Internát

by Serhiy Zhadan

Internát je román o putování. Cesta, o níž se v knize vypráví, není dlouhá, vede však mezi městy, jež rozdělila válka. Hrdina, věčně nerozhodný a ke všemu lhostejný učitel ukrajinštiny Paša, se na poslední chvíli rozhodne, že z ohroženého internátu vyzvedne svého třináctiletého synovce. Je leden 2015 a na východní Ukrajině se válčí. Fronta se stále posunuje, putování nebezpečným územím nikoho se tudíž protáhne na několik dní. Je zima, mokro, prší a na zemi leží zbytky sněhu. Z dálky zní štěkot toulavých psů, hučení tankových motorů a zvuky výstřelů. Cesta pro Pašu znamená nutnost konečně dospět a přijmout odpovědnost za své činy. Síla Žadanova válečného románu tkví především v jeho atmosféře, která je často tíživá, vždy znovu ji však odlehčují pro autora typické básnické metafory a jemná ironie.

„Serhij Žadan je jeden z nejdůležitějších tvůrců současné Evropy.“ – Timothy Snyder, autor knihy Tyranie: 20 lekcí z 20. století

„Serhij Žadan je bard východní Ukrajiny, kde se všechno hroutí.“ – The New Yorker

„Mistrovsky napsaný román. Internát je silným svědectvím o hrůzách války v každodenním životě dospělých i dětí.“ – Calvert Journal

„Pokud chcete porozumět tomu, co se stalo na východě Ukrajiny, musíte si přečíst knihy Serhije Žadana.“ – Frankfurter Allgemeine Zeitung

Genres: Fiction, Ukraine, War, Historical Fiction, Ukrainian Literature, Contemporary, Novels

280 pages, Hardcover

First published January 1, 2017

About the author

Serhiy Zhadan (23 August 1974 in Starobilsk, Luhansk region, Ukraine) is a contemporary Ukrainian novelist, writer, essayist, poet, translator, musician and public figure. Among his most notable works are novels Depeche Mode (2004, translated into into English in 2013 by Glagoslav Publications), Anarchy in the UKR (2005, translation into English is yet to come), Voroshilovgrad (2010, translated into into English in 2016 by Deep Vellum Publishing) and Orphanage (2017, translation into English forthcoming in 2020 by Yale University Press) as well as collection of short stories and poems Mesopotamia (2014, English translation by Yale University Press in 2018).

Please note that this English-language profile is intended for all own literary works of Serhiy Zhadan. For works of other authors translated into Ukrainian from a different language by Zhadan, please add both this profile (as a second author) as well as his Ukrainian-language profile: Сергій Жадан (as a third author)

Reviews

[Lark Benobi · Rating 5 out of 5]

What a book. Is it a novel about a journey through a dystopian hell-scape? No. This particular hell-scape is in the real world and it has a veracity that gripped me from the first pages. A thirty-five year old teacher in eastern Ukraine, a man who has tried his best to keep his head down and to pretend life will go on as always even as the terror of war engulfs his town, goes on a trip to retrieve his nephew from a care facility in now-occupied territory. He makes this trip not from any sense of heroism, but because, at the start of his journey, he just can't grasp how terrible things are going to get. How lawless and unnatural and uncivilized things are about to get. The accumulation of detail is stunning and harrowing, I would say the prose is "beautiful" but it's not over-pretty in any way--it's perfect, it's immersive, and it never veers from the understanding and experiences of one man as he navigates a senseless landscape and tries to hold on. The reading experience reminds me somewhat of Imre Kertész's novel Fatelessness for the way it focuses relentlessly on one person's experience, and through that narrow lens, it reveals so much more. This novel is a must read for both its literary masterfulness and its historical/contemporary significance.

[Nataliya · Rating 5 out of 5]

“It’s bad,” Pasha says quietly.
“Bad?” The soldier suddenly understands him.
“Bad,” Pasha agrees.
“It will get worse,” the soldier assures him.

It’s easy to try to distance yourself by stating, “I just don’t follow politics”. It’s tempting to try to claim neutrality, to distance yourself from polarized opinions, to look for commonalities in warring sides. But this line of defense is a luxury that only works in times of peace. When war comes to you, you no longer can claim ignorance, claim that you can be alright because you “haven’t done anything”, that not taking sides can protect you. War doesn’t care. War will run over you like a bulldozer with no regard for whether you deserve it or not. And trying to remain detached from it won’t protect you.

When war (often coyly referred to outside of Ukraine as a “conflict” thus minimizing it) came to Donbas in Eastern Ukraine in 2014, it involved the people whenever they wanted or not, whether they chose to be “apolitical” or not. War doesn’t stop to ask questions, after all. It just replaces normal life with a new normal that is by all means horrifying, if you manage to survive. (That was the war that was used an an excuse for the invasion by a country that still wants to be an empire and views its smaller neighbors as targets for subjugation for no other reason but that they are unfortunate enough to border it). And no, it’s not important what language you speak — reducing this to a conflict of linguistics as I’ve seen in press time and again is ridiculous.

Pasha, a 35-year-old teacher of Ukrainian language in the heavily russified Eastern Ukrainian region of Donbas during the early years of Donbas war. He sets out to rescue his 13-year-old nephew Sasha from an internat (not quite an orphanage but rather an institution for abandoned “difficult” children) in the newly occupied territory. To do that, and then to come back through the ever-shifting front lines back to his little town requires three days of hell, three days of descent to the Gehenna, full of people shell-shocked by war, soldiers from both sides, shelled out cityscapes and burned out villages, and what feels like hordes of angry hungry dogs (Cerberus comes to mind here).

And this war does not care that Pasha just wanted to lead a normal, unremarkable life.

It’s a hard book to read although it actually reads fast. It’s bleak in its realistic and blunt description of the horror life can become at a whim of those who command violence while safely shielded in the security of elsewhere. Zhadan’s prose excels at conveying that bleakness and winter cold and darkness and fear and helplessness of those caught in the middle. It’s full of anxious claustrophobia and bleak resignation on the journey to hell on earth.

And all I want to scream is — yes, in a war like that there cannot be any real victors given how deep the pain has cut after all these years, and there may be wrongness done on both sides, but Russia needs to get the hell out of other countries and stop provoking death and devastation for the sake of its ambitions.

No, war does not care if you are neutral or apolitical, whether it’s “yours” or isn’t “yours”. And in this case the world needed to have paid more attention — and maybe it would have prevented the present senseless invasion of Ukraine. And maybe putting up with colder home temperatures in winter and slimmer wallets in order to stop Russian war machine is the least anyone can ask of anyone. Because as this book tells us, “It will get worse,” the soldier assures him.

4.5 stars.

—————
Buddy read with Nastya (her review is here)
—————

“Yeah," Nina agrees. "But you don't talk about that either. Like it has nothing to do with you. Even though you should've made up your minds and picked a side a long time ago. You're so used to hiding. So used to staying out of things, letting someone else decide everything for you, letting someone else take care of things for you. Nobody's going to decide for you, nobody's going to take care of things. Not this time. Because you saw what was going on, you knew. But you kept silent, you didn't say anything. Nobody's going to judge you for that, obviously, but don't count on your descendants' appreciation. Basically," Nina says, standing up resolutely, "what I'm saying is, don't delude yourself—everyone's going to answer for this. And those who aren't used to answering for anything will be the worst off.”

——————

Also posted on my blog.

[Justin Tate · Rating 5 out of 5]

An overwhelming, heartbreaking novel that closely resembles the actual hellscape of Russian-Ukrainian conflict. Notably the Battle of Debaltseve from 2015. Though the context is that prior conflict, I imagine most details are also prophetic to the current war in Ukraine.

Descriptions are excruciating and vivid. Each paragraph takes you deeper into the fog of brutal war. Often I felt emotionally disturbed and had to put the book down for another day. But I couldn’t not finish it. If Ukrainians are brave enough to fight for their country, the least I can do is read a novel which brilliantly describes something akin to what they are going through.

Pasha, the protagonist, is a unique lens. He has zero opinion on the war, goes out of his way to stay neutral, and shifts sides depending on who he is talking to. As many Ukrainian reviewers describe him, he is someone who doesn’t pay attention to the news and prefers to remain unaware. He is the personification of “ignorance is bliss” except that war is unavoidable. Pretending it doesn’t exist doesn’t stop it from happening or keep him out of danger. In fact, he’s thrust into the middle of it all when he realizes he’s the only one who can save his nephew from certain death at The Orphanage.

