What do you think?
Rate this book
Чудацькі думки про українську національну справу
121 pages, Paperback
First published January 1, 1882
2 people are currently reading
30 people want to read
About the author
Михайло Драгоманов
30 books5 followersМихайло Петрович Драгома́нов — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.
Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864 —1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876–1889). Професор Вищої школи у Софії (зараз — Софійський університет) (1889–1895).
Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки й Оксани Драгоманової. Його син — Драгоманов Світозар Михайлович.
Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864 —1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876–1889). Професор Вищої школи у Софії (зараз — Софійський університет) (1889–1895).
Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки й Оксани Драгоманової. Його син — Драгоманов Світозар Михайлович.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 3 of 3 reviews
January 6, 2022
Хороша книжка, у який Драгоманов намагається довести, що націоналізм не допоможе українському руху. Це цікаво читати, навіть якщо ви не погоджуєтесь з засновковою тезою.
Дуже сподобався третій розділ, де Драгоманов деконстуює народництво як "ненаукове". Дістається й духовному батьку Костомарову за "Дві руські народності" (з дуже-дуже цікавою думкою про те, що роки в засланні в Саратові завадили його інтелектуальному поступу), й Кониському, й Сумцову чи Антоновичу (який, за Д., +/- вміє реконструювати події, але не вміє ставити потрібні питання / історіософувати). Єдиною хорошею працею 60-80-х Драгоманов вважає розвідку Ореста Левицького про побут української родини в ХVI столітті (і це справді інтригує; стаття є тут: https://chtyvo.org.ua/authors/Zbirka/...)
Загалом же, ключовий аргумент Драгоманова в тому, що націоналізм – це уявна категорія і що ми не можемо покладатися на "національні цінності" у справі боротьби. Що "обрусительство" – не специфічно російський феномен, а має глибоке коріння в історії, тож, ~~"винні не росіяни, а царат" і ми можемо малими кроками боротися за автономію, конституцію і т. д. Що російські народники не відрізняються від українських, а останні, до того ж, (наприклад, Нечуй у своїх "Позовах") списують у перших (щоправда, перші списують у Гегеля). Ось ця критика гегельянства від позитивіста-Драгоманова – просто в десяточку.
В політичному плані "Чудака" не можна назвати наївним (попри те, що з сьогоднішнього погляду деякі його тези виявилися неслушними). Однак його політичний раціоналізм не визнає певної романтичності, сентименту, який керує людиною при виборі. До того ж, Драгоманов трохи переносить свою ідентичність на дійсність (наприклад, в цих земсько-федералістських питаннях, з тезою, що нічого кращого за політичну програму мефодіївців українська політична думка не винайшла) – і тут його окремі вдумливі опоненти (типу Грінченка), навіть якщо не можуть змагатися з ним інтелектуально, були ближчі до правди: імперія та імперська культура з нами все-таки не на завжди, і ми можемо дозволити собі емансипуватися від неї (можливо, не в 1890-х, але взагалі; для Драгоманова ж ця ідея, здається, дещо примарна).
P. S. Паньку Кулішеві дуже подобались "Чудацькі думки")
Дуже сподобався третій розділ, де Драгоманов деконстуює народництво як "ненаукове". Дістається й духовному батьку Костомарову за "Дві руські народності" (з дуже-дуже цікавою думкою про те, що роки в засланні в Саратові завадили його інтелектуальному поступу), й Кониському, й Сумцову чи Антоновичу (який, за Д., +/- вміє реконструювати події, але не вміє ставити потрібні питання / історіософувати). Єдиною хорошею працею 60-80-х Драгоманов вважає розвідку Ореста Левицького про побут української родини в ХVI столітті (і це справді інтригує; стаття є тут: https://chtyvo.org.ua/authors/Zbirka/...)
