What do you think?
Rate this book
Марія
A gripping story about a village woman’s loves, losses, and daily toil, from the emancipation of serfs in 1861 to one of the most tragic periods in human history– the 1932-33 Holodomor, or Famine-Genocide
320 pages, Hardcover
First published January 1, 1934
11 people are currently reading
700 people want to read
About the author
Улас Самчук
32 books16 followersУлас Самчук - український письменник, журналіст і публіцист, редактор, лауреат УММАН, член уряду УНР на вигнанні, член ОУП «Слово».
Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем 7) лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (нині Здолбунівський район Рівненської області) у родині Олексія Антоновича та Настасії Ульянівни Самчуків. По суті, світогляд майбутнього визначного письменника світу формували як родина, так і довкілля: "… Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився… Але також тому, що це справді «село, неначе писанка», з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами".
У літературній творчості Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття. Своє перше оповідання — «На старих стежках» — опублікував у 1926 році у варшавському журналі «Наша бесіда», а з 1929 року став постійно співпрацювати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою» (без сталого місця перебування редакції).
У найвидатнішому творі Самчука — трилогії «Волинь» (І—III, 1932—1937) виведений збірний образ української молодої людини 1910-х — початку 1920-х pp., що прагне знайти місце України у світі й шляхи її національно-культурного й державного становлення. Робота над першою й другою частинами тривала з 1929 по 1935 роки, над третьою — з 1935 по 1937 роки. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику світову славу. Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук:
«У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентноздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами»
Ідейним продовженням «Волині» є повість «Кулак» (1932). У романі «Марія» (1934) відтворена голодова трагедія українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932—1933, у романі «Гори говорять» (1934) — боротьба гуцулів з угорцями на Закарпатті.
У повоєнний період творчості Самчука сюжетним продовженням «Волині» є його роман-хроніка «Юність Василя Шеремети» (І-ІІ, 1946-47).
У 1947 закінчив драму «Шумлять жорна».
У незакінченій трилогії «Ост»: «Морозів хутір» (1948) і «Темнота» (1957), зображена українська людина та її роль у незвичайних і трагічних умовах міжвоєнної й сучасної підрадянської дійсності.
Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П'ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).
Письменник помер у Торонто 9 липня 1987 р.
Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем 7) лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (нині Здолбунівський район Рівненської області) у родині Олексія Антоновича та Настасії Ульянівни Самчуків. По суті, світогляд майбутнього визначного письменника світу формували як родина, так і довкілля: "… Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився… Але також тому, що це справді «село, неначе писанка», з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами".
У літературній творчості Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття. Своє перше оповідання — «На старих стежках» — опублікував у 1926 році у варшавському журналі «Наша бесіда», а з 1929 року став постійно співпрацювати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою» (без сталого місця перебування редакції).
У найвидатнішому творі Самчука — трилогії «Волинь» (І—III, 1932—1937) виведений збірний образ української молодої людини 1910-х — початку 1920-х pp., що прагне знайти місце України у світі й шляхи її національно-культурного й державного становлення. Робота над першою й другою частинами тривала з 1929 по 1935 роки, над третьою — з 1935 по 1937 роки. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику світову славу. Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук:
«У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентноздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами»
Ідейним продовженням «Волині» є повість «Кулак» (1932). У романі «Марія» (1934) відтворена голодова трагедія українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932—1933, у романі «Гори говорять» (1934) — боротьба гуцулів з угорцями на Закарпатті.
У повоєнний період творчості Самчука сюжетним продовженням «Волині» є його роман-хроніка «Юність Василя Шеремети» (І-ІІ, 1946-47).
У 1947 закінчив драму «Шумлять жорна».
У незакінченій трилогії «Ост»: «Морозів хутір» (1948) і «Темнота» (1957), зображена українська людина та її роль у незвичайних і трагічних умовах міжвоєнної й сучасної підрадянської дійсності.
Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П'ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).
Письменник помер у Торонто 9 липня 1987 р.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 78 reviews
February 21, 2021
В описі написано - хроніка одного життя.
А насправді це хроніка багатьох Марій, Гнатів, Корніїв, Лаврінів та Максимів.
Хроніка українського села.
Від царських часів до темних часів 33-го року.
⠀
Улас Самчук пише неймовірно гарно й атмосферно.
Відчувається життя села, кожний персонаж в ньому.
⠀
Оця їх любов до землі, господарки.
Перша половина книжки, навіть може здатися занадто стандартною по сюжету.
⠀
Трагічне дитинство Марії, потім її юність, перше кохання, весілля, але не з тим кого кохала, чорна смуга, втрата дітей й таки повернення до першого кохання.
Здавалося б, десь ми таке вже бачили.
⠀
Але тут йде злам століть, який приносить війни, революції, хаос і голод.
⠀
І тут Самчук гарно показує настрої селян і їх дії.
Одним байдуже до того, хто буде при владі, аби дали землю й працювати.
Інших дуже приваблюють нові ідеї й зміни.
Хтось готовий воювати, але за умови…
Когось відправляють примусово.
А хтось відчув владу в руках і смак крові.
Примусовий запис в колгосп, розкуркулення, висилка в Сибір, голод…
⠀
Начебто розказана історія однієї Жінки, а насправді історія цілої України.
Майже у кожного в роду була така Марія, Гнат, Корній, Лаврін і навіть Максим.
А насправді це хроніка багатьох Марій, Гнатів, Корніїв, Лаврінів та Максимів.
Хроніка українського села.
Від царських часів до темних часів 33-го року.
⠀
Улас Самчук пише неймовірно гарно й атмосферно.
Відчувається життя села, кожний персонаж в ньому.
⠀
Оця їх любов до землі, господарки.
Перша половина книжки, навіть може здатися занадто стандартною по сюжету.
⠀
Трагічне дитинство Марії, потім її юність, перше кохання, весілля, але не з тим кого кохала, чорна смуга, втрата дітей й таки повернення до першого кохання.
Здавалося б, десь ми таке вже бачили.
⠀
Але тут йде злам століть, який приносить війни, революції, хаос і голод.
⠀
І тут Самчук гарно показує настрої селян і їх дії.
Одним байдуже до того, хто буде при владі, аби дали землю й працювати.
Інших дуже приваблюють нові ідеї й зміни.
Хтось готовий воювати, але за умови…
Когось відправляють примусово.
А хтось відчув владу в руках і смак крові.
Примусовий запис в колгосп, розкуркулення, висилка в Сибір, голод…
⠀
Начебто розказана історія однієї Жінки, а насправді історія цілої України.
Майже у кожного в роду була така Марія, Гнат, Корній, Лаврін і навіть Максим.
April 17, 2020
Сучасні українські гниди вилучили цю надпотужну книгу зі шкільної програми як занадто ідеологічну. Кому потрібна СТРАШНА правда про те, як заможних трударів-гречкосіїв московитські "братушки" обдурили, а потім винищили Голодомором 1932-33 років. Адже у нас уже є нові граблі: «...нада проста перестать стрєлять».
January 5, 2016
Here's an example for missing a great author due to not having enough translators for a certain language, in this case Ukrainian. It's a great story about a woman living through the ups and downs of a hard and simple life in 19th century Ukraine until 1932/33, when the Great Famine struck the country. It's also nice that the men are thoroughly drawn as characters with feelings and not just villains who like drinking alcohol and beating their wives.
The book's language is quite interesting as well being compelling, simple and lastly able to describe the environment quickly by exquisite verbs (in my opinion a quality of Ukrainian).
The book's language is quite interesting as well being compelling, simple and lastly able to describe the environment quickly by exquisite verbs (in my opinion a quality of Ukrainian).
January 8, 2018
"Марія" чомусь позиціонується у літературі як перша книга, яка відверто розповіла про Голодомор світу. Але це хибне уявлення.
Це все одно, що назвати "Ромео та Джульєтту" п'єскою про самогубство. Чи "Злочин та покарання" детективом про вбивство літньої жінки.
"Марія" - то ціле життя тисяч жінок, їхні надії та мрії, їхнє кохання та пристрасті, їхні хитрощі та відвертість, їхнє горе та щастя. І так, трішки передостаннього у теє життя приніс Голодомор. Та оскаженілі ледацюри-вбивці. Які часто-густо виявлялися їхніми же синами.
Неможливо ту книгу читати за один раз так й кинути не виходить. Хто вже читав - я вами пишаюся, решті - рекомендую. Після неї якось й дихається глибше, й діти любляться більше, хоча здавалося б, да?
