had some doubts I would like him. Iamblichus is very critical of him so I assumed he would be too rational. I now realise this was a mistake and there are some points in which I tend to agree more with Porphyry than Iamblichus theologically (e.g. the stances on sacred language.
I love Thomas Taylor but I do have a problem with his interpretation of the soul. The statement he makes about the divine soul forgetting life after death contradicts some most of my personal experience with the sacred but also many writings on the soul by classical authors. I do like the example of Hercules' soul that is at the same time in Hades and the Olympus (I believe Porphyry took that from Plotinus).
My problem with the soul forgetting life is that cosmology becomes a kind of washing machine in which the soul constantly suffers from amnesia, forgetting its spiritual life upon incarnating and forgetting its material life when dying.
I love Thomas Taylor but I do have a problem with his interpretation of the soul. The statement he makes about the divine soul forgetting life after death contradicts some most of my personal experience with the sacred but also many writings on the soul by classical authors. I do like the example of Hercules' soul that is at the same time in Hades and the Olympus (I believe Porphyry took that from Plotinus).
My problem with the soul forgetting life is that cosmology becomes a kind of washing machine in which the soul constantly suffers from amnesia, forgetting its spiritual life upon incarnating and forgetting its material life when dying.
December 9, 2014
with the best commentary and editorial apparatus i've ever read.
October 7, 2022
Short but extremely evocative. Porphyry gives us a Neoplatonic and esoteric reading of the passage in Homer's Odyssey about the Cave of the Nymphs. The passage for Porphyry is about the material cosmos, the movement of souls as they cycle through rebirth, the knitting together of flesh and blood, the noetic world's supremacy over the material, and many other things. Fascinating both for the dreamlike images it calls to mind, and as a window into ancient allegorical exegesis.
September 15, 2026
Порфирій Тирський
“Про печеру німф”
Кожен дослідник окультних текстів у своїх пошуках рано чи пізно наштовхнеться на дуже цікавий трактат під назвою “Печера Німф”. Його автор – філософ Порфирій, аналізує один фраґмент з “Одіссеї” Гомера:
Край узбережжя затоки стоїть довголиста олива,
А біля неї чудова тіниста печера, священний
Захисток німф чарівних, що наядами їх називають.
105] Є у печері тій амфор камінних багато й великих
Келихів; бджоли роями гніздяться у ній медоносні.
Є ще великі там кросна камінні, — на них собі німфи
Тчуть пурпурово-барвисті вбрання, що аж глянути любо;
Є й дзюркотливі джерела. Два входи до тої печери:
110] Входом північним і людям до неї проходити можна,
Вхід же із півдня — лише для богів, і не вільно нікому
З смертних проходити ним, богам лише вхід той відкрито.
Гомер “Одіссея. Книга 13”
Переклад Бориса Тена
Рік тому я вже знайшов посилання на цей текст в “Грі Сатурна” Марка Адамса:
Основна ідея книги така – таро Сола Буска створювалося, як колода для темної магії для впливу на суперників дому Д’Есте. В її символіці фігурує набір ідей, які Марк Адамс називає “Карфаґенським тезисом”: мілітарно-магічна символіка мітраїзму, домінація головного Карфаґенського божества Амона (Мотлоха, Сатурна). Космологія колоди взята з окульних текстів того часу: “Тимея” Платона і трактату “Про печеру німф” Порфірія, а також з праць візантійського філософа Геміста Пліфона. Використовується також символіка “шкідливих” зірок з “Пікатрикса”. Власники колоди сповідували “фатальний гностицизм” і були таємною общиною, яка практикувала церемонійну магію.
А сьогодні вже знаходжу згадку, ба навіть масонське тлумачення і переказ в книзі Вілмгерста “Масонська ініціація”:
Видіння драбини, що відкрилося Яковові, являє нам образ досягнення посвяти, розширення свідомости й здобуття космічного бачення через прилучення до центрального світла.
Ту саму істину можна знайти в невеликому, але вельми повчальному для кожного масона трактаті, написаному у III столітті філософом Порфирієм. Зветься він «Про печеру німф».
У ньому Порфирій витлумачує один епізод із Гомерової «Одіссеї», який він розглядає як приховану історію душі, що мандрує бурхливим морем життя, долаючи бурі та всілякі випробування, аби врешті очиститися й осягнути божественний спокій.
Згаданий епізод оповідає про темну печеру, над якою росте оливне дерево. Німфи входять до неї з одного боку й починають ткати там собі багряні шати. Вийти ж із печери вони можуть тільки через ворота з другого боку — і лише тоді, коли їм набридне це затишне, але похмуре пристановище й вони забажають вийти на волю.
Порфирій пояснює цю алегорію так: темна печера — це тіло, до якого входить душа, німфа, себто духовна істота. Тут душа вбирається в одіж із плоті й крови та віддається чуттєвим насолодам, чужим її істинній природі.
Душа-німфа сходить дедалі нижче — від одного космічного рівня до другого, — аж поки нарешті входить у цю печеру через людську браму, тобто розвивається до людського стану.
А вийти з неї вона зможе вже тільки з протилежного боку — через браму богів, себто піднісшись до божественного стану.
Пройти крізь ці ворота душа зможе лише тоді, коли скористається оливою з оливного дерева, що росте над печерою. Бо се є олія мудрости, яка освітлює душі дорогу й допомагає їй відшукати шлях до вищих світів та блаженних сфер.
Порфирій продовжує своє пояснення:
«Отже, — каже Гомер, — у печері мають перебувати всі радощі й страждання, властиві зовнішньому світові.»
І тут же оголений, покірний прохач, виставляючи напоказ своє зранене тіло, скидає з себе непотрібну одіж, що тільки облудно приховувала його рани. А се означає відмову від марних чуттєвих сил, що поневолюють душу.
Він сідає біля підніжжя оливи й звертається до Афіни — до самої Мудрости, — питаючи, як визволитися з цього галасливого й ворожого зборища пристрастей, що підступно загніздилися в потаємних закутках його душі.
Звільнитися від кайданів чуттєвого життя — завдання нелегке. Той, хто зважився на се, мусить перемінити самого себе: скинути всі свою пошматовану одіж, що ховає його справжню природу, і тим самим відновити зруйноване царство власної душі.
Масон, прочитавши цю притчу, без вагання побачить у ній натяк на обов’язковий шлях підготовки кандидата до посвяти; а в образі печери та оливного дерева, що росте над нею, пізнає той самий образ могили Хірама Абіфа з галузкою акації, що проростає біля його узголів’я.
І те, і друге, звісно, символізує людське тіло, в якому похована й замурована правдива духовна сутність людини.
І вибратися з цієї могили людина зможе лише тоді, коли наповнить світильник свого розуму олією мудрости й запалить його; або ж, в іншому образі, — змусить розквітнути галузку акації.
Тоді обрії її свідомости розпросторяться незмірно, і перед нею відкриється шлях крізь усесвіт — від темряви печери до світлих і блаженних сфер.
