What do you think?
Rate this book
Мам, пам'ятаєш?
П’ятнадцятирічна Діана виїздить з окупованої Бучі з двомісячною сестрою від іншого батька Іванкою на руках. Вітчим Діани в ЗСУ, мама Діани зникла в Бучі за нез’ясованих обставин, тато Діани багато років живе у Відні, перше кохання Діани – талановитий піаніст, який втратив слух під час обстрілу машини, в якій намагався евакуюватися з батьками, котрі там же і загинули, а разом з слухом втратив віру в людей і бажання мати з ними до діла, психотерапевтка Діани не уявляє, як їй допомогти, а страх, біль і втрата Діани такі неосяжні, що вона навіть сама не може їх назвати чи визнати.
“Мам, пам’ятаєш?” – історія про те, що усе це жахливо і цього не мало би ставатися ніколи й ні з ким, але навіть з цим всім можна жити і бути щасливою, любити, дбати і бути потрібною, любимою і огорнутою турботою.
“Мам, пам’ятаєш?” – історія про те, що усе це жахливо і цього не мало би ставатися ніколи й ні з ким, але навіть з цим всім можна жити і бути щасливою, любити, дбати і бути потрібною, любимою і огорнутою турботою.
146 pages, ebook
First published January 1, 2023
About the author
Kateryna Babkina
39 books24 followersUkrainian poet, short story writer, novelist, playwright and screenwriter. The winner of Angelus Central European Literature Award (2021).
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 31 reviews
June 17, 2023
Перше, що я дізналась про цю книжку - це те, що «Бабкіна спекулює на Бучі». Це мене насторожило, бо з однієї сторони я чекала від авторки цілісної книжки - і ось вона тут. А з іншої, ну шо за дешеві спекуляції, ну?
Зрештою, я прочитала книжку і ось що скажу.
Книжка написана від імені підлітки, що врятувалась і з маленькою сестрою евакуювалась до Австрії, до свого тата. Підлітка переживає повний спектр підліткових емоцій, що накладені на реалії війни. Ох, яка це складна суміш.
Але! Я повірила не всьому. Часом героїня було супер-органічна, а часом… Ну не знаю, уявіть що дівчина в пятнадцять серйозно розмірковує про післяпологову депресію та бейбі-блюз? А про проблеми з комунікацією у дорослих? Саме от в таких дефініціях. Не думаю…
Так, під кінець історії я відчула ком в горлі, пекучий, болючий згусток емоцій. Але ця книжка однозначно не стане моїм улюбленою книжкою Бабкіної. А так хотілось би. Бо пише вона пречудово.
Може, наступного разу. Наступна її книга. Я дуже чекаю від Каті роману.
Зрештою, я прочитала книжку і ось що скажу.
Книжка написана від імені підлітки, що врятувалась і з маленькою сестрою евакуювалась до Австрії, до свого тата. Підлітка переживає повний спектр підліткових емоцій, що накладені на реалії війни. Ох, яка це складна суміш.
Але! Я повірила не всьому. Часом героїня було супер-органічна, а часом… Ну не знаю, уявіть що дівчина в пятнадцять серйозно розмірковує про післяпологову депресію та бейбі-блюз? А про проблеми з комунікацією у дорослих? Саме от в таких дефініціях. Не думаю…
Так, під кінець історії я відчула ком в горлі, пекучий, болючий згусток емоцій. Але ця книжка однозначно не стане моїм улюбленою книжкою Бабкіної. А так хотілось би. Бо пише вона пречудово.
Може, наступного разу. Наступна її книга. Я дуже чекаю від Каті роману.
May 22, 2023
Не пройняло. Певно тому, що не змогла абстрагуватися від срачу
October 15, 2023
No to popłakane. Fajna ta Babkina.
October 22, 2023
Kilkunastoletnia dziewczyna z niemowlęciem w chuście ucieka, ucieka od wojny, od traumatycznych przeżyć i ląduje w Wiedniu, u ojca, która mieszka tam od lat. Dziewczyna niewiele mówi, nic nie opowiada, dni spędza na opiece nad przyrodnią, maleńką siostrzyczką. Podczas spacerów spotyka chłopca, którego przelotnie widziała podczas ucieczki, na dworcu we Lwowie. Między nastolatkami rodzi się więź, ale więź trudna, naznaczona wojenną traumą i niewypowiadalnymi przeżyciami.
Ciąg dalszy: https://przeczytalamksiazke.blogspot....
Ciąg dalszy: https://przeczytalamksiazke.blogspot....
September 15, 2023
Czasami książki nagromadzają łzy, których bezradność nie chce wypuścić za granicę oczu. „A pamiętasz, mamo?” robi to już samym tytułem. Widząc go na okładce, poczułam momentalnie, że przeczytam tu wiele o nieodwracalnych momentach, które wpływają na życie młodej bohaterki, a ja, jako czytelniczka i człowiek, nie będę mogła pomóc i odwrócić jej losu. A ten doprowadzą ją do pisania listów do swojej matki jako formy ocalenia własnej psychiki.
Nie było jeszcze takiego głosu w literaturze, który by tak zobrazował losy dzisiejszych uchodźczyń wojennych. Babkina udziela tym razem głosu nastolatce. Długo nie dowiemy się co wydarzyło się dokładnie w Irpieniu i jaki los spotkał jej mamę. Śledzimy jej intymny obraz dochodzenia do siebie w Wiedniu, gdzie przebywa u swojego ojca. Terapeutka zaleciła jej pisanie listów do matki rozpoczynających się słowami: „A pamiętasz, mamo?”. Pytanie, które za każdym razem rozdziera serce, bo obok setek innych pytań, jakie zadaje młoda bohaterka, to brak odpowiedzi na to najważniejsze, boli najbardziej. Nastolatka szuka ratunku również w opiece nad swoją młodszą przyrodnią siostrzyczką, kiedy to przecież sama potrzebuje opieki. Próbuje zaprzyjaźnić się z innych chłopcem, który też doświadczył wyobrażalnego. Babkina tworzy z nieodebranych wiadomości najczulszy i najszczerszy obraz niepowetowanej straty, po której trzeba jakoś żyć.
Nie mogłam się nadziwić, gdy przeczytałam w social mediach autorki, że jej książki są cieplej przyjmowane w Polsce niż w Ukrainie. A zwłaszcza ta najnowsza. Tym bardziej pragnę zachęcić Was do czytania twórczości Babkiny, a jej najnowsza książka jest wręcz moralnym obowiązkiem czytelniczym. Nam udzieli lekcji z empatii, by pamiętać w ilu ławkach szkolnych, rozsianych po różnych krajach, zasiada dzieci, które widziały i doświadczyły nieodwracalnych zniszczeń.
