What do you think?
Rate this book
З лекцій теорії словесности. Байка, прислів'я, приповідка
ЗМІСТ
Вступна стаття — О. Фіпкель 3—21
Від редакторів-проф. 0. Ветухов, Ф. Зелинський 22—25
Лекція перша. Тема лекції — взаємовідносини між словом та поетичним твором. Чому взято за основу байку. Науковий забобон щодо життя слова та поезії. Байка в житті, на корені і в збірнику. Байка в житті складається з двох частин: самої байки (поетичного образу) і того життьового явища, що словесно не визначається. Порівняння байки з емблемою, окремим поетичним висловом. Характерна риса байки — дія, єдність дії 26—36
Лекція друга. Основні риси байки, як художнього твору : а) байка є відповідь на найскладніші явища життя, б) єдність дій, що увіходять у її склад, в) відсутність складних характеристик дієвих осіб, описів природи тощо, г) конкретність, одно-разовість, як спосіб поетичного узагальнення (однина замість множини) 37—45
Лекція третя. Поезія і проза — основні форми людського мислення. Байка і вживання її в житті та байка в збірниках письменників. Три письменницьких способи пояснення байки. Подвійна байка і моральний висновок. Основна хиба Лес-сінгового визначення байки. Образ, даний у байці, — поезія, а узагальнення до неї—проза 37—56
Лекція четверта. Байка не є приклад до загального висновку і не доводить його. Наукове (прозове) доведення є завжди аналіза загального твердження на складові частини, а науковий приклад є один з моментів цієї аналізи. Що таке науковий факт? Взаємини між прикладом і загальною думкою, між фактом і законом, узагальненням. Байка дає конкретний факт, І навколо нього групується декілька узагальнень. ІнакомовнІсть байки, синтетичність поезії є засіб здобувати узагальнення, а не доводити їхню правдивість 57—65
Лекція п’ята. Теорія походження байки, щоб інакомовністю приховати, зробити приємнішою, правдиву думку. ІнакомовнІсть байкц є засіб краще висвітлити думку. Походження прислів’я з байки шляхом інверсії. Прислів’я, як скорочений зміст байки 66—73
Лекція шоста. Художні засоби перетворення складного поетичного твору в прислів’я. Значення цього процесу для думки. Поетичний образ і взагалі процес поетичного мислення є процес згущення думки. Поезія не є якась прикраса думки, а одна з двох форм пізнання за допомогою слова. Два моменти критики в процесі користування художнім твором. Процес виникнення прислів’я, як поетичного твору, із звичайного спостереження з життя. Приповідка („поговорка44), як елемент байки, прислів’я (,пословицьіа) 74—83
Лекція сьома. Елементарні форми поезії — слова образні. Поетичні назви деяких рослин. Перетворення поетичних, образних слів на прозові, безобразні і навпаки. Чергування поетичного й прозового мислення 84—90
Лекція восьма. Слово не є засіб передавання думки. Процес пізнання шляхом порівняння і називання чогось словом є процес утворення нової думки в розумінні перетворення її. Значення слова для людини, як знаряддя розроблення, вдосконалення власної думки. Слово й художній твір, як засіб об’єктивації думки 91 -95
Лекція дев'ята. Поетичний твір є головним чином акт пізнання, що йде попереду прозового, наукового пізнання. Процеси висловлення, поетичної творчости і сприйманЯЙ(критики) — однаково творчі процеси. Многозначність художнього твору. 96—100
Лекція десята. Загальна схема художнього твору. Поетична творча діяльність — ряд ступенів самопізнання або пізнання соціяльного оточення. Образ утворюється не заради читача, а тому що він потрібний самому авторові. Два типи образної інакомовности: 1) образ узято з іншого кола явищ, ніж значення це (метафора, алегорія); 2)образ І значення належать до одного кола явищ (це типовість, однина замість множини). Ілюстрації до цього з Лєрмонтова, Пушкіна. Творчість для себе і для інших 101 — 110
Вступна стаття — О. Фіпкель 3—21
Від редакторів-проф. 0. Ветухов, Ф. Зелинський 22—25
Лекція перша. Тема лекції — взаємовідносини між словом та поетичним твором. Чому взято за основу байку. Науковий забобон щодо життя слова та поезії. Байка в житті, на корені і в збірнику. Байка в житті складається з двох частин: самої байки (поетичного образу) і того життьового явища, що словесно не визначається. Порівняння байки з емблемою, окремим поетичним висловом. Характерна риса байки — дія, єдність дії 26—36
