What do you think?
Rate this book
Nasz mały PRL. Pół roku w M-3 z trwałą, wąsami i maluchem
Kolejki po girlandy papieru toaletowego, „Brutal” obok „Pani Walewskiej”, rodzinna podróż maluchem do Bułgarii. Czasy, w których panie nosiły trwałą, a panowie „męski zwis”, dobrze znamy z filmów Barei albo przeżyliśmy na własnej skórze... Ale warto spojrzeć na nie w zupełnie inny sposób.
Dwójka dziennikarzy, Iza i Witek, postanowili na pół roku przenieść się do rzeczywistości przełomu lat 1981/1982. Zamieszkali w bloku z wielkiej płyty, zrezygnowali z Internetu i komórek, a po Warszawie jeździli fiatem 126p. Dziecku wręczyli zabawki pamiętające czasy Jaruzelskiego, a w ich kuchni zagościły dania polecane przez kultową „Przyjaciółkę”.
Po co to wszystko? Autorzy sprawdzili czym różni się współczesne życie od tego sprzed trzech dekad. Zabrali nas w sentymentalną podróż, przyjrzeli się absurdom PRL-u, ale przede wszystkim szukali odpowiedzi na pytanie, czy dziś żyje się nam lepiej.
Dwójka dziennikarzy, Iza i Witek, postanowili na pół roku przenieść się do rzeczywistości przełomu lat 1981/1982. Zamieszkali w bloku z wielkiej płyty, zrezygnowali z Internetu i komórek, a po Warszawie jeździli fiatem 126p. Dziecku wręczyli zabawki pamiętające czasy Jaruzelskiego, a w ich kuchni zagościły dania polecane przez kultową „Przyjaciółkę”.
Po co to wszystko? Autorzy sprawdzili czym różni się współczesne życie od tego sprzed trzech dekad. Zabrali nas w sentymentalną podróż, przyjrzeli się absurdom PRL-u, ale przede wszystkim szukali odpowiedzi na pytanie, czy dziś żyje się nam lepiej.
300 pages, Paperback
First published September 17, 2012
5 people are currently reading
212 people want to read
About the author
Witold Szabłowski
16 books200 followersWitold Szabłowski is an award-winning Polish journalist. At age twenty-five he became the youngest reporter at the Polish daily newspaper Gazeta Wyborcza’s weekly supplement, Duży Format, where he covered international stories in countries including Cuba, South Africa, and Iceland. His features on the problem of illegal immigrants flocking to the EU won the European Parliament Journalism Prize; his reportage on the 1943 massacre of Poles in Ukraine won the Polish Press Agency’s Ryszard Kapuściński Award; and his book about Turkey, The Assassin from Apricot City, won the Beata Pawlak Award and an English PEN award, and was nominated for the Nike Award, Poland’s most prestigious literary prize. Szabłowski lives in Warsaw.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 28 of 28 reviews
August 11, 2024
Це прекрасний дотепний текст, який провокує дуже багато думок. Частина написана Вітеком (Вітольдом), а частина — його дружиною Ізою (Ізабелою). Це історія на двох (точніше на трьох, із донькою). На пів року родина буквально пересилалася у 1981 рік: зачіски, одяг, їжа, моделі поведінки, дозвілля і робота. Звісно, є відчуття, що щось залишилося за кадром, бо цей піврічний досвід погрупований і узагальнений.
Один із наріжних каменів полягав у тому, чи брати в експеримент доньку Маріанну, адже вона буде позбавлена усіх іграшок і радостей капіталізму. Чи це її не травмує? У процесі підготовки одне із найгостріших питань, яке ставить собі подружжя — а про що можуть мріяти діти, якщо у них все є, все доступне, усе можна отримати будь-якої миті й немає радості очікування чи відчуття перемоги: «Я зрозумів, що той, хто отримував апельсин на першу ж вимогу, в чомусь за мене бідніший. Неготовий до різних коників, які полюбляє викидати життя».
Інстинкт вихідців з ПНР нічого не викидати допомагає зібрати з друзів й родичів предмети побуту, девайси 1981-го, рецепти. Відтворюючи життя у минулому столітті репортажист і антропологиня захопилися. Вони хотіли ходити в гості без попередження, отримувати блага, які сьогодні доступні лише через інтернет, бути у 1981-му, хоча за 30 років (до 2011) світ змінився. І ця прірва поглиблюється й досі.
Кілька спостережень, які відгукнулися:
— люди XXI століття ставляться до всього як до події на Фейсбуці, тобто життя — інтертеймент, а кожен досвід має бути іншим, повсякчас має бути присутня розвага, ми не йдемо на ту ж виставку двічі нам щоразу потрібна інша;
— позичання у сусідів будь-чого стимулювало появу нових контактів, а комунікація — одна з головних рис того часу;
— те, що Шабловський називає «польською школою нарікання», в українців зветься — бідкання;
— «Відпустки, незалежно від системи, мають одну погану рису: вони швидко закінчуються»;
— «Головною для черг нам здається постійна витрата часу. У 2011 році час — найбільший капітал, який має людина». Час у XXI столітті стиснувся і прискорився. А що таке вільний час в принципі й чи він у нас є, що з ним робити?
Є тема, яку порушують усі книжки, у яких міркують про комунізм чи його описують — це тема туалетного паперу. Його сірості. Його дефіциту. «Норм» на людину. Я про це подумала, коли ми з подружкою обговорювали «Як ми пережили комунізм» Славенки Дракуліч й зрозуміли, що для нас, покоління 90-х, тема паперу також актуальна, ми маємо свої травми та страхи, повʼязані з ним.
Найбільше мені відгукнувся досвід використання друкарської машинки (бо ж Вітольд журналіст) — це коли весь час, простір і головне спосіб думання мають підпорядковуватися іншим правилам, правилам чистовика. Як радить йому інший репортажист Маріуш Щигєл про роботу журналіста на друкарській машинці: «Я спочатку мусив увесь текст укласти в голові. А лише потім з голови переписувати на папір». У чому специфіка? Ти не можеш відволіктися, ти маєш зосередитися на тексті й на словах, які ти складаєш у сенси.
Автори цитують професора філософії Річарда Полта про те, що інтернет поверховий і його сила полягає у тому, щоби відривати людей від реальності: «Писання на машинці дозволяє мені зупинитись і сконцентруватись».
Я знаю, у чому головна відмінність між ПНР і УРСР, хоча книжка показує дуже подібні побутові й особистісні досвіди, — у ПНР була власна культура, а в УРСР була культура СРСР. Тобто я не можу собі уявити таку книжку про Радянську Україну, щоби в ній можна було цитувати українськомовні фільми й серіали, дослідження й художні тексти, щоб у цій книжці був власне український досвід в основі.
У моїх планах на 24.02.2022 був перегляд радянських фільмів. Бо напередодні 23-го я дочитала «Смак радянського» Олени Стяжкіної й почала обмірковувати наукову статтю про їжу і постімперське суспільство… Словом, думала про статтю й хотіла переглянути фільми, які наводить як приклад Стяжкіна, щоби прослідкувати сцени, повʼязані з їжею й побачити у них те, що потрібно мені. Так і не подивилася фільми, так і не написала статтю.