Сам трактат,який є інтерпретацією фраґменту, таким чином піддався додатковим інтерпретаціям. Отака от Луйтра Яковинська виобразилася. В свою чергу і я не міг обійти цей символ увагою і згадую його в “Тетраморфеусі”:
«Розбурхане море не шумить, не реве навіть тоді, коли біснується північно-східний вітер Гавриїлової сурми… Наджений своєю свідомою волею й пристрасною самістю, в бажанні бачення великого помішання різноманітних дивовижних візій, створених Хисткою Природою, блукаючи межи тінистими скелями, дібравсь я до розщілини великої печери та й стояв перед нею здивований, не до кінця розуміючи того, що діялося… І нараз закипіли в мені дві сили: страх і жадання. Страх перед грізною темною печерою і пристрасне бажання дізнатись істин, що в ній причаїлись… І був вечір і був ранок, день четвертий».
Але годі вже цих тлумачень. Пропоную прочитати вибрані уривки трактату в моєму перекладі і вже для себе зробити висновки:
Космос, темний і туманний через свою матеріяльну природу, являється прекрасним і принадним завдяки дивному сплетінню та ладному розміщенню своїх образів — через те й зветься космосом, себто ладом і красою. І справді слушно назвати печеру принадною для тих, хто входить до неї та стрічає в її нутрі всілякі образи. Але для того, хто думкою сягає її бездонної глибини, вона вже являється темною й понурою. Те, що лежить на її поверхні й відкривається ззовні, радує око; та те, що сховане всередині, в її глибині, є сама пітьма.
Недарма й перси, звершуючи містерійні посвяти й оповідаючи містові про схід душ у світ та про їхній зворотний вихід, називали місце тих таємничих перемін гротом. За словами Евбула, Заратустра перший посвятив Мітрі, творцеві й батькові всього сущого, природний грот у горах поблизу Персиди — землі квітучої, багатої на джерела. Бо грот був для нього образом космосу, створеного Мітрою. А все те, що містилося в його нутрі й було там у певнім ладі розкладене, мало означати космічні стихії та чотири сторони світу.
Від Заратустри перейшов сей звичай і до інших: містерії вони також справляли в гротах і печерах — природних або рукотворних. Бо олімпійським богам споруджували храми, святилища та жертовники; богам земним і героям — вогнища; богам підземним — ями та едикулії, малі святилища. Печери ж і гроти присвячували космосові, а також німфам, володаркам вод, що струменіли в нутрі печер і виходили з них на світ Божий. Тому, як ми згодом покажемо, на чолі тих німф стояли наяди.
Сьоме. Але печера не була тільки символом смертного, чуттєвого космосу, як ми щойно сказали. Вона являлася також символом усіх невидимих сил і можливостей, що спочивають у лоні речей. Адже печера темна, і сама природа її прихованих сил не дається людському окові. Так Кронос ховає своїх дітей у печері, влаштованій посеред самого Океану, а Деметра годує Кору в печері німф. І чимало інших подібних образів знайшов би той, хто уважно вчитувався б у давні оповіді про богів.
Восьме. Що печери присвячували німфам, а найбільше наядам, котрі живуть біля джерел і дістали своє ім’я від водних потоків, — про те ясно свідчить гімн Аполлонові:
«Для тебе — джерела мудрих вод,
що в печерах перебувають,
вигодовані духом землі
за божественним словом.
Музи, пробиваючись крізь землю всіма дорогами,
виводять безжурні струмені,
солодкі для смертних потоків.»
Ось чому, як мені здається, піфагорійці, а згодом і Платон, називали космос печерою та гротом.
У Емпедокла душі, що віками блукають у вигнанні, мовлять:
«Ми прийшли до цієї потайної печери.»
А Платон у сьомій книзі «Держави» говорить:
«Люди перебувають немов у підземній печері, в оселі, подібній до гроту, вхід до якої, звернений до світла, відкритий на всю її ширину.»
І коли співрозмовник дивується:
«Дивний же образ ти нам подаєш,»
Платон відповідає:
«Це порівняння, друже мій Главконе, треба прикласти до всього сказаного нами перед тим; бо те житло, яке ми бачимо очима, слід уподібнити до в’язниці, а світло вогню — до сили сонця.»
Дев’яте. Тепер стає зрозумілим, чому богослови вважають печеру символом космосу та його космічних потенцій, а також чому, говорячи про умоглядну сутність, вони виходили вже не з тих самих, а з інших міркувань. Адже печера є символом чуттєвого космосу через свою темряву, кам’янистість і вогкість. Космосом вона є через матеріяльність свого складу, що плине, змінюється й прибирає різних форм під впливом зовнішніх сил. А символом умоглядного світу вона стає тому, що являє недоступність буття для чуттєвого сприйняття, його сталість і непорушність, а також тому, що окремі потенції, особливо пов’язані з матерією, лишаються невидимими.
Автори, про яких ми згадували, витворили ці символи, беручи до уваги самобутню природу печер — їхню темряву, тінявість та властивості каменю, — а зовсім не їхню загальну форму, як гадали деякі. Бо далеко не кожна печера має форму кулі або два входи, як та печера, про яку співає Гомер.
Десяте. Подвійна природа печери була взята за образ не умоглядної, а чуттєвої сутності. І ця печера, маючи в собі невичерпні джерела вологи, є символом не умоглядної, а саме чуттєвої сутності.
Це не було святилище арістеад — гірських чи акрейських, себто вершнинних німф, — ані якихось інших богинь. Це було святилище наяд, що дістали своє ім’я від водних потоків.
Німфами-наядами ми, власне кажучи, називаємо сили, властиві воді; але водночас і всі душі взагалі, що виходять у світ становлення. Вважалося, що душі ці поєднуються з вологою, порушені й ведені божественним духом. Так, за словами Нуменія, сказав і пророк:
««І Дух Божий ширяв над водами».
Буття, 1:2.»
Тому єгиптяни й поміщали своїх богів не на чомусь твердому й нерухомому, а на кораблях; на кораблі вони містили навіть сонце, а разом із ним — душі, що ширяють над вологою та сходять у світ для становлення.
Це саме привело Геракліта до думки, що для душі її становлення у волозі є не смертю, а насолодою:
««Вони насолоджуються, сходячи у світ становлення».»
В іншому місці він каже:
««Ми живемо їхньою смертю, а вони живуть нашою смертю».»
Відповідно до цього Гомер називає тих, хто перебуває у світі становлення, вологими, такими, що мають вологі душі. Їм люба кров і вологе сім’я — так само, як душам рослин люба вода, що живить їх.
Одинадцяте. Деякі твердять, що істоти, які живуть у повітрі або на небі, живляться випарами, що здіймаються від джерел і річок, та іншими випарами. Стоїки ж гадають, що сонце живиться випарами моря, а зорі — випарами, що здіймаються від землі. Сонце, мовляв, є певним інтелектуальним вогнем, що живиться морем; місяць — річковими водами; зорі — земними випарами.
Душі, пов’язані з тілами, а також безтілесні душі, що ведуть за собою тіла, і особливо ті, яким судилося поєднатися з кров’ю та вологими тілами, з необхідности тягнуться до вологи й до втілення через вологу.
Тому й душі померлих викликають кровними або жовчними узливаннями; а душі, що люблять тіло, втягуючи в себе вологе дихання, згущують його в туман. Бо волога, згущуючись у повітрі, творить туман.
Коли ж дихання в них через велику силу вологи згущується, вони стають видимими. До цього роду належать і явища привидів, що зустрічаються людині й оскверняють дух своїми образами.
Чисті ж душі відкидають становлення.
Сам Геракліт мовить:
««Суха душа — наймудріша».»
Через це дух, зволожуючись і стаючи дедалі вологішим, прагне тут, у світі, до тілесного поєднання: душа ж тягнеться до вологого дихання через свою схильність до становлення.