Лекція друга. Основні риси байки, як художнього твору : а) байка є відповідь на найскладніші явища життя, б) єдність дій, що увіходять у її склад, в) відсутність складних характеристик дієвих осіб, описів природи тощо, г) конкретність, одно-разовість, як спосіб поетичного узагальнення (однина замість множини) 37—45
Лекція третя. Поезія і проза — основні форми людського мислення. Байка і вживання її в житті та байка в збірниках письменників. Три письменницьких способи пояснення байки. Подвійна байка і моральний висновок. Основна хиба Лес-сінгового визначення байки. Образ, даний у байці, — поезія, а узагальнення до неї—проза 37—56
Лекція четверта. Байка не є приклад до загального висновку і не доводить його. Наукове (прозове) доведення є завжди аналіза загального твердження на складові частини, а науковий приклад є один з моментів цієї аналізи. Що таке науковий факт? Взаємини між прикладом і загальною думкою, між фактом і законом, узагальненням. Байка дає конкретний факт, І навколо нього групується декілька узагальнень. ІнакомовнІсть байки, синтетичність поезії є засіб здобувати узагальнення, а не доводити їхню правдивість 57—65
Лекція п’ята. Теорія походження байки, щоб інакомовністю приховати, зробити приємнішою, правдиву думку. ІнакомовнІсть байкц є засіб краще висвітлити думку. Походження прислів’я з байки шляхом інверсії. Прислів’я, як скорочений зміст байки 66—73
Лекція шоста. Художні засоби перетворення складного поетичного твору в прислів’я. Значення цього процесу для думки. Поетичний образ і взагалі процес поетичного мислення є процес згущення думки. Поезія не є якась прикраса думки, а одна з двох форм пізнання за допомогою слова. Два моменти критики в процесі користування художнім твором. Процес виникнення прислів’я, як поетичного твору, із звичайного спостереження з життя. Приповідка („поговорка44), як елемент байки, прислів’я (,пословицьіа) 74—83
Лекція сьома. Елементарні форми поезії — слова образні. Поетичні назви деяких рослин. Перетворення поетичних, образних слів на прозові, безобразні і навпаки. Чергування поетичного й прозового мислення 84—90
Лекція восьма. Слово не є засіб передавання думки. Процес пізнання шляхом порівняння і називання чогось словом є процес утворення нової думки в розумінні перетворення її. Значення слова для людини, як знаряддя розроблення, вдосконалення власної думки. Слово й художній твір, як засіб об’єктивації думки 91 -95
Лекція дев'ята. Поетичний твір є головним чином акт пізнання, що йде попереду прозового, наукового пізнання. Процеси висловлення, поетичної творчости і сприйманЯЙ(критики) — однаково творчі процеси. Многозначність художнього твору. 96—100
Лекція десята. Загальна схема художнього твору. Поетична творча діяльність — ряд ступенів самопізнання або пізнання соціяльного оточення. Образ утворюється не заради читача, а тому що він потрібний самому авторові. Два типи образної інакомовности: 1) образ узято з іншого кола явищ, ніж значення це (метафора, алегорія); 2)образ І значення належать до одного кола явищ (це типовість, однина замість множини). Ілюстрації до цього з Лєрмонтова, Пушкіна. Творчість для себе і для інших 101 — 110
- GenresNonfictionLanguage
162 pages, Hardcover
First published January 1, 1894
2 people are currently reading
185 people want to read
About the author
Oleksander Potebnja
17 books2 followersOlexander Potebnja or Oleksander Opanasovich Potebnia (Russian: Александр Афанасьевич Потебня; Ukrainian: Олександер Опанасович Потебня) was a Ukrainian philosopher and linguist active in the Russian Empire, who was a professor of linguistics at the University of Kharkiv. He translated part of Homer's Odyssey into Ukrainian, even though translating into that language was prohibited in the Russian Empire. He constructed a theory of language and consciousness that later influenced the thinking of his countryman the Psychologist Lev Vygotsky. His main work was "Language and Thought" (mysl' i jazyk) (1862). He was a corresponding member of the St. Petersburg Academy of Sciences, the foremost academic institution in the Russian Empire.
