Танґо смерті

by Yuri Vynnychuk

«Танго смерті» – це роман про Львів 30-их років. У творі йдеться про долю чотирьох повстанських родин: української, німецької, польської і єврейської.
Манеру Юрія Винничука можна миттєво упізнати, настільки вона відрізняється від усього, що для нас звичне у нашій літератур. Але манера письма у цьому романі – це також і новий Винничук із захоплючим сюжетом, в якому є і пошуки давнього манускрипту, і таємниця «Танга смерті», яке виконували в’язні Янівського концтабору у Львові. Це книга, яку мовби не читаєш, а живеш у ній.

Genres: Fiction, Ukrainian Literature, Ukraine, Historical Fiction, Book Club, War, Fantasy

379 pages, Hardcover

First published August 20, 2012

About the author

Yuri Vynnychuk (sometimes spelled as Yuriy Vynnychuk, Yuryy Vynnychuk, Iurii Vynnychuk, Yurii Vynnychuk, Jurij Wynnytschuk, Jurij Wynnyczuk, Jurij Vіnіčuk, Youri Vinitchouk) is a contemporary Ukrainian writer.

Ukrainian language profile: Юрій Винничук

Reviews

[Анна Bilenka · Rating 3 out of 5]

Десь з половини змушувала себе, плутаючись у героях і їх історіях. Безкінечних діалогах, які ні до чого не приводили.

Хвалять за мистифікацію та магічний реалізм, притягнутий за вуха і вирваний з загального контексту.

Окремо бісили жіночі персонажі, максимально сексистські й однобокі, з пишними персами і готовністю до сексуальних утіх.

Із позитивного і за що зірки: історичний контекст, мова, яку вже не почуєш, і зниклий «завдяки» асвабадітєлям Львів.
А ще щемке почуття втрати і люті, що історія повторюється, знову, тільки це вже не страшне кіно.

[Halyna Bereziuk · Rating 5 out of 5]

Чудова книжка.

Збережу тут собі і рецензію Є. Станісевича
http://litakcent.com/2012/09/27/pevno...

Євген Стасіневич:
Певно, найкращий роман останніх років
Юрій Винничук. Танго смерті. — Харків: Фоліо, 2012

Юрій Винничук написав бозна яку за рахунком книгу. І то не збірку оповідань чи історико-белетристичний нарис, і то вже точно не літературну містифікацію, а таки роман. Можна було б написати останнє слово з великої літери, але кращим він від того не стане. Бо ж куди краще? Воно, певно, що і заголовок вже тенденційний, але для мене майже очевидно, що це ще й вершина творчості Винничука. «Танґо смерті». Про нього ми ще не раз почуємо в цьому літературному сезоні. Та давайте про все по порядку.

Як каже пан Юрій, він писав цей роман вісім років. І йому віриш, бо ж ту працю добре видно. «Танґо смерті» — про міжвоєнний і воєнний Львів, Вавилон ХХ століття, що в ньому приятелюють четверо хлопців: українець, поляк, єврей і німець, чиї матері – вдови воїнів, розстріляних під Базаром. Вони батярують, закохуються, багато регочуть і швендяють рідним містом, шукають роботу, але – і себе також. Вони дорослішають тоді, коли Європа вже приречена. І на зміну тяжкому вивченню їдишу і такому трагікомічному вступу в ОУН прийдуть труднощі значно серйозніші – перші совіти й німецька окупація, війна і неможливе здавалось би на цих теренах Шоа.

І це ж лише одна лінія роману. Інша оповідає про 1980-ті роки і пізніше, про інший Львів, у якому живе і працює дослідник мертвої арканумської мови зі своїми проблемами і клопотами. Доля зведе його з єдиним уцілілим із тої четвірки – Йосипом Мількером, одним із авторів «танґа смерті», що його виконували в сумнозвісному Янівському концтаборі, і між ними виявиться значно більше спільного, ніж могло б здатися на перший погляд.

Взагалі, чи не найцікавішим тут є спостереження за тим, як відбувається розгортання ідеально темперованого сюжету, якщо хочете, поетикально-стильова зміна, як змінюється атмосфера й тональність оповіді, її плоть і кров: на зміну Великому Князівству Балаку (саме так назвав Галичину Анджей Хцюк) прийде реальність Янівського концтабору, і замість торгувати всім на світі на Кракідалах люди посунуть після втечі перших совітів до в’язниць, набитих їхніми закатованими родичами. Віртуозність Винничука, який змушений виламуватися з такого природнього і затишного для себе світу Львова історичних анекдотів і гомеричних курйозів, аби показати його загибель, вражає не менше за ті речі, про які він веде мову. Змінюється не лише лексика чи рівень драматизму – автор перед наші очі витворює картину западання цієї Атлантиди в найтемнішу темряву. І таке спостерігання не може не зачаровувати.