Тринадцяте. Отже, німфи-наяди — це душі, що сходять у світ становлення. Тому й існує звичай при шлюбі, як при поєднанні чоловіка й жінки задля народження нового життя, прикликати німф та здійснювати обмивання водою з джерел і невичерпних криниць.
Для душ, що вже ввійшли в природу, та для родових геніїв сей світ являється чимось священним і принадним, хоча самою своєю природою він темний і туманний. Через те їх уважали істотами повітряними, такими, що беруть свою субстанцію з повітря. А відтак і святилищем, яке їм звичайно споруджували на землі, була печера — приємна і водночас темна, подібна до космосу, в якому, немов у величезнім святилищі, перебувають душі.
Для німф — покровительок вод — тому цілком відповідним місцем стає печера з її невичерпними водами.
Тринадцяте. Отже, печера, про яку тут мовиться, нехай буде присвячена душам та німфам, носителькам окремих потенцій. А що їм підвладні джерела й потоки, то їх називають німфами джерел та наядами.
Та які ж, власне, є для нас ті різні символи, що одні відносяться до душ, а інші — до сил, замкнених у воді, і що дозволяє нам уважати печеру посвяченою одним і другим разом?
Нехай символами німф будуть гідріади, кам’яні чаші та амфори. Чаші й амфори є також символами Діоніса. Виготовлені з глини, тобто з обпаленої землі, вони дорогі тим богам, що дарують людям виноградну лозу, плід якої достигає під сонячним вогнем.
Чотирнадцяте. Кам’яні чаші й амфори найбільше личать німфам, бо їм підвладні води, що вибігають із каменю.
Але який же символ найбільше пасував би душам, що сходять у світ становлення й творення тіл?
Поет не побоявся сказати, що німфи тчуть на кам’яних верстатах багряне полотно, дивне своєю красою. І це не без причини: тіло твориться на кістках і довкола кісток, а кості в живому організмі є немов каміння або принаймні до каміння подібні. Тому й самі верстати зроблено не з якогось іншого матеріялу, а з каменю.
Багряна тканина прямо означає плоть, виткану з крови, бо кров’ю та соком живої істоти фарбують вовну в пурпур, і з крови, через кров, твориться сама плоть.
Тіло ж є хітоном душі — її покровом та облаченням, річчю дивною, хоч би чи дивилися ми на його склад, чи на те, як душа прикована до нього.
Так і в Орфея Кора, під чиїм зором постає все, що народжується із сімени, зображена за ткацьким верстатом.
Та й небо стародавні називали пеплосом — немовби одежею та покровом небесних богів.
Двадцяте. У найдавніші часи, коли храмів іще не було винайдено, богам присвячували печери та гроти. На Криті печеру куретів — Зевсові, в Аркадії — Селені та Панові Лікійському, на острові Наксосі — Діонісові. А всюди, де шанували Мітру, цьому богові служили в печерах.
Щодо печери на Ітаці, то Гомер не обмежується самим повідомленням, що вона мала двоє дверей. Він указує, що одним отвором вона звернена на північ, другим же — на південь, і що друге з них, південне, було більш божественним. Північний отвір служив для сходження вниз, тоді як про південний поет мовчить, лише каже:
«Вхід же із півдня — лише для богів, і не вільно нікому
З смертних проходити ним, богам лише вхід той відкрито»
Двадцять перше. Тепер належить нам з’ясувати намір поета: чи переказує він у своїй оповіді про печеру те, що вважає дійсним фактом, чи приховує тут якусь таємницю, якийсь поетичний образ?
Нуменію та його приятелеві Кронію, що розуміли печеру як образ і символ космосу, здавалося, що небо має дві межі: одна не сягає південніше зимового тропіка, друга — північніше літнього. Літній тропік лежить поблизу сузір’я Рака, зимовий — поблизу сузір’я Козерога.
А що сузір’я Рака є до нас найближчим, то найправильніше віднести його до Місяця — світила, що найближче до нас. Південний же полюс для нас уже невидимий, і тому сузір’я Козерога найбільше відповідає найдальшій і найвище поставленій планеті — Кроносові, тобто Сатурнові.
Двадцять друге. У просторі між Раком і Козерогом знаки зодіяку розташовані в такому порядку: спершу Лев — оселя Геліоса, Сонця; потім Діва — оселя Гермеса, Меркурія; далі Терези — оселя Афродити, Венери; Скорпіон — оселя Ареса, Марса; Стрілець — оселя Зевса, Юпітера; і Козеріг — оселя Кроноса, Сатурна.
Якщо ж іти у зворотному напрямку від Козерога, постають Водолій — оселя Кроноса; Риби — оселя Зевса; Овен — оселя Ареса; Телець — оселя Афродити; Близнята — оселя Гермеса; і, нарешті, Рак — оселя Місяця.
За уявленнями богословів, двоє дверей містилися саме біля цих двох сузір’їв — Рака й Козерога. Платон називав їх двома устями: біля Рака міститься брама, крізь яку душі сходять униз, а біля Козерога — та, крізь яку вони підіймаються вгору.
Отже, вхід біля Рака є північним і веде донизу, тоді як вхід біля Козерога — південний і веде вгору.
Північна брама — для душ, що сходять у світ становлення.
Двадцять третє. І справді слушно, що брама, звернена на північ, віддана сходженню вниз — у світ людський. А південна брама призначена не самим богам, а тим, хто сходить угору, до богів.
Чому ж поети назвали її дорогою не богів, а безсмертних? Чи властивість ця є спільною для всіх душ, чи лише для тих, що безсмертні самі по собі, себто за самою своєю природою?
Про ці дві брами згадує також Парменід у книзі «Про природу»; знають про них і римляни, і єгиптяни.
Римляни святкують Кронії, або Сатурналії, саме тоді, коли сонце входить у сузір’я Козерога. Під час цього свята рабам дозволяють носити знаки вільних, і всі сходяться між собою без звичного розрізнення станів, немовби сам лад світу на коротку мить повертається до первісної свободи.
Ті, хто встановив сей обряд, хотіли тим показати, що людина, яка нині за своїм народженням є рабом, у свято Кроній, себто Сатурналій, звільняється, оживає і через те місце, що є оселею Кроноса, небесною брамою повертається до світу становлення.
Для них шлях сходження починається від знака Козерога.
Тому й двері вони називають Януя, а січень — немовби місяцем брами: тоді сонце, відійшовши від знака Козерога, повертає на схід і починає підійматися до північної частини неба.
“Про печеру німф”
Кожен дослідник окультних текстів у своїх пошуках рано чи пізно наштовхнеться на дуже цікавий трактат під назвою “Печера Німф”. Його автор – філософ Порфирій, аналізує один фраґмент з “Одіссеї” Гомера:
Край узбережжя затоки стоїть довголиста олива,
А біля неї чудова тіниста печера, священний
Захисток німф чарівних, що наядами їх називають.
105] Є у печері тій амфор камінних багато й великих
Келихів; бджоли роями гніздяться у ній медоносні.
Є ще великі там кросна камінні, — на них собі німфи
Тчуть пурпурово-барвисті вбрання, що аж глянути любо;
Є й дзюркотливі джерела. Два входи до тої печери:
110] Входом північним і людям до неї проходити можна,
Вхід же із півдня — лише для богів, і не вільно нікому
З смертних проходити ним, богам лише вхід той відкрито.