Trudno będzie mi wskazać ważniejszą książkę tego roku.
Nie było jeszcze takiego głosu w literaturze, który by tak zobrazował losy dzisiejszych uchodźczyń wojennych. Babkina udziela tym razem głosu nastolatce. Długo nie dowiemy się co wydarzyło się dokładnie w Irpieniu i jaki los spotkał jej mamę. Śledzimy jej intymny obraz dochodzenia do siebie w Wiedniu, gdzie przebywa u swojego ojca. Terapeutka zaleciła jej pisanie listów do matki rozpoczynających się słowami: „A pamiętasz, mamo?”. Pytanie, które za każdym razem rozdziera serce, bo obok setek innych pytań, jakie zadaje młoda bohaterka, to brak odpowiedzi na to najważniejsze, boli najbardziej. Nastolatka szuka ratunku również w opiece nad swoją młodszą przyrodnią siostrzyczką, kiedy to przecież sama potrzebuje opieki. Próbuje zaprzyjaźnić się z innych chłopcem, który też doświadczył wyobrażalnego. Babkina tworzy z nieodebranych wiadomości najczulszy i najszczerszy obraz niepowetowanej straty, po której trzeba jakoś żyć.
Nie mogłam się nadziwić, gdy przeczytałam w social mediach autorki, że jej książki są cieplej przyjmowane w Polsce niż w Ukrainie. A zwłaszcza ta najnowsza. Tym bardziej pragnę zachęcić Was do czytania twórczości Babkiny, a jej najnowsza książka jest wręcz moralnym obowiązkiem czytelniczym. Nam udzieli lekcji z empatii, by pamiętać w ilu ławkach szkolnych, rozsianych po różnych krajach, zasiada dzieci, które widziały i doświadczyły nieodwracalnych zniszczeń.
Trudno będzie mi wskazać ważniejszą książkę tego roku.
May 13, 2023
Непогана підліткова історія.
Гарно об‘ємно показана підлітка.
Але не люблю, коли в книгах немовля це просто декорація, а не маленька людинка. В цій книзі його просто возять у візочку і воно нікому не заважає своїм плачем чи потребами
Гарно об‘ємно показана підлітка.
Але не люблю, коли в книгах немовля це просто декорація, а не маленька людинка. В цій книзі його просто возять у візочку і воно нікому не заважає своїм плачем чи потребами
August 5, 2023
Не можу написати відгук, бо плачу, бо боляче, бо ще ніколи в житті так не хотілось прочитати щасливий кінець, розуміючи, що він неможливий!
March 8, 2026
Прочитала за один раз - і мені дуже сподобалось. Спершу було незрозуміло що і до чого, чомусь розповідь героїні від першої особи справляла враження що йдеться про дорослу жінку, а не про підлітка. Можливо, справа в тому що я асоціювала героїню з Катею, і якось вписала мої знання про авторку в розуміння історії.
Я думаю що такі твори дуже важливі. Важливі щоб памʼятати. І ще їх треба перекладати багатьма мовами.
Класна, важлива повість, варта прочитання.
Я думаю що такі твори дуже важливі. Важливі щоб памʼятати. І ще їх треба перекладати багатьма мовами.
Класна, важлива повість, варта прочитання.
September 18, 2024
Warto przeczytać, wręcz powinno się przeczytać. Mamy wobec Ukraińców dług, który powinniśmy spłacać na różne sposoby. Także takie.
Może miejscami irytuje ale na koniec po prostu łapie za fraki i solidnie potrząsa.
Może miejscami irytuje ale na koniec po prostu łapie za fraki i solidnie potrząsa.
January 1, 2024
4,5
nie zdążyłam zaznaczyć, że czytam
why are you hurting me
fuck war
nie zdążyłam zaznaczyć, że czytam
why are you hurting me
fuck war
August 27, 2025
A genius novel. Make sure you have your tissues around.
August 21, 2023
І нащо було стільки срачу розводити? Прочитала я нову книжку Бабкіної «Мам, пам'ятаєш?» і мені навіть трохи сподобалося!
Правда я так думала першу половину книжки, а потім мене почав харити один із головних персонажів. Проте дійшовши до фіналу, знову отримала гарні емоції.
У книзі ми зустрічаємо героїв, що виїхали з України, і всі по різному переживають ці перші пів року війни:
• хтось не здатний говорити про пережите і фокусується лише на зараз;
• у когось змінилися почуття до України, ненависть змінилась на захоплення;
• хтось так і не зміг жити у безпеці, бо не належить сам собі;
• хтось починає боятися близькості настільки, що ображає всіх навколо.
І читачі/-ки насправді бачать лише вершинку того, з чим зіткнулися, які труднощі пройшли, щоб знайти собі безпечне місце.
Ще мені сподобалося, як героїня росте протягом книги. Як її травма здається спершу взагалі невидимою, а потім повільно випливає на поверхню.
Кінець вийшов дуже гармонійний, і якось резонує з моїм теперішнім станом, та й станом багатьох. Як на мене, час для цієї книги був саме зараз, а не після закінчення війни, чи взагалі ніколи.
Я не буду казати, що це супер якась хороша книжка. А ситуація з анотацією також викликає в мене дивні і суперечливі відчуття. Мені здається, Бабкіній взагалі не потрібно було вказувати конкретне місто.
Але ця книга змусила мене подумати про травму війни, мою та інших людей. І в цьому її цінність.
Правда я так думала першу половину книжки, а потім мене почав харити один із головних персонажів. Проте дійшовши до фіналу, знову отримала гарні емоції.
У книзі ми зустрічаємо героїв, що виїхали з України, і всі по різному переживають ці перші пів року війни:
• хтось не здатний говорити про пережите і фокусується лише на зараз;
• у когось змінилися почуття до України, ненависть змінилась на захоплення;
• хтось так і не зміг жити у безпеці, бо не належить сам собі;
• хтось починає боятися близькості настільки, що ображає всіх навколо.
І читачі/-ки насправді бачать лише вершинку того, з чим зіткнулися, які труднощі пройшли, щоб знайти собі безпечне місце.
Ще мені сподобалося, як героїня росте протягом книги. Як її травма здається спершу взагалі невидимою, а потім повільно випливає на поверхню.
