Дзвінка. Українка, народжена в СРСР

by Ніна Кур'ята

«У вас така гарна українська мова – ви, мабуть, зі Львова?» – цю фразу головна героїня дебютного роману Ніни Кур’яти «Дзвінка» чутиме безліч разів. І постійно долатиме чужі стереотипи стосовно себе і своїх земляків з українського Півдня.

Ця книга про те, як це — народитися українкою в СРСР, відчути на собі спочатку радянську пропаганду і мовну дискримінацію, а потім – упередженість земляків з інших регіонів. Створити та втримати власну ідентичність Дзвінці допомагає сім’я – саме родинні історії та сімейне виховання сіють в ній зерна сумніву стосовно того, а чи варто вірити тому, що говорять у школі, пишуть в газетах і «брешуть» по телевізору.

Дитинство головної героїні припадає на добу пізнього Брєжнєва і початку «Перестройки», юність — на розвал Радянського Союзу та сумнозвісні дев’яності, а доросле життя — на остаточне становлення Незалежності. Переїхавши до Одеси, Дзвінка має відстоювати свою інакшість в зросійщеному середовищі, а згодом в Києві та на Заході України має доводити, що вона – така сама українка, як і ті, хто народилися по інший бік Збруча, її рідна мова – українська, і на Одещині живуть українці.

Герої книги розмовляють українською та російською мовами, подільським та галицьким діалектом – і, звісно ж, суржиком. Там є такі слова, як «клубніка», «помидора», «ґаблі», «каляфьор» і «спіжарка». Все, як у нашому житті, такому багатому на непередбачувані обставини і різноманітні культурні коди.

Genres: Ukrainian Literature, Fiction, Ukraine

376 pages, Hardcover

First published July 22, 2023

Reviews

[Darka]

прикро, але мені не сподобалася ця книжка. бракувало витонченості в подачі ідей, багато повторів, стрибки темпу оповіді, брак фемінітивів, дивні сюжетні рішення.

у центрі історії дівчинка Дзвінка з Одещини, яка перші роки прожила в пгт, переїхала до Одеси, а потім перебралася до Києва. через її особисту історію авторка намагалася показати купу історичних подій, починаючи з череди смертей генсеків та Чорнобильської катастрофи, а закінчуючи 23 лютого 2022 року.

найбільше уваги приділяється дитинству. перші роки навчання у школі описані ледь не день за днем, нам показують кожну квіточку у садку Дзвінчиної баби, кожне свято. і для мене це були найцікавіші розділи, хоча подекуди авторці не вдавалося обмежитися світоглядом дитини і Дзвінка, вихована зразковою радянською піонеркою, видає щось дуже доросле. радянській пропаганді протиставляється родинна атмосфера: Дзвінка дізнається про розкулачення, про Голодомор, в їхній сім'ї шанують Різдво і Великдень.

наприкінці молодшої школи Дзвінка з мамою і бабусею переїжджає в Одесу. це вороже для неї середовище, де над дівчинкою сміються, називають селючкою, не приймають в шкільному колективі. також в Одесі живе брат її батька, успішний працівник КДБ, рівень життя якого кардинально різниться від життя Дзвінчиної родини. саме школяркою Дзвінка застає і розпад Союзу.

у Київ дівчина потрапляє на журналістську магістратуру в Могилянку після хімфаку, куди її відправив дядько. у порівнянні з Одесою, яка зображена тут геть некомпліментарно, Дзвінці подобається усе: квіти, запах метро, чисте повітря. саме у цій частині темп розповіді стає нестерпно швидким: Помаранчевий Майдан і Євромайдан розділені усього трьома главами. Дзвінка одружується, народжує дитину, розлучається, міняє роботи, але у мене, як у читачки, є враження, що це геть неважливі для неї події.

ще однією центральною героїнею книги є мова. у родині Дзвінки, як і в більшості сіл Одещини, говорять українською, але її віддають в російський клас. в Одесі вибір мови навчання навіть не стоїть, Дзвінка потрапляє в школу, де вчителька не може провести урок української мови. у родині дядька Дзвінку, наче циркову мавпочку, просять показати фокус, сказати щось тою смішною українською. в публічному просторі українська прив'язує тебе до гопака й віночків.