Гомер “Одіссея. Книга 13”
Переклад Бориса Тена
Рік тому я вже знайшов посилання на цей текст в “Грі Сатурна” Марка Адамса:
Основна ідея книги така – таро Сола Буска створювалося, як колода для темної магії для впливу на суперників дому Д’Есте. В її символіці фігурує набір ідей, які Марк Адамс називає “Карфаґенським тезисом”: мілітарно-магічна символіка мітраїзму, домінація головного Карфаґенського божества Амона (Мотлоха, Сатурна). Космологія колоди взята з окульних текстів того часу: “Тимея” Платона і трактату “Про печеру німф” Порфірія, а також з праць візантійського філософа Геміста Пліфона. Використовується також символіка “шкідливих” зірок з “Пікатрикса”. Власники колоди сповідували “фатальний гностицизм” і були таємною общиною, яка практикувала церемонійну магію.
А сьогодні вже знаходжу згадку, ба навіть масонське тлумачення і переказ в книзі Вілмгерста “Масонська ініціація”:
Видіння драбини, що відкрилося Яковові, являє нам образ досягнення посвяти, розширення свідомости й здобуття космічного бачення через прилучення до центрального світла.
Ту саму істину можна знайти в невеликому, але вельми повчальному для кожного масона трактаті, написаному у III столітті філософом Порфирієм. Зветься він «Про печеру німф».
У ньому Порфирій витлумачує один епізод із Гомерової «Одіссеї», який він розглядає як приховану історію душі, що мандрує бурхливим морем життя, долаючи бурі та всілякі випробування, аби врешті очиститися й осягнути божественний спокій.
Згаданий епізод оповідає про темну печеру, над якою росте оливне дерево. Німфи входять до неї з одного боку й починають ткати там собі багряні шати. Вийти ж із печери вони можуть тільки через ворота з другого боку — і лише тоді, коли їм набридне це затишне, але похмуре пристановище й вони забажають вийти на волю.
Порфирій пояснює цю алегорію так: темна печера — це тіло, до якого входить душа, німфа, себто духовна істота. Тут душа вбирається в одіж із плоті й крови та віддається чуттєвим насолодам, чужим її істинній природі.
Душа-німфа сходить дедалі нижче — від одного космічного рівня до другого, — аж поки нарешті входить у цю печеру через людську браму, тобто розвивається до людського стану.
А вийти з неї вона зможе вже тільки з протилежного боку — через браму богів, себто піднісшись до божественного стану.
Пройти крізь ці ворота душа зможе лише тоді, коли скористається оливою з оливного дерева, що росте над печерою. Бо се є олія мудрости, яка освітлює душі дорогу й допомагає їй відшукати шлях до вищих світів та блаженних сфер.
Порфирій продовжує своє пояснення:
«Отже, — каже Гомер, — у печері мають перебувати всі радощі й страждання, властиві зовнішньому світові.»
І тут же оголений, покірний прохач, виставляючи напоказ своє зранене тіло, скидає з себе непотрібну одіж, що тільки облудно приховувала його рани. А се означає відмову від марних чуттєвих сил, що поневолюють душу.
Він сідає біля підніжжя оливи й звертається до Афіни — до самої Мудрости, — питаючи, як визволитися з цього галасливого й ворожого зборища пристрастей, що підступно загніздилися в потаємних закутках його душі.
Звільнитися від кайданів чуттєвого життя — завдання нелегке. Той, хто зважився на се, мусить перемінити самого себе: скинути всі свою пошматовану одіж, що ховає його справжню природу, і тим самим відновити зруйноване царство власної душі.
Масон, прочитавши цю притчу, без вагання побачить у ній натяк на обов’язковий шлях підготовки кандидата до посвяти; а в образі печери та оливного дерева, що росте над нею, пізнає той самий образ могили Хірама Абіфа з галузкою акації, що проростає біля його узголів’я.
І те, і друге, звісно, символізує людське тіло, в якому похована й замурована правдива духовна сутність людини.
І вибратися з цієї могили людина зможе лише тоді, коли наповнить світильник свого розуму олією мудрости й запалить його; або ж, в іншому образі, — змусить розквітнути галузку акації.
Тоді обрії її свідомости розпросторяться незмірно, і перед нею відкриється шлях крізь усесвіт — від темряви печери до світлих і блаженних сфер.
Сам трактат,який є інтерпретацією фраґменту, таким чином піддався додатковим інтерпретаціям. Отака от Луйтра Яковинська виобразилася. В свою чергу і я не міг обійти цей символ увагою і згадую його в “Тетраморфеусі”:
«Розбурхане море не шумить, не реве навіть тоді, коли біснується північно-східний вітер Гавриїлової сурми… Наджений своєю свідомою волею й пристрасною самістю, в бажанні бачення великого помішання різноманітних дивовижних візій, створених Хисткою Природою, блукаючи межи тінистими скелями, дібравсь я до розщілини великої печери та й стояв перед нею здивований, не до кінця розуміючи того, що діялося… І нараз закипіли в мені дві сили: страх і жадання. Страх перед грізною темною печерою і пристрасне бажання дізнатись істин, що в ній причаїлись… І був вечір і був ранок, день четвертий».
Але годі вже цих тлумачень. Пропоную прочитати вибрані уривки трактату в моєму перекладі і вже для себе зробити висновки:
Космос, темний і туманний через свою матеріяльну природу, являється прекрасним і принадним завдяки дивному сплетінню та ладному розміщенню своїх образів — через те й зветься космосом, себто ладом і красою. І справді слушно назвати печеру принадною для тих, хто входить до неї та стрічає в її нутрі всілякі образи. Але для того, хто думкою сягає її бездонної глибини, вона вже являється темною й понурою. Те, що лежить на її поверхні й відкривається ззовні, радує око; та те, що сховане всередині, в її глибині, є сама пітьма.
Недарма й перси, звершуючи містерійні посвяти й оповідаючи містові про схід душ у світ та про їхній зворотний вихід, називали місце тих таємничих перемін гротом. За словами Евбула, Заратустра перший посвятив Мітрі, творцеві й батькові всього сущого, природний грот у горах поблизу Персиди — землі квітучої, багатої на джерела. Бо грот був для нього образом космосу, створеного Мітрою. А все те, що містилося в його нутрі й було там у певнім ладі розкладене, мало означати космічні стихії та чотири сторони світу.
Від Заратустри перейшов сей звичай і до інших: містерії вони також справляли в гротах і печерах — природних або рукотворних. Бо олімпійським богам споруджували храми, святилища та жертовники; богам земним і героям — вогнища; богам підземним — ями та едикулії, малі святилища. Печери ж і гроти присвячували космосові, а також німфам, володаркам вод, що струменіли в нутрі печер і виходили з них на світ Божий. Тому, як ми згодом покажемо, на чолі тих німф стояли наяди.
Сьоме. Але печера не була тільки символом смертного, чуттєвого космосу, як ми щойно сказали. Вона являлася також символом усіх невидимих сил і можливостей, що спочивають у лоні речей. Адже печера темна, і сама природа її прихованих сил не дається людському окові. Так Кронос ховає своїх дітей у печері, влаштованій посеред самого Океану, а Деметра годує Кору в печері німф. І чимало інших подібних образів знайшов би той, хто уважно вчитувався б у давні оповіді про богів.