Interestingly, the young nephew soon outshines Pasha as the hero of the story. The lad shows more maturity, more intellect, and more quick thinking than his to-the-rescue uncle. Also, the nephew is far more decisive. He knows which side is right and wrong, and vocalizes his beliefs. Unlike the uncle who doesn’t grow a backbone until the very final pages, after he has his closest affront with death.

According to the Ukrainian reviews of this novel, there are many real life Pashas in Ukraine. Or at least there were prior to 2022. They recognize him as someone they know, someone who undercuts the severity of what was happening, and keeps their head in the sand. Based on these reactions, I imagine this novel was designed to be a wakeup call to those on-the-fencers. It’s a brutal, in-your-face, story designed to make the reader realize the invasions aren’t hyperbole. They can’t be ignored. And, first published nearly five years before the current war, which is far worse than anything that happened in 2015, it’s clear that Zhadan was sending a prophetic message. Things can get worse.

Aside from the gore and realism, there are admittedly some other factors that make this a challenging read. A few Ukrainian reviewers noted that most of what the novel aims to say is all said in the first hundred pages, leaving the remainder largely unnecessary. That’s a fair criticism and I somewhat agree. I don’t know that’s there’s too many pages, but I do think there’s too much action. The characters rarely have a chance to catch their breath, or let new fears arise, before being thrust into a new close call. The lulls provide the most engaging moments, where the characters have a chance to reflect on what’s happening, have some internal thoughts, and plan their next move. Unfortunately there are so few lulls that we rarely experience these human moments.

Part of the problem of having a protagonist designed to not have opinions is that the author probably found lulls too difficult to write. Pasha isn’t supposed to have long stretches of internal dialogue or perspective on what’s happening around him. That’s his whole thing. As a result, the only way to keep the story moving forward is to throw him into more and more action.

In the final ten pages or so, the story switches to the nephew’s point of view. Those few pages are among the most riveting moments of the story, and mostly because the nephew has such a strong personality and is capable of putting everything into perspective.

For more attuned readers, Ukrainian reviewers have found juicy symbolism in all the dogs that appear throughout the novel, and have noticed many literary moments—such as similar slices of dialogue between opposing military characters, handling of the Ukrainian flag, and metaphorical comparisons. Considering Zhadan is a famed poet, I’m not surprised that readers have found genius hidden between the sentences. Given how much historical context is woven into the plot, and how carefully it’s all structured, I can absolutely see this being the kind of complex novel that scholars will someday write dissertations about.

[Ярослава · Rating 4 out of 5]

* Найкращі книжки про війну в українській літературі – про цивільне населення на окупованих територіях (про Другу світову – Довженко, про нинішню російсько-українську – ось тепер “Інтернат”). Я не наполягаю, що це прямо конче наслідок постколоніального досвіду, який не передбачає суб’єктності (не ми щось робимо, а нам щось заподіюють), але мені здається, що це таки він, постколоніальний, ріднесенький.

* Тим не менше, ця книжка – саме про набуття суб’єктності, алилуя. Якщо раптом хтось іще не знає сюжет: міфологема катабасису, чоловік спускається у потойбіччя (пекельцем служить окуповане місто, в комплекті йдуть Харон-таксист і цілий розплідник Церберів), щоб вивести звідти свого племінника, й вертається з цілим набором нових знань про світ і про себе. Спершу вододіл у цій його подорожі проходить не за лінією наші/їхні, а виключно військові/цивільні. Військові для головного героя по обидва боки однакові, наприклад, на ст.25 один понаїхалий бойовик каже “Ладно, каже, учителю, не бійся, не віддамо твою школу, захистимо, каже. Будеш далі вчити дітей”, і на ст.41 інший понаїхалий бойовик каже “ми тут заради вас, ми такі, як і ви, ми захистимо, будете далі навчати своїх дітей” – і мовець зі ст.25 і ст.41 це представники протилежних сторін конфлікту, просто вони для головного героя обидва понаїхали і обоє рябоє. (А ще подекуди війна набуває вигляду міфологічної хтоні, яка прилазить сама й ні від чиєї людської волі взагалі не залежить, а отже, й відповідальність знято.) Якби на тому і скінчилося, це була б несимпатична мені особисто історія, але теж, звісно, історія, яка має бути розказана (про те, що неприємний не тотожне до винний, а окупований не тотожне до колаборант, і тд). Але я шалено-шалено рада, що на цьому все не спиняється! І що герой доходить від інтернату (нав’язлива й не раз експлікована історія казьонної безпритульності та браку впливу на свій простір і свою долю) до дому і відчуття “наші” - замість початкового відчуття “ніхто нікому не потрібен, а тому й ні за що не відповідальний”. По ходу вчиться брати на себе відповідальність, розбиратися, звідки стріляють, і ще багато дечого корисного.

* (Був би час перечитувати, можна було б поколупатися на предмет еволюції мотиву подорожі у пошуках відсутньої людини, він наскрізний у Жадана. Від “Депеш Моду”, де, наск.я пам’ятаю цей пошук відсутнього друга принципово опен-ендед і ні до чого не може привести. Через купку оповідань. Великий зсув у “Ворошиловграді”, де подорож за зниклим братом уже веде до якоїсь цілі, просто не початково заявленої. І в тому ж напрямку, але ще далі – “Інтернат” з цією прогулянкою в пекло із задоволенням і не без моралі – із поверненням таки додому. Дому як топосу в ранніх текстах Жадана до якоїсь точки, наск я пам’ятаю, не було взагалі. Готелі, дороги, вписки – так, дім – значно пізніше.)

* Дуже акуратно зроблено технічно! Подекуди прекрасні нагромадження складносурядних дієслівних конструкцій, в принципі не дуже властиві Жаданові (“місто здали, залишили, разом із усіма, хто там живе, віддали в чужі руки, не втримали, відступили, вилізли з пастки” – ст.21) – гарячковість дій і захлинання просто цим ритмом переліку; нав’язливі наскрізні метафори - судячи з відгуків, комусь із цим передали куті меду, але мені подобається, коли всьо в лоб, мені цілком ок :)

* Зате мене не переконав перехід від close 3rd person POV одного персонажа (перші 325 сторінок книжки) до 1st person POV геть іншого персонажа на останніх 10 сторінках книжки. Начебто має створювати відчуття оптимізму (як я це бачу: показує, що наймолодше покоління не бездомне, не безвідповідальне і тд), але штучність прийому якраз оптимізм ставить під сумнів.

[Linda · Rating 4 out of 5]

“Mornings filled with domestic tasks; a job you’ve gotten used to like its one of your outfits—it’s not too constricting, it doesn’t get in the way. Quiet evenings, dark nights. Actually, there is so much joy, so much warmth in all of this. You wind up here in the middle of hell to feel how much you have lost.”

Donbas, Eastern Ukraine, 2014

Pasha is 35, a teacher of the Ukrainian language. He is apolitical; in fact, he hates politics. Pasha has a heart condition and an injured hand. All he wants is to be left alone to do his job and live his life. But, when his 13-year-old nephew, Sasha, is trapped in an orphanage (boarding school) across the front lines, he travels through the war zone to bring him home.

His journey takes place over three long days that resemble a dystopian nightmare. Author Serhiy Zhadan is a poet, songwriter, and novelist. The images he creates are disturbing and potent, like the Guernica in poetry splashed across the page. Zhadan seems to ask if one can remain neutral in the face of such evil. He chronicles Pasha’s gradual and humane transformation as an answer.

I found the book deeply disturbing and, at times, difficult to read. It takes place during the last war on the Ukrainian eastern front, a war that received inadequate attention in the western press. After an uneasy ceasefire in 2015, the war has resumed on a larger scale. Consequently, The Orphanage is an important book that sheds light on the current situation in Ukraine. I recommend it but don’t read it before you go to sleep as it may infect your dreams.

[Fionnuala]

The cover image for this book could be a child's drawing, it is so simple. But sometimes a lot can be conveyed with a little, and that is the case with the drawing. When you glance at it first, you think it's an adult leading a child but after a while you see that the child could actually be ahead of the adult, and that the adult might even be leaning on the child for support.