подорослішавши і виїхавши за межі Одещини, Дзвінка постійно потрапляє в ситуацію, де люди дивуються, що вона володіє українською мовою, більше того, вважає її рідною. направду мене навіть дивувало, що ледь не кожна людина, яку зустрічає Дзвінка, заявляє, що в Одесі одні москалі. можливо, авторка використала таке перебільшення для підсилення ефекту, але це надто кидалося в очі й здавалося карикатурним. менше з тим, мова у цій книжці і маркер простору, і спосіб образити, і простір для компромісу, і пароль-відгук для своїх.

особливість Дзвінки у тому, що це дуже пасивна героїня, майже всі рішення за неї приймає хтось інший. певною мірою, це є наслідком радянських виховного і освітнього процесів, де треба брехати про святкування Великодня, де небажану печінкову котлету тобі пальцем запхнуть в горлянку, а при вступі до університету натиснуть і змусять відмовитися від мрії. однак і в дорослому житті героїня зберігає певну інфантильність, вона збирається переїжджати до Києва з думкою "та якось воно буде" і лише випадковий дзвінок товаришки допомагає з житлом. Дзвінка вагітніє, не задумуючись, де вони будуть жити, ремонт у новій квартирі за неї роблять інші люди зі своєї ініціативи. вона погоджується на абсолютно російськомовну няньку для малого, переконуючи себе, що це неважливо. Дзвінка дуже часто вимушена пояснювати знайомим про строкатий національний склад Одещини, але сама не цікавиться іншими регіонами. дівчина майже ніколи не вступає у суперечки, навіть дорослою не задається питанням хто її батько і де він, терпить роботу, де треба вигулювати русаків Києвом.

деякі епізоди, здавалося б, мусили бути важливими для формування характеру Дзвінки, але, наприклад, спроба зґвалтування її старим гидким письменником, взагалі не мала жодного впливу на подальший текст. тоді навіщо це було?

авторка доволі критично налаштована до деяких мешканців західних областей, які вважають, що в них виключне право на українську мову і справжнє Різдво, але при переїзді в Київ вони цю українську мову чомусь забувають. окремо варто згадати літературного "метра", який різко негативно висловлюється про "с-с-собачі" міста, західніше Збруча, але при цьому має неабияку пристрасть до російської літератури.

чи є у "Дзвінці" вдалі моменти? так, є, але загалом мій досвід читання цієї книги приємним не був. у мене все добре з пам'яттю і зчитуванням натяків, я не потребую зайвої прямолінійності і постійних самоповторів, але бажаю бачити зображення внутрішнього стану героїні. мені було забагато і водночас недостатньо.

[Dana · Rating 4 out of 5]

Загалом, мені сподобалась книга та те, що одразу було зрозуміло, що я від неї можу очікувати (а саме, що це таки буде, як і обіцялось, оповідання про українку, яка народилась в СРСР).

Авторка в одному інтервʼю зазначила, що моделювала досвід дорослішання головної героїні в Одеській області 80-90-х років по власному і багато з подій описаних нею перетинаються з тим, що пережила вона. Наприклад, як це було бути україномовною в регіоні, який вважався (та й, напевно, досі багатьма вважається) виключно російськомовним. 

Окремо я не можу не виділити надзвичайну першу главу, яка ментально просто взяла й перенесла мене з Токіо в українське дитинство, з його безтурботністю, наївністю думок про те, що майбутнє — щось цілком передбачуване, комфортне та спокійне, а також з його незабутніми ароматами (від булочок з вишнею та домашніх супів до запахів яблуневого цвіту  й теплого літнього дощу). Напевне через це мені перший розділ сподобався найбільше з усіх трьох, які були у книзі. Додам, що останні два розділи хоч і були непогані, але в мене було відчуття, наче автора якомога швидше намагається завершити книгу і тому ближче до кінця виникали запитання, на які відповіді так і не були надані (тут я говорю про її відносини з чоловіком, їх розлучення, про Богдана, про те, чому вона підтримувала далі звʼязок зі своєю проросійською сімʼєю тощо).

Ну, а завершу я відгук на тому, що книга мені сподобалась не скільки через сюжет (який є зрозумілим для кожного, хто виріс в Україні), а тим, що вона зробила зі мною — які емоції викликала та які думки породила (впевнена, що у вас їх також буде багато). Короче, рекомендую!

[Катерина · Rating 2 out of 5]

Частина, де було про дитинство Дзвінки, видалася мені більш обʼємною, більш цікавою та більш затишною.

