What do you think?
Rate this book
Отаман Хмара. З таємниць ГПУ
У передмові до книги автор писав: «Маючи за плечима 4 роки підпільної боротьби з московсько-більшовицькою владою в Україні (з них 8 місяців з наказу своєї організації — в агентурному апараті ГПУ), два смертних присуди і разом дев'яносто сім із половиною місяців арештів ГПУ та більшовицьких тюрем, — я дозволю собі піднести крайчик завіси, якою закриті тайни червоної охранки».
Unknown Binding
First published January 1, 1934
1 person is currently reading
32 people want to read
About the author
Юрій Горліс-Горський
6 books10 followersЮрій Горліс-Горський — творчий псевдонім Юрія Юрійовича Городянина-Лісовського. український військовий і громадський діяч, письменник, старшина Армії УНР.
Батько був старшиною царської армії, мати — Людвина Соколовська[1] — походила з польського шляхетського роду.
Юрій Городянин-Лісовський — учасник Першої світової війни. В роки Національної революції — хорунжий Богданівського полку Запорізької дивізії Армії УНР, до якої вступив у віці 20 років.
Першою книжкою, яку вдалося видати у 1933 році, була «Ave dictator!» У 1934 р. поталанило видати повість «Отаман Хмара». 1935 року у Львові виходять друком книжки «У ворожому таборі» та перша частина роману «Холодний Яр». Трохи згодом було написано й другу частину роману «У ворожому таборі», що називалася «Між живими трупами» (про перебування в психіатричній лікарні).Друга частина «Холодного Яру» побачила світ 1937 року. Книжка мала у Галичині величезний успіх, особливо серед молоді. І ось навесні 1942 року Юрій прибуває до Рівного. Майже відразу у рівненській газеті «Волинь», яку редагував Улас Самчук, з'являються спогади Горліса-Горського «Їх прийшло дванадцять».
У 1994 році «Холодний Яр» нарешті було видано в Самостійній Україні, за яку і боролись герої цього документального роману.
У 2012 році побачила світ книга Юрія Горліса-Горського «Ми ще повернемось!» (упорядник книги Роман Коваль)
Батько був старшиною царської армії, мати — Людвина Соколовська[1] — походила з польського шляхетського роду.
Юрій Городянин-Лісовський — учасник Першої світової війни. В роки Національної революції — хорунжий Богданівського полку Запорізької дивізії Армії УНР, до якої вступив у віці 20 років.
Першою книжкою, яку вдалося видати у 1933 році, була «Ave dictator!» У 1934 р. поталанило видати повість «Отаман Хмара». 1935 року у Львові виходять друком книжки «У ворожому таборі» та перша частина роману «Холодний Яр». Трохи згодом було написано й другу частину роману «У ворожому таборі», що називалася «Між живими трупами» (про перебування в психіатричній лікарні).Друга частина «Холодного Яру» побачила світ 1937 року. Книжка мала у Галичині величезний успіх, особливо серед молоді. І ось навесні 1942 року Юрій прибуває до Рівного. Майже відразу у рівненській газеті «Волинь», яку редагував Улас Самчук, з'являються спогади Горліса-Горського «Їх прийшло дванадцять».
У 1994 році «Холодний Яр» нарешті було видано в Самостійній Україні, за яку і боролись герої цього документального роману.
У 2012 році побачила світ книга Юрія Горліса-Горського «Ми ще повернемось!» (упорядник книги Роман Коваль)
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
November 7, 2012
Твір Юрія Горліса-Горського «Отаман Хмара» важко сприймати як історичні спогади, хоч він і запевняє у передмові, що це ніяка не повість, а тільки викладення фактів. Як в його знаменитій книзі «Холодний Яр», яка читається, наче пригодницький роман, талант оповідача вписує реальні події та діалоги у таку художню оправу, що скоріше уявляєш їх як сцени кінофільму. Власне, усі діалоги автор не міг пам’ятати дослівно, а деяких із них він навіть не міг бути свідком, але задля того, щоб якнайкраще описати характери учасників подій, він очевидно додумує, про що могло ітися у тих розмовах. Тут, що також нехарактерно для творів-спогадів, оповідь ведеться не від першої особи. Собі автор відвів скромну другорядну роль в’язня сусідньої камери, з яким головний герой лиш двічі спілкується — а саме це спілкування і вилилось у ці спогади.