When I began reading this book, the writing struck me as very simple too. Apart from the opening segment, it's all in the present tense, the sentences mostly short bursts of words spreading across the pages, some just vague outlines of what might be happening, others filled in a little bit more, though I was still mostly guessing at what the book was really about. Eventually, without me even understanding how it happened, a picture emerged, still not absolutely clear but offering plenty of reader satisfactions all the same.

So this is the outline of the picture I saw: a man sets out to rescues his nephew from an orphanage in Eastern Ukraine in March 2014—although by the end of the story, who actually rescues who is open to interpretation.
Also open to interpretations is the nature of the orphanage of the title. Does it represent an area of Ukraine under Russian occupation, an area in which some of its little community would rather stay while others feel the need to leave? Is it safer inside or outside the orphanage?

Serhiy Zhadan doesn't answer any of those questions—the reader is free to draw as many conclusions as they choose. I liked that he left so much to our own interpretation.

[Inna · Rating 5 out of 5]

Я не читаю книжок про нашу війну. І Жадана, в принципі, також не читаю. А цю книжку неочікувано для себе одразу купила. Більше того – одразу взялася до штурмувати.

Численні неочікувані порівняння – ось сильна сторона цього письменника! Вони вибудовують в уяві таку об’ємну картинку, що залишається лише дивуватися, як можливо порівнювати похмуре передгрозове небо з потопельником або чайник зі спаленим рейхстагом. Але це дійсно працює! Переконайтеся:
- «повисла на лікті, мов старе пальто»,
- «черевики важкі, мов мрець»,
- «холод стоїть у легенях, як вода у забитій раковині»,
- «сніг темно-жовтий, ніби гнілий, ніби помер кілька днів тому й тепер гниє на свіжому повітрі»,
- «яблука мерзлі, мов згаслі метеорити».

Що з сюжетом? Вчитель української мови прифронтового містечка змушений перетнути лінію розмежування, щоб забрати свого племінника з інтернату. Ху із ху на цій війні, який голос мають «люди без зброї» і що робити, якщо лінія фронту от-от буде проходити буквально через твій дім.
Дивишся у книгу, читаєш ті рядки, а бачиш лише Дебальцеве, 2015 рік. Жодних назв у книзі не фігурує, але хто слідкував за новинами, принаймні у найгарячіші фази війни, той неодмінно впізнає.

Паша (вчитель) не звик брати відповідальності ні за свій клас, ні за своє життя, ні за свою родину. «Мызамир» - так я називаю таких людей. Ти не симпатизуєш йому, здебільшого він викликає у тебе відчуття схожі на зневагу, але ти і жалієш його. Жалієш, бо бачиш його в тих людях, яких знаєш.
Нерішучість - головна риса героя. Нерішучість тут вирок усім нам, вирок суспільству, адже в деяких ситуаціях таки доводиться впізнавати себе.

[Peter · Rating 5 out of 5]

Lass Dich, liebe LeserIn, nicht täuschen von dem Titel. Nein, dies ist kein Entwicklungsroman eines Schuljungen à la Törleß. Dies ist eines der besten Antikriegsbücher seit „Im Westen nichts Neues“.

Die Handlung spielt im ukrainischen Donbas kurz nach dem Einmarsch russischer Truppen und Separatisten 2014. Pascha, der mit seiner verkrüppelten Hand nicht kämpfen kann, verdingt sein Brot als Ukrainisch-Lehrer. Es sind Winterferien. Die Front ist nahe, sofern man in dieser Phase des Krieges überhaupt von Frontlinie sprechen kann. Noch ist das „Z“ Symbol nicht erfunden, die Flaggen sind zerfetzt und die Unterscheidung zwischen Kämpfern der Ukraine und der Separatisten verschwimmt. Hier spricht sowieso jeder russisch. Pascha lebt auf der ukrainischen Seite und macht sich auf den Weg durch das Kampfgebiet, um seinen 13jährigen Neffen zu retten, dessen Internat von der Front überrollt wurde.



Auf seiner albtraumhaften Reise durch das von den Kampfhandlungen verwüstete Land trifft erfährt er, was der Krieg aus Menschen macht. Dabei gilt seine Sympathie den unscheinbaren Leuten, die sich zu keiner Seite bekennen, aber durch die Umstände gezwungen werden Verantwortung zu übernehmen und ihr Leben zu riskieren, um sich und andere zu retten. Pascha selbst macht diese Entwicklung durch und wird vom Duckmäuser zu einem anpackenden und durchsetzungskräftigen Mann. Insofern ist dies denn doch ein Entwicklungsroman.

„Internat“ war bislang meine größte literarische Entdeckung in diesem Lesejahr und ihr freue mich, dass Serhij Zhadan in diesem Jahr mit dem Friedenspreis des deutschen Buchhandels geehrt wird. Ich muss unbedingt mehr von diesem Autor lesen und auch seine Feuilletons und Musik kennenlernen.

[nastya · Rating 4 out of 5]

I need to write something about this book but I don’t want to, it feels too personal and I don’t want to share. So let’s attempt some kind of review.

The book is about this war, my war. I hope there won’t be any other wars in my future after we win this one. The war that started not this February but 8 years ago. While the world didn’t give a shit. Oh well.

Zhadan's prose is mostly utilitarian except in a few passages, also man loves his similes (I'm of the opinion that they should be used sparingly to be more powerful when they are appropriate). But it works for this story, there’s no beauty in this world.

I appreciated that Zhadan never unleashed cliches. No big speeches, no heroic stances, just constant feeling of dread and despair. And desire to survive.

The other book that I was reminded of, while reading, was Cormac’s The Road. Man with a child trying to get somewhere and survive while doing it. Unspecified apocalyptic event, russian occupation of Ukraine, potayto, potahto, am I right? Sounds apocalyptic to me.

For Ukrainians, I won’t recommend it right now, the world is dark shit every day anyways.

For others - read it. Maybe it’ll enhance your empathy and I won’t be reading almost every day about how Ukraine needs to bend over so there can be business as usual. All can be forgotten and nobody feels bad for playing this game of treating murderous mafia regime as partners. Or about reopening Nord stream 2. Who knows. But who am I kidding.

That's all folks.

*Thanks Nataliya for reading and hurting with me.

[Vadym Didyk · Rating 5 out of 5]

"Інтернат" - це road story. Всі події відбуваються протягом кількох днів, поки головний герой Пашка (вчитель української мови у прифронтовій зоні, ще до повномасштабного) намагається добратись до інтернату, в якому перебуває його племінник. Звучить ніби нічого особливого, але коли саме в ці дні одна армія відступає, а інша заходить в міста, то місія стає надскладною.

В книзі багато сенсів та метафор. Головна з метафор, це звісно сам Інтернат, як прообраз чи то України, чи то конкретно Донбасу. Жадан пояснює власне бачення того, чому розпочалась війна, хто окрім русні в цьому винен, як живуть люди в прифронтовій зоні. Військові, які тут з'являються, чітко не ідентифікуються автором, лише натяками. Герої кидають слова "це наші" і кожен персонаж розуміє їх по своєму.

Книга дуже реалістична, цікава та суперечлива. Мені сподобалась, особливо друга половина. Аналізувати її важко, бо написана в 2017, а зараз сприймається ще болючіше. Ми ніби самі ті персонажі книги, тож будь-які намагання препарувати її будуть марні. Ми ще в процесі. Після перемоги зможемо подивитись під іншим кутом, і зрозуміти, чи справді це "головна книга про війну", як її називають, чи ні.

Це книга про Донбас, про людей, які не цікавляться політикою, і усіма силами намагаються уникнути вибору "свій чи чужий", бути просто спостерігачами, а не учасниками, але реальність постійно штовхає їх до вибору, до самоідентифікації. Ця тема вкрай складна, але Жадан показав своє бачення процесів та підґрунтя, і я думаю, багато в чому він правий.

"...давно слід було визначитися, з якого ви боку. Звикли все життя ховатися. Звикли, що ви ні при чому, що за вас завжди хтось усе вирішить, що хтось усе порішає. А ось не вирішить, не порішає. Не цього разу. Тому що ви теж усе бачили й усе знали. Але мовчали й не говорили"

[Paul Fulcher · Rating 3 out of 5]

Winner of the EBRD Literature Prize 2022

He wants to sit down and relax. Not look at anyone, not see anything. Forget all the sounds and smells. Forget the train station, forget the bus, the crumbling road, the moonlit landscapes out the window, the hapless travelers trudging through the January fields, the black, scorched forest, the dark houses, the frightened voices, the lifeless windows, the inter-sections where death may be waiting for you.