Хоч я вже народилася після відновлення Незалежности, але деякі моменти були ностальгічними та нагадували моє власне дитинство.

Але потім історія почала набирати швидкости та втрачати все інше. Мені стало якось нудно.

Загалом такі книги мають бути. Й ця вже знайшла багато своїх читачів. Я цьому лише тішуся. Але мене вона загалом не зачепила. Мені було дещо прісно. А в кінці я взагалі не зрозуміла, навіщо авторка ніби навмисно згадувала топоніми тих місць в Київській области, які після 24 лютого 2022 року були в усих новинах. Це впадало в око як штучна спроба викликати якісь почуття в читачів та читачок.

Але мені подобається тенденція писати романи про пошуки ідентичности та переосмислення минулого. Тому якщо вас цікавить ця тема, то раджу ознайомитися з цією книгою.

[Oksana · Rating 2 out of 5]

оцінка знижувалася по мірі просування текстом. спочатку готова була поставити 5, потім 4, основна маса роману тягла мені на 3, але вкінці все полетіло до дідька лисого. єдина причина існування такої літератури - хронологія історичного періоду з кінця 70-х до 22. та й то вона настільки сплетена з особистою хронікою головної героїні, що об'єктивність її під великим питанням.

було таке відчуття, що пише пані Ніна виключно для себе. між рядками багато образи на тата, дядю Толю, злих галичан, російськомовних колег і всіх тих, хто посмів дивуватися, як дівчина з Одещини може знати українську. і жодних рефлексій.

єдині персонажі з більш менш об'ємними характерами - бабуся, Бабаня і згадуваний вище дядя Толя, всі решта з'являються в тексті як функції чи тіні, і так само як тіні зникають, щоб виринути на ще один дивний пасаж десь наприкінці, або й не виринути зовсім. всі вони якісь чорно-білі, нецікаві і призначені су��о для того, щоб підсвітити якийсь момент із життя Дзвінки.

сама Дзвінка не викликала жодної симпатії, а під кінець вже добряче дратувала. у визначальних історичних подіях вона постає як безлика спостерігачка (під час багатотисячного мітингу на Хрещатику в листопаді 13-го вона просто щось белькоче синові і веде його на піцу) без чіткої позиції, без розуміння свого місця в тих подіях, що їх описує. авторка з солідним журналістським бекграундом не потрудилася уточнити хронологію найкривавіших днів на Майдані, записала щось по пам'яті, а для чого - неясно. хтось казав, що це історія про пошук ідентичності. я його тут не знайшла, ні пошуку як процесу, ні ідентичності. це просто особистий щоденник із текстом підліткового рівня

[Oleska Tys · Rating 5 out of 5]

Це було чудово!

[Taras Malyi · Rating 3 out of 5]

3-3,5 ***

Книжка, довкола теми якої можна було б побудувати прецікаве обговорення у книжковому клубі. Але не тому, що вона майстерно пропрацьована, а тільки тому що все це страшенно резонує.

У першій частині – «Пегете», ми сприймаємо довколишню радянську дійсність крізь дитячу оптику головної героїні – Дзвінки. І це найвдаліший фрагмент оповіді, бо неможливо не відчувати теплих почуттів у людей, які нею опікуються – бабусі і Бабані. Тут маємо чимало сімейних історій, в яких дорослі на щось натякають, але не розповідають на 100% (бо ж дитина, ще не збагне). У цей момент я ще думаю, що це авторка так розставляє гачки на майбутнє – хай буде.

В другій частині, на перший план виходить питання збереження української ідентичности в русифікованому середовищі. Разом з тим, більшає беззмістовних описів. І це потрібно не стільки читачам, як авторці: щоб викликати почуття ностальгії за дитинством, канікулами, щоб було довкола чого переживати. Ось нам цілий розділ розповідають, як кішка Анфіса навчає своїх кошенят ловити мишу, а поряд ходять курчата. Щоб що це було? Спершу, думав, що надто докулупуюсь, але від частини до частини – ставало все нудніше, клішованіше і прямолінійніше.

Ага, на Заході країни всі тільки й думають, що в Одесі живуть одні москалі і не вміють «по-нашому», та й взагалі Одеса – це Донбас (клішованість персонажів тут сягає апогею).