А ще я завжди після читання думаю про те, чи цікавий був би текст моєму татові? Я упевнена, що цей експеримент-репортаж ні. Бо ми з татом мали подібний читацький досвід: колись мене захопила книжка репортажів Леся Белея про 90-ті в Ужгороді (а потім Беспалова про Дніпро, Криштопи про Франківськ, а от Івченка про Суми так і не прочитала, бо ніколи в Сумах не бувала), а тато натомість її прогортав. І не сміявся. І не тішився. А навпаки засумував, бо деякі з дрібних радостей життя, які можна було дістати в Ужгороді зламу епох, не можна було в Києві. Тоді тато сказав, що він все це проживав і йому не цікаво повертатися у той досвід. А мені цікаво, бо… бо цікаво зрозуміти з якими стигмами живе суспільство, які вони, як їх розпізнавати.
Один із наріжних каменів полягав у тому, чи брати в експеримент доньку Маріанну, адже вона буде позбавлена усіх іграшок і радостей капіталізму. Чи це її не травмує? У процесі підготовки одне із найгостріших питань, яке ставить собі подружжя — а про що можуть мріяти діти, якщо у них все є, все доступне, усе можна отримати будь-якої миті й немає радості очікування чи відчуття перемоги: «Я зрозумів, що той, хто отримував апельсин на першу ж вимогу, в чомусь за мене бідніший. Неготовий до різних коників, які полюбляє викидати життя».
Інстинкт вихідців з ПНР нічого не викидати допомагає зібрати з друзів й родичів предмети побуту, девайси 1981-го, рецепти. Відтворюючи життя у минулому столітті репортажист і антропологиня захопилися. Вони хотіли ходити в гості без попередження, отримувати блага, які сьогодні доступні лише через інтернет, бути у 1981-му, хоча за 30 років (до 2011) світ змінився. І ця прірва поглиблюється й досі.
Кілька спостережень, які відгукнулися:
— люди XXI століття ставляться до всього як до події на Фейсбуці, тобто життя — інтертеймент, а кожен досвід має бути іншим, повсякчас має бути присутня розвага, ми не йдемо на ту ж виставку двічі нам щоразу потрібна інша;
— позичання у сусідів будь-чого стимулювало появу нових контактів, а комунікація — одна з головних рис того часу;
— те, що Шабловський називає «польською школою нарікання», в українців зветься — бідкання;
— «Відпустки, незалежно від системи, мають одну погану рису: вони швидко закінчуються»;
— «Головною для черг нам здається постійна витрата часу. У 2011 році час — найбільший капітал, який має людина». Час у XXI столітті стиснувся і прискорився. А що таке вільний час в принципі й чи він у нас є, що з ним робити?
Є тема, яку порушують усі книжки, у яких міркують про комунізм чи його описують — це тема туалетного паперу. Його сірості. Його дефіциту. «Норм» на людину. Я про це подумала, коли ми з подружкою обговорювали «Як ми пережили комунізм» Славенки Дракуліч й зрозуміли, що для нас, покоління 90-х, тема паперу також актуальна, ми маємо свої травми та страхи, повʼязані з ним.
Найбільше мені відгукнувся досвід використання друкарської машинки (бо ж Вітольд журналіст) — це коли весь час, простір і головне спосіб думання мають підпорядковуватися іншим правилам, правилам чистовика. Як радить йому інший репортажист Маріуш Щигєл про роботу журналіста на друкарській машинці: «Я спочатку мусив увесь текст укласти в голові. А лише потім з голови переписувати на папір». У чому специфіка? Ти не можеш відволіктися, ти маєш зосередитися на тексті й на словах, які ти складаєш у сенси.
Автори цитують професора філософії Річарда Полта про те, що інтернет поверховий і його сила полягає у тому, щоби відривати людей від реальності: «Писання на машинці дозволяє мені зупинитись і сконцентруватись».
Я знаю, у чому головна відмінність між ПНР і УРСР, хоча книжка показує дуже подібні побутові й особистісні досвіди, — у ПНР була власна культура, а в УРСР була культура СРСР. Тобто я не можу собі уявити таку книжку про Радянську Україну, щоби в ній можна було цитувати українськомовні фільми й серіали, дослідження й художні тексти, щоб у цій книжці був власне український досвід в основі.
У моїх планах на 24.02.2022 був перегляд радянських фільмів. Бо напередодні 23-го я дочитала «Смак радянського» Олени Стяжкіної й почала обмірковувати наукову статтю про їжу і постімперське суспільство… Словом, думала про статтю й хотіла переглянути фільми, які наводить як приклад Стяжкіна, щоби прослідкувати сцени, повʼязані з їжею й побачити у них те, що потрібно мені. Так і не подивилася фільми, так і не написала статтю.
А ще я завжди після читання думаю про те, чи цікавий був би текст моєму татові? Я упевнена, що цей експеримент-репортаж ні. Бо ми з татом мали подібний читацький досвід: колись мене захопила книжка репортажів Леся Белея про 90-ті в Ужгороді (а потім Беспалова про Дніпро, Криштопи про Франківськ, а от Івченка про Суми так і не прочитала, бо ніколи в Сумах не бувала), а тато натомість її прогортав. І не сміявся. І не тішився. А навпаки засумував, бо деякі з дрібних радостей життя, які можна було дістати в Ужгороді зламу епох, не можна було в Києві. Тоді тато сказав, що він все це проживав і йому не цікаво повертатися у той досвід. А мені цікаво, бо… бо цікаво зрозуміти з якими стигмами живе суспільство, які вони, як їх розпізнавати.
October 8, 2020
Експеримент - повернутися в ПНР. Відмовитися від капіталізму на шість місяців. А також від інтернету, мобілок, памперсів, бананів, апельсинів, нормальної машини, пралки, холодильника, сучасних продуктів, медицини, відпустки, і так далі і так далі. Звісно, це штучна спроба відтворити дійсність, вона ніколи не дасть зрозуміти як це було - жити у жорстокому соціалістичному світі, а більше походить на приміряння на себе костюмів. Дуже багато влучних порівнять, розкрито, напевно, абсолютно всі аспекти побуту, включно з доглядом за маленькою дитиною, детальні описи того як воно було при ПНР. Але шокували кілька моментів - як швидко «рівноцінний» капіталістичний партнер перетворився на бездіяльного черствого лінивого мужлана, для якого не те щоб підтримати життєво важливе обстеження вагітності дружини, а й просто тарілку помити - стало важким і незручним у ПНР реаліях, і як швидко забуваються здобутки рівноправ’я і як боляче стає слідкувати за справді рабським побутом дружини Ізабелли у цій всій ситуації (со-авторки книги). Наводяться також і позитивні моменти ПНР типу «більше спілкування», «вміння виживати», і тд, але як на мене це як казати, що на каторзі гарно, бо можна співати пісень, а на свободі типу вони вже не такі мелодійні (пффф). Висновок «ми заплатили надто високу ціну за капіталізм» взагалі бентежить, і важко це сприймати не як іронію. Хотілось би більш виважених висновків, або хоча б розгорнене пояснення як після «ми порпалися у смітниках, вишукували черги, і їздили на машині, яка не закривалась» можна казати про надто високу ціну капіталізму і порівнювати це з «надокучливим спамом» і «тепер ми після сніданку швидко сідаємо у соцмережі». Якось так.