The Orphanage is Reilly Costigan-Humes and Isaac Stackhouse Wheeler's translation of an original novel by Serhiy Zhadan.

Rather depressingly, in geopolitical terms the blurb for the English translation of this novel concludes "The Orphanage is a deeply personal account of violence that will be remembered as the definitive novel of the war in Ukraine" - depressing because the original was published in 2017 and the English blurb was written in 2021, when "the war in Ukraine" meant the 2014-5 annexation of Crimea and war in Donbas (albeit a conflict that was still ongoing).

The Orphanage is set in an unnamed city in (Eastern) Ukraine caught in the midst of a bitter conflict, with an invasion from troops the other side of "the former national border", and with some of the locals pro-separatist.

The novel is primarily told from the third-person perspective of Pasha, a 35 year-old teacher, exempted from military service due to a deformed hand and a heart condition. He seems determined to stay out of the war - indeed willfully fails at first to even work out which side is which (at one point he comments that he isn't sure who the troops are but he does not their flag isn't the same as the one that used to fly outside his school). But when he decides to try and venture across the city to retrieve his teenage nephew, who is resident in an orphanage (*) he inevitably gets caught up in the conflict.

(* in English terms I'd think of this more as a children's home since his nephew is not an orphan - his father has simply left the family and his mother, Pasha's sister, is a train conductor, a job meaning she is away from home for a long time, and the boy has some, consequential one suspects, behavioural and mental health issues)

Much of the novel describes in detail Pasha's, and then later Pasha and his nephew's, journey through the post-apocalyptical ruined landscape, with shells still falling, seeking shelter in various ruined buildings and with different groups of desparate, displaced, citizens (mostly women and children) and their dealings with troops on all sides (Pasha as much in danger from his 'own side' - a term he firmly rejects - suspicious of why he isn't fighting, as from the hostile forces).

The author has described the novel (in an English translation of an article in a Polish newspaper) about not politics but rather "a man who is running through a dark city under chaotic fire. A man who is constantly bending down and looking over his shoulder, whose eyes are inflamed from the lack of sleep and from the cold." (see https://www.theguardian.com/culture/2...)

There is a wonderful line at one point when they do take a ride, at danger money rates, with a taxi that the road is in such bad shape that people mostly use it out of respect for its past and another suggesting the pre-war post-Soviet landscape (I was reminded of the brilliant novels by Wolfgang Hilbig) wasn't much better: the neighborhood ends. Then the road stretches along an empty field—concrete structures started in the eighties yet never finished, abandoned forevermore and now finished off by mortar fire.

The novel's pivotal scene comes when Pasha reaches the orphanage, where Nina, the director, challenges Pasha, and also the gym teacher, Valera, on their claims to not have 'sides' in the conflict, with Valera even claiming ignorance of who is shelling them:

”The shell came from the south. And what's to the south? Valera, what's to the south?"

“Well, how am I supposed to know?" the gym teacher replies, irritated.

“You know, you know perfectly well. The border is to the south. The national border. The former national border," Nina corrects herself, “and the shells are coming from down there. And what don't you get about that? And what's so confusing about that? And if you don't want to admit that to yourselves, who's going to tell you?"

“There are shells going the other way, too," Valera snaps back.

“Yeah," Nina agrees. "But you don't talk about that either. Like it has nothing to do with you. Even though you should've made up your minds and picked a side a long time ago. You're so used to hiding. So used to staying out of things, letting someone else decide everything for you, letting someone else take care of things for you. Nobody's going to decide for you, nobody's going to take care of things. Not this time. Because you saw what was going on, you knew. But you kept silent, you didn't say anything. Nobody's going to judge you for that, obviously, but don't count on your descendants' appreciation. Basically," Nina says, standing up resolutely, "what I'm saying is, don't delude yourself—everyone's going to answer for this. And those who aren't used to answering for anything will be the worst off.”

And the novel's closing pages are narrated from the perspective of Pasha's nephew, given us an outside-in perspective on Pasha, and the physical and mental journey he has undertaken.

I would very much recommend those wanting an understanding of what life may be like in those Ukranian cities caught in the current fighting to read this book (albeit this is based on a different type of battle with former colleagues and pupils on different sides) but I have to admit I didn't find it totally satisfying. The bulk of the novel - the harrowing journey across the city - was a little repetitive and drawn out for me (a shorter novel would have been more effective) and written in relatively plan prose, although I am aware this reflects the reality of the situation, indeed the novel spans only 3 days.

So recommended - but only 3.5- stars for personal appreciation.

[Абрахам Хосебр · Rating 4 out of 5]

Сергій Жадан
"Інтернат"

"— Слухайте, – каже Паша й робить обережний крок у напрямку темряви. – Не бійтесь. Я вчитель.
— Чий учитель? – не розуміють його.
— Просто вчитель, – пояснює Паша"

Він називає себе "Просто Вчителем", спершу тому, що соромиться свого вчення, потім - тому, що це стає небезпечним. Трансформації Паші відбуваються тоді, коли він бачить або дуже подібних до себе людей (проститутка, які все одно з ким лягати до ліжка, як і головному героєві все одно які військові заходять в його місто), або дуже відмінних (учень, що став зрадником батьківщини і молодий юнак-військовий, що вмирає захлинаючись кров'ю так і не почувши голосу бабусі).
В книзі багато артефактів - предметів заряджених енергією історії та емоціями. Шматок вугілля на якому відбилася папороть - збережений старим вояком, врятований з під завалів музею - абсолютна метафора Донбасу. Скривавлена шуба жінки, яка і сама є символом тієї частини України, яку нам споконвічно вирощеним в атмосфері української мови західнякам зрозуміти, або важко, або й взагалі неможливо.
Книга написана повністю українською мовою, але коли її читаєш, то усвідомлюєш, що більшість героїв говорять російською, включно з учителем української мови Пашею. Жадан це передає надзвичайно
майстерно. Тут надзвичайно багато м'яко кажучи неприємних персонажів, чого лише вартує блондинка чи коротун з упаковкою макаронів. Їхнє зло і духовне скалічення настільки архетипічні, що вони виглядають пародіями на людей, дарма, таких людей повно і не тільки на Сході.

Врізається в пам'ять віртуозне покликання на "Товариство мертвих поетів":

"Військові заклопотано бігають, хтось віддзвонюється, старший підходить до директорки, твердо бере її під лікоть, відводить убік, щось холодно говорить. Паша ловить уривки речень, військовий не так просить дозволу, як ставить умови. Ні, говорить військовий, не можна, не в інше місце, саме тут, саме до вас, ми вас захищаємо, врешті-решт, телефонуйте куди хочете, хоч у Київ. Директорка осідає у свій чорний офіційний костюм, сіріє обличчям і від цього відразу стає старішою. Хоче заперечити, але не наважується. Озирається до Паші, ніби просить у нього підтримки, але військовий, проходячи повз Пашу, плескає його по плечі, і від цього плескання з Пашиного вчительського піджака сиплеться кришена шкільна крейда.
Потім до школи під’їжджає стара коричнева «таблетка», кольору розмоклого господарського мила, і з неї починають виносити поранених. Беруть їх на плечі, мов мішки з крамом, нош, схоже, немає, важко підіймаються сходами, проходять до порожнього лункого коридору. Повертають праворуч, обліпленими глиною берцями відчиняють двері першого ж кабінету. Себто кабінету української мови. Себто Пашиного кабінету. Кабінету, де Паша вчить дітей. Кладуть поранених просто на підлогу, між парт. Паша забігає слідом, відразу ж відпускає дітей, ті злякано переступають через свіжу кров, товчуться в коридорі, Паша теж виходить у коридор і криком розганяє клас: додому, кричить, давайте додому, нічого тут стояти. Кричить російською, як і завжди в коридорі, поза класом. Після цього боязко прочиняє двері. У класі пахне брудом і кров’ю, снігом і землею. Бійці заносять у клас ковдри, якісь теплі речі, розсовують парти, розтягують поранених у різні кути.
До класу заходить ще один боєць, тягне на плечі кулемет, не виймає з рота цигарки. Чорне волосся, темні й від цього недовірливі очі, пил в’ївся в зморшки на обличчі, Паша таке бачив лише в шахтарів, що підіймалися нагору. Сухо оглядає поранених, помічає Пашу, киває, вітається, говорить із кавказьким акцентом. Плутає мови, але намагається говорити привітно, ніби йому сильно залежить, повірить йому Паша чи ні. Деякі слова відразу ж перекладає з російської на українську, старається, мов на іспиті. Ладно, каже, учителю, не бійся, не віддамо твою школу, захистимо, каже. Будеш далі вчити дітей.
— А це хто? – киває кулеметник на портрети.
— Поети, – відповідає Паша невпевнено.
— Хороші? – сумнівається кулеметник.
— Мертві, – говорить Паша про всяк випадок."