As a linguist Potebnja specialized in four areas: the philosophy of language, the historical phonetics of the East Slavic languages, etymology, and Slavic historical syntax. His major works on the philosophy of language are Mysl’ i iazyk (Thought and Language, 5 edns, 1862, 1892, 1913, 1922, 1926); O sviazi nekotorykh predstavlenii v iazyke (On the Relation among Some Representations in Language, 1864); his doctoral dissertation, Iz zapisok po russkoi grammatike (From Notes on Russian Grammar, vol 1, 1874; repr 1958); and the posthumously published ‘Iazyk i narodnost’ (Language and Nationality, in Vestnik Evropy, 1895). He was particularly interested in the relations among language, thought, and reality. Language for him was primarily the means by which the mind ordered the influx of impressions and stimuli. Words carry not only a meaning, but also the past experience of the individual and the nation, through which all new experience is filtered. Thus a word usually has three aspects: an external form, a meaning, and an internal form. It is through the internal form that the objective world is subjectivized. In many cases the internal form is rooted in myth and, hence, acts as a bridge between language and folklore (with its symbols). These ideas constitute the framework of Potebnja's master's thesis, O nekotorykh simvolakh v slavianskoi narodnoi poezii (On Some Symbols in Slavic Folk Poetry, 1860; expanded edn 1914), and his monumental work Obiasneniia malorusskikh i srodnykh narodnykh pesen (Explanations of Little Russian and Related Folk Songs, 2 vols, 1883, 1887). With time the consciousness of a word's internal form fades, and one of the tasks of literature is to restore this consciousness. According to this theory, literature is a hierarchy of genres; the simplest ones (the proverb, riddle, and fable) directly recall or renew the word's internal form, and the other genres do so in a more complicated, sometimes hardly detectable, way through a complex system of subjective (in poetry) or seemingly objective (in the novel) images. Potebnia's principal works on this subject were published posthumously: Iz lektsii po teorii slovesnosti: Basnia, poslovitsa, pogovorka (From Lectures on the Theory of Literature: The Fable, the Adage, the Proverb, 1894; repr 1970; Ukrainian trans 1930), Iz zapisok po teorii slovesnosti: Poeziia i proza, tropy i figury, myshlenie poeticheskoe i mificheskoe, prilozheniia (From Notes on the Theory of Literature: Poetry and Prose, Tropes and Figures, Poetic and Mythical Thought, Addenda, 1905; repr 1970), and ‘Chernovyia zametki ... o L.N. Tolstom i F.M. Dostoevskom’ (Preliminary Remarks ... on L. Tolstoy and F. Dostoevsky) in Voprosy teorii i psikhologii tvorchestva (vol 5 [1914]).
As a linguist Potebnja specialized in four areas: the philosophy of language, the historical phonetics of the East Slavic languages, etymology, and Slavic historical syntax. His major works on the philosophy of language are Mysl’ i iazyk (Thought and Language, 5 edns, 1862, 1892, 1913, 1922, 1926); O sviazi nekotorykh predstavlenii v iazyke (On the Relation among Some Representations in Language, 1864); his doctoral dissertation, Iz zapisok po russkoi grammatike (From Notes on Russian Grammar, vol 1, 1874; repr 1958); and the posthumously published ‘Iazyk i narodnost’ (Language and Nationality, in Vestnik Evropy, 1895). He was particularly interested in the relations among language, thought, and reality. Language for him was primarily the means by which the mind ordered the influx of impressions and stimuli. Words carry not only a meaning, but also the past experience of the individual and the nation, through which all new experience is filtered. Thus a word usually has three aspects: an external form, a meaning, and an internal form. It is through the internal form that the objective world is subjectivized. In many cases the internal form is rooted in myth and, hence, acts as a bridge between language and folklore (with its symbols). These ideas constitute the framework of Potebnja's master's thesis, O nekotorykh simvolakh v slavianskoi narodnoi poezii (On Some Symbols in Slavic Folk Poetry, 1860; expanded edn 1914), and his monumental work Obiasneniia malorusskikh i srodnykh narodnykh pesen (Explanations of Little Russian and Related Folk Songs, 2 vols, 1883, 1887). With time the consciousness of a word's internal form fades, and one of the tasks of literature is to restore this consciousness. According to this theory, literature is a hierarchy of genres; the simplest ones (the proverb, riddle, and fable) directly recall or renew the word's internal form, and the other genres do so in a more complicated, sometimes hardly detectable, way through a complex system of subjective (in poetry) or seemingly objective (in the novel) images. Potebnia's principal works on this subject were published posthumously: Iz lektsii po teorii slovesnosti: Basnia, poslovitsa, pogovorka (From Lectures on the Theory of Literature: The Fable, the Adage, the Proverb, 1894; repr 1970; Ukrainian trans 1930), Iz zapisok po teorii slovesnosti: Poeziia i proza, tropy i figury, myshlenie poeticheskoe i mificheskoe, prilozheniia (From Notes on the Theory of Literature: Poetry and Prose, Tropes and Figures, Poetic and Mythical Thought, Addenda, 1905; repr 1970), and ‘Chernovyia zametki ... o L.N. Tolstom i F.M. Dostoevskom’ (Preliminary Remarks ... on L. Tolstoy and F. Dostoevsky) in Voprosy teorii i psikhologii tvorchestva (vol 5 [1914]).