June 1, 2014
Трохи дивна і штучна спроба повернутися у соціалістичні 1980-ті, яка, втім, при всій своїй умовності - створити собі дефіцит продуктів у епоху супермаркетів - дозволила молодій парі журналістів по-іншому глянути на свої цінності і життя. Місцями дуже кумедне - про те, як експериментатори шукали місце де використати талони на м'ясо чи намагалися по блату потрапити до лікаря. Здебільшого, втім, не дуже веселе - спроби реконструювати соціалізм в сучасній Варшаві неминуче обертаються зниженням соціального статусу (зі своїми старомодними зачісками і допотопним одягом), загостренням гендерних стереотипів в рамках однієї родини, проблемами з гігієною (як відмити посуд, кахлі, унітаз і підлогу, маючи в розпорядженні один миючий засіб? як прожити без дезодоранта чи прокладок?). В цьому соціальному зниженні, звісно теж є свій сенс, наприклад саме так можна побачити значний прошарок польського суспільства, для яких норми життя при соціалізмі є досі актуальними - особливо, якщо поїхати з Варшави в менші міста.
В ПНРі є і багато милих речей, особливо, що стосується родинного спілкування, приправленого відсутністю інтернету чи телевізора. Батьки вигадують цікаві ігри для доньки, їздять на Мазури з наметами і ходять до сусідки на чай (звісно, сусідів, які погоджуються, щоб до них ходили на чай вдається знайти з третьої спроби).
В ПНРі є і багато милих речей, особливо, що стосується родинного спілкування, приправленого відсутністю інтернету чи телевізора. Батьки вигадують цікаві ігри для доньки, їздять на Мазури з наметами і ходять до сусідки на чай (звісно, сусідів, які погоджуються, щоб до них ходили на чай вдається знайти з третьої спроби).
September 16, 2021
хороша книжка, в якій мене весь час щось бісило
September 21, 2016
був на майстер-класі/інтерв'ю Шабловського - вирішив дещо з нього почитати, бо хлопець він веселий. пише гарно (хоч тут і дружина його частину зробила), одразу згадуються паралелі до СРСР, у якому багато хто хотів би законсервуватися, як Вітольд з Ізабелою у свої Польщі. цікаво, що в ПНР у 1981 теж кепсько жилося (хоча хто б подумав), цікаво про їжу, доньку та машину. жальо, що текст вичитаний дуже недбало. порадувало, що є і пилосос, і пилосмок. у перекладача Бондара, між іншим, вагон кальок з польської (типу "вони ні жодної не мали" ітд). буду читати Шабловського про танечних (?) ведмедів.
October 27, 2017
Молода сімейна пара — журналіст та антропологиня — вирішують півроку пожити "як в ПНР" (тобто соціалістичній Польщі 80-х). Крім завзяття і наснаги, вони мають позичені-подаровані артефакти тієї доби, як от дисковий телефон (який усе рідше дзвонить), автівку "малюк" (яка постійно виходить з ладу), жахливі зачіски (начіс на лисину і "хімія"), "дефіцит" туалетного паперу, городину від селян, поїздки "зайцем" в міському транспорті (які згодом виллються в солідний штраф), релікти дрібної корупції, виснажливий пошук магазинів із чергами, бридку зверхність з боку чоловіка (будь-яка пропозиція допомогти з домашньою роботою наштовхується на "ценечоловічезаняття"), потворну сварливість від виснаженої дружини... Ледь не забула згадати дворічну доньку — єдиного члена сім'ї, який, схоже, без жодного смутку приймає таку зміну способу життя (о щасливий вік, коли все сприймаєш за даність! знаєте старого анекдота про те, що якби за обідом татусь раптом почав ширяти повітрям, дворічне дитя абсолютно спокійно подумало б, що це просто ще щось з того, що воно навчиться робити, коли виросте.)
На жаль, книжка не надто спрацювала для мене — я вже з покоління незалежності, тому з жодними проявами соціалізму не пов'язую солодких дитячих спогадів, навпаки я збриджуюся щоразу як натрапляю за потворні залишки тієї епохи.
(Ще кілька років тому у Львові неподалік від університету Франка була дивна, так би мовити, кав'ярня соціалістичного типу, де сама собі наливаєш сурогатну каву, одразу з молоком і цукром, із самовара з різношерсті горнята, там навіть "стоячі" столики були. У декого з моїх знайомих цей заклад викликав дивне зворушення, яке можна було б списати на прояв фантомної істальгії, але мені завше хотілося звідти якнайшвидше забратися).
У моїх очах не додають плюсів книзі ще й численні відсилання до польської масової культури, знаєте всі ті тригери, які, певно, викликають цілком передбачену реакцію в польського читача. Скажімо, я маю поняття про чеські мультики про Кротика чи про Валенсу Леха та Валенсу Дануту, але всі ті імена політиків 80-х, поп-співаків сучасних і пнрівських і те де і те пе просто проходять мимо. І таких відсилань збіса багато.
Разом з тим, весь цей "проект" справляє таке собі враження: ну побавилися вони у щось на кшталт рольової гри, ну послухали спогади людей з покоління своїх батьків, ну відмовилися від інтернету і мобільних на кілька місяців... Висновки і результати досить передбачувані, тож чи варта була справа заходу?
А ще мене завжди дуже зачіпає цей польський шовінізм. От одна подруга пропонує Ізі: то може я хоч позичу тобі свою українку Світлану? Так ніби це рабиня. Так ніби це річ. Мені після цих слів просто не хотілося більше розгортати книгу.
На жаль, книжка не надто спрацювала для мене — я вже з покоління незалежності, тому з жодними проявами соціалізму не пов'язую солодких дитячих спогадів, навпаки я збриджуюся щоразу як натрапляю за потворні залишки тієї епохи.
(Ще кілька років тому у Львові неподалік від університету Франка була дивна, так би мовити, кав'ярня соціалістичного типу, де сама собі наливаєш сурогатну каву, одразу з молоком і цукром, із самовара з різношерсті горнята, там навіть "стоячі" столики були. У декого з моїх знайомих цей заклад викликав дивне зворушення, яке можна було б списати на прояв фантомної істальгії, але мені завше хотілося звідти якнайшвидше забратися).
У моїх очах не додають плюсів книзі ще й численні відсилання до польської масової культури, знаєте всі ті тригери, які, певно, викликають цілком передбачену реакцію в польського читача. Скажімо, я маю поняття про чеські мультики про Кротика чи про Валенсу Леха та Валенсу Дануту, але всі ті імена політиків 80-х, поп-співаків сучасних і пнрівських і те де і те пе просто проходять мимо. І таких відсилань збіса багато.
Разом з тим, весь цей "проект" справляє таке собі враження: ну побавилися вони у щось на кшталт рольової гри, ну послухали спогади людей з покоління своїх батьків, ну відмовилися від інтернету і мобільних на кілька місяців... Висновки і результати досить передбачувані, тож чи варта була справа заходу?
А ще мене завжди дуже зачіпає цей польський шовінізм. От одна подруга пропонує Ізі: то може я хоч позичу тобі свою українку Світлану? Так ніби це рабиня. Так ніби це річ. Мені після цих слів просто не хотілося більше розгортати книгу.