Кінець вийшов дуже гармонійний, і якось резонує з моїм теперішнім станом, та й станом багатьох. Як на мене, час для цієї книги був саме зараз, а не після закінчення війни, чи взагалі ніколи.
Я не буду казати, що це супер якась хороша книжка. А ситуація з анотацією також викликає в мене дивні і суперечливі відчуття. Мені здається, Бабкіній взагалі не потрібно було вказувати конкретне місто.
Але ця книга змусила мене подумати про травму війни, мою та інших людей. І в цьому її цінність.
July 30, 2023
Я хотіла б подякувати за книгу, за форму написання і всі зібрані думки в одному місці.
Дуже вдала розповідь про тепер, а форма і мова від підлітка додає життя в кожне слово.
п с : попередня мною прочитана книга "Соня" мене дратувала. На 180 змінила думку про авторку в позитивний бік.
Дуже вдала розповідь про тепер, а форма і мова від підлітка додає життя в кожне слово.
п с : попередня мною прочитана книга "Соня" мене дратувала. На 180 змінила думку про авторку в позитивний бік.
November 2, 2026
Війна очима підлітків-біженців: рецензія на твір Катерини Бабкіної «Мам, пам’ятаєш?»
Від початку повномасштабного вторгнення 2022 року воєнна література набула неабиякої важливості серед українців. Чимало таких творів, написаних безпосередніми очевидцями подій, створювалися задля ідеї: «Ніколи нізащо не забути!» або ставали способом «прокричати» світу про наше горе. Інша частина – це звичайні рефлексії людей, для яких письмо стало рятунком, своєрідним щитом проти цілковитого ментального виснаження. Проте більшість воєнного нонфікшну та художньої прози присвячена саме фронту, що часом створює враження відсутності війни поза його межами. Саме тому дуже цінною та актуальною у цьому контексті є книжка Катерини Бабкіної «Мам, пам’ятаєш?», яка показує інший вимір трагедії – війну в серцях цивільних людей, а саме підлітків-біженців, яким довелося подорослішати в одну мить.
Сама авторка виїхала за кордон разом із мамою та донькою на третій день повномасштабного вторгнення. Завдяки своїй активній письменницькій діяльності в Європі, Катерина не мала великих проблем із раптовим переїздом чи оформленням документів. Через це вона відчувала провину перед жінками з дітьми, які виїжджали вимушено й абсолютно без нічого. Працюючи у волонтерських центрах для біженців, Бабкіна слухала їхні історії. Тоді вона зустріла дівчинку-підлітку з Бучі, яка була вимушена покинути Україну разом зі своїм молодшим братиком. Цей реальний досвід і ліг в основу книги.
Твір написаний у формі листів-спогадів 15-річної Діани з Ірпеня, яка виїжджає до Відня разом із молодшою сестрою від другого шлюбу матері. Кожен розділ починається зі слів: «Мам, пам’ятаєш?» Такий формат тримає читача у постійній напрузі, змушуючи будувати безліч здогадів про долю матері. Згодом з’ясовується, що ці нотатки і є щоденником підлітки, який вона веде за порадою психологині, щоб не розчинитися у власному горі. Що глибше ми занурюємося у твір, то болючішим стає його прочитання й важчим – усвідомлення масштабу катастрофи.
Поряд із головною персонажкою постають й інші люди – її біологічний батько, його дівчина, психологиня, няня та хлопець, який ненароком загубив свою кишенькову гру у Львові. На постаті останнього хотілося б зупинитися детальніше. 16-річний Давид пережив важку втрату: коли батьки намагалися вивезти його з окупації у Ворзелі, їхнє авто обстріляли росіяни. Через страх, гучні постріли та загибель батьків, він повністю перестав чути. Його діагноз виглядає доволі химерно для іноземних лікарів, які не знають психотравм війни. Аналізуючи весь твір, втрату слуху можна протрактувати як психологічний захист Давида – спосіб закритися від жорстокого світу, перестати його «чути». Метафорично це свідчить про бажання заперечити війну, але така «втеча» не вирішує внутрішньої катастрофи.
Кожен лист стає містком між «до» та «після» - між мирним минулим і воєнним сьогоденням. Діана щораз згадує приємні моменти із минулого, які так чи інакше відтворюються у її пам’яті під час прогулянок Віднем, спілкування із батьком чи старими знайомими. Це її своєрідний спосіб самопорятунку, який дає лише тимчасове полегшення. Діана тривалий час фізично не може вимовити слово «мама» вголос, і це залишає їй можливість вірити у краще, або просто не думати про найгірше.
Спілкування Діани та Давида доволі напружене, якщо подивитися глибше. Вони не розмовляють уголос, а лише обмінюються нотатками у AirDrop. І, на перший погляд, вони зближуються, проте з часом ця ілюзорна бульбашка «нормальності» лопається і герої перестають розуміти одне одного. Діана поступово починає шукати шлях до зцілення, тоді як Давид тоне у власному горі. Розбіжності у переживанні втрати тимчасово віддаляють їх одне від одного.
Твір Бабкіної наповнений символами, які не важко розгледіти. Насамперед це метафора «видиху у воду» – відчуття ядухи від горя та неможливості вільно дихати після втрати дому. Символ виринає зі спогаду Діани про плавання, коли вона намагалася видихнути все повітря у воду, відчуваючи порожнечу, а тепер ніби не може випірнути на поверхню. Ще один важливий символ стосується Давида. Його нікнейм – Martlet, що перекладається як серпокрилець, – це пташка без ніг, яка все життя проводить у польоті. Це символ біженців і втраченого покоління українських підлітків, змушених жити «на крилах» без відчуття опори під ногами, без місця, яке б можна було назвати домом.
Найцікавішими символами є електронна гра, де потрібно ловити яйця та реборни (реалістичні ляльки), що згадуються на початку. Обидва уособлюють втрачене дитинство, за яке герої марно намагаються вхопитися. Гра для Давида є єдиною можливістю контролювати бодай щось у своєму житті. Коли цей контроль зникає, хлопець іще глибше занурюється в себе.
Загалом цей твір вражає тонким підлітковим психологізмом, глибоким гуманізмом, надією на зцілення та й водночас трагічною достовірністю подій. Градус емоційної напруги надзвичайно високий: історія засідає в голові ще надовго та змушує читача проживати біль персонажів із глибокою емпатією.
«Мам, пам’ятаєш?» – це важливий документ естетичної рефлексії нашого сьогодення, який допомагає знайти мову для проговорювання воєнної травми. Це книжка про те, що навіть серед суцільної темряви й катастрофи ми здатні зберегти людськість, знайти нові опори та об'єднатися довкола спільної надії.
