Кожного року беру собі за мету прочитати хоча б одну книжку, яку читати фізично неможливо — довгу (бажано багатотомну) і божевільну. Цього року — ще й пишу відгук, аби іншим не довелося страждати, і з задоволенням усвідомлюю, як би поставилася до такого мотиву Айн Ренд, ifyouknowwhatimean, адже йдеться про «Атлант розправив плечі». Поки що подолано перший том з трьох цього головного хіту українського книжкового ринку останніх років семи (згідно з, гм, заявами видавництва).
З першої сторінки книжка налаштовує на затишну хвилю «Таксиста», чи, радше, «Американського психопата» (герой зчитує в очах безхатченка на вулиці «цинічну байдужість»). Але, на щастя, цей світ не потребує зачистки зброєю — його достатньо вщент «розвинути», не жаліючи скла з хромом. Позитивні герої та героїні сиплють «афористичними» висловами (більш-менш однаковими; ось пара випадкових: «Я не зацікавлена комусь допомагати. Я хочу заробляти гроші»; «Я не просив про вдячність. Я її не потребую»; так, уся книжка ось така!), демонструють залізну волю, інтелект, що його майже соромно назвати геніальним, білу, поза сумнівом, шкіру («Ніхто не називав його зовнішність латиноамериканською. Стосовно Франциско доречніше було б вжити першу частину цього слова — латинський (у первісному значенні, себто — не іспанський, а такий, що належить до Давнього Риму)»), і темний, чуттєвий (а сексуальність в Айн Ренд ой яка темна) потяг до менеджменту. Для негативних героїв мені особисто слів бракує — слово авторці:
«У нього був невиразний рот і тонке волосся, що налипало на лисину. Постава свідчила про слабкодухе безвольне недбальство, дисонуючи з елегантністю ліній високого стрункого тіла, яке хоч і натякало на впевнену врівноваженість аристократа, проте належало незграбному одоробалу. Обличчя було бліде і м’яке. Очі — теж збляклі та приховані, з повільним поглядом, що, не затримуючись, ковзав по речах, безповоротно ображений на сам факт їхнього існування».
«Філіп завжди був хворобливий, хоча лікарі не знаходили жодного конкретного дефекту в його хирлявій, довготелесій постаті. Через його хронічну виснаженість люди вважали тридцятивосьмирічного Філа старшим за свого брата».
Якщо ви не знали, «Атлант» — це твір і не зовсім художній, а, емм, економічно-філософський. Філософія — як бачити з цитат, наведених вище, — полягає у тому, що бізнесом займаються надлюди, які іноді, на щастя, винаходять надречі (серед сюжетних засобів ключове місце займають «новий найміцніший метал» та «новий найпотужніший двигун»), а людина, що бодай раз вживе слово «прогресивний», «взаємодопомога» або «братерство», відразу починає виглядати та поводитись як шмаркля. (Окрема категорія — власне «філософи», що нагадують ліниві радянські карикатури на занепад буржуазної думки; між соц- та капреалізмом багато спільного.) У цьому, вочевидь, і секрет привабливості Ренд в таких кутах світу, як наш — від кухонних скарг на політиків, що все розграбували та ще й прикрились суспільним добробутом, або фейсбук-тирад про ледаще бидло навколо рівно пів кроку до «філософської системи об’єктивізму»; але й її головна, не рахуючи відсутності щонайменшого письменницького хисту («виразні» цитати поза контекстом миттєво кволіють; книжка справляє враження не словами, а їх кількістю, суто вмінням Ренд, мов проповідниця, на шаленій гучності заговорювати зуби), вада, бо, як ми усі бачимо, фейкові «народницькі» гасла притаманні політикам нерозвінених країн не через генетично хворобливу схильність до соціалізму; навпаки, саме під ними й квітне справжнісінький, у певному сенсі власне-таки лібертарний капіталізм.
Хоча й вихідні дані, і висновки в Ренд — на межі абсурду, їй не можна відмовити у прозорливості щодо того, як іноді мислять люди у нашому, хворому, щоправда, справжніми, а не джонґолтівськими хворобами суспільстві. Її найяскравіше осяяння — про громадське опитування, яке здійснює рендівський улюблений уряд ідіотів, щоб заборонити чарівний «ріарден-метал» (не питайте): в «прямій демократії», яка, між іншим, мала місце на останніх виборах, є справді щось до біса атлантівське. Ще вона дотепно підмічає характерну здатність людей жалкуватись на навколишні зміни з серії «ходють тут». Будують залізницю? Скільки можна: «Можна подумати, що в усієї країни медовий місяць або суцільне Четверте липня!»
Ренд нудна, але смішна. Героїня, подорожуючи беззмістовною провінцією, в черговому припадку бізнес-екстазу відтворює претензію Брюса Лі до Риму — з того фільму, де вони у фіналі б’ються з Чаком Норрісом у Колізеї — що, мовляв, на цих мохом порослих руїнах можна було б збудувати добрячий real estate:
«—…пригадай, як часто люди скаржаться, що рекламні щити псують пейзаж. Тут ці скиглії мали б змогу насолодитися незайманим пейзажем.
І додала:
—Ненавиджу їх».
Ну а на солодке настає черга потойбічних сцен сексу (точніше, як це притаманно Ренд, тривалих розмов навколо). Приблизно так виглядає любов уберменшів:
«— Бачити тебе такою, яка ти є: чистою, гордовитою, сильною, що опирається світові; а потім мати тебе в своєму ліжку, — впокореною, згодною на будь-яку мою забаганку, на будь-яку дію, що я готовий вчинити винятково для того, щоб помилуватись на твоє безчестя, і якій ти скоришся заради нестерпної насолоди…
— Я лише тварина, яка не шукає нічого, крім насолоди, що ти її так зневажаєш; але я хочу зазнавати її від тебе… Я така ница, що готова віддати найвищу чесноту цього світу, тільки б побачити тебе в кабіні локомотива. Та побачивши тебе, я не буду байдужа. Не варто боятися, що ти раптом став залежний від мене. Це я тепер залежатиму від тебе і твоїх забаганок. Ти зможеш мати мене, коли заманеться, скрізь, де тебе закортить… Якщо хтось попросить назвати найбільше досягнення в моєму житті, то відповім: ‘Я спала з Генком Ріарденом’. Бо заробила це».
«Атлант», крім жартів, популярний — шалено. Серед кого — судіть самі: на хіпстерському Гудрідс звичайна справа одна зірочка (я поставив дві), на Амазоні міцним строєм стоять п’ятірки. Ух. Попереду — ще два томи.