Винничук своїм романом ставить огром неприємних питань перед нашою літературою та її, якби то краще сказати, функціонерами. «Танґо смерті», звісно, не лише про трагедію галицького єврейства, не лише про Голокост як такий. Але саме ця тема займає, хай і не в перерахунку на сторінки, та все ж одне з ключових місць, є каталізатором розгортання головної інтриги. І взагалі – Винничук оповідає про Шоа саме на території України. Тепер питання – хто ще це робить тут, кому ще на цьому важить? «Музей покинутих секретів» до уваги не беремо, там ця тема побіжна. Взаправду важко згадати хоч один текст, що вийшов за часів незалежності (та й не лише за них!), де б трагедія Голокосту займала чільне місце.

Це що – ознака травми, небажання проговорювати те, що хочеться назавжди забути? Відсутність зацікавлення за терміном давності? Та про ОУН-УПА пишуть (та ж Матіос), «Залишенця» теж маємо. Але чи є хоч один пристойний роман про війну як таку, за виключенням створеного в часи торжества соцреалізму? Огляд світової літератури з усією очевидністю свідчить, що одні з найцікавіших і найплідніших художніх пошуків нерозривно пов’язані саме з темою воєнних катастроф як часу, що з нього бере початок геть інша Європа, геть інше усвідомлення природи людини. Тут і «Аустерліц» геніального австрійця В. Г. М. Зебальда, і сучасна класика «Благочестиві» французького американця Джонатана Літтелла, де більшість подій відбуваються на східному фронті (Львів, Харків, Бабин Яр), і «Книжковий злодій» австралійця Маркуса Зузака. Та й Ельфріда Єлінек («Діти померлих») і Герта Мюллер («Гойдалка дихання») пишуть про те саме. І це першорядні тексти останніх десяти років. Голокост тут не є самоціллю, це привід і можливість піти в глибини – глибини природи суспільства, європейської цивілізації, ключових філософських категорій, узагалі – всього людського. Можливість знайти відповіді, принаймні, пошукати їх. В Україні ж досі було мовчання. Тому це зайвий стимул придивитися до «Танґа смерті» пильніше.

Герої Винничука – ці четверо чарівних міґлянців – не стільки стереотипні представники своїх народів, скільки квінтесенція молодості як такої, і сповна важать лише разом – Орест Барбарика, Ясь Білєвіч, Йосько Мількер і Вольф Єґер. Вони настільки живі й блискучі в повноті свого існування, що їм віриш беззастережно, навіть коли їхні походеньки вже занадто нереалістичні й уявити таке годі. Вони ідеальні провідники тим світом. Саме вони переконують у потребі його реальності настільки, що на львівських фотографіях тих часів несвідомо починаєш шукати саме ці обличчя. Навіть якщо такого Міста ніколи не було, воно мало би бути, і тепер воно є. Взагалі, про категорію реалізму в цьому тексті варто говорити окремо.

Як відомо, саме повернення реалізму, хай не класичного, не взірця ХІХ століття, є тією тенденцією, що вже не один рік спостерігається у всій світовій літературі. Постмодернізм програв, як видається, і як би химерно це звучало, саме реалізмові. Так йому і треба. Такі тенденції близькі й українській літературі. Та ніколи вони не були близькі Винничукові. Містифікатор і фіґляр, фантазер і фантаст, у цьому романі він береться за, здавалося б, ті епізоди української історії, що найважче дані в своїй оголеній реальності. Але й тут Ю. Винничук залишається собою: він настільки вдало балансує на тонкій межі між можливим і вигаданим, що присікатися до тексту можна хіба що в кількох моментах. Особисто для мене, приміром, розділ, де Орцьо Барбарика мандрує Оссолінеумом (Бібліотекою Стефаника) видається немов позиченим із «Мальви Ланди», немов це Бумблякевич продирається сміттяркою в пошуках коханої. Тобто написано талановито, але якось вторинно й не до ладу саме тут. В усьому іншому – майстерно прорахована збалансованість: якщо розділи присвячені міжвоєнному і воєнному Львову чим далі, тим більше вилущують із себе будь-які натяки на неправдоподібне, то в «сучасних» розділах процес майже дзеркально зворотній.