Від початку повномасштабного вторгнення 2022 року воєнна література набула неабиякої важливості серед українців. Чимало таких творів, написаних безпосередніми очевидцями подій, створювалися задля ідеї: «Ніколи нізащо не забути!» або ставали способом «прокричати» світу про наше горе. Інша частина – це звичайні рефлексії людей, для яких письмо стало рятунком, своєрідним щитом проти цілковитого ментального виснаження. Проте більшість воєнного нонфікшну та художньої прози присвячена саме фронту, що часом створює враження відсутності війни поза його межами. Саме тому дуже цінною та актуальною у цьому контексті є книжка Катерини Бабкіної «Мам, пам’ятаєш?», яка показує інший вимір трагедії – війну в серцях цивільних людей, а саме підлітків-біженців, яким довелося подорослішати в одну мить.
Сама авторка виїхала за кордон разом із мамою та донькою на третій день повномасштабного вторгнення. Завдяки своїй активній письменницькій діяльності в Європі, Катерина не мала великих проблем із раптовим переїздом чи оформленням документів. Через це вона відчувала провину перед жінками з дітьми, які виїжджали вимушено й абсолютно без нічого. Працюючи у волонтерських центрах для біженців, Бабкіна слухала їхні історії. Тоді вона зустріла дівчинку-підлітку з Бучі, яка була вимушена покинути Україну разом зі своїм молодшим братиком. Цей реальний досвід і ліг в основу книги.
Твір написаний у формі листів-спогадів 15-річної Діани з Ірпеня, яка виїжджає до Відня разом із молодшою сестрою від другого шлюбу матері. Кожен розділ починається зі слів: «Мам, пам’ятаєш?» Такий формат тримає читача у постійній напрузі, змушуючи будувати безліч здогадів про долю матері. Згодом з’ясовується, що ці нотатки і є щоденником підлітки, який вона веде за порадою психологині, щоб не розчинитися у власному горі. Що глибше ми занурюємося у твір, то болючішим стає його прочитання й важчим – усвідомлення масштабу катастрофи.
Поряд із головною персонажкою постають й інші люди – її біологічний батько, його дівчина, психологиня, няня та хлопець, який ненароком загубив свою кишенькову гру у Львові. На постаті останнього хотілося б зупинитися детальніше. 16-річний Давид пережив важку втрату: коли батьки намагалися вивезти його з окупації у Ворзелі, їхнє авто обстріляли росіяни. Через страх, гучні постріли та загибель батьків, він повністю перестав чути. Його діагноз виглядає доволі химерно для іноземних лікарів, які не знають психотравм війни. Аналізуючи весь твір, втрату слуху можна протрактувати як психологічний захист Давида – спосіб закритися від жорстокого світу, перестати його «чути». Метафорично це свідчить про бажання заперечити війну, але така «втеча» не вирішує внутрішньої катастрофи.
Кожен лист стає містком між «до» та «після» - між мирним минулим і воєнним сьогоденням. Діана щораз згадує приємні моменти із минулого, які так чи інакше відтворюються у її пам’яті під час прогулянок Віднем, спілкування із батьком чи старими знайомими. Це її своєрідний спосіб самопорятунку, який дає лише тимчасове полегшення. Діана тривалий час фізично не може вимовити слово «мама» вголос, і це залишає їй можливість вірити у краще, або просто не думати про найгірше.
Спілкування Діани та Давида доволі напружене, якщо подивитися глибше. Вони не розмовляють уголос, а лише обмінюються нотатками у AirDrop. І, на перший погляд, вони зближуються, проте з часом ця ілюзорна бульбашка «нормальності» лопається і герої перестають розуміти одне одного. Діана поступово починає шукати шлях до зцілення, тоді як Давид тоне у власному горі. Розбіжності у переживанні втрати тимчасово віддаляють їх одне від одного.
Твір Бабкіної наповнений символами, які не важко розгледіти. Насамперед це метафора «видиху у воду» – відчуття ядухи від горя та неможливості вільно дихати після втрати дому. Символ виринає зі спогаду Діани про плавання, коли вона намагалася видихнути все повітря у воду, відчуваючи порожнечу, а тепер ніби не може випірнути на поверхню. Ще один важливий символ стосується Давида. Його нікнейм – Martlet, що перекладається як серпокрилець, – це пташка без ніг, яка все життя проводить у польоті. Це символ біженців і втраченого покоління українських підлітків, змушених жити «на крилах» без відчуття опори під ногами, без місця, яке б можна було назвати домом.
Найцікавішими символами є електронна гра, де потрібно ловити яйця та реборни (реалістичні ляльки), що згадуються на початку. Обидва уособлюють втрачене дитинство, за яке герої марно намагаються вхопитися. Гра для Давида є єдиною можливістю контролювати бодай щось у своєму житті. Коли цей контроль зникає, хлопець іще глибше занурюється в себе.
Загалом цей твір вражає тонким підлітковим психологізмом, глибоким гуманізмом, надією на зцілення та й водночас трагічною достовірністю подій. Градус емоційної напруги надзвичайно високий: історія засідає в голові ще надовго та змушує читача проживати біль персонажів із глибокою емпатією.
«Мам, пам’ятаєш?» – це важливий документ естетичної рефлексії нашого сьогодення, який допомагає знайти мову для проговорювання воєнної травми. Це книжка про те, що навіть серед суцільної темряви й катастрофи ми здатні зберегти людськість, знайти нові опори та об'єднатися довкола спільної надії.
July 15, 2023
Дуже щемка книга про війну та все, що її зараз супроводжує. На фоні грав альбом «Прокидатися навесні» Христини Палімонової і на мить здалось, що ці твори обʼєднала якась невидима нитка
October 16, 2023
jaka to jest dobra książka!
September 4, 2024
15-річна Діана у березні 2022 року перетинає кордон разом зі своєю сестрою-немовлям і їде до батька, який давно вже живе у Відні. Її мама просто одного дня зникла, поки вони ховалися в підвалі їхнього будинку в Ірпені. (Це мало би з'ясовуватися як таємниче непроговорене, витіснене травмованою свідомістю, по ходу книжки, але навіщось включено в опис на обкладинці.) На пропозицію психологині Діана починає вести щоденник у вигляді листів до мами, але про те, що відбулося, говорити відмовляється. Натомість занурюється у піклування про немовля Іванку і у знайомство з Давидом, який перестав чути, потрапивши під обстріл.