Восьме. Що печери присвячували німфам, а найбільше наядам, котрі живуть біля джерел і дістали своє ім’я від водних потоків, — про те ясно свідчить гімн Аполлонові:
«Для тебе — джерела мудрих вод,
що в печерах перебувають,
вигодовані духом землі
за божественним словом.
Музи, пробиваючись крізь землю всіма дорогами,
виводять безжурні струмені,
солодкі для смертних потоків.»
Ось чому, як мені здається, піфагорійці, а згодом і Платон, називали космос печерою та гротом.
У Емпедокла душі, що віками блукають у вигнанні, мовлять:
«Ми прийшли до цієї потайної печери.»
А Платон у сьомій книзі «Держави» говорить:
«Люди перебувають немов у підземній печері, в оселі, подібній до гроту, вхід до якої, звернений до світла, відкритий на всю її ширину.»
І коли співрозмовник дивується:
«Дивний же образ ти нам подаєш,»
Платон відповідає:
«Це порівняння, друже мій Главконе, треба прикласти до всього сказаного нами перед тим; бо те житло, яке ми бачимо очима, слід уподібнити до в’язниці, а світло вогню — до сили сонця.»
Дев’яте. Тепер стає зрозумілим, чому богослови вважають печеру символом космосу та його космічних потенцій, а також чому, говорячи про умоглядну сутність, вони виходили вже не з тих самих, а з інших міркувань. Адже печера є символом чуттєвого космосу через свою темряву, кам’янистість і вогкість. Космосом вона є через матеріяльність свого складу, що плине, змінюється й прибирає різних форм під впливом зовнішніх сил. А символом умоглядного світу вона стає тому, що являє недоступність буття для чуттєвого сприйняття, його сталість і непорушність, а також тому, що окремі потенції, особливо пов’язані з матерією, лишаються невидимими.
Автори, про яких ми згадували, витворили ці символи, беручи до уваги самобутню природу печер — їхню темряву, тінявість та властивості каменю, — а зовсім не їхню загальну форму, як гадали деякі. Бо далеко не кожна печера має форму кулі або два входи, як та печера, про яку співає Гомер.
Десяте. Подвійна природа печери була взята за образ не умоглядної, а чуттєвої сутності. І ця печера, маючи в собі невичерпні джерела вологи, є символом не умоглядної, а саме чуттєвої сутності.
Це не було святилище арістеад — гірських чи акрейських, себто вершнинних німф, — ані якихось інших богинь. Це було святилище наяд, що дістали своє ім’я від водних потоків.
Німфами-наядами ми, власне кажучи, називаємо сили, властиві воді; але водночас і всі душі взагалі, що виходять у світ становлення. Вважалося, що душі ці поєднуються з вологою, порушені й ведені божественним духом. Так, за словами Нуменія, сказав і пророк:
««І Дух Божий ширяв над водами».
Буття, 1:2.»
Тому єгиптяни й поміщали своїх богів не на чомусь твердому й нерухомому, а на кораблях; на кораблі вони містили навіть сонце, а разом із ним — душі, що ширяють над вологою та сходять у світ для становлення.
Це саме привело Геракліта до думки, що для душі її становлення у волозі є не смертю, а насолодою:
««Вони насолоджуються, сходячи у світ становлення».»
В іншому місці він каже:
««Ми живемо їхньою смертю, а вони живуть нашою смертю».»
Відповідно до цього Гомер називає тих, хто перебуває у світі становлення, вологими, такими, що мають вологі душі. Їм люба кров і вологе сім’я — так само, як душам рослин люба вода, що живить їх.
Одинадцяте. Деякі твердять, що істоти, які живуть у повітрі або на небі, живляться випарами, що здіймаються від джерел і річок, та іншими випарами. Стоїки ж гадають, що сонце живиться випарами моря, а зорі — випарами, що здіймаються від землі. Сонце, мовляв, є певним інтелектуальним вогнем, що живиться морем; місяць — річковими водами; зорі — земними випарами.
Душі, пов’язані з тілами, а також безтілесні душі, що ведуть за собою тіла, і особливо ті, яким судилося поєднатися з кров’ю та вологими тілами, з необхідности тягнуться до вологи й до втілення через вологу.
Тому й душі померлих викликають кровними або жовчними узливаннями; а душі, що люблять тіло, втягуючи в себе вологе дихання, згущують його в туман. Бо волога, згущуючись у повітрі, творить туман.
Коли ж дихання в них через велику силу вологи згущується, вони стають видимими. До цього роду належать і явища привидів, що зустрічаються людині й оскверняють дух своїми образами.
Чисті ж душі відкидають становлення.
Сам Геракліт мовить:
««Суха душа — наймудріша».»
Через це дух, зволожуючись і стаючи дедалі вологішим, прагне тут, у світі, до тілесного поєднання: душа ж тягнеться до вологого дихання через свою схильність до становлення.
Тринадцяте. Отже, німфи-наяди — це душі, що сходять у світ становлення. Тому й існує звичай при шлюбі, як при поєднанні чоловіка й жінки задля народження нового життя, прикликати німф та здійснювати обмивання водою з джерел і невичерпних криниць.
Для душ, що вже ввійшли в природу, та для родових геніїв сей світ являється чимось священним і принадним, хоча самою своєю природою він темний і туманний. Через те їх уважали істотами повітряними, такими, що беруть свою субстанцію з повітря. А відтак і святилищем, яке їм звичайно споруджували на землі, була печера — приємна і водночас темна, подібна до космосу, в якому, немов у величезнім святилищі, перебувають душі.
Для німф — покровительок вод — тому цілком відповідним місцем стає печера з її невичерпними водами.
Тринадцяте. Отже, печера, про яку тут мовиться, нехай буде присвячена душам та німфам, носителькам окремих потенцій. А що їм підвладні джерела й потоки, то їх називають німфами джерел та наядами.
Та які ж, власне, є для нас ті різні символи, що одні відносяться до душ, а інші — до сил, замкнених у воді, і що дозволяє нам уважати печеру посвяченою одним і другим разом?
Нехай символами німф будуть гідріади, кам’яні чаші та амфори. Чаші й амфори є також символами Діоніса. Виготовлені з глини, тобто з обпаленої землі, вони дорогі тим богам, що дарують людям виноградну лозу, плід якої достигає під сонячним вогнем.
Чотирнадцяте. Кам’яні чаші й амфори найбільше личать німфам, бо їм підвладні води, що вибігають із каменю.
Але який же символ найбільше пасував би душам, що сходять у світ становлення й творення тіл?
Поет не побоявся сказати, що німфи тчуть на кам’яних верстатах багряне полотно, дивне своєю красою. І це не без причини: тіло твориться на кістках і довкола кісток, а кості в живому організмі є немов каміння або принаймні до каміння подібні. Тому й самі верстати зроблено не з якогось іншого матеріялу, а з каменю.
Багряна тканина прямо означає плоть, виткану з крови, бо кров’ю та соком живої істоти фарбують вовну в пурпур, і з крови, через кров, твориться сама плоть.
Тіло ж є хітоном душі — її покровом та облаченням, річчю дивною, хоч би чи дивилися ми на його склад, чи на те, як душа прикована до нього.
Так і в Орфея Кора, під чиїм зором постає все, що народжується із сімени, зображена за ткацьким верстатом.
Та й небо стародавні називали пеплосом — немовби одежею та покровом небесних богів.