І тут уже не оминути розмови про головну інтригу. Впевнений, що для когось саме природа винничукової інтриги стане чи не головним моментом критики роману загалом. Якщо ця критика стосуватиметься того, як ця інтрига розгортається, функціонує в тексті, як автор її виписує й обставляє, то, може, я й погоджуся: часто ця конструкція виглядає надто громіздкою, малорухливою і багатослівною, їй не вистачає легкості та стрункості. Надто багато енциклопедичних знань енциклопедично же й поданих. Середньовічний латинський переклад арканумського тексту, сам арканумський текст, давні арабські відповідники цим текстам, талмудичні вчення, езотеричні викладки… Нічого аж такого невдалого, але й філігранним витвором це не назвеш. До того ж, зловживання цим набридлим до оскомини прийомом із манускриптами, в яких є відповідь на головні питання людства. Це ми вже бачили і в більш вдалих варіантах (Еко, Норфолк), і в більш графоманському виконанні (Пірс, Перес-Реверте). А ще ж достоту затерта тема із переселенням душ…

Та якщо говорити про саму природу інтриги «Танґа смерті», про вочевидь містичне її забарвлення, то тут усе значно складніше і доцільність цього я готовий відстоювати до останнього. По-перше, велика перемога Винничука-оповідача в тому, що ми буквально до останнього(!) слова не розуміємо авторської, сказати б, конвенційності, не можемо вгадати, у що врешті це виллється – рознесення містичної складової на друзки й тріумф Реальності над Фантазією (як це, приміром, відбувається в романі Дмитра Бикова «Виправданн��»), чи, все ж таки, в авторську пропозицію, що суперечить буденному й загальновідомому. Стовідсоткової впевненості у суті авторського задуму бути не може, але очевидно й те, що Винничукові йдеться все ж про друге. Реальність, що колись явила себе такою непереборною і апокаліптичною в своїй незворотності, має поступитися своїми позиціями. Якщо було можливе Таке (Шоа), то чому неможливо уявити собі й альтернативу цьому? Чому принаймні в тексті роману людей того назавжди втраченого краю не слід спробувати врятувати бодай у якийсь спосіб? І Винничук їх рятує. Він дає їм можливість не залишитися назавжди попелом у землі львівських лісів. І от під таким кутом зору інтрига постає в усій потужності свого смислопороджувального й етичного потенціалу. В такому світлі ця інтрига рятує твір від пересічної містичності і стає можливістю спасіння для тих, кому спастися не судилося. І вже «танґо смерті» стає передвісником не смерті, дикої і беззаперечної, а чогось геть іншого, незбагненного, але такого потрібного.

Це той випадок, коли ще в середині тексту ти віриш, що автор отямиться і під кінець тексту таки намалює адекватну картину того, що відбулося. А вже під кінець ти сам щосили хочеш, аби твої далекі від звичайної логіки припущення збіглися з тим, як вирішив автор. І ось такі переживання за долю героїв, щире небажання дочитувати через можливість «несвого» фіналу, на моїй читацькій практиці траплялися геть рідко.

Територія колишніх імперій свого Нюрнбергу так і не побачила: тоді переможців судити було неможливо, потім це все якось розпорошилося, підзабулося й утратило первинну гостроту. Винничук нагадує, а для когось і відкриває, історію, без якої годі осягнути сучасний стан справ у суспільстві. Він живописує ту ментальну прірву, що одразу ж явила себе після вступу радянських військ до Львова в 1939-му, і ту набубнявілу кров’ю пустку, що полишили вони після відступу у 1941-му. Він дає помацати ту атмосферу ненависті, що спричинила таке радісне вітання німців у 1941-му, а пізніше – масовий вступ в УПА, єдину можливість помститися і врешті відстояти гідність. Винничук жодним чином не моралізує – він демонструє. Тож навіть у світлі таких міркувань цей роман, на противагу відсоткам дев’яноста сучасних художніх текстів, ніяк не вдасться назвати необов’язковим.

Так, Винничука є за що й покритикувати. Можна сперечатисьз автором щодо доречності фігурування в тексті Андрія Куркова і взагалі всієї турецької лінії. Щодо не аж такої потреби в розробці теми із працівниками СБУ. Взагалі, щодо певного відсотка непотрібного і суперечливого з погляду загального задуму в тих розділах, де йдеться про дослідника Яроша і Львів 80-х-90-х-2000-х. Про те, що злегка баналізує, занижує рівень тексту. Але, повірте, на тлі загального ефекту, що його справляє роман, на тлі переживань після його прочитання, це дрібка, що важить украй мало. До того ж, саме нині відбудеться приголомшлива кульмінація роману, і вже це є виправданням тим невеликим огріхам.