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 4 of 4 reviews
April 10, 2025
байку я так і не полюбила, але було цікаво поглянути на неї, як на один із найстаріших жанрів, на її перетікання в/виокремлення з неї прислівʼя.
"... відносно довга оповідка дедалі більше стискається, завдяки тому, що все інше, потрібне для пояснення вислову, який став прислівʼям, тримається у нашій думці і за по треби може легко відновлюватися.
Але водночас, коли ми кажемо: «Кислий виноград», усього змісту байки «Лисиця і Виноград» у наших думках немає, ми про неї не думаємо. Довести це можна безпосереднім спостереженням. Де ж тоді вона знаходиться? Як ми назвемо той стан думки, коли вона уже готова стати думкою, але нею ще не є? Без будь-якого нагадування ви самі можете пригадати цю байку, але цієї хвилини ви про неї не думаєте: вона — за порогом свідомости."
для мене усе найцікавіше почалося з 5 лекції.
Байка та інші поетичні твори пояснюють нам цей поодинокий випадок, зводять безліч різноманітних рис, що в ньому містяться, до невеликої кількости.
Те саме, але більшою мірою, тобто стисліше, робить прислівʼя. Звісно, послуга цих поетичних творів для думки була б лише негативною, була б зовсім не послугою, якби те різноманіття рис, яке замінено поетичним образом, зникло з нашої памʼяти. Але насправді так не буває. Поетичний образ дає нам змогу замінювати безліч різноманітних думок відносно невеликими розумовими величинами.
але найулюбленіша — сьома.
розбираючи етимологію народних назв рослин, потебня розповідає про перетворення поетичних елементів у прозові, а прозових — у поетичні. ось про «мати-й-мачуху»:
Так позначається любов матері і нелюбов мачухи. Рідна мати любить, як літне сонце гріє, а мачуха не любить - холодна, як зимове сонце, як зима. Саме такий погляд в основі назви тієї рослини, про яку я кажу. Її особливість, яку вона поділяє з багатьма іншими рослинами, полягає в тому, що верхня площина її листя блискуча і холодна, а нижня — незелена, білувата, мʼяка і тепла, наче вкрита білою павутиною. Тому, рослина є і «матірʼю», і «мачухою».
Отже, рух думки у називанні цієї рослини такий: дано попередній запас думки, що полягає в уявленні любові теплом і нелюбові холодом. Рідна мати — тепло, тобто любляча, мачуха — холодна, тобто нелюбляча.
після восьмої лекції мені стало дивно розмовляти словами через рот)) до речі, дякую за підказку в коментарях. гіпотеза сепіра - ворфа розглядає мови народів як такі, що визначають спосіб культурного сприйняття навколишнього світу. більше про неї можна почитати тут. цікаво, шо потебня формує цю ідею за ~70 років до американських колег.
Називання словом — це створення нової думки в сенсі перетворення, в сенсі перегрупування попереднього запасу думки під тиском нового враження або нового запиту. Слово не можна, згідно з цим, розуміти як вираз і засіб повідомлення готової думки; воно — покликане роботою думки в людині; його передовсім потребує той, хто мислить, бо в ньому воно набуває таких перемін. Якщо воно, як нам здається, є засобом повідомлення думки, то лише тому, що в людині, яка його сприймає, воно запускає процес створення думки, аналогічний до того, який раніше запустили ми через слово мовлене. Іншими словами, нас розуміють лише тому, що ті, хто нас слухає, самі здатні, зі свого розумового матеріалу, здійснити щось подібне до того, що виконали ми, коли висловлювались. Говорити — означає не передавати свою думку іншому, а лише збуджувати в іншому його власні думки. Отже, розуміння, в сенсі передачі думки, неможливе.