January 3, 2015
"ми сплачуємо за наш капіталізм високу ціну"
хороша критична книжка. трохи лівацька. родина польських журналістів напівроку переселяється у квартирі, яка не змінила вигляду від 1980-х. переодягаються у тодішній одяг, роблять хімію і відрощують вуса. лахи виварюють, не користуються дезодорантом. шукають черги на продукти і йдуть у державну клініку. крадуть на роботі папір і дають хабарі. вимкнули мобілки і залишили ноутбуки вдома. живуть за календарем 1981-го. щоб відчути на собі, як почувались у 1980-х їхні батьки. що поляки втратили з крахом совєтів і здобуттям капіталізму й що здобули. не у політичному сенсі. а в звичайних щоденних речах пересічного громадянина.
клас. люблю польську школу репортажів :)
хороша критична книжка. трохи лівацька. родина польських журналістів напівроку переселяється у квартирі, яка не змінила вигляду від 1980-х. переодягаються у тодішній одяг, роблять хімію і відрощують вуса. лахи виварюють, не користуються дезодорантом. шукають черги на продукти і йдуть у державну клініку. крадуть на роботі папір і дають хабарі. вимкнули мобілки і залишили ноутбуки вдома. живуть за календарем 1981-го. щоб відчути на собі, як почувались у 1980-х їхні батьки. що поляки втратили з крахом совєтів і здобуттям капіталізму й що здобули. не у політичному сенсі. а в звичайних щоденних речах пересічного громадянина.
клас. люблю польську школу репортажів :)
March 29, 2013
Ciekawy eksperyment, ciekawa książka. Choć nie obyło się bez drobnych wpadek to należy podkreślić, że autorzy spełnili jedno z zamierzeń w stu procentach. Współczesny czytelnik oglądający przez pryzmat "tamtych czasów" swoje zachowania, przyzwyczajenia i problemy może dowiedzieć się dużo o sobie i wiele rzeczy przewartościować.
January 2, 2013
książka nic by nie straciła, gdyby była wyłącznie reportażem Izy.
February 10, 2022
Книга «Наша маленька ПНР» — спроба у 2011 році пожити як ніби у соціалістичній Польщі 1981 року.
Це хороша книга для того, щоб:
1. Подарувати людям, які ностальгують за СРСР (як рукою зніме)
2. Щоб зрозуміти наших батьків та їхні інколи такі дивні звички
Це хороша книга для того, щоб:
1. Подарувати людям, які ностальгують за СРСР (як рукою зніме)
2. Щоб зрозуміти наших батьків та їхні інколи такі дивні звички
March 14, 2015
Цікава книжка, яку важко назвати експериментом. Радше йдеться про суміш рольової гри (як про це написала моя дружина в своїй рецензії, і саме вона мені порекомендувала прочитати цю книжку, за що їй дякую) та усноісторичного дослідження. Головні герої намагаються переселитися до соціалізму, але в умовах ХХІ ст. це більше нагадує намагання реконструкторів-рольовиків перенестися в Середньовіччя. Тут і безглузді питання, що таке інтернет, і обзивання мобільних телефонів химерними калькуляторами, і пошуки магазинів, де товари можна купити по талонах. Втім, паралельно з такими "реконструкціями" автори ведуть розмови з людьми про ПНР, що наближає їхню авантюру до дослідження. В принципі, саме завдяки потребі вжитися/повернутися в соціалізм всі ці інтерв’ю набувають іншого характеру. Замість загальних питань "А як вам жилося за ПНР?", на які завжди будуть пригладжені і відфільтровані, автори отримують корисні і практичні поради щодо виживання. І ось тут раптом виявляється справжня суть соціалізму, а розповіді людей стають мінімально заідеологізованими, тобто такими, де розповідь про ПНР є обвинувачувальним/виправдовувальним виступом на суді нащадків. Люди діляться практичним досвідом і навичками ("Габітусами!" - радісно вигукнув би П’єр Бурдьє), чим і створюють картину реального соціалізму, а не ностальгійних спогадів.
Книжка доволі гарно структурована: вона охоплює основні сфери повсякденного життя поляків в часи соціалізму. Дім (приготування їжі, прибирання, облаштування простору для дітей, прийом гостей), робота, охорона здоров’я, транспорт тощо. Звісно, читати розповіді Ізабелли Мейзи цікавіше: відчувається, що вона антрополог, і пише про свій досвід життя в ПНР саме з такого погляду. Тексти її чоловіка Вітольда Шабловського написані в іншому стилі, а тому не є етнографічним звітом, їм часто бракує цікавих деталей, але не бракує почуття гумору, щоб продемонструвати абсурдність життя в соціалізмі.
Шкода, що текст не є науковим дослідженням, а більше журналістським розслідуванням: про деякі речі/проблеми хотілося б дізнатися більше, але формат книги не дозволяє. Втім, цей текст - гарний погляд зсередини на систему соціалізму. За якою можна відчувати ностальгію лише перебуваючи "ззовні", тобто в капіталізмі. Один з друзів подружжя цілком тверезо відгукується про їх експеримент: "Ви маєте перевагу, що завжди можете виїхати зі свого ПНР в нормальне життя. Ми в ті часи такої змоги не мали". Відтак, Ізабелла Мейза справедливо зазначає: наші намагання облаштувати побут як в ПНР були "ковзанням по поверхні", адже головні герої так і не занурилися у світ соціальних відносин. Трішки торкнутися цього їм вдається, коли Ізабелла вагітніє і виявляє, що в соціалізмі вагітність жінки - це її особиста проблема, в якій вже не до жартів та історичних реконструкцій. Чоловік не мав права "пхатися" до жіночих справ (це б підважило його ст��тус чоловіка), система охорони здоров’я взагалі ігнорувала таких жінок, оскільки жодних медичних засобів для них не існувало.
Але і такого "ковзання" вистачає, щоб зрозуміти всю кошмарність соціалістичної системи.
Деякі речі в тексті викликають питання. Автори намагаються дізнатися про повсякденне життя, опираючись на "офіційні" джерела (чи дані статистики ПНР, чи посібники з гарних манер та кулінарні книги). Такі джерела є дуже ненадійними, адже офіційна статистика фальшувалася, а посібники манер описували ідеальні стани, а не реальні практики. Втім, подружжя з цим дає собі раду більш-менш. Хоча з раціонами виникає питання: обоє набрали ваги. Чи через погане харчування чи через хибні розрахунки "норм харчування" - годі збагнути.
Загалом текст дуже цікавий, бо показує, що соціалізм можна легко розвалити, але homo societicus’а вигнати зі свідомості людей та їх повсякденних дій дуже важко. В поляків досі зберігається соціалістична етика праці: вони вдають, що нам платять, а ми вдаємо, що ми працюємо. Навіть якщо оплата праці дуже добра, все одно існує упередження: платять то гарно, але як наживаються при цьому. Те саме стосується і ґендерних ролей. Автори показують, що шар постсоціалістичного населення - дуже тонкий. Під ним ховається маса, яка далі живе в ПНР. Частково через виховання: соціалістичні покоління виховують так само своїх постсоціалістичних нащадків. Частково, через те, що капіталізм дає блага не всім, а лише обраним. Тобто решта населення залишається в умовах ПНР, коли слід виживати.
Автори пробують дати відповідь, що ж краще - капіталізм чи соціалізм. Але однозначного вердикту читач не отримує. Книжка є радше набором питань, над якими читачі мають думати самостійно.