Далі вже посилання на власну пісню:

"— І зв’язок теж, місяці через два буде, – коментує Пітер. – І то – якщо ваша влада постарається, – Пітер знову робить наголос на слові ваша. – До цього не старалась, – додає.
Паша дивиться на екран – покриття справді немає. Хоча ще вчора вночі все було в нормі.
— Вони спеціально глушать, – пояснює Пітер, – щоби ваші, – показує довкола, – не знали, яка ситуація. Ніхто нічого не знає, ніхто нікому не довіряє. Середні віки"

Я слухав книгу в озвученні автора. Коли слухаєш, як Жадан читає власні вірші виникає відчуття своєрідного відсторонення автора від тексту. Він не читає натхненно, як Андрухович, не монотонить, як Іздрик, а начебто виходить десь за межу. Хоча в найсильніші моменти й самого Жадана прошиває його ж таки текст. Цікаво було почути авторські акценти, особливості наголошування.
Ще цікавим фактом було те, що моє читання-слухання відбувалось з паралельним читання "Дороги" Ману Ларсене. Два дуже подібні сюжети - батько і син мандрують апокаліптичною Землею. Але текст Жадана очікувано вражає сильніше, особливо дитячими спогадами в яких настільки багато собистого, що місцями стає аж незручно.

Підсумовуючи, маємо дійсно сильний текст, який для мене сильно контрастує з "Депеш Модом" та "Месопотамією" - двома давно прочитаними раніше книгами.
До прочитання категорично рекомендую!

Кілька улюблених цитат:

"А тоді раптом на пост виходить ще одна група, тягнучи на плечах ноші, і на тих ношах лежить хтось такий рваний і закривавлений, що Паша лише відводить очі, а якийсь офіцер починає кричати, аби підігнали швидку, хоча яка тут може бути швидка? Ноші перебирають ті, у кого більше сил, і тягнуть їх до автобуса, давай, кричать водієві, заводь, відвезеш його на станцію. Паша думає, що це взагалі найкращий варіант – повернутися зараз додому, і теж робить крок до автобуса, але коло дверей уже стоїть військовий і, навіть не озираючись, відштовхує Пашу, той лише бачить, як ноші обережно передають усередину, Паша помічає злипле волосся та цукрову білість кості, так ніби розрізали диню, вивернувши її солодкі нутрощі, помічає зсудомлену руку, що вчепилась у ноші, тримаючись за них так міцно, як тримаються лише за життя."
*
"Двері останнього кабінету приставлені до стіни. На дверях табличка: «Бібліотека». Паша зазирає всередину. Вікно вивалене вибухом, дах просів. Книги лежать посеред кімнати великою мокрою купою. Лежать, псуються, як продукти на сонці.
— Добре, що діти читати не люблять, – говорить Ніна. – Коли прилетіло, тут нікого не було. Всі на кухні сиділи."
*
"Стіни немає зовсім: схоже, пряме влучання. Будинок розламаний навпіл, меблі вивернуто назовні, мов кишки після ножового поранення. Дім великий, проте бідний, усередині майже нічого не лишилося: посуд, повний снігу, биті тарілки, перемащені соусом штори, втоптані в мокру долівку, гострі уламки цегли, газети, ганчір’я. І купа замерзлого люду всередині. Сидять при грубі, топлять парканом, гріються. Схоже, давно тут усе перекопали, навіть потягнути немає чого: ні харчів, ні коштовностей. Господарі, мабуть, і не знають, скільки в них тепер стін, сподіваються, мабуть, переживають, чи ніхто замки не збив. Ну ось, замків ніхто не збивав, просто стіни немає. Ну й веранди заразом. І вхідних дверей.
*
Цікаво, хто тут міг жити? Паша розглядається розбитим помешканням. У кухні над столом – календар за минулий рік, у великій кімнаті, де вони сидять і гріються, зі стін звисають вигорілі шпалери. Дерев’яна долівка, гнуте металеве ліжко в кутку. На ньому три жінки – темні, наче зимові дерева. Коло ліжка розірвані подушки, кілька штук, маленькі. Очевидно, на ліжку спали діти. Хтось заходить із вулиці, пробирається поближче до вогню. Хтось, зігрівшись і поївши зі своїх подорожніх торб та пакетів, вибирається під дощ. Не хотів би я, думає Паша, аби в нашому домі зібралась колись така тепла компанія. Розглядати чужий побут – як гортати чужі порножурнали: ніколи не знаєш, за що не варто хапатися. А тут ціле життя вивернуте, мов кишені. Справді, як в інтернаті: нічого не приховаєш, все назовні – і шпалери, і подушки. І сотні незнайомих проходять твоїм життям, не залишаючи в ньому жодного сліду. Палять чужі меблі, не знаючи, хто в цей час живе у їхніх власних домах, може, там теж хтось топить піч їхньою бібліотекою."

[Олена Павлова · Rating 5 out of 5]

Смерть у цій книжці пахне мокрою псятиною. Ми час від часу чуємо її запах. Але життя теж пахне собаками. Запахів у романі багато – та вони складаються у єдине ціле. Бо все це – мокрий сніг, затлумлені вокзали і підвали, щось порубане і заховане у холодильник без світла, розбиті лікарні і випалені міста – пахне війною. Запах війни – це те, що залишається після прочитання цієї книжки. Він не вивітрюється. Він замість передмови і післямови, яких у романі немає. Бо вони й не потрібні.
https://gazeta.ua/articles/culture/_v...

[Michał Michalski · Rating 5 out of 5]

Co chwile musiałem przerywać, odkładać, trzeźwieć. No było to przytłaczające, zbyt dobre, zbyt na czasie i na miejscu, zbyt mocne, by przyjmować to szybko i w dużych dawkach.

Wiecie jak jest. Nie polecam, ale jednocześnie też polecam tak bardzo.

[John Hatley · Rating 5 out of 5]

This excellent book describes the horrors of war from the perspective of those not wearing uniforms. A school teacher embarks on a mission to bring his nephew home from boarding school. The boarding school is on the other side of the front lines. Instead of the heroic deeds of brave soldiers, Zhadan describes the death and destruction wrought on the civilian population. Their acts of heroism are without the aid of weapons and protective uniform. And in every war, the civilians far outnumber the military combatants.

[Natalya · Rating 3 out of 5]

"Інтернат" міг би стати дуже сильним текстом, якби не був таким вимученим. Зрозуміло, що у суспільстві був і є запит на велику прозу про війну і кому, як не Жадану, її написати. Але ж, камон, неможна робити такі топорні діалоги (ну не говорять так на Донбасі) і склеювати текст відверто поганим клеєм (автор усе, що мав сказати, сказав у першій половині роману, а в другій просто мучив і себе, і читача). До того ж, усе про що йдеться в романі, ми вже читали у того ж таки Жадана: той самий мотив дороги, що і у "Ворошиловграді", ті самі теми (середні віки, безпритульність, свій/чужий, Содом і Гоморра, втрата відчуття часу і простору, кордони пам'яті), що і в "Житті Марії" та "Тамплієрах". Дивним кроком виявляється і зміна наратора в самому кінці: тепер цинічний і мовчазний малий виявляється добрим і ніжним підлітком, який любить цуценят. Життя торжествує над смертю.

Звісно, роман has its moments: наприклад, розмова Паші із військовим про портрети поетів у школі чи розмова з журналістом Пітером, який говорить до Паші: "у вашій країні історію вчити - як рибу ловити: ніколи не знаєш, що витягнеш" чи пес, який спочатку прибивається до Паші, а потім зраджує його за снікерс чи проститука Аня (чи не найкращий образ), яка виявляється також інтернатівською.

Для тих, хто живе далеко від лінії фронту, це чудова нагода подивитися в гирло війни і пройти з Пашею всі кола пекла. А ще понюхати, чим пахне Донбас. Запах їдальні ви знаєте, а як щодо запаху рваної шкіри і солоних чоловічих сліз.
А ще тут багато крові та смерті. Тобто тут переважно лише кров та смерть. Під кінець роман нагадує старенький спуф "Scary Movie", коли Паші сниться, як він бачить свою смерть і як йому треба її перехитрити.