Я не можу назвати новий роман Юрія Винничука геніальним. Та й чи це потрібно? Це, вочевидь, ознака ще одної травми, ознака хворобливої літературоцентричної нації, для якої існує лише геніальний твір, або ж – масова література. Третього не буває. Насправді ж, ні, існує, це доводить весь світовий літературний процес узагалі й «Танґо смерті» зокрема. Роман пречудовий і етапний для української літератури, свіжий, винахідливий і потрібний. А геніальних шматків у ньому стільки, що хтось не спроможеться за все життя створити схоже. Тому і цитувати його марно – треба буде постати перед тяжким вибором між «фест» і «люкс». Роман слід читати від початку і до кінця, за невеликий період часу, бажано дні за два. Щоб була можливість ним посмакувати. І добряче пореготати, так-так, саме пореготати, а не посміятися, бо попри все – це й до біса смішний роман. Чого лише вартує робота головного героя в поховальній конторі.

Я давно і щиро чекав на великий роман. Та Винничук усе одно здивував. І приголомшив. Його слід берегти. Він у нас такий один.

[Lada Moskalets · Rating 4 out of 5]

Хороша популярна література, яку у нас здебільшого надто серйозно сприймають (і як наслідок - надто багато від неї очікують) через історичне тло подій. Насправді, попри назву, попри всі національні бурі 30-х та воєнні 40-х, загальний дух книжки досить веселий та трохи по-абсурдному іронічний, з цікавим заплутаним сюжетом і пропрацьованими деталями мови чи побуту. Львів минулого виглядає місцем, де з тобою могло трапитися більше всього - кумедного, сумного чи фантастичного (як от бібліотека Оссолінеум, де попід стелею лабіринтів книгосховищ клубочиться туман, а книжки з часом дичавіють і можуть тебе атакувати). Львів сучасний - нормальний і спокійний, аж занадто, люди загрузли в міщанському існуванні, від якого тільки деякі пробують втекти у вивчення мертвих мов чи інші ескапістські заняття.
Жіночі образи (особливо головних героїнь), на жаль, виглядають як сексуальна фантазія - з пишними персами, налитими вустами і тому подібним, але воно дуже в дусі Винничука і, в принципі, в канонах жанру.

[Daphna · Rating 3 out of 5]

Read in Hebrew, a Nine Lives publication. Translated by Anton Paperny.

The novel offers two narrative threads in very short consecutive chapters that merge quite early on. The movement from one thread to the other is well done so that there is not too much of a sense of being continuously cut off.

The first thread is mostly in WWII Lviv as we follow four young boys, a Pole, a German, a Ukrainian and a Jew, from boyhood to adulthood. The fathers of all four of them were soldiers in the Ukrainian Army and were executed by the Russians. This forms the basis for their initial friendship and we follow their stories and those of their families as Lviv is occupied time and again by foreign forces who force themselves on the city and its inhabitants.

The second thread is the story of a researcher of ancient languages who through his research stumbles upon the existence of a mystical music piece in the ancient culture he is studying. His research will lead him to the Death Tango played in the Janovska concentration camp.

Over at least two thirds of the novel the first thread is basically vignettes and anecdotes the purpose of which is to lend color to the cosmopolitan existence in Lviv. These vignettes go on and on, needlessly long. The story itself only picks up towards the last third of the novel.

The second thread has more development and is where the mysticism and the theory of the Death Tango is developed, and it is this narrative thread that generates interest beyond the simple storytelling. I found the first too bogged down in anecdotes, and the second seemed to merit more volume than it was given.

[Hanna FromTheSea · Rating 2 out of 5]

Чарівний довоєнний Львів. Атмосферний галицький діалект. Містична подорож бібліотекою. Пізнавальні історичні описи. А також сексизм, багато сексизму і плоский гумор, які псують все.

[Катерина · Rating 5 out of 5]

Люблю, коли книга може дарувати різні емоції. І «Танґо смерті» Винничука саме така.

Тут є моменти, коли можна щиро посміятися, коли історія така легка і проста. Є моменти, коли історія стає болючою та жорстокою, тому на очах з‘являються сльози. Є моменти, коли не зовсім розумієш, що відбувається, бо історія стала магічною та містичною. А на наступній сторінці стає до болю правдивою. На деяких моментах коробить від історії, а потім захоплюєшся нею.

Але однозначно історія зачіпає. Її хочеться обдумувати та обговорювати.

А ще хочеться до Львова. Правда, в роки до Другої світової війни. Автор дуже колоритно описав місто та містян. Захотілося з усіма познайомитися особисто.

А ще момент з совєцкой окупацією показав наскільки історія циклічна, а люди не змінюються.

Роман однозначно потрапляє в мої фаворити #укрліт_не_нудно .