Загалом же, ключовий аргумент Драгоманова в тому, що націоналізм – це уявна категорія і що ми не можемо покладатися на "національні цінності" у справі боротьби. Що "обрусительство" – не специфічно російський феномен, а має глибоке коріння в історії, тож, ~~"винні не росіяни, а царат" і ми можемо малими кроками боротися за автономію, конституцію і т. д. Що російські народники не відрізняються від українських, а останні, до того ж, (наприклад, Нечуй у своїх "Позовах") списують у перших (щоправда, перші списують у Гегеля). Ось ця критика гегельянства від позитивіста-Драгоманова – просто в десяточку.
В політичному плані "Чудака" не можна назвати наївним (попри те, що з сьогоднішнього погляду деякі його тези виявилися неслушними). Однак його політичний раціоналізм не визнає певної романтичності, сентименту, який керує людиною при виборі. До того ж, Драгоманов трохи переносить свою ідентичність на дійсність (наприклад, в цих земсько-федералістських питаннях, з тезою, що нічого кращого за політичну програму мефодіївців українська політична думка не винайшла) – і тут його окремі вдумливі опоненти (типу Грінченка), навіть якщо не можуть змагатися з ним інтелектуально, були ближчі до правди: імперія та імперська культура з нами все-таки не на завжди, і ми можемо дозволити собі емансипуватися від неї (можливо, не в 1890-х, але взагалі; для Драгоманова ж ця ідея, здається, дещо примарна).
P. S. Паньку Кулішеві дуже подобались "Чудацькі думки")
May 15, 2022
Текст вражає не тільки широтою авторової ерудиції, а й інтелектуальною відвагою: написане ще в той час, коли в українській мові не було випрацювано тієї наукової термінології, яка з’явиться повноцінно за якісь три десятки років, коли постане Українська академія наук.
1. Широта контексту, з якою Драгоманов бачить історію, виказує неабияку ерудованість, яка, звісно, не є можливою без знання декількох європейських мов (до речі, він радить для розширення контексту знати декілька європейських мов).
2. Драгоманов пропонує українській літературі вектор в напрямку загальнолюдського, а не стільки національного (саме вектор загальнолюдського розвивається в російській літературі, якою зачитується тогочасна в Західна Європа).
3. Драгоманов дуже цікаво оглядає ставлення до російської мови поміж слов’янських народів. Поляки найбільш резистентні до впливів російської (навіть якщо отримали російськомовну освіту). Серби та болгари найменш. І навіть зараз, за 130 років, ці тенденції не змінилися, відтак Росія намагається «прорубувати вікно в Європу» через Балкани, опираючись значною мірою на сербів та болгар.
4. Яка чудова думка – підтримувати поневолені народи Російської імперії. І, здається, таки не почута українськими інтелектуалами свого часу.
P. S. Читаючи такі тексти, постійно відчуваєш потребу "авдиторії", яка дала б можливість отримати "соціологію" того, як цей текст відчитується.
серпень 2021 р.
1. Широта контексту, з якою Драгоманов бачить історію, виказує неабияку ерудованість, яка, звісно, не є можливою без знання декількох європейських мов (до речі, він радить для розширення контексту знати декілька європейських мов).
2. Драгоманов пропонує українській літературі вектор в напрямку загальнолюдського, а не стільки національного (саме вектор загальнолюдського розвивається в російській літературі, якою зачитується тогочасна в Західна Європа).
3. Драгоманов дуже цікаво оглядає ставлення до російської мови поміж слов’янських народів. Поляки найбільш резистентні до впливів російської (навіть якщо отримали російськомовну освіту). Серби та болгари найменш. І навіть зараз, за 130 років, ці тенденції не змінилися, відтак Росія намагається «прорубувати вікно в Європу» через Балкани, опираючись значною мірою на сербів та болгар.
4. Яка чудова думка – підтримувати поневолені народи Російської імперії. І, здається, таки не почута українськими інтелектуалами свого часу.
P. S. Читаючи такі тексти, постійно відчуваєш потребу "авдиторії", яка дала б можливість отримати "соціологію" того, як цей текст відчитується.
серпень 2021 р.