Весь текст можна сприймати як такий собі квест, де головною метою є вижити і повернутися додому. Залишитися на вокзалі чи піти? Перечекати у підвалі чи піти? Заночувати в інтернаті чи піти?
Інтернат одразу ж розширюється до меж усього регіону, який є простором співіснування чужих злих нещасних і недолюблених людей; де те, що ще вчора було твоїм, сьогодні тобі не належить: "ціле життя вивернуте, мов кишені. Справді, як в інтернаті: нічого не приховаєш, все назовні - і шпалери, і подушки" (265)
А Паша – уособлення більшості – мудаків-конформістів, які мовчать. А коли мовчать, то стається війна. І тоді виходу з інтернату просто не може бути.

[Justinas Žilinskas · Rating 5 out of 5]

Knyga atsirado mano rankose pačiu laiku, ir labai rekomenduoju. Tiesa, ji yra tamsi, niūri, apie karą (tą, kuris tęsiasi nuo 2014 m.). Tai nėra bajavykas anei herojinis epas apie didvyrius, bet ji įtraukia - ne, įklampina.

Tai tarsi ir kelio istorija - ukrainiečių kalbos mokytojas Paša per fronto liniją keliauja parsigabenti sūnėno, atiduodo į internatą. Kelio istorijose visada svarbu, ką sutiksi - ar taksistą, ar į Donbasą atsirenkusį kazoką su nagaika, ar vietinius banditėlius, ar prostitutę, ar išprotėjusį valkatą. Kiekvienas iš jų gali lemti tavo lemtį. Kelias visada žmogų pakeičia, nors šiek tiek - Paša irgi keičiasi, kaip turbūt keistųsi kiekvienas iš mūsų, tiek, kiek sugebame ar galime.

Knyga labai vaizdinga, Žadanas puikiai perduoda ir būsenas, ir jausenas, vietomis gal kiek persistengia literatūriškai (kad žinotum, jog tikrai skaitai literatūrą, o ne skaitalą). Man ypač patiko, kad daug ką jis kuria nutylėjimais, ne, ne daugtaškiais, o būtent nutylėjimais - kai perskaitai šiek tiek, kas liko - susigalvoji, ir nuo to dar neramiau ar kraupiau. Aisbergo principas? Nepamenu, Hemingway'ų skaičiau labai seniai. Buvo momentų, kai savęs paklausdavau, ar Paša tikrai taip galėtų elgtis, bet - kas jį supaisys, gal ir taip.

Dar kartą - tai nėra lengvai skaitoma knyga, ji gali prislėgti, lįsti į jūsų sapnus, dar keletą dienų išplaukti atskirais epizodais, mintys prie jos grįžta. Žmogus kare be ginklo irgi kariauja - pirmiausia su savimi.

[Max · Rating 5 out of 5]

Ein sehr gutes Buch über einen Mann namens Pascha, der sich im plötzlich ausbrechenden Krieg in der Ostukraine zum Internat seines Neffen durchschlägt, um diesen nach Hause zu bringen.

Mich irritiert offen gesagt, auf welche Weise es Zhadan gelingt, trotz seiner klaren Konzentration auf die spannende Handlung eine unterströmige Energie und Stimmung aufzubauen, die sich allmählich mit der Spannung der bedrohten Evakuierungsstory vermischt. Wie kann eine so atemlose, rasante Flucht durch die umkämpfte Stadt gleichzeitig so klar und doch poetisch beschrieben werden?

Denn während Pascha, Lehrer von Beruf und zu Beginn unschwer als Antiheld erkennbar, durch die zunehmend kriegsversehrte Gegend stolpert und sich gegenüber Soldaten und Zivilisten immer wieder auf seinen Beruf "beruft", um seine Gefahrlosigkeit und Glaubwürdigkeit zu demonstrieren, wandelt sich seine Charakterisierung im Laufe des Romans, ohne dass diese Wandlung aber deutlich reflektiert würde.

So entsteht gerade in der Auseinandersetzung mit den vielen seriellen Weggefährten von Pascha und seinem Neffen ein reiches Stimmungsbild der ukrainischen Bevölkerung der letzten Jahre und außerdem ein Roman von hoher emotionaler Wucht.

Auch sprachlich ein Genuss, ein Buch voller grotesker, stimmungsintensiver Vergleiche und Metaphern, dessen Reiz aber vermutlich im Original ungleich größer ist, da Zhadan die russisch-ukrainischen Sprachvarietäten thematisiert und diese im Deutschen eher beschrieben als wiedergegeben werden können. Fürchtete ich zu Beginn, dass die möglicherweise zu skurrile Sprache Pascha als Kriegs-Harlekin entblößen und der Lächerlichkeit preisgeben könnte, wurde mir rasch klar, dass Zhadan für solche verkürzten Wirkabsichten viel zu gut schreiben kann und seine Figur nicht einfach auflösen oder erklären muss. Pascha oszilliert bis zum Schluss zwischen verschiedenen Eigenschaften und trägt den Roman, wobei mich die grundsätzlich positive Entwicklung von Pascha sehr freute, wenngleich ich die Entdeckung von Mut und Hingabe innerhalb von drei Tagen eher bildlich verstanden habe.
Sascha, der Neffe, bleibt blasser, erhält aber auf den letzten Seiten eine eigene Sequenz aus seiner Perspektive.

Wenn Pascha am Ende bei der Operation eines zufällig vorbeisterbenden Soldaten hilft und sich in diesem Moment zwischen Leben und Tod die Themen der letzten Seiten bündeln, möchte man kaum atmen, so intensiv verdichtet wird hier die Geschichte eines Volks, das ums Überleben kämpft.

4 bis 5 Sterne

[Elena Sala · Rating 5 out of 5]

During 2014, pro-Russian, separatist forces began fighting with Ukrainian government forces in the region known as Donbass, in Ukraine. By 2015 this fighting had become a real, savage war, a forerunner to Putin's invasion in 2022.

Zhadan's THE ORPHANAGE (2017) takes place during the 2015 conflict. The novel develops over three endless, harsh days in winter and follows Pasha's attempt to pick up his nephew from an orphanage. Unexpectedly, this orphanage ends up being in "enemy territory ". Pasha started out late, he never realized that things would go so bad, so fast.

Pasha is apolitical. He doesn't understand the issues, doesn't want to chose sides, doesn't watch TV because he doesn't want to get involved in any way. But he is a teacher of Ukrainian in a region where everybody speaks some kind of Russian. To teach Ukrainian is a threat to his life, he doesn't want to admit he teaches Ukrainian because he might well be shot.

Pasha gets caught in the war and struggles to survive. Friends and enemies are difficult to distinguish. Most people speak both Ukrainian and Russian and are vague about their political alliances. Hungry, thirsty, sleep deprived, cold, wet and desperately scared, he attempts to return home with his nephew.

The descriptions of the bleak winter landscape, the war torn city, vehicles and roads, the cold, the foul stench of death, of decay, of blood, of rotting bodies are truly nightmarish. The story is narrated from Pasha's point of view, so the reader must deal with the uncertainties, the disorientation, the agitation Pasha feels during those three days.

Serhiy Zhadan is a beloved Ukrainian poet and novelist, a nationalist since his student days, who lives in Kharkiv (I believe he still lives there, despite the war, and helps to organize humanitarian aid). In 2014 he was assaulted and beaten badly by pro-Russian thugs in his home town. THE ORPHANAGE is a terrifying excursion into the present war in Ukraine, the war we see every day in the news, a war which becomes even more scary when we read Zhadan's precise, intense, glorious prose.

[Kristīne · Rating 5 out of 5]

Var staigāt (zagtās) humpalās un justies kā karalis (..)".

Serhija Žadana "Internāts" ir obligātā literatūra. Tā ir sāpīga ilustrācija visiem ziņu sižetiem un stāstiem no tagadnes Ukrainas.
Žadana varonis Paša par kādu no n-tajām dzīves/nāves situācijām teica, viņam bija sajūta, it kā kāds būtu izvilcis no maisa viņa nāvi, un parādījis, še, te tā ir, un ielicis atpakaļ. Šī grāmata ir mūsu nāve maisā, ja mēs turpināsim dzīvot pelēkās morāles zonās, ja mēs neiesim uz vēlēšanām, ja mēs neiestāsimies par cilvēciskām vērtībām, ja mēs neiemācīsimies cienīt viens otru kā cilvēku ar savām brīvībām, ja mēs turpināsim dzīvot Internātā, kur kaut kā vienmēr pietrūkst, bet visvairāk - empātijas vienam pret otru.