[Ilonka Sheleshko · Rating 5 out of 5]

я згодна, що багатьох частин цієї книжки могло б не бути: могло б не бути описів шинків і вулиць, описів запахів, могло б не бути жартів, могло б не бути вставок із Курковим чи сексуальних сцен. могло б не бути, але вони є. і вони не створювали у моїй голові картину нудну й безглузду, наче автору платять за кожне слово. мені вибудовувався сюжет і герої, декорації навколо них; і вибудовувались так, що я в цьому світі залишалась на весь час, поки не закривала книжку.

за сексизм відверто неприємно.
за все инше хочеться дякувати і радіти, що є така література. я відчувала навіть кожен запах, я переживала за героїв, але водночас дізнавалась про історичні події абсолютно ненавʼязливо і з трохи иншої перспективи і насолоджувалась мовою ( навіть створила окрему нотатку, в яку виписувала слова!)

буду продовжувати знайомство з автором

[Софія Радіон · Rating 5 out of 5]

Браво,пане Ю.! Це було офігенно!

[Elena · Rating 5 out of 5]

"З самого малечку я сприймав і вбирав у себе Львів за запахами, їх безліч, і за ними можна розпізнати пору року, навіть не виходячи з хати і не визираючи з вікна."

"Десять днів оборони Львова не так уже й багато, але цього терміну було цілком достатньо, аби попадали цілі держави. За 5 днів німці захопили Голландію, а ще за 5 — Бельгію і Францію, за 7 днів було зламано опір Югославії, за 4 дні німці сягнули польсько-совєтського кордону на півночі Польщі, за 10 днів улітку 1941 р. вони зайняли всю Західну Україну, а ще за 10 — вийшли на береги Дніпра.
Але за 10 днів так і не зуміли захопити Львова. Львів уперто боронився і боронився б далі, якби на поміч німцям не підійшли зі сходу несподівані союзники."

"Львів поставав перед ним у зовсім новому світлі, невідомому і казковому, тепер, гуляючи тими вулицями, про які була мова в рукописі, він зупинявся і уважно роззирався, намагаючись упізнати щось із того, про що довідався. Інколи до його вух долинало звучання львівської говірки, він відразу зупинявся і шукав очима, хто б то міг бути, але то було лише кілька слів або одна-єдина фраза, кинута в плин розмови, і він розчаровано йшов далі, виловлюючи очима нові й нові об’єкти. З особливою насолодою пірнав у вулички, які раніше проминав, не зупиняючи на них погляду, оглядав будинки, кожне подвір’я, дивився на вікна й на вазонки на підвіконнях, мовби намагаючись відшукати бодай слід старого Львова, того зниклого світу, який уже ніколи не повернеться, бо не повернуться й ті, хто його покинув."

"...і його починав манити той дивний світ, який пропав безвісти разом із людьми, що його населяли, запався у глибини часу, немов Атлантида, а коли випірнув знову, то вже виглядав інакше, втративши усі ті барви, звуки і запахи, які панували тут колись, уже їх ніхто не відродить, хоч би і як намагався."

Останні дві цитати слово в слово описують враження, які справив на мене роман Винничука, з'явилася ностальгія за тим, що я ніколи не бачила, за Львовом 30-х років.

[Olha · Rating 4 out of 5]

Місцями книга просто надзвичайно гарно написана - красива мова, цікавезні львівські діалектизми, суміш культур довоєнної Галичини, історичні цікавинки, різнобарвність Львова, про який хочеться читати ще й ще, литри отрути та сарказму, які Винничук виливає на совєтських "асвабадітєлєй" любого його серцю міста. Твір дуже амбітний - тут тобі і історичний роман, і пригодницька історія, і магічний реалізм, і постмодерн, подорож у часі, переселення душ та багато чого ще. Не впевнена, що автору вдалося ідеально поєднати все це; інколи все подається дуже детально та розлого, інколи, особливо наприкінці історії, все трохи скомкано та уривчасто. Особливо відзначу знаком мінуса male gaze оповідача: це вже не просто чоловічий погляд на жінок, а якийсь погляд хтивого та солодко-сентиментального підстаркуватого чоловіка, нехай пробачать мені фанати цієї книги, яких є чимало. Але, незважаючи на всі ці недосконалості, читати роман було легко і досить приємно. Можливо, з часом я навіть спробую прочитати ще щось від Винничука. 3.5*

[Понкратова Людмила · Rating 5 out of 5]

Вражаюча книга. Порадила б прочитати усім. Останні сторінки емоційно важкі (описи звірств совєтів), знищення євреїв німцями... Голокост.
Мимоволі виникає порівняння з жахливим нападом росіян та їхніми злочинами проти українців сьогодні. В книзі багато смислів, багато тем, багато гумору, але й багато смутку... Боролися за Україну у 20-х, у 40-х роках XX ст., боремося і сьогодні і обов'язково переможемо💙💛🇺🇦

[Анна Журавльова · Rating 2 out of 5]

Домучила я, таки, це Танґо…

Повелась я на те, що цей твір Юрія Винничука став колись (в 2013, наче) книгою року від BBC. А, і ще деякі срачи про сцени сексу в цій книжці. «Ну, — думаю, — ща заціню що ж там за «анально-оральні збочення» (це цитата з одного відгуку)» Я так колись повірила що у Кідрука один секс в книжках.