Книжка доволі гарно структурована: вона охоплює основні сфери повсякденного життя поляків в часи соціалізму. Дім (приготування їжі, прибирання, облаштування простору для дітей, прийом гостей), робота, охорона здоров’я, транспорт тощо. Звісно, читати розповіді Ізабелли Мейзи цікавіше: відчувається, що вона антрополог, і пише про свій досвід життя в ПНР саме з такого погляду. Тексти її чоловіка Вітольда Шабловського написані в іншому стилі, а тому не є етнографічним звітом, їм часто бракує цікавих деталей, але не бракує почуття гумору, щоб продемонструвати абсурдність життя в соціалізмі.
Шкода, що текст не є науковим дослідженням, а більше журналістським розслідуванням: про деякі речі/проблеми хотілося б дізнатися більше, але формат книги не дозволяє. Втім, цей текст - гарний погляд зсередини на систему соціалізму. За якою можна відчувати ностальгію лише перебуваючи "ззовні", тобто в капіталізмі. Один з друзів подружжя цілком тверезо відгукується про їх експеримент: "Ви маєте перевагу, що завжди можете виїхати зі свого ПНР в нормальне життя. Ми в ті часи такої змоги не мали". Відтак, Ізабелла Мейза справедливо зазначає: наші намагання облаштувати побут як в ПНР були "ковзанням по поверхні", адже головні герої так і не занурилися у світ соціальних відносин. Трішки торкнутися цього їм вдається, коли Ізабелла вагітніє і виявляє, що в соціалізмі вагітність жінки - це її особиста проблема, в якій вже не до жартів та історичних реконструкцій. Чоловік не мав права "пхатися" до жіночих справ (це б підважило його ст��тус чоловіка), система охорони здоров’я взагалі ігнорувала таких жінок, оскільки жодних медичних засобів для них не існувало.
Але і такого "ковзання" вистачає, щоб зрозуміти всю кошмарність соціалістичної системи.
Деякі речі в тексті викликають питання. Автори намагаються дізнатися про повсякденне життя, опираючись на "офіційні" джерела (чи дані статистики ПНР, чи посібники з гарних манер та кулінарні книги). Такі джерела є дуже ненадійними, адже офіційна статистика фальшувалася, а посібники манер описували ідеальні стани, а не реальні практики. Втім, подружжя з цим дає собі раду більш-менш. Хоча з раціонами виникає питання: обоє набрали ваги. Чи через погане харчування чи через хибні розрахунки "норм харчування" - годі збагнути.
Загалом текст дуже цікавий, бо показує, що соціалізм можна легко розвалити, але homo societicus’а вигнати зі свідомості людей та їх повсякденних дій дуже важко. В поляків досі зберігається соціалістична етика праці: вони вдають, що нам платять, а ми вдаємо, що ми працюємо. Навіть якщо оплата праці дуже добра, все одно існує упередження: платять то гарно, але як наживаються при цьому. Те саме стосується і ґендерних ролей. Автори показують, що шар постсоціалістичного населення - дуже тонкий. Під ним ховається маса, яка далі живе в ПНР. Частково через виховання: соціалістичні покоління виховують так само своїх постсоціалістичних нащадків. Частково, через те, що капіталізм дає блага не всім, а лише обраним. Тобто решта населення залишається в умовах ПНР, коли слід виживати.
Автори пробують дати відповідь, що ж краще - капіталізм чи соціалізм. Але однозначного вердикту читач не отримує. Книжка є радше набором питань, над якими читачі мають думати самостійно.
August 7, 2014
"маленька ПНР" мені здалась схожою більше на рольову реконструкторську гру, аніж на психологічний чи то антропологічний експеримент. але від цього вся ця затія не стала менш цікавою. перед подружжям журналіста та антропологині стояв виклик зрозуміти що доброго було забуто у соціалізмі, що вкрав капіталізм, а що навпаки приніс. За чим ностальгують? І врешті як тоді почувались. Звісно "чистоти" експерименту просто бути не могло: навіть якщо живеш в майже ПНР-івській квартирі, то вийшовши з неї можна попасти вже не в ПНР, а в сюр чи в список прителепкуватих - бо дивно разом з грошима продавцям вручати талони, розмовляючих по стільниковому питати чому вони розмовляють з калькулятором або шукати черг, де їх немає. Інші в цю гру не грають. Але все ж усе це допомагає поставити ряд питань передусім собі, доуявити, трохи відчути і дещо вивідати у людей про ті часи.
Досвід Польщі для українського читача повинен бути ще цікавішим. Адже саме там відбувся помітніший стрибок у розвитку. Саме там на контрастах видніше. Саме дивлячись на них можна робити прогноз для нас на майбутнє.
Мене здивували кілька речей: виявляється для дітей життя при ПНР справді могло бути цікавішим, а скарги дорослих людей на все на світі були бонтоном. Їхня ПНР так була схожа до союзу. Але найцікавіше, що читаючи цю книжку стає зрозуміло наскільки багато рудиментів нам залишилося з тих часів.
Досвід Польщі для українського читача повинен бути ще цікавішим. Адже саме там відбувся помітніший стрибок у розвитку. Саме там на контрастах видніше. Саме дивлячись на них можна робити прогноз для нас на майбутнє.
Мене здивували кілька речей: виявляється для дітей життя при ПНР справді могло бути цікавішим, а скарги дорослих людей на все на світі були бонтоном. Їхня ПНР так була схожа до союзу. Але найцікавіше, що читаючи цю книжку стає зрозуміло наскільки багато рудиментів нам залишилося з тих часів.
February 4, 2018
Duża część rozdziałów nie była dla mnie w ogóle ciekawa i ... potrzebna? Pewnie przez to czytało się tak powoli. No i jednak ta konieczna dla eksperymentu sztuczność trochę odbierała z wartości doświadczania doświadczenia autorów.
Wnioski końcowe też mało porywające i s sumie proste do przewidzenia na początku.
Wnioski końcowe też mało porywające i s sumie proste do przewidzenia na początku.
August 24, 2020
Byłem pewien, że nie da się z tak absurdalnego pomysłu zrobić książki... Wciąż nie jestem przekonany do eksperymentu, ale czyta się świetnie, dużo śmiechu i sporo celnych uwag i przemyśleń. Polecam jako coś lżejszego
September 12, 2019
Podróż do PRL-u pokazująca różnice między latami osiemdziesiątymi a obecnymi czasami. Mimo braków podstawowych produktów, po które stały kilkukilometrowe kolejki, ludzie zapoznawali się ze sobą.
May 25, 2013
Znakomity reportaż wcieleniowy, w stylu Güntera Wallrafa. Interesująca, wnikliwa analiza porównawcza Polski początka lat 80-tych i okolic roku 2010. Zachęcające do myślenia. Super.