Це все одно, що назвати "Ромео та Джульєтту" п'єскою про самогубство. Чи "Злочин та покарання" детективом про вбивство літньої жінки.
"Марія" - то ціле життя тисяч жінок, їхні надії та мрії, їхнє кохання та пристрасті, їхні хитрощі та відвертість, їхнє горе та щастя. І так, трішки передостаннього у теє життя приніс Голодомор. Та оскаженілі ледацюри-вбивці. Які часто-густо виявлялися їхніми же синами.
Неможливо ту книгу читати за один раз так й кинути не виходить. Хто вже читав - я вами пишаюся, решті - рекомендую. Після неї якось й дихається глибше, й діти любляться більше, хоча здавалося б, да?
April 17, 2024
Дуже потужний і важкий твір.
Я читала статистику голодомору і історичні моменти тих років, але ця книга описала життя окремої жінки, долю її сім' ї та їх села від царських часів до років голодомору.
В кінці книги, де мали бути сльози, я не могла навіть заплакати, бо емоції були паралізовані усвідомленням того, що пережили наші люди.
Дуже сподобалось як автор описував українську землю, поля, господарства, і тісний зв'язок українського народу з їх землею.
Слухала аудіо на 4read.org яку прекрасно озвучив Євген Шах.
Я читала статистику голодомору і історичні моменти тих років, але ця книга описала життя окремої жінки, долю її сім' ї та їх села від царських часів до років голодомору.
В кінці книги, де мали бути сльози, я не могла навіть заплакати, бо емоції були паралізовані усвідомленням того, що пережили наші люди.
Дуже сподобалось як автор описував українську землю, поля, господарства, і тісний зв'язок українського народу з їх землею.
Слухала аудіо на 4read.org яку прекрасно озвучив Євген Шах.
September 9, 2025
Слухав на абук (останнім часом постійно купую собі там книги під пробіжки).
Ще одна книга зі шкільної програми, яка зовсім по-іншому сприймається зараз. Мені не дуже подобається патетична мова Самчука, але до цього звикаєш. Загалом звісно це та література, яку треба читати й треба передавати дітям. Бо всі повинні знати і пам'ятати що зробили совєти у тридцятих. Не тільки росіяни, але й самі українці (персонаж Максима тут як алегоричне зображення подібних "колаборантів").
Тематики приходу до влади більшовиків та голодомору торкається по факту тільки остання частина книги, а до цього маємо теж не найбільш веселе (Марія пізнала багато горя) зображення села й сільських традицій. Але при всьому цьому - смерті дітей, хвороби, пожежі, нещасливе кохання - перші дві частини книги все ж просякненні любов'ю автора до села, землі та чесної праці; полишають по собі в принципі приємне відчуття. Але і тим сильніше звучить контраст того як змінилось життя цих людей після 1917-го року. Всі метафори й алегорії зчитуються легко, коли Гнат розповідає Марії свій сон, ти одразу розумієш до чого все йде, по-іншому й не могло бути, хеппі-ендів в цій реальності не існує.
Ще одна книга зі шкільної програми, яка зовсім по-іншому сприймається зараз. Мені не дуже подобається патетична мова Самчука, але до цього звикаєш. Загалом звісно це та література, яку треба читати й треба передавати дітям. Бо всі повинні знати і пам'ятати що зробили совєти у тридцятих. Не тільки росіяни, але й самі українці (персонаж Максима тут як алегоричне зображення подібних "колаборантів").
Тематики приходу до влади більшовиків та голодомору торкається по факту тільки остання частина книги, а до цього маємо теж не найбільш веселе (Марія пізнала багато горя) зображення села й сільських традицій. Але при всьому цьому - смерті дітей, хвороби, пожежі, нещасливе кохання - перші дві частини книги все ж просякненні любов'ю автора до села, землі та чесної праці; полишають по собі в принципі приємне відчуття. Але і тим сильніше звучить контраст того як змінилось життя цих людей після 1917-го року. Всі метафори й алегорії зчитуються легко, коли Гнат розповідає Марії свій сон, ти одразу розумієш до чого все йде, по-іншому й не могло бути, хеппі-ендів в цій реальності не існує.
This entire review has been hidden because of spoilers.
July 1, 2024
Дуже потужна книга. Живеш життя, хата, діти, робиш свою справу. Приходять росіяни = починається голод, війна, смерті. І все ще так! Книгу про хліб читати важко, але необхідно.
«Найстрашніша смерть - це смерть від голоду. Не дай Бог ворогові вмирати такою смертю.»
Бажаю росіянам вмерти від голоду 🤝
«Найстрашніша смерть - це смерть від голоду. Не дай Бог ворогові вмирати такою смертю.»
Бажаю росіянам вмерти від голоду 🤝
November 15, 2020
I don’t know why every annotation and every review says that this is “a book about the Holodomor.” It’s not.
The Holodomor, of course, is an important and probably the most tragic and powerful part of this book, and “Марія” was actually THE FIRST EVER book talking about the Holodomor in our literature (being written as early as in 1933, still during the Holodomor itself), but the Holodomor is only a final and relatively small part of it.
Overall, it’s “a little life,” i.e. a wholesome story of one Ukrainian peasant woman, from birth through childhood, girlhood, motherhood, old age, and up to death. It covers a large and very interesting period of our history, the second half of the 19th century and up to the 1930s. And all this is very valuable altogether. It’s the story of our collective great-great-grandmother, her family, her village life. I do not know much about my ancestors beyond my grandmothers, but as I know that both my paternal and maternal families were simple Ukrainian peasants who lived all their lives in the same villages and have never seen “a bigger world,” I may be sure that the story of Марія is more or less a story of any of my great-great-grandmothers.
There is an already commonplace complaint about “classic Ukrainian literature” among modern Ukrainian readers: that it is mostly about miserable and poor peasants who suffered and toiled and died, and that’s all. Sure, we all prefer something more intellectual and probably more bright and diverse. We all like stories about historically important aristocrats, and famous artists, and first businessmen, and some adventures, and travels, and education, and complex and eternal thought-provoking dilemmas. The thing is, those stories are about somebody else, not US. Those are stories of our colonizers and sovereigns. Those are stories of people who constituted about 5 to 10% of the population and mostly had nothing to do with the nation both in ethnic and social terms. They talked in French and believed that peasants are second-class people who are slaves by definition. They wrote all those beautiful stories about themselves. But who would write stories of OUR direct ancestors, stories of Марія and other women and men like she? Not Марія herself, definitely. She was denied leaving her opinion about life and the world in general.
So I believe we should be grateful for this opportunity to learn more about US, to understand who we are and from whom we were brought into this world. I stopped being interested in all those brilliant Наташа Ростова and Co., because I understand today that these people are much, much farther away from my people and me personally than this simple Марія, who — yes, suffered and toiled and died (don’t we all?). She was not a lesser person, and her life was full of complex moves of soul, difficult decisions, hope, love, tragedies, self-sacrifice, and just everyday beauty and sorrows. Who would write about her and leave her in our national historical memory if she herself could not?
The book is very lyrical and deep, and sometimes surprisingly moving, especially when it talks about love (love of Марія to a man, love of Марія to her children, love of men to Марія). There is something beyond the usual canon of “marriage, children, family life” there. There is love as we know and appreciate it today, and therefore can absolutely relate to.
“— О мій ти цвяшечку!. О мій крикунчику!.. Моє янголяточко любе!.. — щебетала Марія, пораючись коло дитини. Дитина пацала ніжками, помахувала незручно рожевими рученятами.
— Як виросте, дамо його, Гнате, на школи… Хай вчиться. Дохтор вийде. Правда? А він буде гарно вчитися… Дивися, який розумний… Ах, ти тільки подивися, який він розумний. Всього тільки два місяці, а чого він тільки не знає… Які розумненькі оченята. Вийме рученьки і так смішно виробляє ними… Дивися, щось сказати хоче. Ну, сцо ти хоц? Ну, сцо сказис? Ти, ти, ти!.. Любе моє, дороге моє, щастя моє!.. — Не видержувала, схоплювала дитину, пригортала до грудей і цілувала, цілувала. Дитя пручалося, слинило і махало тісно затисненими кулачками. Гнат сам і колиску для сина змайстрував. Довго коло неї порався, вигебльовував, виточував ніжки, поруччя. Побарвив білим лаком.