Юрій Горліс-Горський писав у першу чергу для своїх сучасників — підливав масло у вогонь визвольної боротьби, який так відчайдушно гасили московські окупанти. Так, головна мета написання «Отамана Хмари» — показати тим, хто вболіває за Україну, перебуваючи за її межами — в таборах інтернованих чи в еміграції, — звідки беруться численні розкаяння та заклики до припинення боротьби з уст тих, хто ще недавно був готовий віддати життя за те, щоб звільнити Україну від окупанта, але потрапивши на Україну, ніби-то переконувались у щирості совєтської влади та марності буржуазно-націоналістичної боротьби. Серед таких розкаяних був навіть командуючий повстанською армією Другого зимового походу Юрко Тютюнник, який начебто доровільно здався до рук ҐПУ, щоб співпрацею спокутувати свою провину перед совєтським союзом.
Насправді ж у цих щиросердечних зізнаннях немає ані крихти щирості. За кожним зізнанням — місяці тортур та психологічного тиску. Герой спогадів, повстанський отаман Семен Харченко, з яким автор сидів у одній вінницькій в’язниці, також зламався і почав видавати «спільників» та хвалити селянсько-робітничу владу, та навіть підписав листа до Симона Петлюри, у якому говориться про марність подальшої боротьби. Але перед тим, як засуджувати героя за це, варто поставити себе на його місце. Ніхто та нічого, крім почуття національного обов’язку, не змушувало його покидати еміграцію. Не добровільно він здався на милість чекістів, а необачно довірившись колись надійній людині. А в руках чекістів навіть найсильніші люди давали слабину. Уявіть, що на ваших очах розстрілюють ні в чому невинних людей — чи то пак, винних лиш у наявності національної свідомості чи бажанні свободи для свого народу. Куля входить у потилицю та зносить верх черепа, заляпуючи мозком та кров’ю стіни та вас (чекісти між собою чваняться умінням розстрілювати саме так, щоб зносило череп). І кожного разу ви не знаєте, чи наступна куля не приготована для вашої потилиці. Після цього ведуть на допит, де б’ють, погрожують та обіцяють, що співпраця дарує вам свободу. Як тут не зламатись, не махнути рукою на все, лиш би жити. Але отаман Хмара не потребує і цього виправдання, бо він вчасно збирає свої сили та вже твердо заявляє про те, що не може бути ніякої співпраці із ворогом українського народу, із катом, який ні за що мучить та убиває людей, ламає людські душі та долі. Отаман Хмара геройськи закінчує своє життя, не давши зв’язати собі руки та вистрілити у потилицю.
Окрім головної сюжетної лінії героя-отамана, у спогадах відображені загальні риси епохи та різні цікаві деталі. Так, окремим застереженням проти віри у комуністичну пропаганду, що поширювалася серед еміграції агентами та іноземців через Комінтерн та інші організації, є речення:
Повірили у казки — насолоджуйтесь тепер соціалістичним курортом.
Попри те, що половина працівників ҐПУ, які фігурують у спогадах — євреї, в тому числі начальник Подільського губотдєла ҐПУ Ізраіль Лєплєвскій, чимало євреїв і серед в’язнів, адже товариш Сталін боровся не тільки з буржуазними націоналістами, а й з троцькістами та сіоністами. Словом, всі рівні були у країні Рад, всі рівно винні — була б людина, а стаття знайдеться. Хоч малою, але втіхою є те, що багато чекістів, а потім енкаведистів закінчували своє життя так же, як і їхні жертви — від куль своїх колег, як вороги народу. Той же Ізя Лєплєвскій.
У цих спогадах ми можемо побачити процес українізації напівшляху від матюкливої кацапні у «Холодному Ярі» до українізованих та красномовних харківських енкаведистів у «Саду Гетсиманському» Івана Багряного.
Впізнається стиль мови нашого насильно українізованого прем’єр-міністра Ніколая Яновіча Азарова.