January 14, 2025
Вітольд Шабловський у 2010 році разом з дружиною переїжджають до ПНР. У буквальному сенсі цього слова. Вони знаходять для себе помешкання, де ремонт останній раз робили ще в радянський Польщі. Купують або позичають побутову техніку, якою користувалися у ті часи. У старій квартирі вони залишають сучасні гаджети, кольорові іграшки своєї дитини і взагалі весь комфорт сучасного світу. Вони не носять одяг з H&M і Зари. Продукти купують там, де можна знайти чергу. Меню обмежують до картоплі, яєць, цукру, борошна та іноді мʼяса. Не користуються сучасною косметикою і побутовою хімією. Відмовляються від мобільних телефонів та ноутбуків (це при тому, що він репортер!). І – що мене, мабуть, на найбільше вразило – переносять модель стосунків з тих часів: вона бере декретну відпустку (а не виходить на роботу через кілька місяців після народження дитини); він після роботи читає газету і не бере жодної участі у домашній роботі. Вони обоє пробують вирішити різні ситуація так, як це робилося в ПНР – навіть давали хабарі.
Так Вітольд та Іза живуть пів року і записують свої спостереження – кожний окремо. Додам, що занотовують дуже детально. Це й описи, і розмірковування, і власні почуття щодо ситуацій.
Власні спостереження Вітольд та Іза доповнюють спогадами людей, які добре памʼятають життя у ПНР. Часто ті, хто висловлюється, має протилежну думку “О! Тоді всі люди були такими добрими одне до одного” або “Люди були одне одного вовком” і т.д.
Мене не могла не захопити рішучість, з якою автори взялися за цей експеримент і відмовилися від всіх принад капіталістичного світу та замкнули себе у ПНР.
Також сподобалося, що на одну і ту ж подію чи ситуація, були різні думки (як я вже згадувала, часто протилежні).
Ще я оцінила гумор, з яким подавалася інформація. І взагалі стиль Шабловського мені дуже імпонує.
Та найбільше мені сподобалося, що ці часи вже в минулому (я не жила в ПНР, але ж я жила в радянській Україні). Я особисто нічого з тих часів не згадую позитивно і з сантиментом. Я якраз винесла те, що люди були одне до одного налаштовані більш вороже. Можливо тому, що я була дитиною, а з дітьми тоді не дуже рахувалися.
Чи буде ця книжка історією, прочитавши яку можна протверезіти щодо радянських часів? Для тих, хто за цими часами і досі сумує, навряд чи. Чи було в цих часах щось позитивне? Для мене ні. Тому поринати у ту епоху було часто неприємно. Всі висновки я щодо радянських часів давно зробила і з того часу вони не змінилися. Ті часи часто згадую з огидою.
Цінність книжки для мене була скоріше літературною. Мені більше сподобалося не те що написано, а як подана інформація : як автори висловлювали думки, які підбирали для цього стилістичні засоби, як щось підкреслювали та наголошували. Читалося легко і з задоволенням.
Так Вітольд та Іза живуть пів року і записують свої спостереження – кожний окремо. Додам, що занотовують дуже детально. Це й описи, і розмірковування, і власні почуття щодо ситуацій.
Власні спостереження Вітольд та Іза доповнюють спогадами людей, які добре памʼятають життя у ПНР. Часто ті, хто висловлюється, має протилежну думку “О! Тоді всі люди були такими добрими одне до одного” або “Люди були одне одного вовком” і т.д.
Мене не могла не захопити рішучість, з якою автори взялися за цей експеримент і відмовилися від всіх принад капіталістичного світу та замкнули себе у ПНР.
Також сподобалося, що на одну і ту ж подію чи ситуація, були різні думки (як я вже згадувала, часто протилежні).
Ще я оцінила гумор, з яким подавалася інформація. І взагалі стиль Шабловського мені дуже імпонує.
Та найбільше мені сподобалося, що ці часи вже в минулому (я не жила в ПНР, але ж я жила в радянській Україні). Я особисто нічого з тих часів не згадую позитивно і з сантиментом. Я якраз винесла те, що люди були одне до одного налаштовані більш вороже. Можливо тому, що я була дитиною, а з дітьми тоді не дуже рахувалися.
Чи буде ця книжка історією, прочитавши яку можна протверезіти щодо радянських часів? Для тих, хто за цими часами і досі сумує, навряд чи. Чи було в цих часах щось позитивне? Для мене ні. Тому поринати у ту епоху було часто неприємно. Всі висновки я щодо радянських часів давно зробила і з того часу вони не змінилися. Ті часи часто згадую з огидою.
Цінність книжки для мене була скоріше літературною. Мені більше сподобалося не те що написано, а як подана інформація : як автори висловлювали думки, які підбирали для цього стилістичні засоби, як щось підкреслювали та наголошували. Читалося легко і з задоволенням.
August 19, 2022
[Два роки читала цю книгу. Й це ще не рекорд.]
Колись дане видавництво захопило мене перекладом книги іншою автора та назвою з днями тижня, через що я без вагань взяла ще одну з-під того ж пера.
Й дану, написану подружнім тандемом.
Хто в сучасному світі добровільно захоче повернутись до «савєтів»? Тільки журналісти, аби поставити піврічний експеримент над собою - чи зможуть відтворити побут, звички, стиль життя? Ті, хто ностальгує й далі будуть тільки нарікати, що «було краще» («морозиво за кілька копійок!», «ковбаса з м’ясом,а не тою нєпанятною соєю»..) та хапатись обома руками за капіталізм (чого вартий мій сусід, котрий своїм радянським запалом зібрав навколо себе таких самих нужденних за чергами під гаслом «а ось раніше!..» та першим втік з сім’єю в кінці зими до Європи).
Ізабела Мейза та Вітольд Шабловський дали читачам можливість зазирнути (а декому й пригадати) у те вікно під назвою «Польська Народна Республіка», коли середньостатистичний чоловік був таким собі «мачо» з вусами, сальцем над паском та цигарками, а жінка - працівницею без вихідних, з дефіцитом товарів та відсутністю інтернету, останнє певною мірою прослідковується крізь увесь експеримент, показуючи нашу залежність від мережі й, водночас, негативний вплив на живу комунікацію між людьми.
Як впоратись з домашнім господарством без сучасних засобів? Чи буде себе нормально відчувати дворічне маля, у котрого відібрали зручні (для мами в першу чергу) підгузки, поширені в наш час фрукти та розваги? Чи може журналіст впоратись з робочими завданнями без пошукових систем та ноутбука?
Цю книгу варто прочитати.
Колись дане видавництво захопило мене перекладом книги іншою автора та назвою з днями тижня, через що я без вагань взяла ще одну з-під того ж пера.
Й дану, написану подружнім тандемом.
Хто в сучасному світі добровільно захоче повернутись до «савєтів»? Тільки журналісти, аби поставити піврічний експеримент над собою - чи зможуть відтворити побут, звички, стиль життя? Ті, хто ностальгує й далі будуть тільки нарікати, що «було краще» («морозиво за кілька копійок!», «ковбаса з м’ясом,а не тою нєпанятною соєю»..) та хапатись обома руками за капіталізм (чого вартий мій сусід, котрий своїм радянським запалом зібрав навколо себе таких самих нужденних за чергами під гаслом «а ось раніше!..» та першим втік з сім’єю в кінці зими до Європи).
Ізабела Мейза та Вітольд Шабловський дали читачам можливість зазирнути (а декому й пригадати) у те вікно під назвою «Польська Народна Республіка», коли середньостатистичний чоловік був таким собі «мачо» з вусами, сальцем над паском та цигарками, а жінка - працівницею без вихідних, з дефіцитом товарів та відсутністю інтернету, останнє певною мірою прослідковується крізь увесь експеримент, показуючи нашу залежність від мережі й, водночас, негативний вплив на живу комунікацію між людьми.