Це книжка про дуже і дуже травмованих підлітків. Я не знаю, чи може вона надати якийсь терапевтичний ефект від читання, але, зрештою, це зовсім не обов'язково, щоб книжка про підлітковий досвід війни мусила бути спрямованою на того ж віку підлітків з якимсь терапевтичним ефектом на меті. Про підлітковий досвід може бути і просто цілком доросла книжка про те, що життя бентежне і трагічне, у ньому стаються непоправні втрати, і світ вже ніколи не вдасться зібрати назад докупи. Література, словом.
Але саме щодо літературної складової, тобто наративу, у мене є два міркування.
По-перше, те, що тут могла би бути дуже класна штука з ненадійною нараторкою, яка спершу взагалі не готова визнати, що сталося, і читач мусив би по крихтах збирати цю інформацію з того, як у її щоденникових записах-листах все-таки щось прослизає. Але в описі книжки навіщось заспойлерено всі основні пункти. (І я не знаю, що тут слід було би зробити, бо з одного боку етично проговорити ці основні пункти як тріґґер-ворнінґи, щоб читач, якого така історія може ретравмувати, не брався читати. А з іншого, їх проговорено не як TW, а як selling points - ну, щось, ще має зачепити і зацікавити читача і має відбутися в перших ~20-25% історії, бо далі має бути якась додаткова цінність. А тут нам відразу в описі видали всю потенційну додаткову цінність. І чому в описі Буча, коли йдеться про Ірпінь?)
По-друге, ця оповідь не дуже-то виглядає на POV 15-літньої підлітки, хай навіть наскільки швидко їй довелося подорослішати від відповідальності, яка на неї звалилася. І справа навіть не тільки у нереалістично дорослих за тематикою чи концептуалізацією думках, приписаних героїні. Радше якась невідповідність загального тону заявленому віку, яка ще й підкріплюється якимсь щирим шоком від того, що вона опиняється в ситуаціях, де до неї ставляться як до неповнолітньої (ого, як це я не можу бути опікункою немовляти, ну ясно же, що з сестрою малій буде найкраще; ого, як це треба ходити в школу і здавати телефон). І мені це весь час нагадувало те, як би доросла людина в якому жахливому сценарії опинилася в ситуації, коли в ній всі знову бачать підлітка і знову відмовляють їй в автономному розпорядженні власним життям, до якого вона вже звикла, відколи насправді стала повнолітньою. (А-ля "Фердидурке", знаєте.) І якби наприкінці на нас чекав сюжетний фінт, в якому би з'ясувалося, що це все таки історія дорослої жінки, яка від тієї ж таки травми почала вважати, що вона є кимось іншим (ми ж бо дізнаємося про всі події тільки з її записів), це був би потужний хід, про який можна було би одночасно сказати і "ого", і "ну, звісно, весь цей стиль оповіді, з якого на 15-річну натякають тільки кілька сленгових слів, був чудовим foreshadowing".
Зрештою, напевно, в цьому відгуку більше про мої упередження щодо того, як має працювати література :)
Це книжка про дуже і дуже травмованих підлітків. Я не знаю, чи може вона надати якийсь терапевтичний ефект від читання, але, зрештою, це зовсім не обов'язково, щоб книжка про підлітковий досвід війни мусила бути спрямованою на того ж віку підлітків з якимсь терапевтичним ефектом на меті. Про підлітковий досвід може бути і просто цілком доросла книжка про те, що життя бентежне і трагічне, у ньому стаються непоправні втрати, і світ вже ніколи не вдасться зібрати назад докупи. Література, словом.
Але саме щодо літературної складової, тобто наративу, у мене є два міркування.
По-перше, те, що тут могла би бути дуже класна штука з ненадійною нараторкою, яка спершу взагалі не готова визнати, що сталося, і читач мусив би по крихтах збирати цю інформацію з того, як у її щоденникових записах-листах все-таки щось прослизає. Але в описі книжки навіщось заспойлерено всі основні пункти. (І я не знаю, що тут слід було би зробити, бо з одного боку етично проговорити ці основні пункти як тріґґер-ворнінґи, щоб читач, якого така історія може ретравмувати, не брався читати. А з іншого, їх проговорено не як TW, а як selling points - ну, щось, ще має зачепити і зацікавити читача і має відбутися в перших ~20-25% історії, бо далі має бути якась додаткова цінність. А тут нам відразу в описі видали всю потенційну додаткову цінність. І чому в описі Буча, коли йдеться про Ірпінь?)
По-друге, ця оповідь не дуже-то виглядає на POV 15-літньої підлітки, хай навіть наскільки швидко їй довелося подорослішати від відповідальності, яка на неї звалилася. І справа навіть не тільки у нереалістично дорослих за тематикою чи концептуалізацією думках, приписаних героїні. Радше якась невідповідність загального тону заявленому віку, яка ще й підкріплюється якимсь щирим шоком від того, що вона опиняється в ситуаціях, де до неї ставляться як до неповнолітньої (ого, як це я не можу бути опікункою немовляти, ну ясно же, що з сестрою малій буде найкраще; ого, як це треба ходити в школу і здавати телефон). І мені це весь час нагадувало те, як би доросла людина в якому жахливому сценарії опинилася в ситуації, коли в ній всі знову бачать підлітка і знову відмовляють їй в автономному розпорядженні власним життям, до якого вона вже звикла, відколи насправді стала повнолітньою. (А-ля "Фердидурке", знаєте.) І якби наприкінці на нас чекав сюжетний фінт, в якому би з'ясувалося, що це все таки історія дорослої жінки, яка від тієї ж таки травми почала вважати, що вона є кимось іншим (ми ж бо дізнаємося про всі події тільки з її записів), це був би потужний хід, про який можна було би одночасно сказати і "ого", і "ну, звісно, весь цей стиль оповіді, з якого на 15-річну натякають тільки кілька сленгових слів, був чудовим foreshadowing".
Зрештою, напевно, в цьому відгуку більше про мої упередження щодо того, як має працювати література :)
August 14, 2024
Ми прочитали монологи Катерини Бабкіної, вкладені в вуста 15-річної дівчинки, і це, я б сказала, найбільший мінус книжки.
