Що сказати про цю книгу українським читачам? Бог його знає. Вона про стосунки між сином та його батьками. Про дитячі спогади і те, як вони впливають на нас. Про те, як нас формують мова, родинні перекази, музика, мистецтво та література. Це книга про важливість віднайдення простору в собі для зберігання минулого. І про те, що минуле, теперішнє і майбутнє у дивний спосіб накладаються. Я навіть не знаю, що все це означає.
Боба Ділана якось запитали, про що його пісні. Він відповів: «Деякі про п’ять хвилин, а деякі — про одинадцять». Моя книга має 128 сторінок, тому, якщо захочете дізнатися, про що вона, прочитайте і складіть свою думку.
Liam Carson is the director of the IMRAM Irish Language Literature Festival. His father, the late Liam Mac Carráin, was well known in Belfast as a postman, Irish-language activist, writer and much-loved storyteller.
I have to confess I read this memoir as parallel reading to the work of the author's famous brother Ciaran Carson. It is, however, quite a good book that can be very moving. However it is also rather uneven in its narrative, even paragraph to paragraph at times. To idea of the Irish language as a sanctuary was interesting though and how it was bound up in the author's relationship with his father in particular. This is a common theme in his brother's books too, but explored more directly here.
Ірландський анекдот: Двоє молодят із Белфаста поїхали у весільну подорож до Парижа. Якось увечері вони йшли Єлісейськими полями, як раптом з'явилися чотири поліційні машини, три пожежні машини і дві швидкі допомоги, в усіх ревіли сирени. Тоді чоловік взяв дружину за руку й сказав: "Люба, слухай, вони грають нашу пісню..."
Звичайно, книжка не лише про це. Це справжня родинна історія, але сім'я ірландців-католиків у Белфасті, та ще й така, де спілкуються ірландською мовою, має певні особливості. Цікаво, що батько нашого автора вивчив рідну мову вже в дорослому віці.
"Інша історія мого тата — про політичну дискусію на роботі, коли колега присоромив його, спитавши, як він може називатися ірландським націоналістом, навіть не вміючи говорити рідною мовою."
За два роки він опанував її настільки добре, що почав сам викладати на курсах для дорослих і дітей, і згодом став справжнім авторитетом. При цьому його син розповідає:
"Наша ірландська була домашньою, мовою дому, мовою серця. Теплою мовою. У початковій школі Хоулі Чайлд я був дивовижею, екзотичним неформалом на прізвисько «Балакун». Хлопці часто під'юджували мене: «Ану давай, Балакуне, скажи нам щось ірландською! Як ірландською буде "срака"?"
Загалом у книзі багато йдеться про зв'язок національної ідентичності і мови — питання, що й досі болісно-актуальне і для України.
Але наш автор народився 1962 року, а це означає, що на його юні роки припали всім відомі сумні події, коли арешти, побиття і вбивства стають настільки буденним явищем, що в листах це, бува, набирає ознак чорного гумору:
"У нас тут усе по-старому, нічого нового, тільки от минулої ночі знову на дорозі спалили два автобуси, бо Ґеррі Адамса і тих трьох разом із ним застрелили в машині."
Не знаю, чи не занадто нахабно назвати невелику історію на 100+ сторінок, родинною сагою, але я все ж назву 🙃
Лайєм Карсон з такою ніжність, любов'ю, смутком, вдячністю розповідає про Белфаст та свою родину ірландців-католиків. Які часи їм вдалось пережити, що побачити, кого втратити.
За декілька годин, ця маленька книга змушує пережити величезний спектр емоцій. Здається, що ти також жив десь поряд з Карсонами і бачив все на власні очі.
І мова. Ірландська мова тут на кожній сторінці, як невід'ємна части на цієї родини. Автор пише: ''Чи виживе ірландська мова? Ніхто не знає. Якщо виживе, вона не буде мовою минулого, бо ми — не люди з минулого. Попереднє покоління, жінки й чоловіки, такі, як мої батьки, дали своїм діється щось таке, що опирається зникненню''.