Autors ar murgainas videospēles efektu ievelk mūs karā - tagad un tūlīt, un to nevar salīdzināt ar pasaules karu literatūru, kad pēc kaujas visi ir gudri un jau ar viszinošiem secinājumiem varoņi izdara pareizās izvēles. Žadans rada hiperreālu klātbūtnes efektu, kad tu nezini neko, ne kurā pusē tu esi - fiziski un ideoloģiski, ne kurš karogs plīvo pie skolas, ne kuri karavīri ir mūsējie vai jūsējie, ne kāda būs rītdiena, ne vai tā rītdiena vispār pienāks. Un kuram šajā reālijā ir laika domāt, kāda tam visam vispār jēga? Neviena nav žēl, saka Paša.

Varbūt kāds grib padalīties ar teorijām par suņu nozīmi tekstā? Jo te jau gāja tik daudzos līmeņos, ka man radās vēlme pēc vecā labā vidusskolas literatūras stundu semināra.

[Serhiy · Rating 3 out of 5]

На початку цього року Жадан написав передмову до першого з радянських часів українського видання «Фієсти» Гемінґвея, де відверто виразив своє захоплення американським класиком. Передмова називалась «Гемінґвей, який завжди з тобою», отже можна припустити, що Гемінґвей був з Жаданом і під час написання «Інтерната». Це не все, але багато пояснює, якщо стосовно як не цілі, то бодай мети роману. Принаймні мотиви неможливості любові (в широкому сенсі цього слова – герої «Інтерната» переважно спілкуються криком та не чують одне одного) та неможливості залишатись нейтральним під час війни (головний герой Паша доволі довго вважає, що проти нього ніхто не воює) мають чіткий американській слід. Стосовно сюжету, то хіба що ледачий не відмітить схожості з «Дорогою» Кормака Маккарті. Наведені порівняння не закид у вторинності, скоріше пояснення генеалогії. Що справді бентежить в «Інтернаті» - проза Жадана рухається паралельно з його поезією у бік спрощення як стиля, так і питань. Іноді виникає спокуса звинуватити його у повторенні банальностей. Думаю, це цілком усвідомлена стратегія, обумовлена часом та обставинами. «Слова якими, можна все пояснити, завжди прості» - починається один вірш з «Життя Марії». У добу, вибачте за вирази, альтернативних фактів та постправди, іноді важливо повторювати, що два помножити на два буде чотири, хоч у цьому і небагато художньої вартості.

[Anna Proskurova · Rating 4 out of 5]

Перша книга Жадана, яку я читаю, і враження неоднозначні.

Книга розповідає про молодого вчителя Пашу. 2014 рік. Він живе разом із батьком та сестрою в Донецькій області, і йому потрібно забрати з Інтернату племінника. Якраз в цей час відбуваються воєнні дії на території, яку Паша має пройти.

По суті - це книга-подорож, де на шляху героя - купа перепон і небезпек. Один момент, що це реальність, а не вигадка.

Антураж війни, її страхи, біль, бруд та сморід Жадан передав і описав шикарно. Сам Паша - неоднозначний герой. Як на мене, він не змінився за свою "подорож", і лишився таким же, яким і був на початку історії. До того ж він не має чіткої позиції і підлаштовується під ситуацію. Пристосуванець.

А ще в книзі не написано прямим текстом хто друг, а хто ворог. Читач може тільки здогадатися. Чому Жадан не написав, що тут конкретно українська армія, а там - російська - трохи не зрозуміло.

Я не знаю історії створення роману, його всіх сенсів та задумів автора, але перші враження по прочитанню - саме такі.

[Olesia · Rating 5 out of 5]

Найкраще, що я читала з сучукрліт 🇺🇦💛

[Oleksandr Zholud · Rating 5 out of 5]

This is a very strong novel by one of the most talented representatives of modern Ukrainian literature, Serhiy Zhadan, who is not only a writer but a poet, a frontman of two bands, and an activist. This is the original Ukrainian version read for this audiobook by the author. The English (and several other languages) translation is available under the title of The Orphanage.

The book, written in 2017 is about an ordinary people in Ukraine’s Donbas region, which was partially occupied by Russian proxies with the covert help of the Russian military in 2014-2015, the largest military conflict in Ukrainian lands since the WW2 and before the escalation of Russian invasion since February 24, 2022. The book has already won several Ukrainian and international awards.

This is a story of a civilian, Pavlo, who is thrown unwillingly in a military conflict. He tries not to take sides (this is a far cry from patriotic/jingoistic fiction works born from war experiences), to be left alone. He is a school teacher of the Ukrainian language in a heavily Russified region (a nice article, explaining why Russification took place can be read here. He is not a teacher because of his desires, it is just that “a man needs a job”, an attitude sadly quite common among school teachers (irrespective of gender) I’ve met.

The story starts with his father wanting to go to the orphanage, where a protagonist’s nephew, ‘a junior delinquent’ is held, for the orphanage will be on occupied territory. The father is old and weak but stubborn, so Pavlo reluctantly starts on a three-day journey, on which he’ll meet different people, with different attitudes, Ukrainian soldiers, refugees, people, who just continue to work for that’s what they do, Russian soldiers, etc., etc. He will risk his life, but not in a heroic fashion – just like ordinary people risk their lives, when they are bombed or shelled, when they have to decide to try to get away or keep to meagre family assets…

[Tony · Rating 4 out of 5]

I decided it was time to read a Ukrainian novel. I brought, however, an imperfect knowledge, and imperfect understanding to the task. And, a Wiki-clarity will not be found in these pages.

The story unfolds through the eyes of Pasha, a thirty-ish Ukrainian high school teacher. He teaches Ukrainian. He gets importuned to travel to an orphanage where his 13 year-old nephew Sasha has been dumped by Pasha's sister (Sasha's mother). His task is to retrieve him. But everywhere is destruction, the scars of ongoing military hostilities, a dystopian bleakness in an active war zone.

There are displaced people, soldiers at checkpoints, explosions.

The story is driven by the three-day attempt at rescue: will Pasha bring Sasha safely home? But just as much, at least for me, it was driven by an attempt at identification: who's who and what's what?

Now, a Ukrainian (or someone better versed than me in Ukrainian politics) might be able to identify the players, the teams. But I think the author meant to obscure the details. No cities are named. Soldiers are just soldiers. Flags are just flags. The two main languages get slurried together. No one is identified as a Separatist or a Nationalist.

Even Pasha. What are his politics? Is he even a teacher, really?

Hearing that, the owner warily lowers his eyes. "Something's up," he thinks with a tinge of doubt. "This teacher, he's hiding something."

"Well, all right then," he says, eventually. "Are you gonna tell me what side you're on, at least?" he asks hopefully.

Pasha walks over to the table, rests his fists on it, and looks the owner in the eye, his gaze persistent and draining.

"Well, what do you think?" he answers.

The man thinks, hanging his head. It looks like he's thinking with the bags under his eyes.

"I see," he says eventually. What do you see? What the fuck do you see? Pasha only says that to himself.

"Okay," he says to the owner.

Cryptic, that. And perforce, universal. What do you see? What the . . .

[Vityska · Rating 5 out of 5]

Я колись писала, що романи Жадана схожі мені на якесь таке безкінечне роуд-муві. Герої постійно кудись їдуть, когось шукають, не знаходять, потрапляють у несподівані і незаплановані місця, там зависають, з кимось знайомляться, і іноді це все здається страшенно абсурдним. Але зрештою вони доходять до своєї мети, правда, за час цієї подорожі мета може втратити свій сенс або повністю змінитися.

Так от, «Інтернат» — це не роуд-муві. Це проходження усіх кіл пекла і трохи чистилища. Пекло тут не метафоричне і, вочевидь, має реальні географічні координати, просто автор їх не «світить» — бо ж війна. Це пекло — типове містечко на Сході України, де точаться бої і літають «гради», де з-за рогу на тебе завжди може вискочити танк і ти не одразу знатимеш, чий, де довга безнадійна зима ніяк не закінчиться, а сніг чорніє і тане від полум’я пожеж.