August 6, 2022
Фундаментальна книга української національної думки, що зароджувалася протягом 19 століття. Друга книга у часі після маніфесту Києво-Методіївських братчиків, яка стає поруч, даючи читатчу конекст, проблематику та огляд тогочасних нагальних питань творення модерної української нації.
Кожна глава варта своєї уваги і дає відповіді навіть на деякі сучасні питання, як то стан інших недержавних націй сучасної Європи, розгляд космополітизму на націоналізму не як протилежностей, а як таких, що мають доповнювати одне одного, питання русифікації, розвитку мови та інших «національних святощів», питання росіі, як загрози українській державності та можливі шляхи здолання цієї загрози. Це все й досі відгукується живими думками, а саме тому роботу можна назвати класичною, бо вона не втратила своєї актуальності з часу першої публікації у 1882 році, другого видання - у 1892 році і третього - у 1915 році.
Що можна б було зауважити так це думки про федералізацію у складі тогочасної російської імперіі, які треба сприймати виключно в контексті другої половино 19 століття і як один із варіантів здобуття національної автономії, прав та свобод і що важливо саме поступом, оминаючи кровопролиття. Пояснення цього також згадано і в післяслові від редакції де прямо говориться: «Вкажемо лише найголовнійше, що могло би викликати сумнів у читачів. В пятім розділі своєї праці Драгоманів виступає проти державного сепаратизму України від Росії і навіть висміює “сепаратистів". Се не значить одначе, що Драгоманів був противником ідеї державної незалежности України. Його проґрамовим домаганєм була перебудова Росії на Федералістичну республику, в якій і Україна знайшла би підставу для своєї політичної свободи й незалежности. Сю ідею розвивав він в ріжних своїх працях. І коли в сій праці він виступає проти сепаратизму, то треба вважити час, коли він се робив і обставини тодішного українського руху. Адже писав сю свою працю Драгоманів тоді, коли його проба пропаганди соціялістичних і революційних українських ідей серед російських Українців лишилася голосом вопіющого в пустині і там запановало неподільно “українофільство", аполітизм і бездонний лєґалїзм, а в Галичині радикальний рух з великою бідою пробивав собі дорогу до народних мас серед страшного опору реакційної маси галицького громадянства, якого політичні провідники тоді виступали навіть проти демократичного виборчого права. Як можна було при таких обставинах брати поважно думку про який небудь сепаратизм, коли на російський Україні не було жодного політичного руху, а “сепаратистичні" статі в ріжних галицьких орґанах писали “на пострах Москалеви” люди далекі від поступових їдей і зовсім невдатні до активної політичної роботи, люди, котрі в Галичині йшли рука в руку з галицькими реакціонерами й клєрикалами й прикладали свою руку до утвореня ганебної “нової ери", яка була капітуляцією ідеї політичної неналежности нашого народу перед ідевю польського над чим вверхництва й панованя. Тому критика Драгомановим сього рода “сепаратистів" була вовсім слушна й не стратила своєї сили ще й доси. Крім сього треба ввяти під увагу ще й те, що прінціпіяльно Драгоманів ні сій праці, ні в инших ніколи не виступив проти ідеї відділеня від Росії. Він лише гадав, що обставини склалися так, що найскорше осягне Україна свою національну й політичну свободу при вагальні перебудові Росії на основах демократизму і федералізму. А в своїй праці “Пропащий час”, яка появила ся друком лише по його смерти в 1909 році заходом небіжчика М. Павлика, В. Липинського й моїм, він просто називає “пропащим часом" весь час спільного житя України з Москвою й виступає виразним, прінціпіяльним сторонником державної незалежности України й її відділеня від Росії.”