Як впоратись з домашнім господарством без сучасних засобів? Чи буде себе нормально відчувати дворічне маля, у котрого відібрали зручні (для мами в першу чергу) підгузки, поширені в наш час фрукти та розваги? Чи може журналіст впоратись з робочими завданнями без пошукових систем та ноутбука?
Цю книгу варто прочитати.
February 6, 2025
Очікувала я від цієї книжки значно більше. Експеримент штучного переселення однієї сімї в 80-ті роки Польщі обіцяв бути цікавим, але не став таким. Книжка була б цікавішою, якби автори просто взяли у очевидців кілька інтервю, додали огляд тогочасної преси стосовно питань побуту і життя, зробили якісь цікаві висновки.
А так, вони переважно чіпляються за деталі: використання телевізора 80-х років чи соди для миття посуду, талони на їжу, друкарська машинка, пелюшки замість одноразових підгузків, але за цим губиться суть явища, бо не все зводилось до незручності (себто не лише в цьому була проблема).
Розділ про магазини мені був цікавий, пробуджує спогади мого радянського дитинства і, як не дивно перших місяців повномасштабного вторгнення росії до України, коли ми знов мали і черги, і панічні купівлі, і створення запасів.
Цікавим було спостереження про черги як спосіб життя і спосіб комунікації.
А тексти від авторки не про ПНР, а про нерівність жінок і чоловіків, обмеженість косметичних процедур, слабка залученість чоловіка до побуту- переважно чомусь мені не відгукувались.
Підсумую: не сподобалось, хотілось глибшого аналізу, а не ковзання по поверхні з описами пошуку речей 80-х серед знайомих та на блошиних ринках.
Хоча спроби узагальнень були:
"Тож і кімнати, і ванна, і кухня вже цілком сучасні, хоч у випадку кухні собака заритий у шухлядах. У них відображено три останні польські десятиліття...
Кожен із нас має такі шухляди з пеенерівською вставкою у своїй навіть щонайкапіталістичнішій квартирі. Кожен із нас має такі шухляди у своєму оточенні.
Кожен, хто народився в тій системі, має такі шухляди у своїй голові."
Десь мені ця книжка трохи асоціювалась з "Часосховищем" Господінова на предмет пошуку ключових елементів певної епохи в країні.
А так, вони переважно чіпляються за деталі: використання телевізора 80-х років чи соди для миття посуду, талони на їжу, друкарська машинка, пелюшки замість одноразових підгузків, але за цим губиться суть явища, бо не все зводилось до незручності (себто не лише в цьому була проблема).
Розділ про магазини мені був цікавий, пробуджує спогади мого радянського дитинства і, як не дивно перших місяців повномасштабного вторгнення росії до України, коли ми знов мали і черги, і панічні купівлі, і створення запасів.
Цікавим було спостереження про черги як спосіб життя і спосіб комунікації.
А тексти від авторки не про ПНР, а про нерівність жінок і чоловіків, обмеженість косметичних процедур, слабка залученість чоловіка до побуту- переважно чомусь мені не відгукувались.
Підсумую: не сподобалось, хотілось глибшого аналізу, а не ковзання по поверхні з описами пошуку речей 80-х серед знайомих та на блошиних ринках.
Хоча спроби узагальнень були:
"Тож і кімнати, і ванна, і кухня вже цілком сучасні, хоч у випадку кухні собака заритий у шухлядах. У них відображено три останні польські десятиліття...
Кожен із нас має такі шухляди з пеенерівською вставкою у своїй навіть щонайкапіталістичнішій квартирі. Кожен із нас має такі шухляди у своєму оточенні.
Кожен, хто народився в тій системі, має такі шухляди у своїй голові."
Десь мені ця книжка трохи асоціювалась з "Часосховищем" Господінова на предмет пошуку ключових елементів певної епохи в країні.
October 23, 2023
Reportaż. Bardzo interesująca książka.
Para dziennikarzy postanowiła na pół roku przenieść się w czasie. Lata 1981 i 1982 to ich cel.
To książka z wąsem, z „maluchem”, z trwałą, z kolejkami, z wyłączonym światłem i wodą, ale to też książka, która pozwala zastanowić się nad naszym dzisiejszym zagonionym życiem i czy wszystkie aktywności, których dziś się podejmujemy są nam potrzebne i czy faktycznie nas uszczęśliwiają. Wioski- każdy we własnym zakresie.
Ta książka dzieje się trochę na styku tych dwóch światów, gdzie ciągle ścierają się poglądy nasze i realia naszego życia, z tym co nam opowiadają nasi rodzice i czego trochę od nas oczekują. Pewnie dotyczy to tylko nas, trzydziestolatków, którzy w takim rozkroku niejako stoją, urodziliśmy się w zupełni innych realiach, a dorosłe życie przyszło nam wieść teraz, w kapitalizmie. Nasi rodzice, głęboko zakorzenieni w komunie (nie mam na myśli światopoglądu, ale codzienność) nie mogli nas nauczyć rywalizacji, walki szczurów i codzienności w świeci dostatku i dobrobytu. Nie było nawet takich podręczników. Jest tu iskrzenie na styku komunizmu i kapitalizmu, ale i też dysonans między pamięcią zbiorową a prywatną.
Para dziennikarzy postanowiła na pół roku przenieść się w czasie. Lata 1981 i 1982 to ich cel.
To książka z wąsem, z „maluchem”, z trwałą, z kolejkami, z wyłączonym światłem i wodą, ale to też książka, która pozwala zastanowić się nad naszym dzisiejszym zagonionym życiem i czy wszystkie aktywności, których dziś się podejmujemy są nam potrzebne i czy faktycznie nas uszczęśliwiają. Wioski- każdy we własnym zakresie.
Ta książka dzieje się trochę na styku tych dwóch światów, gdzie ciągle ścierają się poglądy nasze i realia naszego życia, z tym co nam opowiadają nasi rodzice i czego trochę od nas oczekują. Pewnie dotyczy to tylko nas, trzydziestolatków, którzy w takim rozkroku niejako stoją, urodziliśmy się w zupełni innych realiach, a dorosłe życie przyszło nam wieść teraz, w kapitalizmie. Nasi rodzice, głęboko zakorzenieni w komunie (nie mam na myśli światopoglądu, ale codzienność) nie mogli nas nauczyć rywalizacji, walki szczurów i codzienności w świeci dostatku i dobrobytu. Nie było nawet takich podręczników. Jest tu iskrzenie na styku komunizmu i kapitalizmu, ale i też dysonans między pamięcią zbiorową a prywatną.
May 23, 2025
Це цікавий експеримент і цікава книга, але деякими своїми висновками автори мене просто розізлили. Видається, що вони не цінують свободу, не можуть зрозуміти її призначення чи ролі у своєму житті, користуються нею бездумно і завжди залишаються незадоволеними своїм вибором. Нарікаючи на капіталізм, вони часто згадують речі, які загалом легко не приймати близько до серця, якщо не мати специфічних неврозів - як от усмішка приватного лікаря, яка чомусь муляє авторці після фамільярності державного. Або ж те, що сучасні лікарі пропонують зробити дитині щеплення від пневмококу, сприймається ними як прикрий шантаж і маніпуляція батьківськими почуттями, а не наслідок оновлення медичних протоколів насамперед через вільніше поширення знань і досвіду. Можливо, ця віра в ідилічне доінтернетне дитинство і романтизація «соціалістичних» часів - це також якась травма, але автори в межах цієї книжки до її розбору навіть не підступилися.