Також можна провести паралелі між прийомами пропаганди тодішньої та сучасної антиукраїнської влади. Так, загнавши народ у руїни та гіпнотично повторюючи гасла про покращення, процвітання та добробут, обидві Партії безпідставно ототожнюють себе з народом, а своїх ворогів виставляють ворогами народу та викривають у них закордонних агентів — мовляв, увесь опір Партії фінансується із закордону тими, хто хоче розвалити велику державу та пити кров трудового люду. Звісно, Партії Регіонів ще дуже далеко за розмахом до КПСС, але тоді як КПУ є ідеологічним послідовником старої компартії, ПР послуговується її методами на практиці, намагаючись зростити поняття «влада» та «партія». Так само зараз відбувається у Росії, і, мабуть, доцільніше припустити, що ПР керується методами партії «Єдіная Рассія», ніж що «регіонали» вивчали історію та черпали натхнення звідти. Дивно та страшно, що зараз, коли люди мають необмежений доступ до інформації, все одно знаходяться ті, хто ведуться на цю майже столітню брехливу риторику. Не втямки їм, що не може одна партія представляти інтереси всього народу, як і не можна противників цієї партії автоматично записувати у вороги народу та закордонні найманці. Ті, хто думають інакше, наближають повернення ҐПУ та НКВД. Досить поглянути на участь спецпідрозділів МВС у останніх подіях. Залишається сподіватись, що здоровий глузд переможе — і своїми силами наближати його перемогу над обмеженністю та жлобством.
Так, «Отаман Хмара» не лише дозволяє нам почтувати славетного земляка, а й дає цінний урок історії, до якого варто дослухатись, щоб не повторювати старих помилок.
Принаймні тепер я знаю на одне ім’я більше: Семен Васильович Харченко-Харчук (1886—07.11.1924), подільський отаман Хмара, уродженець теперішнього села Прилужне Летичівського району. Засуджений до страти на честь чергової річниці більшовицької революції, він не дозволив востаннє зв’язати собі руки та вистрілити у потилицю. Жив героєм, загинув як герой. Вічна слава!
Джерело: Гнат Хмельницький. Читацький щоденник
Юрій Горліс-Горський писав у першу чергу для своїх сучасників — підливав масло у вогонь визвольної боротьби, який так відчайдушно гасили московські окупанти. Так, головна мета написання «Отамана Хмари» — показати тим, хто вболіває за Україну, перебуваючи за її межами — в таборах інтернованих чи в еміграції, — звідки беруться численні розкаяння та заклики до припинення боротьби з уст тих, хто ще недавно був готовий віддати життя за те, щоб звільнити Україну від окупанта, але потрапивши на Україну, ніби-то переконувались у щирості совєтської влади та марності буржуазно-націоналістичної боротьби. Серед таких розкаяних був навіть командуючий повстанською армією Другого зимового походу Юрко Тютюнник, який начебто доровільно здався до рук ҐПУ, щоб співпрацею спокутувати свою провину перед совєтським союзом.
Насправді ж у цих щиросердечних зізнаннях немає ані крихти щирості. За кожним зізнанням — місяці тортур та психологічного тиску. Герой спогадів, повстанський отаман Семен Харченко, з яким автор сидів у одній вінницькій в’язниці, також зламався і почав видавати «спільників» та хвалити селянсько-робітничу владу, та навіть підписав листа до Симона Петлюри, у якому говориться про марність подальшої боротьби. Але перед тим, як засуджувати героя за це, варто поставити себе на його місце. Ніхто та нічого, крім почуття національного обов’язку, не змушувало його покидати еміграцію. Не добровільно він здався на милість чекістів, а необачно довірившись колись надійній людині. А в руках чекістів навіть найсильніші люди давали слабину. Уявіть, що на ваших очах розстрілюють ні в чому невинних людей — чи то пак, винних лиш у наявності національної свідомості чи бажанні свободи для свого народу. Куля входить у потилицю та зносить верх черепа, заляпуючи мозком та кров’ю стіни та вас (чекісти між собою чваняться умінням розстрілювати саме так, щоб зносило череп). І кожного разу ви не знаєте, чи наступна куля не приготована для вашої потилиці. Після цього ведуть на допит, де б’ють, погрожують та обіцяють, що співпраця дарує вам свободу. Як тут не зламатись, не махнути рукою на все, лиш би жити. Але отаман Хмара не потребує і цього виправдання, бо він вчасно збирає свої сили та вже твердо заявляє про те, що не може бути ніякої співпраці із ворогом українського народу, із катом, який ні за що мучить та убиває людей, ламає людські душі та долі. Отаман Хмара геройськи закінчує своє життя, не давши зв’язати собі руки та вистрілити у потилицю.
Окрім головної сюжетної лінії героя-отамана, у спогадах відображені загальні риси епохи та різні цікаві деталі. Так, окремим застереженням проти віри у комуністичну пропаганду, що поширювалася серед еміграції агентами та іноземців через Комінтерн та інші організації, є речення:
В камері № 4 сиділи на тапчані зблідлі львівські комуністи – Стефан Кравс та Франко Петричко, котрі перебігли з Галичини до «Соціялістичного раю».
