What do you think?
Rate this book
З піснею через світ
Олександр Кошиць (1875 — 1944) — легендарний український хоровий дириґент, композитр та етнограф. Крім того, він автор надзвичайно цікавих мемуарів про свій час, в якому йому довелося жити й творити. «З піснею через світ» — розповідь про турне Української Республіканської Капели під його орудою, яке з ініціативи Симона Петлюри розпочалося 1919 року і тривало протягом кількох літ. Виступи Капели в країнах Західної Європи та на Американському континенті не лише принесли заслужену славу колективові хору та дириґентові, а й через пропаганду української пісні знайомили світову громадськість з культурою народу, що мешкає по обидва береги Дніпра. Волею обставин Кошиць став емігрантом, оскільки не схотів скніти під владою російсько-комуністичного режиму. Одначе, як свідчать його «Спогади» та їх логічне продовження — щоденникові записи «З піснею через світ», духовно він ніколи не поривав зі своєю батьківщиною.
432 pages, Hardcover
First published January 1, 2008
10 people want to read
About the author
Олександр Кошиць
1 bookУкраїнський хоровий диригент, композитор, етнограф і письменник-мемуарист
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
February 17, 2025
Історія про ту саме капелу, що проїхала через увесь світ, співаючи Щедрика. Величезна кількість концертів у багатьох країнах Європи і обох Америк. Від труднощів, перепон та небезпек до моменту слави – до звучання української пісні у Карнеґі Хол. Думаю, що багато хто з вас бачив цей фільм на Суспільному і знайомий з цією історією. Але чи все було саме так? Чи насправді хор так вже підкоряв серця людей по всьомі світові? Чи справді капелу швидко чекав шалений успіх і прийняття? Чи насправді саме Щедрик був найпопулярнішим хітом українського хору. Ця книга подає трохи інший бік історії, яка знайома нам з фільму. Вона не заперечує того, що було показано у кінострічці, проте освітлює події з іншого боку. З боку диригента капели — Олександра Кошиця.
Події подані дуже субʼєктивно, бо це щоденникові записи диригента. Оскільки нотатки велися в умовах сильного браку часу, часто записи дуже побіжні і просто фіксують перебіг подій: прибули туди-то тоді-то, виступили там-то. Проте, очевидно, коли у Кошиця було трохи більше часу, то він любив записувати і свої спостереження, і міркування.
Загалом, Кошиць детально фіксує все те, що відбувалося під час турне. А було там багато всього: постійний брак грошей, які хору часто обіцяли, і які потім завжди кудись зникали, складні і непередбачувані ситуації: то брак віз, то відсутність квитків, то просто відсутність можливості кудись доїхати. Часто хор тижнями знаходився у підвішеному стані.
Внутрішнє життя хору було не менш драматичним: плітки, інтриги, сварки, намагання зірвати концерти, розсварити учасників хору між собою, пиятика і ще багато всього. Кошиць все це описує, не шкодуючи жовчі і сарказму, яких йому не бракувало. Сам Кошиць видався мені дуже відданим своїй справі, безмежно закоханим в українську пісню, а ще трохи закоханим у себе. При цьому достатньо самокритичним. Та він напевно мав і витримку, і внутрішній стрижень. І, безперечно, талант.
Крім перебігу подій, розмірковувань Кошиця, книга містить також багато відгуків музичних критиків, які побували на концерті капели. З ними теж було дуже цікаво ознайомитися.
"Післав справоздання до Уряду, а відповіді немає, бо нема ні України, ні того Уряду, який нас вислав та кинув, як у море. Надії, що посол Василько дасть грошей на продовження праці, теж немає. А як і органі-зуєш, то нічого не вийде, бо немає в світі нації, яка була б так не дисциплінована й без самоповаги, як ми, українці. У що обернули нас сотки років неволі й без-державності!"
"Слухачі були всі чорні, тисяч 30 дві студентів.
Концерт влаштовано так, що по відділі наших співів, співали негри свої пісні. Ми співали з великим захопленням, бо негри так сприймали спів, як я ще до цього часу ніде не бачив. Я не міг собі уявити їх вийняткової музикальности. Це я відчув, коли вони почали співати. Диригував якийсь здоровенний негр із страшенним басом. Він заспівував, потім всі підхоплювали хором в унісон. Мелодії для мене нові і вражаючі своєю ніжністю й оригінальністю. Потім співав хор з яких 200 осіб під орудою їх молодого композитора Детта. Я прямо не можу передати того враження, яке зробив на мене цей хор. Надзвичайне нюансування, чудова ритміка, прекрасна, чаруюча ніжність голосів з якимсь специфічним відтінком в тембрі, вражаюча музикальна дисципліна, чисто природна. В співові відчувалась та сердечність і щирість, яку можна почути тільки тоді, коли люди співають своє рідне й дороге"
"Я був захоплений чутим тут співом і коли мене викликали, я „витягнув" з собою на сцену Детта і не втримався, щоб його роз-цілувати. По цьому зчинилось щось таке специфік-негритянське, що я навіть перелякався: всі слухачі вчинили такий крик і зойки, що мені здавалось, що хотять мене засмажити й зʼїсти — негри впрост казились, — білий поцілував чорного . . . Я, роблячи це, й забув про відношення до негрів, яке було у вільній Америці, і зробив те від щирого серця. Але, почувши від свого менаджера, що це може зробити неприємне враження на свободолюбивих і висококультурних білих, радію за зроблене і коли прийдеться, то й ще зроблю! В такому відношенню до людей виказується вся гіпокризія т. зв. „американської культури": ми — люди, а решта — бидло . . . По концерті мав розмову з одним американським професором, великим оборонцем негритянської ідеї. Враження від всього лишилось у мене чудове. Детт подарував мені на памʼятку свої твори"
"Концерти в Барцельоні відбулись 29 і 30 січня в залі власного будинку товариства "Орфео Каталя", який коштує 5 мільйонів пезет. Заля чудова, вся із заліза й жовто-синього скла. Акустика така, якої я ще в своєму житті не чув. За те й такої авдиторії (публіки) я ще зроду не бачив: перед концертом в залі був такий
крик, що здавалось, наче пожар счинився, або кого
убили, — це вони звичайно собі розмовляли. На першому концерті я вже зрозумів, що то є таке "еспанський темперамент": так гучно й гаряче реагувати на музичне захоплення навряд чи хто на світі. Заля тріщала від грому оплесків. Коли ж ми по-мали співати першу каталонську пісню, по залі пішов стогін здивування, а по закінченні її счинилось щось таке, що я перелякався. Крик і рев був такий, що я прямо спершу оглух. Прийшлось повторювати без кінця. (Сольо з хором співала Таня Георгієвська-Кошиць)"
Події подані дуже субʼєктивно, бо це щоденникові записи диригента. Оскільки нотатки велися в умовах сильного браку часу, часто записи дуже побіжні і просто фіксують перебіг подій: прибули туди-то тоді-то, виступили там-то. Проте, очевидно, коли у Кошиця було трохи більше часу, то він любив записувати і свої спостереження, і міркування.