— Ти, Маріє, перекормиш його, — каже Одарка. — Дитина блює, а ти годуєш і годуєш. Коли був малим мій Семенко, я не мазала його так, і то для дитини ліпше.
— А коли ж кричить…
— То, мабуть, йому догаряє щось. Подивися. Може, пелюшка мокра чи кусає пріль. Засипай йому між ніжками та пальченятами попільцем. Дивися, який у нього білий язик. Грибок завівся. Треба витирати шматкою.
Коли купала, клала до води любистку, щоб любили дівчата. Одягала сорочечку перед челюстю печі, вигрівала і хрестила її. Огонь і хрест відганяють нечисту силу. Боялася і тремтіла, щоб, бува, не впав на нього злий погляд і щоб не наврочив. Кілька разів бабу Улиту приводила, щоб викачала переляк. Не спить добре, зривається зо сну та кричить.
Дні йдуть, і Романьо росте. Марія кожного дня тримає його в пелені і кормить грудьми. Що є приємнішим, ніж кормити так дитину? Одного разу зненацька почула у бубці біль. Зраділа. Комусь треба сповістити свою радість. Де батько? Батько он порається на подвір’ї, згрібає солому. Вибігла.
— Гнате, Гнате! А ходи мерщій до хати!
Гнат кидає все, що має в руках, і навзаводи підгицує до Марії.
— Ти тільки подивися. У нього вже зубенята ростуть. Дивися, Гнате, подивися!.. —Ах, як Марія тішиться, що у нього й зубенята ростуть. Це ж він має стати справжньою людиною. Не хочеться вірити… Гнат дивиться, корчить приємну усмішку, оббігає зо всіх сторін Марію і дитину, а натішившись, вертається знов до роботи. Далі минають дні. Марія зовсім призвичаїлася до синових зубенят. Часом так утне, що викрикне, але терпить. Романьо росте, грубшає, белькоче і ще розумніше, ніж колись, дивиться на матір.
— Бе-бе-беї Агі! Агі! Агі! Па! — філософує малий.
— Сцо, синуню? Сцо ти бе-бе-бе?
— Агі, агі! На!..
— Ну, сцо з, янголяточко? Сцо хоцес сказати? Ну скази! Ну. Скази: ма-ма.
— Агі, агі! Ма…
— Ну, ну! Сце, сце. Ну. Ма-ма.
Але скільки не вмовляє Марія, Романьо далі не подужає такої мудрості. Зате він вже сидить, спритно і завзято рачкує і, чим тільки може, квапиться якнайкраще обмурзатися. Кожний день приносить Марії нові несподіванки. То Романьо новий згук видумав, то зіп’явся на розкаракуваті ніжки і протримався так пару хвилин. Марія тримає за рученята і вчить його ступати.
Скільки втіхи, коли він ненароком зробить один ступ уперед. А одного чудесного незабутнього дня Романьо настільки розхоробрився, що зовсім виразно замамав:
— Ма-ма-ма!..
Марія почула, заллялася і захлинулася втіхою, кинулася до свого мудрагеля і так цілувала, що він ледь видержав, щоб не розкричатись.
— О моє ти, моє!.. О ти моє миле, моє золоте!.. Де ж наш батько? Де той батько завсіди пропадає?
Батько не дома. Батько поїхав до млина. Чекала не дочекалася, поки вернеться, а тільки в’їхав вечором на подвір’я, миттю вибігла до нього і:
— Ах, коли б ти тільки чув, що наш Романьо сьогодні сказав. Коли б ти чув!.. Зовсім добре вимовив «мама».
— Хм, — сміється Гнат, лишає в запряжі коні і швидко шкутильгає з Марією поглянути на свого мудрого сина, який нарешті втяв таку нечувану штуку.”
Also, it’s, again, a good “encyclopedia of life” that shows us how people lived every day and managed their households, what economic and social relationships they had within their communities, how they created families and built houses, how they helped each other in trouble and need, etc. I am very glad that I have read this book, and it is a very cool thing that this author and his books returned to us from forced emigration. This book was written by Улас Самчук during the Holodomor, in 1933, when he lived in Czechoslovakia, but, of course, it could never be published in the USSR. The book was published in 1934 in Lviv (when Lviv was not Soviet yet), but after the Soviet occupation of Western Ukraine in 1939, all these books were destroyed and forbidden, of course. It was possible to republish it in 1941 in Rivne, under the German occupation, but again, you know what happened next after the USSR returned in 1944-1945. Next time, it was published in 1952 in Buenos Aires. Ukraine published “Марія” first only in 1991.
Later, Улас Самчук lived in Germany and in Canada and was pretty famous among our Ukrainian diaspora, but we here, in Ukraine proper, started to discover his works only very recently. Who else could have saved for us our history, remembered for us those “little lives” of our great-great-grandmothers?
The Holodomor, of course, is an important and probably the most tragic and powerful part of this book, and “Марія” was actually THE FIRST EVER book talking about the Holodomor in our literature (being written as early as in 1933, still during the Holodomor itself), but the Holodomor is only a final and relatively small part of it.
Overall, it’s “a little life,” i.e. a wholesome story of one Ukrainian peasant woman, from birth through childhood, girlhood, motherhood, old age, and up to death. It covers a large and very interesting period of our history, the second half of the 19th century and up to the 1930s. And all this is very valuable altogether. It’s the story of our collective great-great-grandmother, her family, her village life. I do not know much about my ancestors beyond my grandmothers, but as I know that both my paternal and maternal families were simple Ukrainian peasants who lived all their lives in the same villages and have never seen “a bigger world,” I may be sure that the story of Марія is more or less a story of any of my great-great-grandmothers.
There is an already commonplace complaint about “classic Ukrainian literature” among modern Ukrainian readers: that it is mostly about miserable and poor peasants who suffered and toiled and died, and that’s all. Sure, we all prefer something more intellectual and probably more bright and diverse. We all like stories about historically important aristocrats, and famous artists, and first businessmen, and some adventures, and travels, and education, and complex and eternal thought-provoking dilemmas. The thing is, those stories are about somebody else, not US. Those are stories of our colonizers and sovereigns. Those are stories of people who constituted about 5 to 10% of the population and mostly had nothing to do with the nation both in ethnic and social terms. They talked in French and believed that peasants are second-class people who are slaves by definition. They wrote all those beautiful stories about themselves. But who would write stories of OUR direct ancestors, stories of Марія and other women and men like she? Not Марія herself, definitely. She was denied leaving her opinion about life and the world in general.
So I believe we should be grateful for this opportunity to learn more about US, to understand who we are and from whom we were brought into this world. I stopped being interested in all those brilliant Наташа Ростова and Co., because I understand today that these people are much, much farther away from my people and me personally than this simple Марія, who — yes, suffered and toiled and died (don’t we all?). She was not a lesser person, and her life was full of complex moves of soul, difficult decisions, hope, love, tragedies, self-sacrifice, and just everyday beauty and sorrows. Who would write about her and leave her in our national historical memory if she herself could not?
The book is very lyrical and deep, and sometimes surprisingly moving, especially when it talks about love (love of Марія to a man, love of Марія to her children, love of men to Марія). There is something beyond the usual canon of “marriage, children, family life” there. There is love as we know and appreciate it today, and therefore can absolutely relate to.
“— О мій ти цвяшечку!. О мій крикунчику!.. Моє янголяточко любе!.. — щебетала Марія, пораючись коло дитини. Дитина пацала ніжками, помахувала незручно рожевими рученятами.
— Як виросте, дамо його, Гнате, на школи… Хай вчиться. Дохтор вийде. Правда? А він буде гарно вчитися… Дивися, який розумний… Ах, ти тільки подивися, який він розумний. Всього тільки два місяці, а чого він тільки не знає… Які розумненькі оченята. Вийме рученьки і так смішно виробляє ними… Дивися, щось сказати хоче. Ну, сцо ти хоц? Ну, сцо сказис? Ти, ти, ти!.. Любе моє, дороге моє, щастя моє!.. — Не видержувала, схоплювала дитину, пригортала до грудей і цілувала, цілувала. Дитя пручалося, слинило і махало тісно затисненими кулачками. Гнат сам і колиску для сина змайстрував. Довго коло неї порався, вигебльовував, виточував ніжки, поруччя. Побарвив білим лаком.
— Ти, Маріє, перекормиш його, — каже Одарка. — Дитина блює, а ти годуєш і годуєш. Коли був малим мій Семенко, я не мазала його так, і то для дитини ліпше.