потебня, крім усього іншого, ще й дотепник:
"Що б сказав нам математик, якби ми на питання, як довести, що 3×7=21, відповіли: «Це випливає з того, що палиця стоїть в кутку».*
*Мова про те, що за часів О.П., у початкових школах вчителям дозволено було застосовувати фізичну силу для повчання."
від імені своїх нових нейронних звʼязків передаю привіт панові андрію й дякую за книгу та її переклад, об який жодного разу не перечепилася ні оком, ні думкою 🎩
"... відносно довга оповідка дедалі більше стискається, завдяки тому, що все інше, потрібне для пояснення вислову, який став прислівʼям, тримається у нашій думці і за по треби може легко відновлюватися.
Але водночас, коли ми кажемо: «Кислий виноград», усього змісту байки «Лисиця і Виноград» у наших думках немає, ми про неї не думаємо. Довести це можна безпосереднім спостереженням. Де ж тоді вона знаходиться? Як ми назвемо той стан думки, коли вона уже готова стати думкою, але нею ще не є? Без будь-якого нагадування ви самі можете пригадати цю байку, але цієї хвилини ви про неї не думаєте: вона — за порогом свідомости."
для мене усе найцікавіше почалося з 5 лекції.
Байка та інші поетичні твори пояснюють нам цей поодинокий випадок, зводять безліч різноманітних рис, що в ньому містяться, до невеликої кількости.
Те саме, але більшою мірою, тобто стисліше, робить прислівʼя. Звісно, послуга цих поетичних творів для думки була б лише негативною, була б зовсім не послугою, якби те різноманіття рис, яке замінено поетичним образом, зникло з нашої памʼяти. Але насправді так не буває. Поетичний образ дає нам змогу замінювати безліч різноманітних думок відносно невеликими розумовими величинами.
але найулюбленіша — сьома.
розбираючи етимологію народних назв рослин, потебня розповідає про перетворення поетичних елементів у прозові, а прозових — у поетичні. ось про «мати-й-мачуху»:
Так позначається любов матері і нелюбов мачухи. Рідна мати любить, як літне сонце гріє, а мачуха не любить - холодна, як зимове сонце, як зима. Саме такий погляд в основі назви тієї рослини, про яку я кажу. Її особливість, яку вона поділяє з багатьма іншими рослинами, полягає в тому, що верхня площина її листя блискуча і холодна, а нижня — незелена, білувата, мʼяка і тепла, наче вкрита білою павутиною. Тому, рослина є і «матірʼю», і «мачухою».
Отже, рух думки у називанні цієї рослини такий: дано попередній запас думки, що полягає в уявленні любові теплом і нелюбові холодом. Рідна мати — тепло, тобто любляча, мачуха — холодна, тобто нелюбляча.
після восьмої лекції мені стало дивно розмовляти словами через рот)) до речі, дякую за підказку в коментарях. гіпотеза сепіра - ворфа розглядає мови народів як такі, що визначають спосіб культурного сприйняття навколишнього світу. більше про неї можна почитати тут. цікаво, шо потебня формує цю ідею за ~70 років до американських колег.
Називання словом — це створення нової думки в сенсі перетворення, в сенсі перегрупування попереднього запасу думки під тиском нового враження або нового запиту. Слово не можна, згідно з цим, розуміти як вираз і засіб повідомлення готової думки; воно — покликане роботою думки в людині; його передовсім потребує той, хто мислить, бо в ньому воно набуває таких перемін. Якщо воно, як нам здається, є засобом повідомлення думки, то лише тому, що в людині, яка його сприймає, воно запускає процес створення думки, аналогічний до того, який раніше запустили ми через слово мовлене. Іншими словами, нас розуміють лише тому, що ті, хто нас слухає, самі здатні, зі свого розумового матеріалу, здійснити щось подібне до того, що виконали ми, коли висловлювались. Говорити — означає не передавати свою думку іншому, а лише збуджувати в іншому його власні думки. Отже, розуміння, в сенсі передачі думки, неможливе.