Вклад Драгоманова у творення української ідентичності є без сумнівів колосальним, що і відображено в цій книзі його широтою думки, глибиною аргументації, обєктивним безпристрастним оглядом. Літературний критик, письменник- поет-модерність Ігор Костецький у своїй праці “Стефан Ґеорґе: Особистість, доба, спадщина” пише:
“доречно нагадати про рідкісну назовничу свідомість саме Драгоманова, «всесвітянство» якого в очах хуторян і загумінкових патріотів ототожнюється з найважчим смертним гріхом. У назви «малоруський» і «галицький» він вкладав ясно окреслені поняття, коли ж ішлося про загальнонаціональний феномен, точність найменування не справляла для нього ніяких труднощів. Видрукувану в Женеві брошуру, яку він передав провідним діячам та учасникам міжнародного літературного конгресу, відбуваного у Парижі 1878 під час виставки, — серед інших, і Вікторові Гюго, — він озаголовив так: La littérature oukrainienne, proscrite par le gouvernement russe. Rapport au congrès littéraire de Paris (1878) par Michel Dragomanov. Брошура вийшла по тому в італійскому (з деякими авторськими доповненнями), еспанському, сербському та білоруському перекладах. Завдяки їй українськими справами зацікавився, зокрема, Маркс (зберігся примірник з його окресленнями й підкресленнями), якого вона привела до праць Костомарова, і це все прислужилося до Марксової концепції позитивних моментів в історії Запоріжжя. Не менше важили й драгоманівські статті, публіковані в італійському журналі «Rivista Europea», що виходив за редакцією його приятеля, історика літератури Анджельо де Ґубернатіса. Статті Драгоманов підписував також зовсім послідовним псевдонімом: «Ucraino».“
І ця Драгоманівська назовнича свідомість разом із його вміням мислити глобально рясніють на сторінках Чудацьких думок, які підрезюмовують питання національної справи наступним:
“В нашій справі, коли ми поставимо думку, що національність є перше, головне діло, то ми або поженемось за марою або станемо слугами того, що всилюється спинити поступ людський, і поставимо на риск, коли не на згубу й саму нашу національність. Коли ж ми станемо при думці, що головне діло — поступ людини й громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тілько
грунт, горма та спосіб, тоді ми певні, що послужимо добробитові й просвіті нашого народу, а в купі з тим і його національности: охороні й зростові того, що в ній є доброго.”
Кожна глава варта своєї уваги і дає відповіді навіть на деякі сучасні питання, як то стан інших недержавних націй сучасної Європи, розгляд космополітизму на націоналізму не як протилежностей, а як таких, що мають доповнювати одне одного, питання русифікації, розвитку мови та інших «національних святощів», питання росіі, як загрози українській державності та можливі шляхи здолання цієї загрози. Це все й досі відгукується живими думками, а саме тому роботу можна назвати класичною, бо вона не втратила своєї актуальності з часу першої публікації у 1882 році, другого видання - у 1892 році і третього - у 1915 році.
Що можна б було зауважити так це думки про федералізацію у складі тогочасної російської імперіі, які треба сприймати виключно в контексті другої половино 19 століття і як один із варіантів здобуття національної автономії, прав та свобод і що важливо саме поступом, оминаючи кровопролиття. Пояснення цього також згадано і в післяслові від редакції де прямо говориться: «Вкажемо лише найголовнійше, що могло би викликати сумнів у читачів. В пятім розділі своєї праці Драгоманів виступає проти державного сепаратизму України від Росії і навіть висміює “сепаратистів". Се не значить одначе, що Драгоманів був противником ідеї державної незалежности України. Його проґрамовим домаганєм була перебудова Росії на Федералістичну республику, в якій і Україна знайшла би підставу для своєї політичної свободи й незалежности. Сю ідею розвивав він в ріжних своїх працях. І коли в сій праці він виступає проти сепаратизму, то треба вважити час, коли він се робив і обставини тодішного українського руху. Адже писав сю свою працю Драгоманів тоді, коли його проба пропаганди соціялістичних і революційних українських ідей