Двадцяте. У найдавніші часи, коли храмів іще не було винайдено, богам присвячували печери та гроти. На Криті печеру куретів — Зевсові, в Аркадії — Селені та Панові Лікійському, на острові Наксосі — Діонісові. А всюди, де шанували Мітру, цьому богові служили в печерах.
Щодо печери на Ітаці, то Гомер не обмежується самим повідомленням, що вона мала двоє дверей. Він указує, що одним отвором вона звернена на північ, другим же — на південь, і що друге з них, південне, було більш божественним. Північний отвір служив для сходження вниз, тоді як про південний поет мовчить, лише каже:
«Вхід же із півдня — лише для богів, і не вільно нікому
З смертних проходити ним, богам лише вхід той відкрито»
Двадцять перше. Тепер належить нам з’ясувати намір поета: чи переказує він у своїй оповіді про печеру те, що вважає дійсним фактом, чи приховує тут якусь таємницю, якийсь поетичний образ?
Нуменію та його приятелеві Кронію, що розуміли печеру як образ і символ космосу, здавалося, що небо має дві межі: одна не сягає південніше зимового тропіка, друга — північніше літнього. Літній тропік лежить поблизу сузір’я Рака, зимовий — поблизу сузір’я Козерога.
А що сузір’я Рака є до нас найближчим, то найправильніше віднести його до Місяця — світила, що найближче до нас. Південний же полюс для нас уже невидимий, і тому сузір’я Козерога найбільше відповідає найдальшій і найвище поставленій планеті — Кроносові, тобто Сатурнові.
Двадцять друге. У просторі між Раком і Козерогом знаки зодіяку розташовані в такому порядку: спершу Лев — оселя Геліоса, Сонця; потім Діва — оселя Гермеса, Меркурія; далі Терези — оселя Афродити, Венери; Скорпіон — оселя Ареса, Марса; Стрілець — оселя Зевса, Юпітера; і Козеріг — оселя Кроноса, Сатурна.
Якщо ж іти у зворотному напрямку від Козерога, постають Водолій — оселя Кроноса; Риби — оселя Зевса; Овен — оселя Ареса; Телець — оселя Афродити; Близнята — оселя Гермеса; і, нарешті, Рак — оселя Місяця.
За уявленнями богословів, двоє дверей містилися саме біля цих двох сузір’їв — Рака й Козерога. Платон називав їх двома устями: біля Рака міститься брама, крізь яку душі сходять униз, а біля Козерога — та, крізь яку вони підіймаються вгору.
Отже, вхід біля Рака є північним і веде донизу, тоді як вхід біля Козерога — південний і веде вгору.
Північна брама — для душ, що сходять у світ становлення.
Двадцять третє. І справді слушно, що брама, звернена на північ, віддана сходженню вниз — у світ людський. А південна брама призначена не самим богам, а тим, хто сходить угору, до богів.
Чому ж поети назвали її дорогою не богів, а безсмертних? Чи властивість ця є спільною для всіх душ, чи лише для тих, що безсмертні самі по собі, себто за самою своєю природою?
Про ці дві брами згадує також Парменід у книзі «Про природу»; знають про них і римляни, і єгиптяни.
Римляни святкують Кронії, або Сатурналії, саме тоді, коли сонце входить у сузір’я Козерога. Під час цього свята рабам дозволяють носити знаки вільних, і всі сходяться між собою без звичного розрізнення станів, немовби сам лад світу на коротку мить повертається до первісної свободи.
Ті, хто встановив сей обряд, хотіли тим показати, що людина, яка нині за своїм народженням є рабом, у свято Кроній, себто Сатурналій, звільняється, оживає і через те місце, що є оселею Кроноса, небесною брамою повертається до світу становлення.
Для них шлях сходження починається від знака Козерога.
Тому й двері вони називають Януя, а січень — немовби місяцем брами: тоді сонце, відійшовши від знака Козерога, повертає на схід і починає підійматися до північної частини неба.
Read
June 27, 2018(different translation, Arethusa Monograph edition)
April 12, 2025
Interesting commentary.
"For the ancients thought that these souls are incumbent on water which is inspired by divinity, as Numenius says, who adds, that on this account, a prophet asserts, that the Spirit of God moved on the waters."
Very important : "For, in consequence of nature originating from diversity, the ancients everywhere made that which has a twofold entrance to be a symbol of the nature of things. For the progression is either through that which is intelligible or through that which is sensible. And if through that which is sensible, it is either through the sphere of the fixed stars, or through the sphere of the planets."
"Caves, therefore, in the most remote periods of antiquity were consecrated to the Gods, before temples were erected to them."
"It must not, however, be thought that interpretations of this kind are forced, and nothing more than the conjectures of ingenious men; but when we consider the great wisdom of antiquity and how much Homer excelled in intellectual prudence, and in an accurate knowledge of every virtue, it must not be denied that he has obscurely indicated the images of things of a more divine nature in the fiction of a fable. For it would not have been possible to devise the whole of this hypothesis unless the figment had been transferred (to an appropriate meaning) from certain established truths. But reserving the discussion of this for another treatise, we shall here finish our explanation of the present Cave of the Nymphs."
"The Egyptians likewise, on this account, represent all daemons and also the sun, and, in short, all the planets (note 6), not standing on anything solid, but on a sailing vessel"
"the vine, the gift of God ; since the fruit of the vine is brought to a proper maturity by
the celestial fire of the sun."
"According to Pythagoras, also, the people of dreams (note 19). are the souls which are said to be collected in the galaxy, this circle being so called from the milk with which souls are nourished when they fall into generation. Hence, those who evocate departed souls, sacrifice to them by a libation of milk mingled with honey; because, through the allurements of sweetness they will proceed into generation: with the birth of man, milk being naturally produced."
"For the ancients thought that these souls are incumbent on water which is inspired by divinity, as Numenius says, who adds, that on this account, a prophet asserts, that the Spirit of God moved on the waters."
Very important : "For, in consequence of nature originating from diversity, the ancients everywhere made that which has a twofold entrance to be a symbol of the nature of things. For the progression is either through that which is intelligible or through that which is sensible. And if through that which is sensible, it is either through the sphere of the fixed stars, or through the sphere of the planets."
"Caves, therefore, in the most remote periods of antiquity were consecrated to the Gods, before temples were erected to them."
"It must not, however, be thought that interpretations of this kind are forced, and nothing more than the conjectures of ingenious men; but when we consider the great wisdom of antiquity and how much Homer excelled in intellectual prudence, and in an accurate knowledge of every virtue, it must not be denied that he has obscurely indicated the images of things of a more divine nature in the fiction of a fable. For it would not have been possible to devise the whole of this hypothesis unless the figment had been transferred (to an appropriate meaning) from certain established truths. But reserving the discussion of this for another treatise, we shall here finish our explanation of the present Cave of the Nymphs."
"The Egyptians likewise, on this account, represent all daemons and also the sun, and, in short, all the planets (note 6), not standing on anything solid, but on a sailing vessel"
"the vine, the gift of God ; since the fruit of the vine is brought to a proper maturity by
the celestial fire of the sun."
"According to Pythagoras, also, the people of dreams (note 19). are the souls which are said to be collected in the galaxy, this circle being so called from the milk with which souls are nourished when they fall into generation. Hence, those who evocate departed souls, sacrifice to them by a libation of milk mingled with honey; because, through the allurements of sweetness they will proceed into generation: with the birth of man, milk being naturally produced."