Повірили у казки — насолоджуйтесь тепер соціалістичним курортом.
Попри те, що половина працівників ҐПУ, які фігурують у спогадах — євреї, в тому числі начальник Подільського губотдєла ҐПУ Ізраіль Лєплєвскій, чимало євреїв і серед в’язнів, адже товариш Сталін боровся не тільки з буржуазними націоналістами, а й з троцькістами та сіоністами. Словом, всі рівні були у країні Рад, всі рівно винні — була б людина, а стаття знайдеться. Хоч малою, але втіхою є те, що багато чекістів, а потім енкаведистів закінчували своє життя так же, як і їхні жертви — від куль своїх колег, як вороги народу. Той же Ізя Лєплєвскій.
У цих спогадах ми можемо побачити процес українізації напівшляху від матюкливої кацапні у «Холодному Ярі» до українізованих та красномовних харківських енкаведистів у «Саду Гетсиманському» Івана Багряного.
— Як вам, товариш Харченко, важко балакати по-російськи – то можете балакати по-українськи. Розуміти ми розуміємо, але балакати нам лекше по російськи, бо ми, бачте, ще тільки «українізуємося»…
Присутні з «милостивими» посмішками підтверджуюче кивнули головами.
Лише Петерс підняв заперечуючи руку.
— Пєррєпрашую! Я уж україзовался на всє сто отсотков. По первая категорія іспит сдал!..
Впізнається стиль мови нашого насильно українізованого прем’єр-міністра Ніколая Яновіча Азарова.
Також можна провести паралелі між прийомами пропаганди тодішньої та сучасної антиукраїнської влади. Так, загнавши народ у руїни та гіпнотично повторюючи гасла про покращення, процвітання та добробут, обидві Партії безпідставно ототожнюють себе з народом, а своїх ворогів виставляють ворогами народу та викривають у них закордонних агентів — мовляв, увесь опір Партії фінансується із закордону тими, хто хоче розвалити велику державу та пити кров трудового люду. Звісно, Партії Регіонів ще дуже далеко за розмахом до КПСС, але тоді як КПУ є ідеологічним послідовником старої компартії, ПР послуговується її методами на практиці, намагаючись зростити поняття «влада» та «партія». Так само зараз відбувається у Росії, і, мабуть, доцільніше припустити, що ПР керується методами партії «Єдіная Рассія», ніж що «регіонали» вивчали історію та черпали натхнення звідти. Дивно та страшно, що зараз, коли люди мають необмежений доступ до інформації, все одно знаходяться ті, хто ведуться на цю майже столітню брехливу риторику. Не втямки їм, що не може одна партія представляти інтереси всього народу, як і не можна противників цієї партії автоматично записувати у вороги народу та закордонні найманці. Ті, хто думають інакше, наближають повернення ҐПУ та НКВД. Досить поглянути на участь спецпідрозділів МВС у останніх подіях. Залишається сподіватись, що здоровий глузд переможе — і своїми силами наближати його перемогу над обмеженністю та жлобством.
Так, «Отаман Хмара» не лише дозволяє нам почтувати славетного земляка, а й дає цінний урок історії, до якого варто дослухатись, щоб не повторювати старих помилок.
Коло старого польського цвинтарища на Калічу, між тисячами низеньких горбків – з’явився ще один. Свіжий.
Багато тих горбків на Україні. Невпинно зростає їх число. Ніхто не знає імен тих, що лежать під ними. Ніхто не ставить на них хрестів. Ніхто не приносить вінків та квітів. Лише дерева та бур’яни шумлять над ними – хвалу побореним.
Та в серцях старих борців, в серцях – молодих, - невпинно виростають суворі контури величного памятника. Із сталі і крови.
Принаймні тепер я знаю на одне ім’я більше: Семен Васильович Харченко-Харчук (1886—07.11.1924), подільський отаман Хмара, уродженець теперішнього села Прилужне Летичівського району. Засуджений до страти на честь чергової річниці більшовицької революції, він не дозволив востаннє зв’язати собі руки та вистрілити у потилицю. Жив героєм, загинув як герой. Вічна слава!
Джерело: Гнат Хмельницький. Читацький щоденник
Displaying 1 of 1 review