серед російських Українців лишилася голосом вопіющого в пустині і там запановало неподільно “українофільство", аполітизм і бездонний лєґалїзм, а в Галичині радикальний рух з великою бідою пробивав собі дорогу до народних мас серед страшного опору реакційної маси галицького громадянства, якого політичні провідники тоді виступали навіть проти демократичного виборчого права. Як можна було при таких обставинах брати поважно думку про який небудь сепаратизм, коли на російський Україні не було жодного політичного руху, а “сепаратистичні" статі в ріжних галицьких орґанах писали “на пострах Москалеви” люди далекі від поступових їдей і зовсім невдатні до активної політичної роботи, люди, котрі в Галичині йшли рука в руку з галицькими реакціонерами й клєрикалами й прикладали свою руку до утвореня ганебної “нової ери", яка була капітуляцією ідеї політичної неналежности нашого народу перед ідевю польського над чим вверхництва й панованя. Тому критика Драгомановим сього рода “сепаратистів" була вовсім слушна й не стратила своєї сили ще й доси. Крім сього треба ввяти під увагу ще й те, що прінціпіяльно Драгоманів ні сій праці, ні в инших ніколи не виступив проти ідеї відділеня від Росії. Він лише гадав, що обставини склалися так, що найскорше осягне Україна свою національну й політичну свободу при вагальні перебудові Росії на основах демократизму і федералізму. А в своїй праці “Пропащий час”, яка появила ся друком лише по його смерти в 1909 році заходом небіжчика М. Павлика, В. Липинського й моїм, він просто називає “пропащим часом" весь час спільного житя України з Москвою й виступає виразним, прінціпіяльним сторонником державної незалежности України й її відділеня від Росії.”
Вклад Драгоманова у творення української ідентичності є без сумнівів колосальним, що і відображено в цій книзі його широтою думки, глибиною аргументації, обєктивним безпристрастним оглядом. Літературний критик, письменник- поет-модерність Ігор Костецький у своїй праці “Стефан Ґеорґе: Особистість, доба, спадщина” пише:
“доречно нагадати про рідкісну назовничу свідомість саме Драгоманова, «всесвітянство» якого в очах хуторян і загумінкових патріотів ототожнюється з найважчим смертним гріхом. У назви «малоруський» і «галицький» він вкладав ясно окреслені поняття, коли ж ішлося про загальнонаціональний феномен, точність найменування не справляла для нього ніяких труднощів. Видрукувану в Женеві брошуру, яку він передав провідним діячам та учасникам міжнародного літературного конгресу, відбуваного у Парижі 1878 під час виставки, — серед інших, і Вікторові Гюго, — він озаголовив так: La littérature oukrainienne, proscrite par le gouvernement russe. Rapport au congrès littéraire de Paris (1878) par Michel Dragomanov. Брошура вийшла по тому в італійскому (з деякими авторськими доповненнями), еспанському, сербському та білоруському перекладах. Завдяки їй українськими справами зацікавився, зокрема, Маркс (зберігся примірник з його окресленнями й підкресленнями), якого вона привела до праць Костомарова, і це все прислужилося до Марксової концепції позитивних моментів в історії Запоріжжя. Не менше важили й драгоманівські статті, публіковані в італійському журналі «Rivista Europea», що виходив за редакцією його приятеля, історика літератури Анджельо де Ґубернатіса. Статті Драгоманов підписував також зовсім послідовним псевдонімом: «Ucraino».“
І ця Драгоманівська назовнича свідомість разом із його вміням мислити глобально рясніють на сторінках Чудацьких думок, які підрезюмовують питання національної справи наступним:
“В нашій справі, коли ми поставимо думку, що національність є перше, головне діло, то ми або поженемось за марою або станемо слугами того, що всилюється спинити поступ людський, і поставимо на риск, коли не на згубу й саму нашу національність. Коли ж ми станемо при думці, що головне діло — поступ людини й громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тілько
грунт, горма та спосіб, тоді ми певні, що послужимо добробитові й просвіті нашого народу, а в купі з тим і його національности: охороні й зростові того, що в ній є доброго.”
Displaying 1 - 3 of 3 reviews