December 22, 2024
“Gli antichi consacravano davvero opportunamente antri e caverne al cosmo, considerato nella sua totalità o nelle sue parti, poiché facevano della terra il simbolo della materia di cui il cosmo è costituito (per questo motivo alcuni identificavano terra e materia) e d'altra parte gli antri rappresentavano per loro il cosmo che si forma dalla materia. […]
Poiché la materia è fluida, priva in sé della forma che la modella e le conferisce apparenza, gli antichi, come simboli delle qualità insite nel cosmo in virtù di essa, accolsero l'acqua che sgorga e trasuda dagli antri, la tenebrosità e, come dice il poeta, l'oscurità.
[…] consacrarono antri e caverne al cosmo e anche alle Ninfe, in virtù delle acque che stillano o sgorgano dagli antri, alle quali presiedono le Ninfe Naiadi, come mostreremo tra poco.
Consideravano l'antro simbolo non solo, come si è detto, del cosmo, cioè del generato e del sensibile, ma l'oscurità degli antri li indusse a vedervi il simbolo anche di tutte le potenze invisibili, la cui essenza appunto non è percepibile allo sguardo.
Così Crono si prepara un antro nell'Oceano e lì nasconde i suoi figli; anche Demetra alleva Kore in un antro tra le Ninfe.
Consacravano antri alle Ninfe, soprattutto alle
Naiadi, che presiedono alle fonti e prendono il nome Naiadi dalle acque da cui sgorgano le correnti, lo dimostra anche l'inno ad Apollo.
[…]
Poiché la natura ha origine dalla diversità, ovunque l'entrata a due porte ne è simbolo. Il cammino, infatti, può avvenire o attraverso l'in tellegibile o attraverso il sensibile; e quello attra verso il sensibile o attraverso la sfera delle stelle fisse o attraverso i pianeti, e ancora, o attraverso un cammino immortale o mortale. C'è un centro sopra la terra e uno sotto terra, uno a oriente e uno a occidente, la sinistra e la destra, la notte
e il giorno; e per questo è «armonia e tensione di contrari.”
Poiché la materia è fluida, priva in sé della forma che la modella e le conferisce apparenza, gli antichi, come simboli delle qualità insite nel cosmo in virtù di essa, accolsero l'acqua che sgorga e trasuda dagli antri, la tenebrosità e, come dice il poeta, l'oscurità.
[…] consacrarono antri e caverne al cosmo e anche alle Ninfe, in virtù delle acque che stillano o sgorgano dagli antri, alle quali presiedono le Ninfe Naiadi, come mostreremo tra poco.
Consideravano l'antro simbolo non solo, come si è detto, del cosmo, cioè del generato e del sensibile, ma l'oscurità degli antri li indusse a vedervi il simbolo anche di tutte le potenze invisibili, la cui essenza appunto non è percepibile allo sguardo.
Così Crono si prepara un antro nell'Oceano e lì nasconde i suoi figli; anche Demetra alleva Kore in un antro tra le Ninfe.
Consacravano antri alle Ninfe, soprattutto alle
Naiadi, che presiedono alle fonti e prendono il nome Naiadi dalle acque da cui sgorgano le correnti, lo dimostra anche l'inno ad Apollo.
[…]
Poiché la natura ha origine dalla diversità, ovunque l'entrata a due porte ne è simbolo. Il cammino, infatti, può avvenire o attraverso l'in tellegibile o attraverso il sensibile; e quello attra verso il sensibile o attraverso la sfera delle stelle fisse o attraverso i pianeti, e ancora, o attraverso un cammino immortale o mortale. C'è un centro sopra la terra e uno sotto terra, uno a oriente e uno a occidente, la sinistra e la destra, la notte
e il giorno; e per questo è «armonia e tensione di contrari.”
June 19, 2026
Porphyry constructs a profound account of the soul, the cosmos, and spiritual ascent, and it was always the cave that leads to infinity. Truth can be found in old tales and legends, and this teatrise shows how myth have been integrated in a very unified system of thought... Truth manifests itself through symbolic correspondences linking literature, religion and philosophy.
How much of ourselves is there to unveil?
How much of ourselves is there to unveil?
July 31, 2026
più di ogni altra occasione qui la Grecia guarda in faccia se stessa: le sue tradizioni stratificate nei secoli in finissimi cristalli di rocca vengono accostate, legate, mappate da Porfirio su una scacchiera che è, in effetti, il fondamento metafisico della grecità tutta, da cui strade molteplici, a volte anche in contrasto, si sono diramate - strade che ancora percorriamo, anche a nostra insaputa.
October 18, 2023
"Caves, therefore, in the most remote periods of antiquity were consecrated to the gods, before temples were erected to them."
June 23, 2026
''Il cosmo d'altra parte è di formazione spontanea ed è connaturale alla materia, che gli antichi designavano enigmaticamente pietra e roccia per il fatto che appare inerte e ostile alla forma, e la consideravano infinita per il suo essere amorfa. Poiché la materia è fluida, priva in sé della forma che la modella e le conferisce apparenza, gli antichi, come simboli delle qualità insite nel cosmo in virtù di essa, accolsero l'acqua che sgorga e trasuda dagli antri, la tenebrosità e, come dice il poeta, l'oscurità.
A causa della materia, quindi, il cosmo è oscuro e tenebroso, ma è bello e amabile per l'intrecciarsi delle forme che lo adornano, per le quali è chiamato cosmo. Pertanto è giusto dire che l'antro è amabile non appena vi si entra per il fatto che esso partecipa della forma ma, per chi esamina le sue profondità e le penetra con l'intelletto, è oscuro; quindi, cioè che è all'esterno e in superficie è amabile, ciò che è all'interno e in profondità è oscuro. Così anche i Persiani danno il nome di antro al luogo in cui durante i riti introducono l'iniziato al mistero della discesa delle anime sulla terra e della loro risaluta da qui.
Alcuni poi sostengono che i corpi aerei e celesti si nutrono dei vapori di fonti, fiumi e di altre esalazioni. Gli stoici ritenevano che il sole si alimentasse dell'esalazione del mare, la luna di quella delle acque di fonti e fiumi, gli astri di quella della terra. Pertanto è necessario che anche le anime, sia quelle corporee sia quelle incorporee, ma che attirano a sé un corpo, e soprattutto quelle che stanno per legarsi al sangue e a corpi umidi, inclinino all'umido e si incarnino diventate umide. Per questo si richiamano le anime dei morti con spargimento di sangue e bile, e le anime che amano il corpo, attirando a sé il soffio umido, lo condensano come nube. La nuvola infatti è formata da aria umida condensata; e quando il soffio umido si è condensato in esse per un eccesso di umidità, le anime diventano visibili. Da anime di questo tipo provengono quelle apparizioni di fantasmi che si presentano ad alcuni quando contaminano lo spirito secondo la loro immaginazione; ma le anime pure si allontanano dalla generazione.
Per le anime iniziate alla natura e per i demoni che presiedono alla nascita il cosmo è sacro e amabile, sebbene sia per natura tenebroso e oscuro; e ciò fece pensare che queste anime fossero aeree e di sostanza aerea. Per tale motivo il santuario adatto a loro sulla terra può essere un antro, amabile e oscuro a immagine del cosmo, nel quale, come in un tempio immenso, vivono le anime: e l'antro, dove si trovano acque perenni, è adatto alle Ninfe, che presiedono alle acque.