— А коли ж кричить…
— То, мабуть, йому догаряє щось. Подивися. Може, пелюшка мокра чи кусає пріль. Засипай йому між ніжками та пальченятами попільцем. Дивися, який у нього білий язик. Грибок завівся. Треба витирати шматкою.
Коли купала, клала до води любистку, щоб любили дівчата. Одягала сорочечку перед челюстю печі, вигрівала і хрестила її. Огонь і хрест відганяють нечисту силу. Боялася і тремтіла, щоб, бува, не впав на нього злий погляд і щоб не наврочив. Кілька разів бабу Улиту приводила, щоб викачала переляк. Не спить добре, зривається зо сну та кричить.
Дні йдуть, і Романьо росте. Марія кожного дня тримає його в пелені і кормить грудьми. Що є приємнішим, ніж кормити так дитину? Одного разу зненацька почула у бубці біль. Зраділа. Комусь треба сповістити свою радість. Де батько? Батько он порається на подвір’ї, згрібає солому. Вибігла.
— Гнате, Гнате! А ходи мерщій до хати!
Гнат кидає все, що має в руках, і навзаводи підгицує до Марії.
— Ти тільки подивися. У нього вже зубенята ростуть. Дивися, Гнате, подивися!.. —Ах, як Марія тішиться, що у нього й зубенята ростуть. Це ж він має стати справжньою людиною. Не хочеться вірити… Гнат дивиться, корчить приємну усмішку, оббігає зо всіх сторін Марію і дитину, а натішившись, вертається знов до роботи. Далі минають дні. Марія зовсім призвичаїлася до синових зубенят. Часом так утне, що викрикне, але терпить. Романьо росте, грубшає, белькоче і ще розумніше, ніж колись, дивиться на матір.
— Бе-бе-беї Агі! Агі! Агі! Па! — філософує малий.
— Сцо, синуню? Сцо ти бе-бе-бе?
— Агі, агі! На!..
— Ну, сцо з, янголяточко? Сцо хоцес сказати? Ну скази! Ну. Скази: ма-ма.
— Агі, агі! Ма…
— Ну, ну! Сце, сце. Ну. Ма-ма.
Але скільки не вмовляє Марія, Романьо далі не подужає такої мудрості. Зате він вже сидить, спритно і завзято рачкує і, чим тільки може, квапиться якнайкраще обмурзатися. Кожний день приносить Марії нові несподіванки. То Романьо новий згук видумав, то зіп’явся на розкаракуваті ніжки і протримався так пару хвилин. Марія тримає за рученята і вчить його ступати.
Скільки втіхи, коли він ненароком зробить один ступ уперед. А одного чудесного незабутнього дня Романьо настільки розхоробрився, що зовсім виразно замамав:
— Ма-ма-ма!..
Марія почула, заллялася і захлинулася втіхою, кинулася до свого мудрагеля і так цілувала, що він ледь видержав, щоб не розкричатись.
— О моє ти, моє!.. О ти моє миле, моє золоте!.. Де ж наш батько? Де той батько завсіди пропадає?
Батько не дома. Батько поїхав до млина. Чекала не дочекалася, поки вернеться, а тільки в’їхав вечором на подвір’я, миттю вибігла до нього і:
— Ах, коли б ти тільки чув, що наш Романьо сьогодні сказав. Коли б ти чув!.. Зовсім добре вимовив «мама».
— Хм, — сміється Гнат, лишає в запряжі коні і швидко шкутильгає з Марією поглянути на свого мудрого сина, який нарешті втяв таку нечувану штуку.”
Also, it’s, again, a good “encyclopedia of life” that shows us how people lived every day and managed their households, what economic and social relationships they had within their communities, how they created families and built houses, how they helped each other in trouble and need, etc. I am very glad that I have read this book, and it is a very cool thing that this author and his books returned to us from forced emigration. This book was written by Улас Самчук during the Holodomor, in 1933, when he lived in Czechoslovakia, but, of course, it could never be published in the USSR. The book was published in 1934 in Lviv (when Lviv was not Soviet yet), but after the Soviet occupation of Western Ukraine in 1939, all these books were destroyed and forbidden, of course. It was possible to republish it in 1941 in Rivne, under the German occupation, but again, you know what happened next after the USSR returned in 1944-1945. Next time, it was published in 1952 in Buenos Aires. Ukraine published “Марія” first only in 1991.
Later, Улас Самчук lived in Germany and in Canada and was pretty famous among our Ukrainian diaspora, but we here, in Ukraine proper, started to discover his works only very recently. Who else could have saved for us our history, remembered for us those “little lives” of our great-great-grandmothers?
December 12, 2023
Пам'ятаю, якось я написала список своїх улюблених книжок. Тоді в коменти прийшов мій викладач з університету і звернув мою увагу, що там не було жодної української книжки. І я подумала, дійсно, чому...
Мені здавалось, що українську літературу я читала в школі та в студентстві. Але якщо бути чесною з собою, я мало чого пам'ятала.
З того часу я почала більше читати українських книжок - як сучасних авторів, так і класику. Наскільки ж я була вражена після "Тигроловів" Івана Багряного. І тепер, після прочитання "Марії" Уласа Самчука. Крім історії та сюжету, яка ж красива мова. Насолоджувалась кожним словом!
Нагадаю, якщо ви забули або не читали, "Марія" - це історія про жінку, яка прожила складне життя в селі, трагічне, але часто і щасливе. Про те, скільки горя на наші землі принесли росіяни. Так, про Голодомор також.
Якщо сказати, що це твір про трагічну долю українського народу в XX столітті, це наврядчи зацікавить вас. Але послухайте.
Все починається з опису того, як мати годує дитину грудьми. Красиві метафоричні описи жіночих грудей, щастя материнства - дивно і не дивно водночас. Дивно, що це написано майже сто років тому. Не дивно, бо що тут дивного?
Потім зачарування Марії книжками, які вона читати не вміла і які для неї читав хтось інший. Освіта була якоюсь нездійсненою мрією. І тут я згадую свою бабусю, яка закінчила всього 4 класи, але чомусь я не розпитала її про причини, а тепер вже немає в кого розпитати...
Далі - чоловіки Марії. Перший, який обожнював її. Другий, якого кохала вона. Хіба це не сучасно - вибрати свою долю, розлучитись з чоловіком, який хороший, але якого ти не любиш, піти за своїм щастям, навіть якщо іншим людям здається, що це божевілля?
Я була вражена, як Марія своєю працею змінює свого другого чоловіка. Він повернувся з царської військової служби, говорив російською, не хотів працювати, а хотів грати на гармошці. Але з часом він перетворився на людину, яка працює на своїй землі і бачить результати своєї праці, та іншого життя вже не уявляє.
Це красива історія про те, як люди жили на цих розкішних землях, повних чорнозему, 100 років тому і як могли би жити, якби не прийшли мсклі.
У Марії та Корнія народжуються діти. У кожного з них різні долі. Найбільш сумна, як на мене, - у Максима. Далі буде спойлер. Якщо не читали книжку, а хочете прочитати, моя порада тут зупинитись.
Але якщо ви добре пам'ятаєте цю історію, ви знаєте, що Максим став більшовиком, вигнав з хати своїх батьків, здав свого брата, якого заарештували. Його сестра (донька Марії) сходить з глузду і разом з дитиною помирає з голоду, в той час, як він має їжу і тепло в хаті.
В цей момент мене вкололо знаєте що? Що ми, бляха, можливо, нащадки таких Максимів - тих, хто вижив. Тих, хто пристосувався. Тих, хто став більшовиками. Тих, хто боявся і мовчав.
Але ні. Батько Максима бере сокиру і... Вбиває свого сина та його жінку. Тобто рід Марії повністю зникає. Такі Максими - не наші пращури. Вірніше так: не всі наші пращури - такі Максими. Але розбиратись в цьому боляче і лячно.
Я взагалі не розумію, як ми у таких умовах вижили. Як ми стали українцями, які повалили систему в 1991-му, вийшли на Майдан в 2004 та 2013. Як ми воюємо з росіянами зараз. Проте як би не намагались мсклі, вони не знищили нас тоді, не знищать і зараз.
"Марія" написана в 1933 році. Це був перший роман, який розповів світові про Голодомор. Почитайте цю книжку. Або послухайте. Я слухала на Абук, рекомендую.
Мені здавалось, що українську літературу я читала в школі та в студентстві. Але якщо бути чесною з собою, я мало чого пам'ятала.
