Ця книжка про те, як чиясь кров може бути коштовна. Про силу людського крику, людського сміху, людського плачу. Про те, як діти прибувають до батьків Буговою течією, про всіх дітей. Про закони людської крові, які лишають її жити і роблять прекрасною. І ще про те, як жахливо зникнуть зі світу всі, хто опиратиметься цим законам. Як вода змиє їхні кості. І трошки про Радість Несказанну.
Перечитувала "Славку" Галі Ткачук. З"ясувалося, єдине, що я пам"ятаю з неї - монолог восьмирічної дівки про превратності жизні малих восьмирічних дівок, які відвідують музичну школу, яких ніколи не зрозуміти тому, хто зверху жбурляється овочами... Сюжет став незрозумілішим, ніж раніше і я в ньому загрузла, а от мова, як і перше, шалено подобається. *** Лютий задумавсь і сказав: - І взагалі - варто постійно жити, бо існує тисяча прекрасних речей. Я задумавсь і сказав: - Наприклад? Лютий задумавсь і сказав: - Наприклад, Радість Несказанна. - Ну хіба що Радість Несказанна, - погодився я.
Чим амбітніший задум, тим гучніший провал, якщо авторові забракло майстерності: скажімо, книжка про зомбі, навіть погано написана, все одно допоможе вам згаяти кілька годин в літаку, натомість недостатньо тонка книжка, яка претендує на озвучення істин(ТМ) (див. анотацію), викличе хіба "WTF". Дабл треш, якщо автор звертається до теми дітей чи юродивих, цих конвенційних засобів проголосити щось, що претендує на статус загальнолюдського, не заплямованого завчено-соціальним. Тут відсутність, скажімо, слуху на діалоги валить просто все. Тим не менше, 3 за амбіції і кілька справді класних моментів - і почитаю, що вона писала далі, бо потенціал великий.