Звісно, це не янгедалт, і не мусово керуватися вимогами жанру, але якщо вже ведеш оповідь від імені підлітки, то хоч спробуй наблизитися до того, як міркує і висловлюється, що відчуває і як реагує на світ підлітка (як це, наприклад, зробила Ферранте у "Брехливому житті дорослих"). Тут оповідачка Діана, яка з сестрою-немовлям, переживши початок війни на Київщині (анотація каже, що в Бучі, текст - що в Ірпені, вотевер, це насправді ніяк не впливає на сюжет), потрапляє до свого батька (і сестриного не-батька) у Відень і намагається якось там жити. Вона суперчемна, супервідмовідальна й суперусвуідомлена, читає рекомендації ВООЗ, норм сприймає те, що тато забирає в неї телефон (а коли й не забирає, то їй не можна юзати інсту, тікток і інші соцмережі - нахіба тоді підлітку телефон?), замість телефона ходить зі смартгодинником (у 15, нагадаю!), при цьому вже задумується про секс, а ще вживає купу розумних слів і формулювань, але водночас багато жартів на тему жопи, сраки і т.д рівня молодшої школи. Маючи вдома живу середньостатистичну 15-річку, я просто НЕ ВІРЮ такому образу, сорі.
Інші персонажі теж пласкуваті, ну але від них і очікуєш менше, ніж від оповідачки.
І - так, ці її монологи містять цілі шматки колонок та постів Катерини Бабкіної (моє улюблене - "з одного боку, жінки з дітьми самі обрали бути жінками з діть ми, і це ніби як їхня відповідальність, а з другого – точно не вони самі обрали бути тепер тут і за таких обставин"). Ок, я розумію, хочеться висловити ці тези. Ок, серед них є й доволі слушні. Не розумію тільки, навіщо їх пхати 15-річці? Мені здається, якби авторка зробила оповідачку трохи старшою, хай навіть 20-річною, це все сприймалося б значно органічніше.
А так, зацитую її ж, "вийшла якась діч".
З плюсів: текст дійсно дуже легко читається.
Правда, в сухому осаді лишає лише одне: питання "Чому ж, ну чому ж бляха ці всі дорослі чоловіки, які є в цій історії, не шукають маму?".
Звісно, це не янгедалт, і не мусово керуватися вимогами жанру, але якщо вже ведеш оповідь від імені підлітки, то хоч спробуй наблизитися до того, як міркує і висловлюється, що відчуває і як реагує на світ підлітка (як це, наприклад, зробила Ферранте у "Брехливому житті дорослих"). Тут оповідачка Діана, яка з сестрою-немовлям, переживши початок війни на Київщині (анотація каже, що в Бучі, текст - що в Ірпені, вотевер, це насправді ніяк не впливає на сюжет), потрапляє до свого батька (і сестриного не-батька) у Відень і намагається якось там жити. Вона суперчемна, супервідмовідальна й суперусвуідомлена, читає рекомендації ВООЗ, норм сприймає те, що тато забирає в неї телефон (а коли й не забирає, то їй не можна юзати інсту, тікток і інші соцмережі - нахіба тоді підлітку телефон?), замість телефона ходить зі смартгодинником (у 15, нагадаю!), при цьому вже задумується про секс, а ще вживає купу розумних слів і формулювань, але водночас багато жартів на тему жопи, сраки і т.д рівня молодшої школи. Маючи вдома живу середньостатистичну 15-річку, я просто НЕ ВІРЮ такому образу, сорі.
Інші персонажі теж пласкуваті, ну але від них і очікуєш менше, ніж від оповідачки.
І - так, ці її монологи містять цілі шматки колонок та постів Катерини Бабкіної (моє улюблене - "з одного боку, жінки з дітьми самі обрали бути жінками з діть ми, і це ніби як їхня відповідальність, а з другого – точно не вони самі обрали бути тепер тут і за таких обставин"). Ок, я розумію, хочеться висловити ці тези. Ок, серед них є й доволі слушні. Не розумію тільки, навіщо їх пхати 15-річці? Мені здається, якби авторка зробила оповідачку трохи старшою, хай навіть 20-річною, це все сприймалося б значно органічніше.
А так, зацитую її ж, "вийшла якась діч".
З плюсів: текст дійсно дуже легко читається.
Правда, в сухому осаді лишає лише одне: питання "Чому ж, ну чому ж бляха ці всі дорослі чоловіки, які є в цій історії, не шукають маму?".
January 8, 2025
Катерина Бабкіна "Мам, пам'ятаєш?"
"Є речі, про які ми так ніколи і не дізнаємося, що це було, чому і чим скінчилося. Скільки не ґуґли. Це не дуже приємне усвідомлення, мені з ним складно"
📚 15-річна Діана, яка на початку війни опинилася у Відні, за порадою психотерапевтки пише листи зниклій в Ірпені матері.
📌 Невідправлені листи...
📚 Це нібито дуже проста книга, але відгук чомусь писався складно - тут багато про що, але головне про втрати і пошуки - рідних і себе, про порозуміння, про доброту і емпатію, про віру, надію і любов...
📌 Спогади дитинства, батько, мати, вітчим, народження молодшої сестри, школа, друзі, маленькі радощі мирного життя, яким раніше навіть не надавав значення.
💔 І перше кохання, від якого залишилися лише гіркота і біль.
"Люди єдині істоти, сльози яких можуть бути викликані емоціями чи почуттями, а не лише фізичним відчуттям болю"
🇦🇹 І складне занурення у невідоме європейське життя - інша мова, інший менталітет, біженці, відсутність друзів, хлопець, який подобається, складні стосунки з батьком і його новою подругою, нове європейське життя - все це в листах до мами.
Люди бояться запитувати про важливе, бо не готові до відповідей, які можуть отримати? Чи просто їм здається, що краще не лізти?
📌 Але 9/10 книги ти розумієш, що це все просто прелюдія, пролог до головного - що ж там сталося в Ірпені в перші дні війни?!
"Я дуже відчуваю, що я жива, і це дуже приємне відчуття. Ну, не постійно, звісно ходжу і думаю про це, але щодня. Щодня є миті цього гострого осяяння: я є; я жива; я потрібна; я маю вибір; я все ще можу бути щаслива"
🇺🇦 І коли перегортаєш останню сторінку, лише одна думка - що ж ці с@ки накоїли з нами, з нашим життям, друзями, батьками, рідними, з усією нашою країною...
https://t.me/knygitelegram
"Є речі, про які ми так ніколи і не дізнаємося, що це було, чому і чим скінчилося. Скільки не ґуґли. Це не дуже приємне усвідомлення, мені з ним складно"
📚 15-річна Діана, яка на початку війни опинилася у Відні, за порадою психотерапевтки пише листи зниклій в Ірпені матері.
📌 Невідправлені листи...