З того часу я почала більше читати українських книжок - як сучасних авторів, так і класику. Наскільки ж я була вражена після "Тигроловів" Івана Багряного. І тепер, після прочитання "Марії" Уласа Самчука. Крім історії та сюжету, яка ж красива мова. Насолоджувалась кожним словом!
Нагадаю, якщо ви забули або не читали, "Марія" - це історія про жінку, яка прожила складне життя в селі, трагічне, але часто і щасливе. Про те, скільки горя на наші землі принесли росіяни. Так, про Голодомор також.
Якщо сказати, що це твір про трагічну долю українського народу в XX столітті, це наврядчи зацікавить вас. Але послухайте.
Все починається з опису того, як мати годує дитину грудьми. Красиві метафоричні описи жіночих грудей, щастя материнства - дивно і не дивно водночас. Дивно, що це написано майже сто років тому. Не дивно, бо що тут дивного?
Потім зачарування Марії книжками, які вона читати не вміла і які для неї читав хтось інший. Освіта була якоюсь нездійсненою мрією. І тут я згадую свою бабусю, яка закінчила всього 4 класи, але чомусь я не розпитала її про причини, а тепер вже немає в кого розпитати...
Далі - чоловіки Марії. Перший, який обожнював її. Другий, якого кохала вона. Хіба це не сучасно - вибрати свою долю, розлучитись з чоловіком, який хороший, але якого ти не любиш, піти за своїм щастям, навіть якщо іншим людям здається, що це божевілля?
Я була вражена, як Марія своєю працею змінює свого другого чоловіка. Він повернувся з царської військової служби, говорив російською, не хотів працювати, а хотів грати на гармошці. Але з часом він перетворився на людину, яка працює на своїй землі і бачить результати своєї праці, та іншого життя вже не уявляє.
Це красива історія про те, як люди жили на цих розкішних землях, повних чорнозему, 100 років тому і як могли би жити, якби не прийшли мсклі.
У Марії та Корнія народжуються діти. У кожного з них різні долі. Найбільш сумна, як на мене, - у Максима. Далі буде спойлер. Якщо не читали книжку, а хочете прочитати, моя порада тут зупинитись.
Але якщо ви добре пам'ятаєте цю історію, ви знаєте, що Максим став більшовиком, вигнав з хати своїх батьків, здав свого брата, якого заарештували. Його сестра (донька Марії) сходить з глузду і разом з дитиною помирає з голоду, в той час, як він має їжу і тепло в хаті.
В цей момент мене вкололо знаєте що? Що ми, бляха, можливо, нащадки таких Максимів - тих, хто вижив. Тих, хто пристосувався. Тих, хто став більшовиками. Тих, хто боявся і мовчав.
Але ні. Батько Максима бере сокиру і... Вбиває свого сина та його жінку. Тобто рід Марії повністю зникає. Такі Максими - не наші пращури. Вірніше так: не всі наші пращури - такі Максими. Але розбиратись в цьому боляче і лячно.
Я взагалі не розумію, як ми у таких умовах вижили. Як ми стали українцями, які повалили систему в 1991-му, вийшли на Майдан в 2004 та 2013. Як ми воюємо з росіянами зараз. Проте як би не намагались мсклі, вони не знищили нас тоді, не знищать і зараз.
"Марія" написана в 1933 році. Це був перший роман, який розповів світові про Голодомор. Почитайте цю книжку. Або послухайте. Я слухала на Абук, рекомендую.
This entire review has been hidden because of spoilers.
May 21, 2023
Детальніше – у сьомому випуску подкасту "небагатослів".
Роман розповідає про життя селянки Марії - і це все. Тобто тут немає особливого сюжету. Я не проти просто дізнатися про побут тогочасного села і моя претензія взагалі до іншого. Судячи з роману, за царя українським селяни жили ледь не в сметані (попри негаразди особистого характеру), а негаразди були тільки під час воєн і вже після приходу більшовиків до влади. Я згоден, що Самчук зобразив комунізм пеклом, але ж й імперія не була таким раєм, як у нього.
Роман розповідає про життя селянки Марії - і це все. Тобто тут немає особливого сюжету. Я не проти просто дізнатися про побут тогочасного села і моя претензія взагалі до іншого. Судячи з роману, за царя українським селяни жили ледь не в сметані (попри негаразди особистого характеру), а негаразди були тільки під час воєн і вже після приходу більшовиків до влади. Я згоден, що Самчук зобразив комунізм пеклом, але ж й імперія не була таким раєм, як у нього.
August 2, 2012
Це надзвичайно сумна історія про життя українського селянства на прикладі долі української селянки, що жила протягом другої половини 19-го — в першій пол. 20-го століття. Самого згадування цього періоду достатньо, щоб вже приблизно уявити цю долю. Важка праця на землі, хоч вже й не панській, але обтяженій податками, юнаки та чоловіки змушені відбувати довгу службу «в москалях» та мобілізовувались на російсько-японську війну, далі ще одна війна та революція, після якої за царем, який би він не був лихий, плакати хотілось. Грабунки, арешти, колективізація, «зрівнялівка» — коли всіх хотіли зробити рівно бідними, голодомор. На цьому місці страждання Марії обриваються, але для решти народу продовжуються чи тільки починаються.
На початку та в кінці твору дням Марії ведеться лік: «Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів». Як там у приказці, щасливі на години не зважають? Марії випало прожити надзвичайно важке життя. Але було й щастя. І читаючи про такі щасливі дні Марії, хочеш, щоб вони тривали довше, думаєш: хай ще поживе щасливо, хай подовше нічого поганого не трапляється… Такі сторінки дуже легко та приємно читаються — радієш за героїню, та потім знову мусиш співчувати. Але байдужим лишитися неможливо.
Більше тут: http://hkhm.blogspot.com/2012/08/blog...
На початку та в кінці твору дням Марії ведеться лік: «Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів». Як там у приказці, щасливі на години не зважають? Марії випало прожити надзвичайно важке життя. Але було й щастя. І читаючи про такі щасливі дні Марії, хочеш, щоб вони тривали довше, думаєш: хай ще поживе щасливо, хай подовше нічого поганого не трапляється… Такі сторінки дуже легко та приємно читаються — радієш за героїню, та потім знову мусиш співчувати. Але байдужим лишитися неможливо.
Більше тут: http://hkhm.blogspot.com/2012/08/blog...
April 26, 2024
Почну відразу з того, що мені не сподобалося як це написано. Я люблю українську класичну літературу, але тут мова автора мені здалася якоюсь надто спрощеною. Мені хотілося більшого розкриття персонажів, їхніх думок, почуттів, переживань.
⠀
А от сама історія життя Марії мене дуже зачепила. Я люблю читати про життя людей від народження і до смерті. При тому про таке життя, про яке є що сказати.
⠀
Не знаю чи буду ще щось читати у автора, але цю книжечку точно залишу на своїх полицях. Адже хочу, щоб на них поселялося ще більше і більше українських класичних творів різних часів.
⠀
⠀
А от сама історія життя Марії мене дуже зачепила. Я люблю читати про життя людей від народження і до смерті. При тому про таке життя, про яке є що сказати.
⠀
Не знаю чи буду ще щось читати у автора, але цю книжечку точно залишу на своїх полицях. Адже хочу, щоб на них поселялося ще більше і більше українських класичних творів різних часів.
⠀
November 19, 2020
Читала цю книгу ще в школі (коли вона ще була в програмі). Вона мене просто вразила! Це просто перлина української літератури.
Категорично рекомендовано до читання, а особливо тим, хто ще вважає, що голодомор - це фантазії та вигадки.
Категорично рекомендовано до читання, а особливо тим, хто ще вважає, що голодомор - це фантазії та вигадки.
August 8, 2024
Український огляд нижче (Ukrainian language review is below)
This is a short novel originally published in 1933, there is an English translation: Maria. A Chronicle of a Life. I’ve read it now because this year I plan to read more of Ukrainian classics, so I took From Kulish to the present day: 100 iconic novels and novellas in Ukrainian (Ukr) and decided to go through the list as it is composed, i.e. chronologically. This is the #33 in the list. Улас Самчук is one of only ten authors, who have two novels in this list.