Третя ж частина – «Київ», нагадує стрибки у часі, за якими непомітно ні самої оповіді, ні як змінюється героїня. Київ, навчання у Могилянці, весілля, син, Революція гідності, анексія Криму, початок російсько-української війни, пандемія, повномасштабне вторгення. Все несеться і нагадує той сюжет, у якому першокласниця коментує: «Ми будемо спершу гратись, потім підемо вчитись, потім ще підемо вчитися, потім в іншу підемо школу, потім в інститут, і так на роботу, і потім помремо».

На шкалі від Люко Дашвар до Оксани Забужко – цей роман знайде свою аудиторію серед читачів і читачок книжок Дашвар та Матіос. Добре, що подібних романів маємо все більше – таких, що стосуються теми віднаходження власної ідентичности і українськости у пострадянські роки. Добре, що ця книжка трапилась, але при роботі з такими темами все ж хочеться значно більш тоншої і складнішої оповіді.

[Anna Hrinova · Rating 3 out of 5]

Так сильно перегукується з власним досвідом та сприйняттям усіх згаданих там міст та подій, що часом як сіль на рану.

Я теж з Одеси, переїхала в Київ, працюю в комунікаціях, і подорожувала тими самими місцями… Дуже сильно відчуваю все, з чим зіткнулася героїня, і це така болісна неприємна правда

[Iana Polianska · Rating 2 out of 5]

Це 1.5☆, двійочку це я натягнула.
Графоманія, яка, утім, знайде свого читача.

[Katya · Rating 4 out of 5]

3,5/5.

початок здався трошки затягнутим, а кінець навпаки – пришвидшеним, такий часовий дисбаланс кинувся в око.

першу частину було цікаво прочитати, як людині, яка не мала дитинства в радянському союзі, щоб краще розуміти контекст. дуже гарно уявляла собі Любашівку, і цікаво було поринути в побут тих часів (добре, що віртуально).

певна, що óбрази з другої та третьої частини точно списані з живих людей, які мешкають десь поза комфортною бульбашкою. на етапі Києва історія починає гнати галопом, через що в центрі лишається Дзвінка, а інші персонажі більше описані як допоміжні.

загалом у мене склалося враження, що авторка бере болючі теми сьогодення як гачки, на які нанизує оповідь. через це історія здається занадто прямолінійною, ніби кричить: «ось тут, тут має бути неприємно, ось тут треба переживати». все ж більше люблю, коли такі сюжети гармонійно зашиті в розповіді, а не майорять першим планом.

більше сподобалося, ніж ні, але хотілося б розміреніше та сюжетніше.

[Valeria Matiushyna · Rating 5 out of 5]

Це так щиро та так про мене❤️‍🩹 Я не з Одеси, але будучи з маленького україномовного села в Дніпропетровській області, і потім переїхавши до російськомовного Дніпра, ця книжка та всі її герої прямо в серденько. На початку робила скріншоти, бо описи дитинства головної героїні були ніби мої особисті спогади. Болючі, бо такі вже давнішні, але такі щасливі. А потім ці скріншоти змінились на ще більш болючий досвід переїзду, мовного конфлікту та війни. Тепер одна з улюблених книжок сучасної української літератури. Неймовірно!

[Irina Mishchenko · Rating 5 out of 5]

Першу частину про дитинство було дуже цікаво читати. Завдяки описам сільського життя відчувалась затишна атмосфера. Багато чого мені відгукнулось та пригадалось моє дитинство, незважаючи на те, що події тут описувались задовго до мого народження.

Далі розвиток подій трохи пришвидшився, але це не вплинуло на загальне враження і читати було не менш цікаво. Місцями було сумно та боляче. Особливо після згадки про моє рідне місто, яке зараз під окупацією.

В цілому книга мені сподобалась. Є над чим подумати, що згадати та ще раз це прожити.

[Юлія Бернацька]

Мені не сподобалося. Відчувалося просто як перелік подій, а не історія героїні. Сама Дзвінка теж абсолютно ніяка героїня. Історія написано занадто 'в лоба', тому мене в ній все дратувало.

[Oleksandr Zholud · Rating 4 out of 5]

Український огляд нижче (Ukrainian language review is below)
This is the debut novel published in 2023 by Ніна Кур'ята, which the author says is written in the genre of autofiction, that is, a mixture of documentary autobiography and fiction. The book was included in the BBC Book of the Year 2023 and the Best Ukrainian Books of 2023 by PEN Ukraine.

