Новий науково-фантастичний роман відомого письменника-фантаста — гостросюжетна оповідь про найболючіші проблеми нашого віку — охоплює минуле, сучасне й прийдешнє Землі. Розмова про космоісторичну естафету віків, про сенс буття та долю цивілізації ведеться від імені автора, в книзі використано автобіографічний матеріал.
Масштаби сюжетної панорами: епоха трипільської культури, період формування Січі Запорозької (часи Байди), XX вік з аналізом феномена Гітлера й Сталіна, XXI вік з футурологічними колізіями, що чекатимуть на наших онуків.
Цей роман вирізняється з-поміж інших творів Олеся Бердника нелінійністю оповіді, наявністю багатьох непов’язаних сюжетних ліній, чіткою присутністю особистості автора. Напевно цей твір можна назвати постмодерністським, що, можливо, рятує український літературний постмодернізм від ототожнення з молодіжною літературою та підносить його до дорослого рівня Умберто Еко. Хоча сумнівно, щоб постмодернізм взагалі потребував якогось порятунку, як і те, що Бердник потребує віднесення до постмодерністів. За формою роман «Пітьма вогнища не розпалює» можна порівняти з «Землею мертвих доріг» (The Place of Dead Roads) видатного постмодерніста Вільяма Берроуза — та ж нелінійність, багатосюжетність та роздуми над матерією часу та природою світосприйняття. За формою, але аж ніяк не за змістом, бо там, де у Берроуза гомосексуалізм, наркоманія та вбивства, у Бердника — високі почуття, героїзм та прагнення до Надлюдини. Втім, якщо дати волю фантазії, можна провести паралелі і по змісту другої частини (книги) роману, «Воскресіння Люцифера», та іншої книги Берроуза, «Міста червоної ночі» (Cities of Red Night) з того ж циклу, де також присутній персонаж-детектив, об’єкт пошуку якого загубився невідомо де у часі та просторі, а також є передане автором стійке відчуття нечіткості та хиткості реальності. Але знову ж таки, порівняння Олеся Бердника з Вільямом Берроузом можна вважати непристойним і образливим для першого, чого ні в якому разі не слід добиватись.
Сприймаю це як езотерично-гностичний, а ще футурологічний, трактат у формі мемуарно-фантастичної прози. Незвично. І мабуть таких ідей (крім самого Бердника) в Україні ніхто в літературі й не висловлював. Було вельми цікаво. Окремі кавалки перечитував/переслуховував двічі чи тричі.
Як на мій смак, забагато філософії. Фактично дві, чи навіть три сюжетні лінії , що їх достатньо майстерно сплутав автор, іноді так розходились що я губив думку. Над таким романом треба працювати, а не просто прочитати.