This novel is the first one to raise the topic of the Holodomor of 1932-33. Like the much longer Volyn trilogy by the same author, it is largely a description of the world around the characters disguised as a biography. This time, it is a biography of Maria, who, as stated at the beginning of the book, "If we do not count the last three, Maria met and spent twenty-six thousand two hundred and fifty-eight days. That many times the sun rose for her, that many times she experienced the pleasure of being, that many times she saw or felt the sky, the smell of the sun's warmth and the earth." Knowing that the last days, as a reader realizes are somewhere around 1933, she was born in the year of the abolition of serfdom, 1861, and lived for more than 70 years.
The beginning of her life is somewhat reminiscent of classic 19th-century Ukrainian literature about “the village and serfs”: her father dies in the stone quarries, and her mother dies a little later of illness. The orphaned Maria is taken in by relatives, grows up to be a beauty, and despite the lack of a dowry, has several suitors. She loves Korniy, but he is taken to the navy for seven years, which is a long time at the time, so she is persuaded to marry the unloved, crippled Hnat, who adores her. Maria gives birth and loses several of her children, Korniy returns and they get back together...
Meanwhile, the world is changing: the Russo-Japanese War, the 1905 revolution, the First World War, the 1917 revolution, anarchy, looting, children against parents, the Bolsheviks with their Red terror and prodrozverstka, armed confrontation between the peasants, the NEP, revival, collectivization, famine, repression...
The work largely reads like a script, with short descriptive sentences. This is interspersed with more poetic pieces about nature, motherhood...
The work is strong and interesting, but very emotionally wrenching.
Цей роман – перший, що піднімає тему Голодомору 1932-33 років. Як і значно довша трилогія Волинь цього ж автора, це значною мірою опис світу навколо, що маскується під біографію. Цього разу – біографії Марії, яка, як зазначено на початку книги «Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі.» знаючи, що останні дні читач розуміє – десь у 1933 році, то народилась вона у рік скасування кріпацтва, 1861, і прожила понад 70 років.
Початок її життя дещо нагадує класичну українську літературу 19 століття «про село і кріпаків»: батько гине у каменоломнях, мати – трішки пізніше від хвороб. Сиротинку Марію беруть родичі, вона виростає у красуню і незважаючи на відсутність приданого, залицяльників – кілька. Вона кохає Корнія, але його беруть до флоту на сім років – на той час задовго, тому її умовляють одружитись з некоханим хромоногим Гнатом, який її обожнює. Марія народжує і втрачає дітей, Корній повертається і вони знову сходяться…
Тим часом світ змінюється – російсько-японська війна, революція 1905, перша світова війна, революція 1917, безвладдя, грабунки, діти проти батьків, більшовики з терором і продрозвєрсткою, збройне протистояння селян, НЕП, відродження, колективізація, голод, репресії…
Твір значною мірою читається як сценарій, короткі описові речення, як то «Поорали, посіяли, зняли яблука й сливи, викопали буряки, бараболі, порубали капусти. Корнія забрали у матроси. Вечорами ховалася Марія від людей і розливала безліч дівочих сліз.» Це перемежовується з більш поетичними шматками – про природу, материнство…
Твір сильний і цікавий але дуже важкий.
This is a short novel originally published in 1933, there is an English translation: Maria. A Chronicle of a Life. I’ve read it now because this year I plan to read more of Ukrainian classics, so I took From Kulish to the present day: 100 iconic novels and novellas in Ukrainian (Ukr) and decided to go through the list as it is composed, i.e. chronologically. This is the #33 in the list. Улас Самчук is one of only ten authors, who have two novels in this list.
This novel is the first one to raise the topic of the Holodomor of 1932-33. Like the much longer Volyn trilogy by the same author, it is largely a description of the world around the characters disguised as a biography. This time, it is a biography of Maria, who, as stated at the beginning of the book, "If we do not count the last three, Maria met and spent twenty-six thousand two hundred and fifty-eight days. That many times the sun rose for her, that many times she experienced the pleasure of being, that many times she saw or felt the sky, the smell of the sun's warmth and the earth." Knowing that the last days, as a reader realizes are somewhere around 1933, she was born in the year of the abolition of serfdom, 1861, and lived for more than 70 years.
The beginning of her life is somewhat reminiscent of classic 19th-century Ukrainian literature about “the village and serfs”: her father dies in the stone quarries, and her mother dies a little later of illness. The orphaned Maria is taken in by relatives, grows up to be a beauty, and despite the lack of a dowry, has several suitors. She loves Korniy, but he is taken to the navy for seven years, which is a long time at the time, so she is persuaded to marry the unloved, crippled Hnat, who adores her. Maria gives birth and loses several of her children, Korniy returns and they get back together...
Meanwhile, the world is changing: the Russo-Japanese War, the 1905 revolution, the First World War, the 1917 revolution, anarchy, looting, children against parents, the Bolsheviks with their Red terror and prodrozverstka, armed confrontation between the peasants, the NEP, revival, collectivization, famine, repression...
The work largely reads like a script, with short descriptive sentences. This is interspersed with more poetic pieces about nature, motherhood...
The work is strong and interesting, but very emotionally wrenching.
Цей роман – перший, що піднімає тему Голодомору 1932-33 років. Як і значно довша трилогія Волинь цього ж автора, це значною мірою опис світу навколо, що маскується під біографію. Цього разу – біографії Марії, яка, як зазначено на початку книги «Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі.» знаючи, що останні дні читач розуміє – десь у 1933 році, то народилась вона у рік скасування кріпацтва, 1861, і прожила понад 70 років.
Початок її життя дещо нагадує класичну українську літературу 19 століття «про село і кріпаків»: батько гине у каменоломнях, мати – трішки пізніше від хвороб. Сиротинку Марію беруть родичі, вона виростає у красуню і незважаючи на відсутність приданого, залицяльників – кілька. Вона кохає Корнія, але його беруть до флоту на сім років – на той час задовго, тому її умовляють одружитись з некоханим хромоногим Гнатом, який її обожнює. Марія народжує і втрачає дітей, Корній повертається і вони знову сходяться…
Тим часом світ змінюється – російсько-японська війна, революція 1905, перша світова війна, революція 1917, безвладдя, грабунки, діти проти батьків, більшовики з терором і продрозвєрсткою, збройне протистояння селян, НЕП, відродження, колективізація, голод, репресії…
Твір значною мірою читається як сценарій, короткі описові речення, як то «Поорали, посіяли, зняли яблука й сливи, викопали буряки, бараболі, порубали капусти. Корнія забрали у матроси. Вечорами ховалася Марія від людей і розливала безліч дівочих сліз.» Це перемежовується з більш поетичними шматками – про природу, материнство…
Твір сильний і цікавий але дуже важкий.
May 2, 2024
У кожного українця є історія того, як його сім'я пережила Голодомор, завдяки чому і кому він такий чудесний з'явився на світ.
Але історія Марії не про це, її історія про те як її рід згинув. Про те яким хоча й важким, але певним було її життя до більшовицької навали покидьків.
Твір обов'язковий для прочитання всім українцям.
Але історія Марії не про це, її історія про те як її рід згинув. Про те яким хоча й важким, але певним було її життя до більшовицької навали покидьків.
Твір обов'язковий для прочитання всім українцям.
January 26, 2024
Початок ХХ століття на українських землях, де тебе то на війну з «гапонцем» заберуть, то на Першу світову, то відберуть все майно і відправлять на Соловки, це, звісно, не найкращий час народитися. Але Марія, як і всі інші, не обирала.
January 13, 2019
Улюблена книга української класики
October 10, 2023
Надзвичайно потужний твір. Дуже боляче за долю українців, які жили під час Голодомору😔
Я напевно ще довго буду відходити від прочитаного, але воно варте уваги.
Я напевно ще довго буду відходити від прочитаного, але воно варте уваги.
May 3, 2024
Страшно від усвідомлення реальності написаного
January 28, 2023
Як на мене, одна з найкращих книжок в українській літературі 20 століття, а можливо таки в українській літературі.
Часто доводиться читати, що це книга про Голодомор. Це не зовсім так. Це книга в тому числі про Голодомор, але як і будь-яка добра книга, вона геть не пласка і про багато речей водночас. Вона про людське життя у його цілісності, про досвід жінки і материнства, про перетин особистого та історичного. Зрештою, вона про реалії кінця 19-початку 20 століття в українському селі і цілі епохи, які переживали там люди -- село після відміни кріпацтва, російсько-японська війна, Перша світова, більшовицький переворот, НЕП, колективізація та Голодомор 30-х.
По-моєму, композиційно довершена і головне саме та книга, заради якої створюється і читається справжня література -- книга, яка дає можливість зануритися та відчути автентичний людський досвід, цінності та погляди людей, їхні сильні сторони та обмеження у певний історичний час.