Загалом, Кошиць детально фіксує все те, що відбувалося під час турне. А було там багато всього: постійний брак грошей, які хору часто обіцяли, і які потім завжди кудись зникали, складні і непередбачувані ситуації: то брак віз, то відсутність квитків, то просто відсутність можливості кудись доїхати. Часто хор тижнями знаходився у підвішеному стані.
Внутрішнє життя хору було не менш драматичним: плітки, інтриги, сварки, намагання зірвати концерти, розсварити учасників хору між собою, пиятика і ще багато всього. Кошиць все це описує, не шкодуючи жовчі і сарказму, яких йому не бракувало. Сам Кошиць видався мені дуже відданим своїй справі, безмежно закоханим в українську пісню, а ще трохи закоханим у себе. При цьому достатньо самокритичним. Та він напевно мав і витримку, і внутрішній стрижень. І, безперечно, талант.
Крім перебігу подій, розмірковувань Кошиця, книга містить також багато відгуків музичних критиків, які побували на концерті капели. З ними теж було дуже цікаво ознайомитися.
"Післав справоздання до Уряду, а відповіді немає, бо нема ні України, ні того Уряду, який нас вислав та кинув, як у море. Надії, що посол Василько дасть грошей на продовження праці, теж немає. А як і органі-зуєш, то нічого не вийде, бо немає в світі нації, яка була б так не дисциплінована й без самоповаги, як ми, українці. У що обернули нас сотки років неволі й без-державності!"
"Слухачі були всі чорні, тисяч 30 дві студентів.
Концерт влаштовано так, що по відділі наших співів, співали негри свої пісні. Ми співали з великим захопленням, бо негри так сприймали спів, як я ще до цього часу ніде не бачив. Я не міг собі уявити їх вийняткової музикальности. Це я відчув, коли вони почали співати. Диригував якийсь здоровенний негр із страшенним басом. Він заспівував, потім всі підхоплювали хором в унісон. Мелодії для мене нові і вражаючі своєю ніжністю й оригінальністю. Потім співав хор з яких 200 осіб під орудою їх молодого композитора Детта. Я прямо не можу передати того враження, яке зробив на мене цей хор. Надзвичайне нюансування, чудова ритміка, прекрасна, чаруюча ніжність голосів з якимсь специфічним відтінком в тембрі, вражаюча музикальна дисципліна, чисто природна. В співові відчувалась та сердечність і щирість, яку можна почути тільки тоді, коли люди співають своє рідне й дороге"
"Я був захоплений чутим тут співом і коли мене викликали, я „витягнув" з собою на сцену Детта і не втримався, щоб його роз-цілувати. По цьому зчинилось щось таке специфік-негритянське, що я навіть перелякався: всі слухачі вчинили такий крик і зойки, що мені здавалось, що хотять мене засмажити й зʼїсти — негри впрост казились, — білий поцілував чорного . . . Я, роблячи це, й забув про відношення до негрів, яке було у вільній Америці, і зробив те від щирого серця. Але, почувши від свого менаджера, що це може зробити неприємне враження на свободолюбивих і висококультурних білих, радію за зроблене і коли прийдеться, то й ще зроблю! В такому відношенню до людей виказується вся гіпокризія т. зв. „американської культури": ми — люди, а решта — бидло . . . По концерті мав розмову з одним американським професором, великим оборонцем негритянської ідеї. Враження від всього лишилось у мене чудове. Детт подарував мені на памʼятку свої твори"
"Концерти в Барцельоні відбулись 29 і 30 січня в залі власного будинку товариства "Орфео Каталя", який коштує 5 мільйонів пезет. Заля чудова, вся із заліза й жовто-синього скла. Акустика така, якої я ще в своєму житті не чув. За те й такої авдиторії (публіки) я ще зроду не бачив: перед концертом в залі був такий
крик, що здавалось, наче пожар счинився, або кого
убили, — це вони звичайно собі розмовляли. На першому концерті я вже зрозумів, що то є таке "еспанський темперамент": так гучно й гаряче реагувати на музичне захоплення навряд чи хто на світі. Заля тріщала від грому оплесків. Коли ж ми по-мали співати першу каталонську пісню, по залі пішов стогін здивування, а по закінченні її счинилось щось таке, що я перелякався. Крик і рев був такий, що я прямо спершу оглух. Прийшлось повторювати без кінця. (Сольо з хором співала Таня Георгієвська-Кошиць)"
Displaying 1 of 1 review