The book starts with the birth of a girl named Dzvinka in the late USSR (second half of the 70s) and her growth, from living with her grandmother in the "pgt" (Russian for ‘village, urban-type settlement’) of Liubashivka, to going to school in Odesa, to her adult life and career in Odesa and Kyiv until February 23, 2022. She grew up in a Ukrainian-speaking family, as the Odesa region is predominantly Ukrainian-speaking. (I should note here that I independently came to this conclusion about 15 years ago when I saw an alternative history discussion of the "Odesa Republic" after the 1917 revolution, where the authors talked about Jewish and Russian forces despite the fact that the only census of the Russian Empire (1897) showed that in the Kherson province (to which Odesa belonged), more than 90% of the province's inhabitants self-identified as Little Russians (Ukrainians), including in the Odesa city district). When Dzvinka moves from her usual Ukrainian-speaking environment to the city of Odesa, where there are only two Ukrainian-language schools per city center, she finds herself in an environment where Ukrainian is called hillbilly, and then in meetings with Ukrainians from other regions who are surprised by her fluent Ukrainian - "it cannot be, she's from Odesa!"

The book is written somewhat unevenly, with small chapters of childhood stories at the beginning and longer "adult" chapters. Given that I'm about the same age as the author, it was especially interesting for me to compare childhood memories, because although we lived in the same country, the place of residence, gender, and family structure (the heroine lives with her grandmother, her mother sometimes comes to visit because she works, and her father is not around) had a significant impact on the differences in her upbringing. All the more surprising is my subsequent intersection with the author, from the conventional one-we both studied at the same university, although in different years and at different faculties-to the real one during her work as a journalist. The more interesting are the things that are remembered (or at least described).

Some other autobiographical books by other authors that I have read pay more attention to the heroine's inner experiences, from the rather physiological peculiarities of puberty to the romantic experiences of first love. Here we have more of a growth of the human being as a political being, which is very appealing to me. There are sensual things in the book, but they relate largely to the beautifully described variety of food and the peculiarities of its preparation. And for example, her cat Anfisa is mentioned by name, I think more often than the heroine's husband, despite the fact that the cat is not around for a large part of the book.


Це – дебютний роман 2023 року від Ніна Кур'ята, як авторка каже, написаний у жанрі автофікшен, тобто суміші документального автобіографічного і вигаданого. Книга була включена у перелік «Книги року BBC 2023» та «Найкращі українські книжки 2023 року за версією Українського ПЕН».

Книга починається з народження дівчинки Дзвінки у пізньому СРСР (друга половина 70-х) та її зростання, від життя з бабою у «пгт» (смт, селище міського типу) Любашівка, до навчання у школі у Одесі, і дорослого життя і кар’єри у Одесі та Києві аж по 23 лютого 2022 року. Вона зростала в україномовній родині, бо одеська область переважно україномовна. (Тут маю зазначити, що я до цього незалежно дійшов років 15 тому, коли побачив дискусію альтернативної історії з «Одеською республікою» після революції 1917, де автори казали про єврейські та російські сили незважаючи на те, що єдиний перепис російської імперії (1897 року) показав, що у Херсонській губернії (до якої належала Одеса) понад 90% мешканців губернії самовизначились як малороси (українці), у тому числі у Одеському градоначальництві). Коли ж зі звичного україномовного середовища Дзвінка потрапляє у місто Одесу, де лише дві україномовні школи на місто у центрі, вона потрапляє у середовище, де українську називають селюцькою, а потім і на зустрічі з українцями з інших областей, які дивуються її гарній українській – «вона ж з Одеси!».

Книжка написана дещо нерівно, з маленькими главами – історіями дитинства на початку, із довшими «дорослими» главами. Враховуючи, що я приблизно одного віку з авторкою, то мені було особливо цікаво порівнювати спогади дитинства, бо хоч і мешкали у одній країні, проте місце проживання, стать, структура сім’ї (героїня живе з бабою, мама іноді приїздить, бо працює, а батька поруч нема) досить істотно вплинули на розбіжності у формуванні. Тим дивніше моє подальше перетинання з авторкою від умовного – ми обидва вчились у одному ВНЗ, хоч у різні роки і на різних факультетах, до реального під час її роботи журналісткою. Тим цікавішими є речі, які запам’ятались (чи принаймні які описані).