Саме це і дає точку опертя, краще розуміння того, що таке Україна, "чиї ми сини, яких батьків", як писав інший класик (Шевченко).
І це розкішно.
Рекомендую.
(але плакати доведеться)
Часто доводиться читати, що це книга про Голодомор. Це не зовсім так. Це книга в тому числі про Голодомор, але як і будь-яка добра книга, вона геть не пласка і про багато речей водночас. Вона про людське життя у його цілісності, про досвід жінки і материнства, про перетин особистого та історичного. Зрештою, вона про реалії кінця 19-початку 20 століття в українському селі і цілі епохи, які переживали там люди -- село після відміни кріпацтва, російсько-японська війна, Перша світова, більшовицький переворот, НЕП, колективізація та Голодомор 30-х.
По-моєму, композиційно довершена і головне саме та книга, заради якої створюється і читається справжня література -- книга, яка дає можливість зануритися та відчути автентичний людський досвід, цінності та погляди людей, їхні сильні сторони та обмеження у певний історичний час.
Саме це і дає точку опертя, краще розуміння того, що таке Україна, "чиї ми сини, яких батьків", як писав інший класик (Шевченко).
І це розкішно.
Рекомендую.
(але плакати доведеться)
December 2, 2023
Одне життя, як уособлення
отруєної епохи.
Зламане життя дівчинки Марії, яка втратила своїх батьків.
Заплутана любовна історія.
Горе матері, яка втратила своє дитя.
Морок голодомору, що постукав у двері кожної хатини.
Відчай.
Безвихідь.
Смерть.
Каліцтво нац��ї.
Роман Уласа Самчука «Марія» – це не просто літературний твір, це глибоке, болюче свідчення життя однієї жінки, яка в умовах невимовного горя і трагедій стала символом усього українського народу, його незламної волі до життя та боротьби.
В описі написано хроніка одного життя.
Але насправді це хроніка багатьох Марій, Гнатів, Корніїв, Лаврінів та Максимів.
Хроніка українського села. Від царських часів до темних часів 1933 року.
Улас Самчук пише неймовірно гарно й атмосферно. Він пише короткими, влучними реченнями, що них відчувається життя села та настроїв, дії героїв в ньому. Селянини понад усе любить свою землю, працює на ній, дбає про неї, заквічує її, а вона йому віддає сторицею. І найбільше щастя для нього –зібраний, вирощений його ж руками, урожай.
Книга про народження Марії. У якій важка праця та злидні забрали у Марії батьків. У якій сирітство та перше кохання.
Книга днів Марії. Де безкрайнє щастя материнства вилікувало ранене серце, щоб наново розбити його вщент.
Книга про хліб. Про події 1932-1933 в Україні. Як прийшли «савецкі часи», і з України вимагали - «хлєба». І як настав чорний страшний Голодомор: «Посипалися люди, мов мухи восени. Кожний день десятками відвозили на місце вічного відпочинку. На село наліг смуток, відчай, плач. Темними морозними ночами виють голодні собаки. Вони чують, як шествує з подвірʼя на подвірʼя жорстока смерть і косить, не линаючи ні старого, ні малого...»
«Можна п’яніти від усього, але найприємніше опʼяніння від праці і від любові» - так вправно автор змальовує важку працю українського селянина та його любов до землі.
І як же страшно, коли у працьовитого народу, відбирають зерно, залишивши його помирати голодною смертю.
Гірко, боляче за долю українського народу, за долю його доньки Марії...
Найбільше моє серце стиснулося від того, як українці, прості селяни, не повірили у свій український уряд, повірили обіцянкам більшовиків і як страшно за це поплатилися. А потім ми бачимо, як усі головні персонажі поступово гинуть, залишаючи за собою лише спогади та невимовний біль.
Вся історія життя Марії – то суцільний щем. Неймовірно сильна жінка, що втілює в собі всі найкращі риси – працьовитість, лагідність, щедрість, водночас невимовно страждає від жорстоких реалій, що їх наклав на неї та її народ тоталітарний режим. А в цій історії ми бачимо сотні, тисячі і мільйони історій наших предків, бо Марія – як збірний образ того часу, крізь який ми бачимо всю Україну.
Читаючи «Марію», ми не лише переживаємо разом з героями їхні випробування, а й вчимося цінувати кожну хвилину миру і гармонії, яку маємо сьогодні. Роман-хроніка Уласа Самчука «Марія» – справжній реквієм за загиблими душами, віддання шани тим, хто пройшов крізь вогонь випробувань і лишився людиною, вірною своїм ідеалам і батьківщині.
отруєної епохи.
Зламане життя дівчинки Марії, яка втратила своїх батьків.
Заплутана любовна історія.
Горе матері, яка втратила своє дитя.
Морок голодомору, що постукав у двері кожної хатини.
Відчай.
Безвихідь.
Смерть.
Каліцтво нац��ї.
Роман Уласа Самчука «Марія» – це не просто літературний твір, це глибоке, болюче свідчення життя однієї жінки, яка в умовах невимовного горя і трагедій стала символом усього українського народу, його незламної волі до життя та боротьби.
В описі написано хроніка одного життя.
Але насправді це хроніка багатьох Марій, Гнатів, Корніїв, Лаврінів та Максимів.
Хроніка українського села. Від царських часів до темних часів 1933 року.
Улас Самчук пише неймовірно гарно й атмосферно. Він пише короткими, влучними реченнями, що них відчувається життя села та настроїв, дії героїв в ньому. Селянини понад усе любить свою землю, працює на ній, дбає про неї, заквічує її, а вона йому віддає сторицею. І найбільше щастя для нього –зібраний, вирощений його ж руками, урожай.
Книга про народження Марії. У якій важка праця та злидні забрали у Марії батьків. У якій сирітство та перше кохання.
Книга днів Марії. Де безкрайнє щастя материнства вилікувало ранене серце, щоб наново розбити його вщент.
Книга про хліб. Про події 1932-1933 в Україні. Як прийшли «савецкі часи», і з України вимагали - «хлєба». І як настав чорний страшний Голодомор: «Посипалися люди, мов мухи восени. Кожний день десятками відвозили на місце вічного відпочинку. На село наліг смуток, відчай, плач. Темними морозними ночами виють голодні собаки. Вони чують, як шествує з подвірʼя на подвірʼя жорстока смерть і косить, не линаючи ні старого, ні малого...»
«Можна п’яніти від усього, але найприємніше опʼяніння від праці і від любові» - так вправно автор змальовує важку працю українського селянина та його любов до землі.
І як же страшно, коли у працьовитого народу, відбирають зерно, залишивши його помирати голодною смертю.
Гірко, боляче за долю українського народу, за долю його доньки Марії...
Найбільше моє серце стиснулося від того, як українці, прості селяни, не повірили у свій український уряд, повірили обіцянкам більшовиків і як страшно за це поплатилися. А потім ми бачимо, як усі головні персонажі поступово гинуть, залишаючи за собою лише спогади та невимовний біль.
Вся історія життя Марії – то суцільний щем. Неймовірно сильна жінка, що втілює в собі всі найкращі риси – працьовитість, лагідність, щедрість, водночас невимовно страждає від жорстоких реалій, що їх наклав на неї та її народ тоталітарний режим. А в цій історії ми бачимо сотні, тисячі і мільйони історій наших предків, бо Марія – як збірний образ того часу, крізь який ми бачимо всю Україну.
Читаючи «Марію», ми не лише переживаємо разом з героями їхні випробування, а й вчимося цінувати кожну хвилину миру і гармонії, яку маємо сьогодні. Роман-хроніка Уласа Самчука «Марія» – справжній реквієм за загиблими душами, віддання шани тим, хто пройшов крізь вогонь випробувань і лишився людиною, вірною своїм ідеалам і батьківщині.
November 22, 2023
Читаючи роман-хроніку Уласа Самчука «Марія», ніби поринаєш у світ насильницької колективізації та Голодомору 1933 року. Україна пережила такі нищівні та жорстокі, сльозливі та переломні роки своєї історії, і саме цей період ліг кривавими літерами на сторінки роману-спалаху. Доля українського народу доволі непроста, і весь час ми доводимо, що маємо право на життя у той час, коли інші (особливо сусідня держава) над нами глузують, знущаються, б’ють, демонстративно й підступно морять голодом, нахабно знищують.