Про секс Винничука читати було не цікаво, але й не гидко. Дратувала наївність оповіді яка відбувалась в наш час. Якийсь такий неприкритий автопортретний професор що вивчає давно мертву мову, але ним цікавиться СБУ. Ну, таке….

Оповідка з минулого, набагато, цікавіше. Але не стільки сюжетною лінією, скільки колоритною мовою і описами «старого» Львова. Те що ці дві сюжетні лінії зустрінуться в кінці історії було зрозуміло від самого початку. Фінал, також, був передбауваним.

Ніякого розвитку, до речі, все нудно і повільно. Якби можна було викинути сюжетну лінію сьогодення і залишити лиш історію про довоєнний Львів і Львів часів другої світової — було б чудово . А так — середнячок.

[Vita · Rating 4 out of 5]

От чесно, я в роздумах з приводу оцінки. Бо гумор місцями класний, є трохи науки, мистецтва, неперевершено змальовано Львів. Але більшість тексту мої очі бігли, особливо нічого не чіпляло.
Дійсно цікаве, те, що мені відгукнулося і хотілося би побільше почалося аж після прочитаних 70% самої книги. Головні герої цікаві, але вони для мене не розкриті в повній мірі і це мене засмучує. Забагато тексту, який вода водою.
Гумор також має мати міру, бо його деколи вже навіть було забагато і я перелистувала, бо швидко перенаситив.


В цьому творі я собі відзначила і оцінила:
вірну міцну чоловічу дружбу;

війну, що є вічною, і ми ті, хто завше посередині і з усіх боків нас намагаються "стерти";

страшні злочини, що ніколи не мають бути забуті
Нехай 4*, але з надією, що в наступних творах менше буде зайвої води і в міру того гумору

[Alina · Rating 5 out of 5]

Чудова книга! Я і сміялася, і плакала, і знову сміялася!

Обов‘язково перечитаю🥰

[Kseniia Malysheva · Rating 5 out of 5]

Я в захваті. Тут було все: і захопливий сюжет, і красивезна мова, і тонкий гумор, і драматичні події, і, головне, історичні факти, про які я, на превеликий жаль, не знала багатьох деталей. Мені дуже шкода, що подібні книжки не траплялися мені до початку в¡йни, бо вони відкривають очі на брехню радянської пропаганди! Але краще пізно, правда ж? Дуже раджу цей твір до прочитання, бо він і на посміятися, і на поплакати, і змушує замислитися про важливі теми.

[Веста Валерія · Rating 3 out of 5]

Може й 3 з половинкою, та до 4 зірочок точно не дотягує.

У цій книзі тяжко було все:
— продертися крізь затягнутий та нуднуватий початок
— читати цілі абзаци, що складалися виключно з діалектизмів, у яких я розуміла хіба що вставні слова
— читати величезні абзаци, що були по суті одним реченням (здавалось, що нескінченним)
— читати усі страшні, жахливі й відразливі подробиці у кінці книги (про таке б зараз краще попереджати)

Якби я знала про все це (а особливо про останню третину і не надто виразну кінцівку), я б покинула книгу десь на першій третині.
Але серед цього вороху не надто приємних емоцій є промінчик чогось дійсно класного. Це та частина у середині книги, де один з головних героїв працював у бібліотеці. Це був справжній магічний реалізм, цікаві декорації, персонажі та сюжет. Такий собі міні-сюжет усередині основного. Я б хотіла цілу книгу от таку :)
Та й гумор головного героя саме цього проміжку часу дуже багато сцен та історій витягував.

Та все ж плюсів для мене виявилось менше, ніж мінусів, особливо під кінець твору. На жаль.

[Lindsey · Rating 3 out of 5]

There are two different stories here that alternate chapters, and I really enjoyed the diary of Orest in pre-war Lviv. It was a great snapshot of the city and time, intense and sad. The modern-day story of the academic Yarosh starts super strong, but fizzles into absurdity, bizarre encounters, and pure fantasy, with one-dimensional female characters. Well, when the stories converge (and it took me an embarrassingly long time to figure out the connection), everything becomes magical, which is not my cup of tea. Some of the crossover elements were clever and rewarding, and I’m happy I read it but also happy it’s over.

