Книга інтимної лірики Анни Малігон (нар. 1984), що вийшла в серії «Лауреати Смолоскипа» (ІІ премія 2011 року), складається з двох розділів — «Покинутим кораблям» та «Казка про спалену шкіру», в яких читач знайде вірші в циклах і поза ними, силабо-тоніку й верлібри, а головне — живі почуття сучасної собі людини.
Від самого першого вірша (і до завершення роботи над книгою, коли я отримав друкований примірник) я відчував дивне для нової української літератури переживання (співпереживання) сучасності.
Цій книжці притаманні передусім не літературність, не гра в слова, а така життєвість, що іноді знаходиться на межі — між доброю літературою і поганою, між літературою — і текстами людей, які писати не вміють, і водночас не можуть стримати глибоких життєвих переживань.
Анна Малігон писати, безперечно, вміє. Про те, як вона пише, і що можна прочитати в її поезії, написано ґрунтовну післямову Світлани Богдан. Але на те вона і після- все ж, кращий спосіб познайомитися з поезією Анни Малігон — це читати її вірші. Вони парадоксально наївні, дуже жіночі, дуже щирі. Живі.
І оскільки я люблю силабо-тоніку, мені здається, все, що не вбиває, розвиває її. «Покинутим кораблям» у цьому сенсі дуже хороша книжка, бо її поетика не підкоряється загальній сучасним естетським тенденціям. Вона у цьому геть не конформна.