📚 Це нібито дуже проста книга, але відгук чомусь писався складно - тут багато про що, але головне про втрати і пошуки - рідних і себе, про порозуміння, про доброту і емпатію, про віру, надію і любов...
📌 Спогади дитинства, батько, мати, вітчим, народження молодшої сестри, школа, друзі, маленькі радощі мирного життя, яким раніше навіть не надавав значення.
💔 І перше кохання, від якого залишилися лише гіркота і біль.
"Люди єдині істоти, сльози яких можуть бути викликані емоціями чи почуттями, а не лише фізичним відчуттям болю"
🇦🇹 І складне занурення у невідоме європейське життя - інша мова, інший менталітет, біженці, відсутність друзів, хлопець, який подобається, складні стосунки з батьком і його новою подругою, нове європейське життя - все це в листах до мами.
Люди бояться запитувати про важливе, бо не готові до відповідей, які можуть отримати? Чи просто їм здається, що краще не лізти?
📌 Але 9/10 книги ти розумієш, що це все просто прелюдія, пролог до головного - що ж там сталося в Ірпені в перші дні війни?!
"Я дуже відчуваю, що я жива, і це дуже приємне відчуття. Ну, не постійно, звісно ходжу і думаю про це, але щодня. Щодня є миті цього гострого осяяння: я є; я жива; я потрібна; я маю вибір; я все ще можу бути щаслива"
🇺🇦 І коли перегортаєш останню сторінку, лише одна думка - що ж ці с@ки накоїли з нами, з нашим життям, друзями, батьками, рідними, з усією нашою країною...
https://t.me/knygitelegram
2024
March 24, 2024Było to dziwne ale fascynujące. Choć mam wrażenie że jest to przedstawienie pokazane z bardzo uprzywilejowanej pozycji wojny na Ukrainie.
June 4, 2025
4,5⭐️
November 5, 2025
Легко читається і водночас важко. Дуже щемлива історія і людяна
April 11, 2026
цікавий задум, як можна показати біль війни, який переживають діти. книга, яка викликає різні емоції
December 20, 2023
Dziękuję, płakałam.
May 1, 2024
це настільки погано, наскільки взагалі можливо
July 14, 2023
Мій Телеграм-канал – "Ще сторіночку"
Я прочитала скандальну (трохи) книгу Катерини Бабкіної «Мам, пам'ятаєш?». Мені сподобалося. Вона добра, цікава і подана від оповідача, якому є що розповісти. І розповідає вона захоплююче і легко, хоча ця легкість – наслідок трагедії, яку дівчинка тримає у собі і про яку не хоче (й не може) говорити.
Діані 15. Вона виїхала з окупованого міста з кількамісячною сестрою на руках. Вітчим Діани в ЗСУ, мама Діани зникла в Бучі за нез’ясованих обставин, тато Діани багато років живе у Відні, й саме до нього приїхала Діана з маленькою Іванкою. Це анонс на звороті книги.
У Відні героїня гуляє з візочком, допомагає у центрі для біженців і намагається зрозуміти як їй жити далі. Тато відводить її до психотерапевта, але біль і втрата дівчинки такі неосяжні, що вона сама не може їх визнати. Як не може сказати вголос що сталося з її мамою. Тож терапевт пропонує писати листи до мами. Ось ці листи ми з вами й читаємо.
Про те, як Іванка вже перевертається на спинку і як потроху перетворюється на маленьку людину. Про татову нову дівчину. Про хлопця, у якого Діана здається закохалася, і який виявився піаністом, що втратив слух під час обстрілу машини під час евакуації. І про те, що вона пам’ятає про війну.
Інколи її слова звучать надто по дорослому. Кінцівка як на мене трохи в лоб і зіжмакана, ніби головну думку цієї історії намагаються втиснути на останніх 5 сторінок. Але для мене загального враження це не зіпсувало.
Щодо скандалу навколо цієї книги. Авторку захейтили, бо в анотації було сказано, що героїня тікала з Бучі. Звинуватили, що Буча використана для привернення уваги. Бабкіна потім написала, що мала прибрати згадку про Бучу при редагуванні книги, але в хаосі забула про це.
В книзі назва міста здається не згадується ні разу та й для історії це немає жодного значення. Однак моя думка така – ця книга виходить у польському видавництві й орієнтована не тільки на українців, а й на іноземців. І якби через слово «Буча» іноземці звернули увагу на цю книгу і згадали про війну в Україні, я вважаю, це був би хороший результат не тільки для піару авторки, а й для нас усіх.
Я прочитала скандальну (трохи) книгу Катерини Бабкіної «Мам, пам'ятаєш?». Мені сподобалося. Вона добра, цікава і подана від оповідача, якому є що розповісти. І розповідає вона захоплююче і легко, хоча ця легкість – наслідок трагедії, яку дівчинка тримає у собі і про яку не хоче (й не може) говорити.
Діані 15. Вона виїхала з окупованого міста з кількамісячною сестрою на руках. Вітчим Діани в ЗСУ, мама Діани зникла в Бучі за нез’ясованих обставин, тато Діани багато років живе у Відні, й саме до нього приїхала Діана з маленькою Іванкою. Це анонс на звороті книги.
У Відні героїня гуляє з візочком, допомагає у центрі для біженців і намагається зрозуміти як їй жити далі. Тато відводить її до психотерапевта, але біль і втрата дівчинки такі неосяжні, що вона сама не може їх визнати. Як не може сказати вголос що сталося з її мамою. Тож терапевт пропонує писати листи до мами. Ось ці листи ми з вами й читаємо.
Про те, як Іванка вже перевертається на спинку і як потроху перетворюється на маленьку людину. Про татову нову дівчину. Про хлопця, у якого Діана здається закохалася, і який виявився піаністом, що втратив слух під час обстрілу машини під час евакуації. І про те, що вона пам’ятає про війну.
Інколи її слова звучать надто по дорослому. Кінцівка як на мене трохи в лоб і зіжмакана, ніби головну думку цієї історії намагаються втиснути на останніх 5 сторінок. Але для мене загального враження це не зіпсувало.
Щодо скандалу навколо цієї книги. Авторку захейтили, бо в анотації було сказано, що героїня тікала з Бучі. Звинуватили, що Буча використана для привернення уваги. Бабкіна потім написала, що мала прибрати згадку про Бучу при редагуванні книги, але в хаосі забула про це.