[Olga Zakharchyk · Rating 3 out of 5]

Ця книга - то якийсь галицький плєцок
- шар з сексуальними фантазіями, наступний шар - арканумські тексти і трохи науки, далі багато колоритних описів довоєнного Львова, то Ярош дитинства, то теперішній, а головне - все прикрашено, як кремом, urban fantasy про таємницю "Танго смерті"

Якщо не ставитись до книги надто серйозно, то десь з середини почне подобатись... Десь від книгозбірні і моєї улюбленої героїні - пані Конопельки...

Розділи про окупацію Львова, у зв'язку з сьогоднішніми новинами, краять серце💔

[Olha Tiumentseva · Rating 4 out of 5]

Перше знайомство з творчістю письменника. Сама історія, персонажі, описи Львову - сподобалися безмежно, хоча про Львів часів окупації було емоційно важко читати.
Найбільше вразила сюжетна лінія про мовознавство та музику.
Єдине, що інколи перешкоджало читанню - це гумор. Я поділила гумор книги на три категорії: смішно, гидко та соромно. І смішно було не так часто, як хотілося, здебільшого переважало гидко/соромно.

[Oles Berezhny · Rating 5 out of 5]

Perhaps, one of the best books in Ukrainian. Definitely, one of my favorite Ukrainian books of modern times, if not my most favorite one.

[Roman · Rating 5 out of 5]

Це моє перше знайомство із творчістю Юрія Вінничука, я довго відкладав, але воно таки сталося. Я радий, що для нього було обрано книгу Танго Смерті. В цілому книга сподобалась, переважно завдяки таким складовим:
- автентичний галицький діалект, що надає твору яскравого колориту
- цікаві і гарно прописані персонажі, як основні, так і другорядні
- химерні та сюрреалістичні вставки (можливо, навіяні Борхесом)
- пригодницький елемент (вигадана давня мова, пошуки артефакту)
Звісно, було й те, що викликало питання, і навіть вбачалась певна невідповідність, але в принципі на це можна заплющити очі, воно було некритичним, принаймні для мене.

[Tatyana · Rating 3 out of 5]

3.5
Так собі. Цікава, але багато зайвого, початок нудний та заплутаний.
Сподобались описи довоєнного Львова і різнокалоритного життя там. Надто багато персонажів.
Дочитала тільки тому, що це було для обговорення на книжковому клубі. А для себе я б не дочитала.

[Vitalii Nevinchanyi · Rating 5 out of 5]

Чудова книга! Тут є все – дружба та кохання, взаємодопомога та зрада, життя та смерть, молодість та старість, дитячі вибрики та війна, магія та містика, секс та чорний гумор, іронія та трагедія. А ще давня загадка та древня мова, традиції та релігія, добро і зло. А ще прекрасний довоєнний Львів – колоритний та мультинаціональний, різнобарвний та яскравий, з батярами та зірками культури, повний смаків та запахів.

Роман про долі чотирьох друзів – українця, поляка, єврея та німця, чиї батьки товаришували і разом загинули в битві під Базаром. Вони будуть вірні цій дружбі все своє життя, незалежно від того, кому з них скільки судилося прожити. І роман про долю України під час Другої світової, затиснуту між двома монстрами – нацистським та радянським, між імперіями двох божевільних масових вбивць – Гітлера та Сталіна. І про кохання, яке не знає часових меж та душі, які не визнають меж між життям та смертю.

На мою скромну думку, це одна з кращих книг за період незалежності України. Вважаю, що роман однозначно має бути включений до шкільної програми, старшокласникам буде і цікаво, і корисно почитати такий глибокий твір. «Танґо смерті» має всі шанси в майбутньому стати класикою української літератури. Ну а в моєму рейтингу – точно одна з трьох кращих прочитаних цьогоріч книг, можливо й найкраща.

[Vladyslav Ieliashevskyi · Rating 4 out of 5]

Як і писав раніше, то після останньої сторінки були доволі двоякі відчуття.
Спочатку історія доволі повільно розкочегарювалась, але значна кількість цікавих фактів про Львів тих часів тримала в тонусі (я ба навіть усвідомив, що не так вже й добре володію ґварою - боюсь уявити, що буде коли хтось з Києва почне читати, то ж буде фиртик!). В той час коли вже думав, що не буду дочитувати, трапився один момент (spoilers, sweetie!), який змусив дочитати до кінця. І не пошкодував.