Деякі інші автобіографічні книжки інших авторок, які я читав, більшу увагу надають внутрішнім переживанням героїні, від досить фізіологічних особливостей статевого дозрівання до романтичних переживань першого кохання. Тут ми маємо більш зростання людини як політичної істоти, що мені дуже імпонує. Чуттєві речі у книжці є, але вони стосуються значною мірою чудово описаної найрізноманітнішої їжі та особливостей її готування. А наприклад кішка Анфіса, згадується по імені, гадаю частіше аніж чоловік героїні, при тому, що значну частину книги кішка не поруч.

[La Lena · Rating 4 out of 5]

Що ж, з клубом зустрілись.

Коли я тільки почала читати роман, я записала собі в нотатнику так: 'якби в мене вистачило шкіри, я би покрила її татуюваннями з цілих абзаців роману Дзвінка'. Дуже дзвінко пролунали всі спогади з пгт, бо я сама з такого ж пгт. Читала та уявляла бабусину хату, в яку мені вже зась потрапити. І абрикоси, і яблука, і малина, і ластівки попід стріхою. Сум змішаний з радістю спогадів. Дуже швидко і спрагло прочитала увесь дитячий період.

Головна героїня, звісно що, Україна. І надалі, чи то навмисно чи само собою час став покинути інакше, а події, що як-не-як рухали сюжет іноді немов би виринали out of nowhere.

Попри якусь ідеалістичну ситуацію головної героїні, як вона змогла пронести і виплекати свою ідентичність, мені все одно дуже сподобалась книжка, от чесно.

Книжка закінчується на початку повномасштабного вторгнення і неначе задає питання читачам: ну шо, викупаєте, да? Викупаєте, як воно, егеж?

Сподіваюсь, ви викупаєте. Бо інакше нам всім гиря. Угу.

[Yeliz YILDIRIM · Rating 3 out of 5]

3,5⭐️

[Daria Fujino · Rating 4 out of 5]

Початок дуже розмірений і затишний, а кінець занадто пришвидшений як на мене. Подіїї понеслись таким темпом, що пропускалося одразу років 5 чи більше. Більше схоже було на літопис з елементами побуту.
Сподобалось як описано дитинство при совєцькому союзі. У мене такого досвіду нема і слава богу. Місцями дуже бомбило або від всюдисущої російської, або проросійських поглядів людей. Але ніде правди діти - книга описує всі події дуже реалістично.
Загалом книга мені сподобалась. Дуже тішусь що зараз виходять такі книжки. Спочатку За перекопом є земля, тепер ось Дзвінка. Чекатиму на подібні мемуари, нам зараз треба більше такої літератури.

[Libypas · Rating 4 out of 5]

В книзі багато чого перегукувалось з особистим життєвим досвідом. Але сам темп розповіді мені не дуже сподобався. Спочатку він був помірний, поступовий та детальний, а потім в другій половині книги все було сумбуром. Не дуже зрозуміла, чому обрали саме таку швидкість під кінець

[Mariana · Rating 2 out of 5]

Десь 80% твору героїня дується, що ніхто не вірить, що вона говорить українською, бо вона з Одеської області (спойлер - українською вона говорить переважно з родиною мами) і 20% - бабуся ліпить вареники, пиріжки і вертути.

[Lidiia Marinat · Rating 5 out of 5]

Дівчина з Подільського району Одеської області переїхала в дитинстві в Одесу на Поскот, вчилася в Мечникова, її наречений з Івано-Франківська. Це не тільки про мене, а й про головну героїню книги. Саме цим книга мене так здивувала і тримала увагу. Але героїня на 20 років старша тому було цікаво порівнювати місця, обставини та сприйняття подій. В книзі події несуться дуже швидко і іноді здається, що авторка пише більше для себе або занадто фокусується на стереотипах і образáх, з якими могли зіштовхуватися україномовні свідомі люди з Одеси. Не вистачило глибини головної героїні і розкриття її стосунків з іншими. Проте вийшло охопити великий шмат історії.

[Julia Zinich · Rating 4 out of 5]

Дзвінці три роки, вона живе в мальовничому селі Любашівка, що в Одеській області, її мама в Одесі, а тато «льотчик». Перед дитиною постає безліч запитань «а чому?», серед яких питання ідентичності. Чому в школі та на роботі люди живуть по одному, а вдома по іншому, чому краще йти в російський клас. Чому вони по переїзді в Одесу ледь зводять кінці з кінцями, а в дядька кгбшника є ікра, шампанське, та інші делікатеси. Чому стати україномовним журналістом не так і легко, та і навіщо вони треба якщо і так все зрозуміло.