Головний герой цього роману — зовсім не герой. Паша — типовий тутешній житель, якого не цікавить «вся ця політика», він просто «робить свою роботу». Паша вчитель, і навчає він дітей української мови, але самою цією мовою, як і цією країною, не переймається. Він як Швейцарія -обирає нейтралітет і живе за принципом невтручання. Однак, на відміну від Швейцарії, Паша не такий самодостатній. І те, що відбувається навколо, не може його не зачіпати бодай тому, що він теж учасник цієї страшної гри, правила якої міняються щодня, і якщо він хоче вижити, мусить починати грати.

Починається усе з того, що Паша вибирається до міста, забрати племінника з інтернату. Але звичайна поїздка перетворюється на супер-складний квест тривалістю у декілька днів. Виконуючи його, Паша бігатиме під кулями, ховатиметься від обстрілів, втікатиме від здичавілих псів, кілька разів ночуватиме на вокзалі між сотень жінок і дітей, когось рятуватиме, комусь подаватиме руку, навчиться брати на себе бодай крихту відповідальності, грітиметься у розбомблених будинках і чужих домівках, триматиме за руку бійця, який стікає кров’ю, і нарешті визначиться, хто для нього «наші», а хто — «чужі». Смерть бігтиме за ним, смерть стоятиме біля нього, цього разу відпустить його, але тепер він точно знатиме, що вона є, вона ось тут, поряд, і в будь-який момент може статися.

«Інтернат» — це роман важкий і страшний. Бруд, кров, піт і сльози, а ще — крики, страх, біль. Жадан не малює монументальне полотно війни на Донбасі. Це радше серія портретів і замальовок. Але Господи, які вони живі, яскраві, справжні. Навіть якщо це «яскравість» зі знаком мінус, вона все одно вражає реалістичністю. Кожен з цих персонажів, скоріш за все, вигаданий. Але кожен із них міг би існувати насправді.

Жадан впевнено і жорстоко занурює читача в це середовище, в усю цю атмосферу, читач, як і той Паша, мусить якось борсатися, випливати, триматися вкупі. Щоб потім таки побачити світло вкінці цього мороку, освітлені вікна дому, якусь надію. Але автор не запевняє, що все буде добре — голосом одного із численних персонажів він обіцяє, що все буде ще гірше. І ми це знаємо. Але мінімальний, слабкий, як телефонний сигнал, промінчик надії лишається. І це добре.

[Babette Ernst · Rating 5 out of 5]

Drei Tage im Januar 2015 in einer Stadt ohne Namen im Donbass, an denen Pascha seinen Neffen aus dem Internat abholt, darauf beschränkt sich die Handlung des Romans, der in herausragender Weise erzählt, was es bedeutet, wenn Krieg herrscht, wie dieser alles bisher Gekannte verändert, die Umwelt, die Lebensbedingungen und vor allem die Menschen. Pascha, dessen Strategie es bisher war, den Krieg zu ignorieren, sich aus allem herauszuhalten, lernt in der Begegnung mit Zerstörung und Leid, Stellung zu beziehen und Verantwortung zu übernehmen. Nicht in wundersamer Weise von einem Augenblick zum anderen, sondern durch seine Erlebnisse bei der Durchquerung der zerstörten Stadt und mit den verschiedensten Menschen zu beiden Seiten der Frontlinie. Hier ist nicht von Kampf, von Sieg oder Niederlage die Rede, sondern es ist der Blick des Zivilbürgers auf Dinge, von denen er am liebsten nichts wissen will. Pascha hält sich für unpolitisch, sieht keine Nachrichten, versucht seinen Alltag weiterzuleben. Aber schon dieser Alltag, an den er bei seinem Weg zum Internat immer wieder denkt, ist von Gleichgültigkeit und Hilflosigkeit geprägt, oft vermengt mit unterdrückter Wut. Ganz allmählich setzt in den drei Tagen ein Wandel ein.

Das Buch hat mich stark beeindruckt. Wie es Zhadan gelingt, die Situation in der Ostukraine schon 2015 in dieser Eindringlichkeit zu beschreiben, die ansonsten erst seit 2022 in mein Bewusstsein gedrungen ist, ist sehr stark. Er vermeidet geschickt, die Kriegsparteien zu benennen, aus manchen Äußerungen ist ersichtlich, dass Soldaten nicht aus der Ukraine stammen, aber die „Einheimischen“ stellen sich aus ganz unterschiedlichen Gründen auf die eine oder andere Seite. Die meisten wollen nur irgendwie überleben. Dazu kommen immer wieder Beschreibungen des Wetters mit Schnee, Regen und Matsch, dazu zahlreiche Bilder und Erinnerungen an Schnee, die eine besondere Wirkung entfalten.

Mehr als alle aktuellen Nachrichten vermochten, erhielt ich ein Bild über die Situation in der Ostukraine und davon, was Krieg bedeutet. Dem Buch sind noch viele Leser zu wünschen.

[Богдана Неборак · Rating 4 out of 5]

"Слова, якими можна все пояснити, завжди прості". Жадан дуже просто пояснює все в своєму "Інтернаті". Узагалі цим Сергій і підкупив мене років 6-7 тому — чіткими визначеннями, де "життя тобі дається рівно стільки, скільки ти зумієш зігріти власним подихом і долонями" чи "радість — це те, що дається з боєм". Трохи підлітковий підхід — хотіти усе означити, але від того тільки сильніший — бо це підхід нового досвіду. Може, саме тому я-герой "Інтернату" — підліток. З іншого боку, це не важливо, адже й для героїв-дорослих досвід, про який пише Жадан — новий, його хочеться назвати і пояснити, його не відсунеш від себе, як би не хотів. Змушує відчути себе підлітком, який не може вибрати розмір сорочки і вирішити, ким стане, коли виросте.

Сергій написав роман про те, що війна не може бути чужа. Вона торкає тебе, навіть коли ти не обрав жодну сторону барикад, коли кажеш — я осторонь, не чіпайте. Він про ситуації, де не буває золотої середини, розумного рішення чи компромісу, від них не втечеш (хоч як хочеться тішити себе безвізом та можливістю звалити або фразою "та я нікому нічого не винен"). Дуже не хочеться в це вірити, проте доводиться — ось і нагода це обдумати — свої обов'язкові вибори, не конче фронтові.

"Інтернат" — це не моя улюблена книжка, для мене він затягнутий і не достатньо динамічний, але думаю, це книжка року. Ну і український роман, перший наклад якого — 20 000 — завжди радість.

[Jolanta (knygupė) · Rating 5 out of 5]

Man labai susišaukė su A. Kurkovo "Pilkosiomis bitėmis", tik "Internatas" daug šiurkštesnis.
Tas pats laikotarpis, kuomet vyko karas Donbase, apie kurį per mažai buvo kalbama pasaulyje. Kurkovo pagrindinis veikėjas gelbėjo bites, o Serhiy Zhadan herojus keliauja per susišaudymo zoną pasiimti sūnėno į internatą.
Labai rekomenduoju.

[Arta · Rating 5 out of 5]

Serhija Žadana balss ir spēcīga. Tā satricina ar savu tiešumu. Iedzen slazdā. It kā lasītājs būtu tas, kuram jācenšas apmuļķot nāvi. Ik pa laikam gribas apstāties. Atvilkt elpu. Taču bailes neatpaliek. Tās dzen vārdus uz priekšu. Dzen izmisumā. Puika notrauš neredzamas asaras no vaigiem. Un tad vienā brīdī tu saproti, ka puika esi tu pats.
Kad «Internāta» vāki tiek aizvērti un, šķietami, aiz muguras paliek šausmu ainas, nemanāmi piezogas (kāpēc gan tas nevarēja būt miers?) sāpīga atskārsme, ka mūsu pašu televizori vai sprāgst pušu no ziņu gūzmas, un grāmatā aprakstītais nav tikai samaitātas iztēles augļi, bet dzīva patiesība. Skaiti līdz desmit vai neskaiti. Skaiti no desmit atpakaļ vai neskaiti. Nekas nemainās. «Kāds norāvis pārsegus, noplēsis tapetes un atkailinājis vecas sienas, un tagad redzama katra dzīsliņa, katrs lūzums un plaisa» (226. lpp.) dvēselē.
Plašāk: https://postscriptum.lv/2022/10/26/se...