потебня, крім усього іншого, ще й дотепник:
"Що б сказав нам математик, якби ми на питання, як довести, що 3×7=21, відповіли: «Це випливає з того, що палиця стоїть в кутку».*
*Мова про те, що за часів О.П., у початкових школах вчителям дозволено було застосовувати фізичну силу для повчання."
від імені своїх нових нейронних звʼязків передаю привіт панові андрію й дякую за книгу та її переклад, об який жодного разу не перечепилася ні оком, ні думкою 🎩
July 7, 2024
Збірка лекцій читається, як курс в університеті. Прочитала, навчилася. Про байку українською читати потрібно саме в Потебні.
April 1, 2024
Була здивована побачити у книзі те, що потім назвуть гіпотезою Сепіра-Ворфа
This entire review has been hidden because of spoilers.
December 30, 2022
Це один з наших теперішніх обов'язків - перекладати (сучасною) українською мовою твори тих наших (досі актуальних) авторів, хто, подібно до шановного Олександра Опанасовича, в силу тих чи інших причин, не міг сам творити зрозумілою всьому місцевому народу мовою, але добре знаючи його менталітет та культурну традицію, доповнював її та (в свій особливий спосіб) розвивав. Приклад популярності Григорія Сковороди, в цьому відношенні, більш як красномовний. А маю на увазі я таких авторів як Paulus Crosnensis Ruthenus, Лазар Баранович, Інокентій Ґізель, Данило Туптало, Памфіл Юркевич, Микола Гоголь, Антін Чехов, ..., ..., Ivan Lysiak Rudnytsky, George Y. Shevelov...
Кілька цитат відомих українських вчених про творчість Олександра Потебні:
М. Сумцов: “Україна дала двох великих діячів слова – Шевченка і Потебню”
Ю. Шевельов: “Вклад Потебні у загальну і слов’янську лінгвістику – внесок світового маштабу”.
К. Чехович: “Постать Олександра Потебні, коли до неї хоч трохи наблизитися, виростає до таких могутніх розмірів, що для ока дослідника не легко обняти цілість, не легко схопити те, що найважніше, щоби не загубитися у подробицях для Потебні взагалі не характеристичних. Повне і всесторонне освітлення цеї — як каже акад. Степан Смаль-Стоцький— «грандіозноі фігури великого нашого земляка, що став окрасою словянськоі науки», буде можливе аж тоді, коли появиться повне видання його творів і досі незнаних ще матеріялів з його рукописної спадщини» ... «будемо старатися говорити його власними словами, але не по російськи, як він сам мусів у свій час писати, лише по українськи, щоби в той спосіб промощувати також шлях для будучого і дуже потрібного перекладу його творів на українську мову» … «ми думасмо, що теорія словесности Потебні ще досі не використана і що вона з часом стане фундаментальною і непорушною частиною будучої наукової теорії словесности взагалі».
Л. Булаховський “В епоху радикальної перебудови лінгвістичної науки, звісно, разом з усією вітчизняною наукою, і Потебня повинен пройти через нову, доброзичливу, але справедливу критику. Однак навряд чи така критика, відкинувши віджиле в його наукових ідеях і світогляді, серйозно сколихне значення його спадщини взагалі в багатьох його прогресивних і дієвих на сьогодні елементах”.
І. Дзюба: “У наукових колах глибини і навіть геніальності цього вченого ніхто ніколи не ставив під сумнів. Але реальний вплив його ідей на сучасну йому і наступну науку не відповідав їхній значущості. За життя Потебня стояв осібно, і концепції, які він розвивав, глибоко відрізнялися від концепцій, які панували або завойовували загальне визнання – як у мовознавстві (школи Фортунатова та Бодуена-де-Кутене), так і в літературознавстві (культурно-історична школа Пипіна, Тихонравова та ін., порівняльно-історични метод, концепції Веселовського). Позитивізм цих шкіл мав більш підготовлений ґрунт, аніж психологізм та діалектичність Потебні. Своєрідність і глибина його думки не були гідно оцінені й не ввійшли тоді в актив наукового вжитку. Неабияку роль у цьому зіграла та сумна обставина, що праці, записи, думки Потебні здебільшого тільки через багато років після його смерті стали відомі широким колам наукової громадськості. А в опублікованих за життя вченого працях, як, наприклад, “Мысль и язык” (1862), багатьох уводила в оману манера Потебні викладати свої концепції як начебто невласний висновок з праць інших учених, попередників і сучасників. Зумовлена науковою сумлінністю і скромністю, манера ця, одначе, не зовсім на користь самому авторові “маскувала” самостійність і оригінальність його ідей. А тим часом коли порівняти, скажімо, працю В. Гумбольдта “Про неоднаковість організмів людської мови і про вплив цієї неоднаковості на розумовий розвиток людського роду” з тим, як викладається її положення в книзі Потебні “Думка і мова”, - неважко побачити, що маємо не так інтерпретацію чи узагальнення поглядів Гумбольдта, як їх поглиблення та принциповий розвиток. Те саме – і в інших випадках”.