I crateri di pietra e le anfore sono simboli molto adatti alle Ninfe che presiedono all'acqua scaturente dalla roccia, e quale simbolo sarebbe più di essi pertinente alle anime che scendono nella generazione e tendono alla creazione del corpo?
La carne, infatti, si forma sulle ossa e intorno a esse, negli esseri viventi le ossa sono la pietra, perché simili a pietra; perciò si dice anche i telai sono di pietra e non di un'altra materia; i manti purpurei, poi, sarebbero evidentemente la carne, cioè il tessuto che si forma dal sangue: infatti le vesti di lana sono color porpora per il sangue, la lana è tinta con prodotti di origine animale, e la carne si forma con il sangue e a partire dal sangue. Il corpo poi, è la tunica che avvolge l'anima come una veste, spettacolo davvero meraviglioso a vedersi, sia che contempli la composizione d'insieme o il legame dell'anima con il corpo. Così anche in Orfeo Kore, patrona di tutto quanto viene seminato, è rappresentata mentre lavora al telaio: e gli antichi dicevano che il cielo è un peplo, come fosse la veste degli dèi celesti.
Il miele viene adoperato per purificare, per preservare contro la putredine, e come simbolo della forza seduttiva del piacere che induce alla generazione; per questo è appropriato anche alle ninfe dell'acqua, come simbolo della purezza incontaminata delle acque - cui le ninfe presiedono - della loro virtù purificatrice e della loro cooperazione al processo generativo: l'acqua, infatti, coopera alla generazione. Ed è anche per questo motivo che le api ripongono il miele nelle anfore e nei crateri, perché i crateri sono simbolo di fonti - proprio come presso Mitra è collocato un cratere al posto di una fonte; le anfore poi sono simbolo di ciò con cui si attinge acqua dalle fonti.
L'attrazione all'umido rientra nel campo più vasto del simbolismo dell'acqua, segno di fecondità e generazione: l'acqua, femminile, plasma della terra da cui nasce la vita, è l'elemento cosmogonico, anche come pioggia celeste (= seme) che feconda la terra. Essa è fons e origo, matrice di tutte le possibilità di esistenza, sostanza primordiale da cui tutto proviene e a cui tutto per regressione ritorna: è viva, terapeutica, magica. ''
A causa della materia, quindi, il cosmo è oscuro e tenebroso, ma è bello e amabile per l'intrecciarsi delle forme che lo adornano, per le quali è chiamato cosmo. Pertanto è giusto dire che l'antro è amabile non appena vi si entra per il fatto che esso partecipa della forma ma, per chi esamina le sue profondità e le penetra con l'intelletto, è oscuro; quindi, cioè che è all'esterno e in superficie è amabile, ciò che è all'interno e in profondità è oscuro. Così anche i Persiani danno il nome di antro al luogo in cui durante i riti introducono l'iniziato al mistero della discesa delle anime sulla terra e della loro risaluta da qui.
Alcuni poi sostengono che i corpi aerei e celesti si nutrono dei vapori di fonti, fiumi e di altre esalazioni. Gli stoici ritenevano che il sole si alimentasse dell'esalazione del mare, la luna di quella delle acque di fonti e fiumi, gli astri di quella della terra. Pertanto è necessario che anche le anime, sia quelle corporee sia quelle incorporee, ma che attirano a sé un corpo, e soprattutto quelle che stanno per legarsi al sangue e a corpi umidi, inclinino all'umido e si incarnino diventate umide. Per questo si richiamano le anime dei morti con spargimento di sangue e bile, e le anime che amano il corpo, attirando a sé il soffio umido, lo condensano come nube. La nuvola infatti è formata da aria umida condensata; e quando il soffio umido si è condensato in esse per un eccesso di umidità, le anime diventano visibili. Da anime di questo tipo provengono quelle apparizioni di fantasmi che si presentano ad alcuni quando contaminano lo spirito secondo la loro immaginazione; ma le anime pure si allontanano dalla generazione.
Per le anime iniziate alla natura e per i demoni che presiedono alla nascita il cosmo è sacro e amabile, sebbene sia per natura tenebroso e oscuro; e ciò fece pensare che queste anime fossero aeree e di sostanza aerea. Per tale motivo il santuario adatto a loro sulla terra può essere un antro, amabile e oscuro a immagine del cosmo, nel quale, come in un tempio immenso, vivono le anime: e l'antro, dove si trovano acque perenni, è adatto alle Ninfe, che presiedono alle acque.
I crateri di pietra e le anfore sono simboli molto adatti alle Ninfe che presiedono all'acqua scaturente dalla roccia, e quale simbolo sarebbe più di essi pertinente alle anime che scendono nella generazione e tendono alla creazione del corpo?
La carne, infatti, si forma sulle ossa e intorno a esse, negli esseri viventi le ossa sono la pietra, perché simili a pietra; perciò si dice anche i telai sono di pietra e non di un'altra materia; i manti purpurei, poi, sarebbero evidentemente la carne, cioè il tessuto che si forma dal sangue: infatti le vesti di lana sono color porpora per il sangue, la lana è tinta con prodotti di origine animale, e la carne si forma con il sangue e a partire dal sangue. Il corpo poi, è la tunica che avvolge l'anima come una veste, spettacolo davvero meraviglioso a vedersi, sia che contempli la composizione d'insieme o il legame dell'anima con il corpo. Così anche in Orfeo Kore, patrona di tutto quanto viene seminato, è rappresentata mentre lavora al telaio: e gli antichi dicevano che il cielo è un peplo, come fosse la veste degli dèi celesti.
Il miele viene adoperato per purificare, per preservare contro la putredine, e come simbolo della forza seduttiva del piacere che induce alla generazione; per questo è appropriato anche alle ninfe dell'acqua, come simbolo della purezza incontaminata delle acque - cui le ninfe presiedono - della loro virtù purificatrice e della loro cooperazione al processo generativo: l'acqua, infatti, coopera alla generazione. Ed è anche per questo motivo che le api ripongono il miele nelle anfore e nei crateri, perché i crateri sono simbolo di fonti - proprio come presso Mitra è collocato un cratere al posto di una fonte; le anfore poi sono simbolo di ciò con cui si attinge acqua dalle fonti.
L'attrazione all'umido rientra nel campo più vasto del simbolismo dell'acqua, segno di fecondità e generazione: l'acqua, femminile, plasma della terra da cui nasce la vita, è l'elemento cosmogonico, anche come pioggia celeste (= seme) che feconda la terra. Essa è fons e origo, matrice di tutte le possibilità di esistenza, sostanza primordiale da cui tutto proviene e a cui tutto per regressione ritorna: è viva, terapeutica, magica. ''
April 19, 2015
The impetus for reading this book was The Religion of the Mithras Cult in the Roman Empire: Mysteries of the Unconquered Sun which takes a brief portion of this text as a jumping-off spot for understanding Mithraism. It was good that I read the Mithras book first, for without it, I never would have understood the astrological references in Porphyry's text. With that understanding, On The Cave Of The Nymphs becomes a cool little commentary, and the notes by Lamberton are very helpful.
November 8, 2024
2026 re-read. One of my all-time favourite texts. Absolutely beautiful.
Displaying 1 - 14 of 14 reviews