Для мене Дзвінка , як образ типової жінки, що пройшла всі кризи України від «Перестройки» до 24 лютого. Часовий період охоплює проміжки, що і «За перекопом є земля», але для мене він більш щоденникового характеру, ніякі персонажі, окрім самої Дзвінки нам не відкривають свою душу, що дуже дивно, адже вони б мали б повливати на зростання її особистості, та і про саму Дзвінку ми знаємо не все: яка вона поза мовним питанням, що вона прищеплювала своєму синові, чого її шлюб виявився поза увагою книги(чи це такий феміністичний мотив🤷🏻‍♀️)
Найбільше в творі прослідковується лейтвотив мови. «У вас така гарна українська мова – ви, мабуть, зі Львова?» і всі можливі варіації даного вислову вас переслідуватимуть постійно. Я не кажу, що це погано, але в мене виникало питання : а можна щось нове? Сюжет виявився очевидним, бо ми знаємо, що сталося 24 лютого, тут мені чогось забракло. Та книга справилася зі своїм головним завданням, на мою думку, пояснити, як так склалося, що вихідці з україномовних сіл, містечок приїжджаючи у великі міста та мегаполіси зросійщувалися під впливом зовнішніх факторів, і чому так важливо не забувати для чого ви перейшли на українську зранку 24-того.

[Victoria Prokopets · Rating 4 out of 5]

Перша книга, прочитала в застосунку Librarius. Сподобалось поняття оренди, це ніби взяти книжку в бібліотеці. Мотивує читати регулярно, поки триває період оренди.

Сама книжка дуже цікава, незважаючи на те, що героїня старша за мене, побачила багато паралелей зі своїм вихованням. Єдине, що не сподобалось — одноманітність тем, які підіймаються у книзі, вона майже повністю про мовне питання. Це добре, це треба розповідати та показувати, але у мене були інші очікування, тому я сподівалась на приклади утискання української ідентичності не тільки у мові.

Сподобались описання сільського життя, детальні розповіді про традиції та свята. Моменти, коли Дзвінка стискалась з невіглаством оточуючих, викликали багато емоцій та обурення.

Загалом можу рекомендувати до прочитання. Це не must read, але корисна книга, особливо для розблокування власних спогадів, коли нас змушували почуватись меншовартісними.

[Iryna Zinets · Rating 3 out of 5]

Дехто порівнює "Дзвінку" з "За Перекопом"
Як на мене вони не схожі. "Дзвінка" простіша, типово-побутова. На один раз. Нагадала "Біжу, аби бігти" Юлі Гапеки.
Мінуси:
20% книги написано ненависною мені російською мовою. Переклад на українську мову був не скрізь.
Трохи дратувала сама Дзвінка - єдина україномовна (майже) дівчина на всю Одесу на фоні сірого бидла.
Тут немає проміжних кольорів. Все чорне і біле. Гіперболізоване.
⭐ 6/10

[Dzvenyslava Petryshyn · Rating 5 out of 5]

Мені сподобалося.
Багато з прочитаного в книжці я чула від батьків, дитинство і юність яких припали на кінець радянського союзу.
Сильна книжка, яка проте дуже легко читається. Тримала до останньої сторінки.
Читаючи, дуже багато разів ловила себе на думці "та ми тут були за крок до повної русифікації і знищення всього українського" і просто дивувалася як ми все ж не "прогавили" Україну...

[Баба Єга · Rating 5 out of 5]

Чудова книга. Можу провести паралель з "За Перекопом є земля", але для мене це радше він-він, я б читала подібні романи про всі місцини України. І як же чудово і особливо рідно мені описаний Київ.

[Ira Hochachko · Rating 4 out of 5]

Книга викликає багатого різних емоцій одночасно – радість, сум, приємну ностальгію, ненависть. Чимось нагадує "За перекопом є земля", тільки це про історію України, а не Криму.

У книзі багато опису традицій і перша частина була про життя з бабусею в смт. Тому дуже багато моментів перетиналося з моїм дитинством, я відмічала стікерами знайомі традиції та схожі ситуації з дитинства, незважаючи на те, що моє дитинство було вже в незалежній Україні. Та ж сама приємна ностальгія була в мене при описі переїзду в Київ та навчання в Могилянці.