В книзі назва міста здається не згадується ні разу та й для історії це немає жодного значення. Однак моя думка така – ця книга виходить у польському видавництві й орієнтована не тільки на українців, а й на іноземців. І якби через слово «Буча» іноземці звернули увагу на цю книгу і згадали про війну в Україні, я вважаю, це був би хороший результат не тільки для піару авторки, а й для нас усіх.
May 16, 2023
Мій телеграм канал – «Шо б його такого почитати?»
Я не фанат епістолярного жанру. Особливо, коли герой від першої до останньої сторінки практично не змінюється – живе життя, згадує минуле, але рефлексія лишається поверхневою, не вскопаною.
Мабуть, неправильно очікувати рефлексії від підлітка – пʼятнадцятирічної Діани. Але вона у вирії подій і складного досвіду:
– починається війна;
– одного дня її мама не повертається до підвалу, де вони ховалися від вибухів, і Діана замінює маму двомісячній сестрі;
– її відчим у ЗСУ;
– чудом вдається вибиратися з Ірпеня;
– Діана вперше закохується – він талановитий музикант. Під час евакуації з рідного міста, машину з хлопцем обстріляли – він втратив батьків, слух і жагу до життя.
Катерина Бабкіна пише, що ця книга «не про втрату, після якої неможиво отямитися», а «про те, що навіть з цим всім можна жити і бути щасливою».
А як на мене – це книга про непропрацьваний травматичний досвід. Психотерапевтка Діани не може їй допомогти, хоча по моїм відчуттям – не хоче. Не направляє, не допомогає звернутися до подавлених спогадів і емоцій – страху, болі, втрати. Ну а шо – хай з цим розбирається психіатр, коли вона подорослішає.
Другорядні герої мені не здалися щасливими. Основна маса – такі ж травмовані підлітки і дорослі, яким потрібна допомога.
Так, жити життя попри трагедію – це хороший і потрібний меседж. Сама книга легка, швидко читається і не несе в собі негативу – навпаки, може підтримати і дати поштовх до власної рефлексії. Але на моє субʼєктивне судження – історія неглибока і лишила після себе більше питань, ніж відповідей.
P.S. Ірпінь згадується від сили двічі у спогадах і не є сюжетно принциповим містом. Занадто відчутно, що єдина ціль цих згадок – інформаційне розповсюдження. Мабуть, це не погано, але мене скоріше відштовхує цей підхід.
Я не фанат епістолярного жанру. Особливо, коли герой від першої до останньої сторінки практично не змінюється – живе життя, згадує минуле, але рефлексія лишається поверхневою, не вскопаною.
Мабуть, неправильно очікувати рефлексії від підлітка – пʼятнадцятирічної Діани. Але вона у вирії подій і складного досвіду:
– починається війна;
– одного дня її мама не повертається до підвалу, де вони ховалися від вибухів, і Діана замінює маму двомісячній сестрі;
– її відчим у ЗСУ;
– чудом вдається вибиратися з Ірпеня;
– Діана вперше закохується – він талановитий музикант. Під час евакуації з рідного міста, машину з хлопцем обстріляли – він втратив батьків, слух і жагу до життя.
Катерина Бабкіна пише, що ця книга «не про втрату, після якої неможиво отямитися», а «про те, що навіть з цим всім можна жити і бути щасливою».
А як на мене – це книга про непропрацьваний травматичний досвід. Психотерапевтка Діани не може їй допомогти, хоча по моїм відчуттям – не хоче. Не направляє, не допомогає звернутися до подавлених спогадів і емоцій – страху, болі, втрати. Ну а шо – хай з цим розбирається психіатр, коли вона подорослішає.
Другорядні герої мені не здалися щасливими. Основна маса – такі ж травмовані підлітки і дорослі, яким потрібна допомога.
Так, жити життя попри трагедію – це хороший і потрібний меседж. Сама книга легка, швидко читається і не несе в собі негативу – навпаки, може підтримати і дати поштовх до власної рефлексії. Але на моє субʼєктивне судження – історія неглибока і лишила після себе більше питань, ніж відповідей.
P.S. Ірпінь згадується від сили двічі у спогадах і не є сюжетно принциповим містом. Занадто відчутно, що єдина ціль цих згадок – інформаційне розповсюдження. Мабуть, це не погано, але мене скоріше відштовхує цей підхід.
June 7, 2023
Книгу, електронну, дуже чекаю на друковану, я придбала в перший день продажів. Дуже чекала на онлайн презентацію, але за підготовкою весілля та складною ситуацією на роботі її пропустила. Прочитала книгу ще на початку червня буквально за 3 дні.
Мені дуже сподобалося. Героїня Діани мені дуже близька: в мене теж є молодший сіблінг зі схожою різницею у віці, у нас теж немає мами і я дуже добре пам'ятаю себе та його приблизно в такому самому віці. А ще, я теж була такою обізнаною підліткою, то мені нескладно уявити 15-річну дівчину, що міркує про бейбі-блюз, особливо, якщо ця дівчина по факту primary caregiver дитини.
Вся книга відбувається за межами України, майже повністю у Відні, тут Діана в турботах за сестрою, в підліткових переживаннях, в листах до мами, ніби ховається від повного переживання досвіду втрати.
Мені сподобалося, все таке справжнє, таке своєчасне, як для мене, так і для контексту, в якому ми все живемо. Дуже раджу прочитати.
Мені дуже сподобалося. Героїня Діани мені дуже близька: в мене теж є молодший сіблінг зі схожою різницею у віці, у нас теж немає мами і я дуже добре пам'ятаю себе та його приблизно в такому самому віці. А ще, я теж була такою обізнаною підліткою, то мені нескладно уявити 15-річну дівчину, що міркує про бейбі-блюз, особливо, якщо ця дівчина по факту primary caregiver дитини.
Вся книга відбувається за межами України, майже повністю у Відні, тут Діана в турботах за сестрою, в підліткових переживаннях, в листах до мами, ніби ховається від повного переживання досвіду втрати.
Мені сподобалося, все таке справжнє, таке своєчасне, як для мене, так і для контексту, в якому ми все живемо. Дуже раджу прочитати.
May 23, 2023
Дуже подобається стиль авторки, але цього разу певно не могла абстрагуватись після інтернетів.
Були моменти, коли пробирало і тригерило у доброму сенсі.
Але наразі здається, що ця історія могла існувати без деяких декорацій (надто штучно вони вплетені і не зрозуміло чому).
Були моменти, коли пробирало і тригерило у доброму сенсі.
Але наразі здається, що ця історія могла існувати без деяких декорацій (надто штучно вони вплетені і не зрозуміло чому).
Displaying 1 - 30 of 31 reviews