Саме сюжет життя однієї зі звичайних українських людей ХХ століття ліг в основу, на мій погляд, канонічного для українців твору «Марія». Лише те, що в Радянському Союзі книжка була заборонена для друку, свідчить, що кожному українцю потрібно її прочитати, адже там – правда. У житті однієї жінки автор вмістив усю долю українського народу. Улас Самчук чітко заявляє, що голод був спланований сталінською тоталітарною машиною заради геноциду, а ці слова 1934 року були революційними, правдивими та небезпечними для самого письменника.
Твір уводить читача в сіру й напружену атмосферу, зокрема й за допомогою авторського прийому відліку днів життя головної героїні: «Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів». І в ці дні поміщено якнайменше щастя і якнайбільше мук, туги, страждань, смертей, нищівного холоду й голоду.
Читаючи твір, реципієнт поглинає атмосферу звичайного українського села, і особливий цей роман тим, що за допомогою одного села, одного життя автор описав долі величезної кількості людей. У кожному селі тоді було тисячі Марій, Гнатів, Корніїв тощо, долі повторювалися, перепліталися, смерті все частішали й ставали буденними.
Також цікавою задумкою твору – є його поділ на книги. Перша книга, що має назву «Книга про народження Марії» описує сирітське дитинство головної героїні, наймитське життя, перше кохання та шлюб з нелюбом. Друга частина «Книга днів Марії» описує життя жінки у шлюбі, перипетії з чоловіками, народження дітей. Третя ж частина «Книга про хліб» розкриває національні ідеї, показує тоталітарний світ, голод, братовбивство й розпач українців через більшовицьку владу.
Твір є невеликий за обсягом, але описує кілька десятиліть, охоплює багато подій, життів, дає чітке розуміння читачу, що таке Голодомор. Роман уміщує в собі не лише «хроніку одного життя», а хроніку цілої епохи, боротьбу за національні ідеї, викриття тоталітаризму та вивищення українських традиційних сімейних цінностей, завдяки яким ми маємо здатність проходити через будь-які страждання й виживати як нація.
Прочитавши цю книжку, кожен розуміє цінність свого народу нині, вагомість життя людини та всі ті тернисті радянські стежки, які пройшов український народ задля незалежності. Твір насичений тьмяними кольорами, важкими емоціями, сльозливими та тужливими днями століття.
Уважаю, що цей твір повинен прочитати кожен українець ще в школі, тому повернення його до шкільної програми стане важливим кроком, який доведе наше розуміння того, що ми маємо нині.
Саме сюжет життя однієї зі звичайних українських людей ХХ століття ліг в основу, на мій погляд, канонічного для українців твору «Марія». Лише те, що в Радянському Союзі книжка була заборонена для друку, свідчить, що кожному українцю потрібно її прочитати, адже там – правда. У житті однієї жінки автор вмістив усю долю українського народу. Улас Самчук чітко заявляє, що голод був спланований сталінською тоталітарною машиною заради геноциду, а ці слова 1934 року були революційними, правдивими та небезпечними для самого письменника.
Твір уводить читача в сіру й напружену атмосферу, зокрема й за допомогою авторського прийому відліку днів життя головної героїні: «Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів». І в ці дні поміщено якнайменше щастя і якнайбільше мук, туги, страждань, смертей, нищівного холоду й голоду.
Читаючи твір, реципієнт поглинає атмосферу звичайного українського села, і особливий цей роман тим, що за допомогою одного села, одного життя автор описав долі величезної кількості людей. У кожному селі тоді було тисячі Марій, Гнатів, Корніїв тощо, долі повторювалися, перепліталися, смерті все частішали й ставали буденними.
Також цікавою задумкою твору – є його поділ на книги. Перша книга, що має назву «Книга про народження Марії» описує сирітське дитинство головної героїні, наймитське життя, перше кохання та шлюб з нелюбом. Друга частина «Книга днів Марії» описує життя жінки у шлюбі, перипетії з чоловіками, народження дітей. Третя ж частина «Книга про хліб» розкриває національні ідеї, показує тоталітарний світ, голод, братовбивство й розпач українців через більшовицьку владу.
Твір є невеликий за обсягом, але описує кілька десятиліть, охоплює багато подій, життів, дає чітке розуміння читачу, що таке Голодомор. Роман уміщує в собі не лише «хроніку одного життя», а хроніку цілої епохи, боротьбу за національні ідеї, викриття тоталітаризму та вивищення українських традиційних сімейних цінностей, завдяки яким ми маємо здатність проходити через будь-які страждання й виживати як нація.
Прочитавши цю книжку, кожен розуміє цінність свого народу нині, вагомість життя людини та всі ті тернисті радянські стежки, які пройшов український народ задля незалежності. Твір насичений тьмяними кольорами, важкими емоціями, сльозливими та тужливими днями століття.
Уважаю, що цей твір повинен прочитати кожен українець ще в школі, тому повернення його до шкільної програми стане важливим кроком, який доведе наше розуміння того, що ми маємо нині.
March 22, 2025
Земля наша велика… Заселяй, засипай людьми. Аби лиш люди були, аби лиш не потвори…
Моторошна і дуже сумна книга.
Я не застала цей твір за шкільних часів, бо його прибрали з програми в 2010-их і досі, на жаль, не повернули. Я прийшла до нього лише зараз і дуже емоційно його пережила. Знала лише, що це твір про Голодомор і трагедію жінок і матерів у ньому. Але насправді про Голод лише 3-тя книга - про хліб. Бо ж розповідь розпочинається з далекого 1861 року - коли селяни здобули право на користування землею. Марія, маленька сирота, з дитячих років потрапила під неласку зовнішнього світу: спочатку життя у прийомній родині і наймитування, потім нещаслива любов і шлюб з некоханим.
І як тільки здається, що ось зараз в неї буде спокій і лад у родині стаються дуже страшні лиха, які завершуються колективізацією і голодними 30-ими роками.
Хотілося б, щоб у нашій літературі було більше світла. Але чи могла вона писатися інакше, коли біль став нашим спадком?
Моторошна і дуже сумна книга.
Я не застала цей твір за шкільних часів, бо його прибрали з програми в 2010-их і досі, на жаль, не повернули. Я прийшла до нього лише зараз і дуже емоційно його пережила. Знала лише, що це твір про Голодомор і трагедію жінок і матерів у ньому. Але насправді про Голод лише 3-тя книга - про хліб. Бо ж розповідь розпочинається з далекого 1861 року - коли селяни здобули право на користування землею. Марія, маленька сирота, з дитячих років потрапила під неласку зовнішнього світу: спочатку життя у прийомній родині і наймитування, потім нещаслива любов і шлюб з некоханим.
І як тільки здається, що ось зараз в неї буде спокій і лад у родині стаються дуже страшні лиха, які завершуються колективізацією і голодними 30-ими роками.
Хотілося б, щоб у нашій літературі було більше світла. Але чи могла вона писатися інакше, коли біль став нашим спадком?
April 16, 2024
Абсолютний шедевр. Починається все ледь не в раю...
May 28, 2025
"Вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трошечки хліба... Зовсім трошечки хліба..."
November 13, 2025
Книга, після якої хочеться мовчати.
March 2, 2025
Невесела книга. Марії «пощастило» відчути на собі всі «радості» 10-их, 20-их і 30-их років минулого століття.
April 15, 2024
Найкраще прочитане за останній час…
October 1, 2025
Це книга про життя однієї жінки Марії - від моменту народження до останнього подиху. В її образі зібрані долі тисяч українських жінок в період кінця ХІХ, початку ХХ століть. Всі перепитії, важка доля, як жінки могли йти проти правил і чим платили за це. Заміжжя без любові, розлучення, життя з коханим до кінця, нероздільне кохання, прихід більшовиків, розкуркулення, Голодомор. Книга дуже складна для прочитання, але змушує задуматися і проживати питання Голодомору, перемоги більшовиків і всього, що сталося після. Для переважної більшості українців проживання Голодомору це дуже важка тема, бо кляті совєти не дали нам це прожити і це буде переслідувати нас з покоління в покоління. На жаль…
This entire review has been hidden because of spoilers.
November 4, 2025
This book was incredible! I picked it up from my library solely because my name is Maria. The language is so poetic and beautiful. The imagery is tangible. I thought it would be a challenge to get through with the translation but I couldn’t put it down. I’m going to read more about Ukrainian history but I doubt I will ever come across such a strong female narration. My heart breaks for all the Marias.
Displaying 1 - 30 of 78 reviews