Кілька цитат відомих українських вчених про творчість Олександра Потебні:
М. Сумцов: “Україна дала двох великих діячів слова – Шевченка і Потебню”
Ю. Шевельов: “Вклад Потебні у загальну і слов’янську лінгвістику – внесок світового маштабу”.
К. Чехович: “Постать Олександра Потебні, коли до неї хоч трохи наблизитися, виростає до таких могутніх розмірів, що для ока дослідника не легко обняти цілість, не легко схопити те, що найважніше, щоби не загубитися у подробицях для Потебні взагалі не характеристичних. Повне і всесторонне освітлення цеї — як каже акад. Степан Смаль-Стоцький— «грандіозноі фігури великого нашого земляка, що став окрасою словянськоі науки», буде можливе аж тоді, коли появиться повне видання його творів і досі незнаних ще матеріялів з його рукописної спадщини» ... «будемо старатися говорити його власними словами, але не по російськи, як він сам мусів у свій час писати, лише по українськи, щоби в той спосіб промощувати також шлях для будучого і дуже потрібного перекладу його творів на українську мову» … «ми думасмо, що теорія словесности Потебні ще досі не використана і що вона з часом стане фундаментальною і непорушною частиною будучої наукової теорії словесности взагалі».
Л. Булаховський “В епоху радикальної перебудови лінгвістичної науки, звісно, разом з усією вітчизняною наукою, і Потебня повинен пройти через нову, доброзичливу, але справедливу критику. Однак навряд чи така критика, відкинувши віджиле в його наукових ідеях і світогляді, серйозно сколихне значення його спадщини взагалі в багатьох його прогресивних і дієвих на сьогодні елементах”.
І. Дзюба: “У наукових колах глибини і навіть геніальності цього вченого ніхто ніколи не ставив під сумнів. Але реальний вплив його ідей на сучасну йому і наступну науку не відповідав їхній значущості. За життя Потебня стояв осібно, і концепції, які він розвивав, глибоко відрізнялися від концепцій, які панували або завойовували загальне визнання – як у мовознавстві (школи Фортунатова та Бодуена-де-Кутене), так і в літературознавстві (культурно-історична школа Пипіна, Тихонравова та ін., порівняльно-історични метод, концепції Веселовського). Позитивізм цих шкіл мав більш підготовлений ґрунт, аніж психологізм та діалектичність Потебні. Своєрідність і глибина його думки не були гідно оцінені й не ввійшли тоді в актив наукового вжитку. Неабияку роль у цьому зіграла та сумна обставина, що праці, записи, думки Потебні здебільшого тільки через багато років після його смерті стали відомі широким колам наукової громадськості. А в опублікованих за життя вченого працях, як, наприклад, “Мысль и язык” (1862), багатьох уводила в оману манера Потебні викладати свої концепції як начебто невласний висновок з праць інших учених, попередників і сучасників. Зумовлена науковою сумлінністю і скромністю, манера ця, одначе, не зовсім на користь самому авторові “маскувала” самостійність і оригінальність його ідей. А тим часом коли порівняти, скажімо, працю В. Гумбольдта “Про неоднаковість організмів людської мови і про вплив цієї неоднаковості на розумовий розвиток людського роду” з тим, як викладається її положення в книзі Потебні “Думка і мова”, - неважко побачити, що маємо не так інтерпретацію чи узагальнення поглядів Гумбольдта, як їх поглиблення та принциповий розвиток. Те саме – і в інших випадках”.
Displaying 1 - 4 of 4 reviews