Разом з тим, я не шкодую, що ця книжка потрапила мені до рук. Чимало спостережень чи питань, озвучених у ній, справді влучні. І загалом, спроба написати репортаж через занурення у досвід викликає повагу. Але загальне враження це не врятувало.
Разом з тим, я не шкодую, що ця книжка потрапила мені до рук. Чимало спостережень чи питань, озвучених у ній, справді влучні. І загалом, спроба написати репортаж через занурення у досвід викликає повагу. Але загальне враження це не врятувало.
May 25, 2020
Новий для мене жанр "що, якщо?" (what if). Написано в стилі документального репортажу.
Сучасна подружня пара журналістів вирішує півроку пожити в соціалізмі Польської народної республіки 1981 року. Вони повністю оточують себе предметами побуту тієї доби, розв'язують усі проблеми лише тими інструментами.
Цікавий і свіжий погляд для самостійних висновків про те, чому ж радянський лад не мав майбутнього.
Сучасна подружня пара журналістів вирішує півроку пожити в соціалізмі Польської народної республіки 1981 року. Вони повністю оточують себе предметами побуту тієї доби, розв'язують усі проблеми лише тими інструментами.
Цікавий і свіжий погляд для самостійних висновків про те, чому ж радянський лад не мав майбутнього.
May 13, 2019
Bardzo ciekawa, miejscami smieszna, miejscami straszna książka. Nie jest to próba oceny PRL-u ani wybielanie starego systemu. Autorzy próbują odtworzyć codzienność lat 80, co zazwyczaj im się udaje. Bardzo ciekawa lektura.
December 10, 2021
Цікава ідея: випробувати на собі життя, яке провадили наші батьки у 80х. Без сучасних, і вже невід'ємних від нашого життя речей, таких як інтернет і телефон, засоби гігієни чи банально якісний одяг з натуральних тканин замість синтетики.
Подружжя журналістів відтворило реалії 1981 року, і для нас теперішніх це виглядає страшно. І тут цікаво, що люди, які цей час прожили, як в описаній ПНР, так і в СРСР пам'ятають це по-своєму, у цьому полягає дисонанс між колективною пам'яттю і пам'яттю приватною. Бо хтось пів життя проводив у чергах за м'ясом, милом чи чоботами, а інший мав зв'язки щось обміняти, десь домовитись і отримати все необхідне без зусиль, тож для нього той період не був вже таким жахливим.
Найголовніше, з чим я беззаперечно погоджуся - у ті часи люди мали більше живого спілкування. Знайомилися з сусідами, підтримували тісніші зв'язки з ближньою і дальньою родиною. Зрештою, якщо ти був один - тобі було важко вижити, бо (як ішлося вище), без зв'язків та домовленостей не дістанеш жодних дефіцитних товарів (а в дефіциті було ледь не все).
Резюмуючи, скажу що книга дійсно цікава. Мені особисто більше сподобалась частина, написана Ізою, бо вона про реальне життя та побутові труднощі, Вітольд же описував політичну ситуацію в країні на той час, і ця частина торкає трохи менше.
Подружжя журналістів відтворило реалії 1981 року, і для нас теперішніх це виглядає страшно. І тут цікаво, що люди, які цей час прожили, як в описаній ПНР, так і в СРСР пам'ятають це по-своєму, у цьому полягає дисонанс між колективною пам'яттю і пам'яттю приватною. Бо хтось пів життя проводив у чергах за м'ясом, милом чи чоботами, а інший мав зв'язки щось обміняти, десь домовитись і отримати все необхідне без зусиль, тож для нього той період не був вже таким жахливим.
Найголовніше, з чим я беззаперечно погоджуся - у ті часи люди мали більше живого спілкування. Знайомилися з сусідами, підтримували тісніші зв'язки з ближньою і дальньою родиною. Зрештою, якщо ти був один - тобі було важко вижити, бо (як ішлося вище), без зв'язків та домовленостей не дістанеш жодних дефіцитних товарів (а в дефіциті було ледь не все).
Резюмуючи, скажу що книга дійсно цікава. Мені особисто більше сподобалась частина, написана Ізою, бо вона про реальне життя та побутові труднощі, Вітольд же описував політичну ситуацію в країні на той час, і ця частина торкає трохи менше.
October 30, 2016
Мені сподобалась і спроба перенестись на 30 років назад, яка, погодьтесь, виглядає божевільно, і сама книжка, яка написана легко, але глибоко.
Я розумію авторів, але, подекуди здається, що вони не розкрили свій гранд-задум до самого кінця: 80-ті як пам'ять про те, що було не так далеко, але змінило Польщу назавжди; 80-ті як спогад про тісніше спілкування з людьми; можливо, про більш щирі емоції, про справжню вартість почуттів, яких тоді здебільшого соромились.
Деколи книжка виглядає як просто ностальгія, хоча, думаю, що "Іза" та "Вітек" не лише це мали на гадці.
Сподобалось, те, що автори завжди намагаються писати в контексті, поєднуючи спогади людей з науковими дослідженнями. Сподобалась самовідданість авторів і незвичний авторсько-подружній тандем. В українській літературі нам бракує таких спроб, такого чудового шаленства.
Я розумію авторів, але, подекуди здається, що вони не розкрили свій гранд-задум до самого кінця: 80-ті як пам'ять про те, що було не так далеко, але змінило Польщу назавжди; 80-ті як спогад про тісніше спілкування з людьми; можливо, про більш щирі емоції, про справжню вартість почуттів, яких тоді здебільшого соромились.
Деколи книжка виглядає як просто ностальгія, хоча, думаю, що "Іза" та "Вітек" не лише це мали на гадці.
Сподобалось, те, що автори завжди намагаються писати в контексті, поєднуючи спогади людей з науковими дослідженнями. Сподобалась самовідданість авторів і незвичний авторсько-подружній тандем. В українській літературі нам бракує таких спроб, такого чудового шаленства.
January 12, 2017
Дуже цікава подорож з сучасності у минуле, можливо якоюсь мірою може прояснити катастрофічну тягу людей back to ussr, яка в підсумку виявляється не сумом за кращим життям, а бажанням відновити ту "хімію людських стосунків", якої так часто бракує у світі, наповненому ґаджетами.
Але зрештою експеримент не можна вважати чистим, бо герої знають, що повернуться. Наприкінці книги я захопився, забув, що це репортаж і уявляв, що було би, якби Вітек та Іза в якийсь момент виявили, що справді перенеслися в 1981 рік. Ото була би забава.
Але - рекомендую)
Але зрештою експеримент не можна вважати чистим, бо герої знають, що повернуться. Наприкінці книги я захопився, забув, що це репортаж і уявляв, що було би, якби Вітек та Іза в якийсь момент виявили, що справді перенеслися в 1981 рік. Ото була би забава.
Але - рекомендую)
January 10, 2013
Wspaniała! Podróż do przeszłości w PRLu:)
Displaying 1 - 28 of 28 reviews