Якщо відкинути фантасмагоричну складову - то виходить цікавий історичний роман.
Якщо дивитись на вище згадану складову - то вільна адаптація дитячих марень (а чому б їм і не бути?).

Цікава й кількість алюзій на інші твори автора, я більше ні в кого такого не зустрічав, як у Винничука.

А ще, як можна було не звернути увагу на фрагменти зображень з Манускрипта Войніча, які передували кожній главі роману? Хіба, не знати, звідки вони *хе-хе*

Видавництву "2" за те, що пояснення усіх слів винесли на останні сторінки. Це дууууже не зручно.

P.S: Рекомендую читати до, або ж після, роман Станіслава Лема "Високий Замок".

[Inna · Rating 3 out of 5]

Це перша книга Юрія Винничука, яку я читаю, і, ймовірно, остання.

Початок книги здався мені смішним, хоча і трохи складним через використання діалекту, що потребувало додаткової уваги під час читання. Проте, чим далі я заглиблювалась у текст, тим більше мене непокоїли певні аспекти змісту.

Одним з найсерйозніших недоліків для мене стали вульгаризми, що часто зустрічалися в книзі. Опис персонажів, як-от “товста як бочка” чи “величезні цицьки”, та надання легковажності поведінці жінок. Старе затерте кліше з минулого?
Особливо неприємним був висміяний акт насильства над жінкою та подальше її використання, підкріплене робочим становищем. Такі сцени викликали відразу і залишили негативне враження про твір в цілому.

Мова, зокрема грубість і відвертість описів, значно знижувала моє задоволення від читання. Деякі сцени, такі як обмацування прутня, здавались мені недоречними та непотрібними. Також я помітила низьку самооцінку жіночих персонажів, що робило їх поведінку і мотивацію ще менш зрозумілими і привабливими.

Загалом, незважаючи на деякі цікаві моменти, книга залишила у мене неприємне враження.

[Piotr · Rating 5 out of 5]

(Jak na razie - mój faworyt do Angelusa 2019 - intuicja tym razem mnie nie zawiodła. ale już zacząłem czytać wyjątkowo mocnego konkurenta ...)
Może i mam naturę małego chłopczyka - nic na to nie poradzę - uwielbiam takie opowieści.
Wielowątkowe, bogate i w treści, i w formie, głęboko przez autora "przeżyte". Dobre i mądre - co nie jest w dzisiejszej literaturze takie znowu częste.
Wygląda na to, że współczesna literatura ukraińska - może w reakcji na Majdan, Krym, Ługańsk i Donieck - wraca do czasów zupełnie nieoczekiwanej Arkadii. Nie tylko zdają się nią być czasy rządzącego Galicją dobrotliwego Franciszka Józefa, ale - i to jest dopiero konstatacja - także polskiego międzywojennego 20-lecia! Oczywiście - w porównaniu do wszystkiego, co te nieszczęsne ziemie spotkało potem. Nie ma już na Ukrainie Żydów, nie ma Niemców, coraz mniej tam Polaków, ale dobrze, że nie zanika pamięć o nich wszystkich, pamięć nie tyle o tym co dzieliło, ale przede wszystkim co łączyło.

[Victoria Boitsiv · Rating 4 out of 5]

За цю історію я пережила широчезний спектор вражень: від обурення (чому всі жіночі герої в першій третині книги - завжди закінчують свої історії в ліжку головного героя), загубленості (лінія про містичну бібліотеку трохи вибиває з колії), нудьги (лекції про старовинні тексти), сміху (переказую деякі епізоди як смішинки), цікавості, болю (історичні глави), ностальгії (Львів), захоплення (мова автора, беззаперечно💫) і т.д... Не шкодую, що прочитала :)

[Roslyna · Rating 5 out of 5]

ключовим персонажем оповіді є Львів, автор чудово показав його у двох часових вимірах, вдало домішуючи магічний реалізм та чорний гумор.

не знаю, наскільки викладене у цій книзі можна сприймати за достовірність з історичної точки зору, але мені цей текст дав змогу подивитись на воєнні події очима Львову, чого раніше мені бракувало.

чудовий твір сучасної української літератури, який заслужено отримав визнання і став класикою.

[Halyna (Галина) · Rating 5 out of 5]

Супер цікаво! По анотації думала, що то буде щось історичне і так, зізнаюся, нуднувате, але ні. Тема взагалі крута, все так цікаво оформлено, а лабіринти бібліотеки чимось нагадали умбертоеківські.
Як читаючи перші пів книги я реготала, так наступні пів - ревла.
І ще одне: москалі зразка 1939 анітрохи не змінилися від зразка 2022, а вже майже століття минуло...

[хвія · Rating 1 out of 5]

університет змусив мене, друзі..