Цю книгу не можна сприймати як історію про становлення дівчинки та жінки, це розповідь про історію України. Книга не акцентує увагу на особистих життєвих обставинах героїні (хоча деякі для мене були дуже важливі), тут основна увага на політичних та історичних подіях, на ставленні населення до української мови. Сама Дзвінка для мене залишилася нерозкритою і дещо безликою.

З мінусів, в книзі намагалися описати забагато подій одночасно, саме тому інколи вони описані дуже поверхнево. Напочатку книги в главах на 3-4 сторінки описувалися і розповіді з дитинства, і одночасно якусь жахливу трагедію/історію життя в срср. Інколи здавалося, що це просто набір історичних фактів, яких по більше хотіли впихнути в текст, але плавно цього зробити не вийшло. Через це ж було багато другорядних персонажів, які пройшли мимо мене.

Я поставила книзі 4, це хороша книга, яку може взяти кожен і швидко зрозуміти (або нагадати собі) чому в радянському союзі було не краще, чому є різниця якою мовою розмовляти, чому ми не братський народ. Саме зараз таких книг має бути більше.

[Альона Чорна · Rating 4 out of 5]

Дізналась про новий жанр «автофікшн» - суміш автобіографії та художки.
Так от «Дзвінка» це вінегрет автобіографій нашого покоління в формі художнього твору.

Перша частина про дитинство на більше зачепила, мене накрило лавиною спогадів і рефлексій. Я просто уявляла своє село, бабину хату і город, бо (от дивина!) все було те саме: страви, рослини, звички, заняття. Та і обставини в нас з героїнею перегукувались дуже сильно)
Далі часосприйняття змінюється по мірі дорослішання і йде беземоційний перелік фактів, і я така: «ага, так, було».

«Дзвінка» - це хроніка середньостатистичної українки нашого віку. Виглядає як спогади про другу світову, що перетікають через «непрості часи» знов у війну.

Кінцівка (23.02.2022) відкрита, але ми всі знаємо, що було далі.
Післясмак: невизначеності майбутнього.

———————
Найбільш красномовні цитати:

«Нічого не змінилося, — подумала Дзвінка. — Ось воно, моє дитинство, тут, неначе законсервоване».

«Ах, яке ж було літо, яке ж було неповторне літо 2021 року.»

[Наталя Іліщук · Rating 4 out of 5]

Книжка за формою дуже нагадувала «За Перекопом є земля» та «Оринин» (та в порівнянні з цими двома тут забракло трішки сюжетності), а за темою «Мова-меч» (та в порівнянні з нею забракло фактажу). Можливо, саме через те, що мені так сильно сподобалися та запам’яталися всі три вищезгадані, «Дзвінка» на їхньому фоні зайшла значно менше.

Було цікаво читати про життя на Одещині за совка, багато про що я здогадувалася, багато стало для мене відкриттям (як то польські поселення на території Поділля). Мені щиро прикро, що авторка пережила так багато упередженого ставлення, мовляв, «як ти можеш бути з Одеси, якщо говориш українською», вірю, що такі досвіди були непоодинокими, однак склалося враження, що суто довкола цього упередження вся книжка і крутиться. Можливо, не всі моменти чи їхнє значення для розповіді мені вдалося «зчитати» та осмислити, однак «Дзвінка» стала для мене радше мемуарами одеситки, ніж гостросюжетної книжкою про Одещину та одеситів загалом.

[Nina · Rating 3 out of 5]

Досить цікава книга на важливу тему АЛЕ десь на 50% книги темп розповіді змінюється, і якщо на початку іноді один день займає кілька розділів, то потім описані події мають між собою величезні часові стрибки - от тільки хлопчик ходить в третій клас, у наступному розділі він вже у восьмому ітп.
Розумію, що якби вся книга була написана так, як вона розпочиналася вона мала б втричі більше сторінок, але цей дисонанс надзвичайно нервував.

[Оленка Чередниченко · Rating 3 out of 5]

3.5 ⭐️

[Tetiana Kostiuk]

Зупинилась на 65с і не збираюся дочитувати, не цікаво. Книга поїхала в бібліотеку, сподіваюсь знайде свого читача