Війна всюди однакова

by Slavenka Drakulić, Славенка Дракуліч, Наталія Хороз (Translator)

Ця книжка особлива, бо до неї ввійшли есеї про війну, які Славенка Дракуліч написала від 1991 року і до наших днів — часу повномасштабної російсько-української війни. Ці тексти викличуть у вас чимало емоцій і змусять задуматися, чому, досягнувши такого велетенського технологічного і наукового поступу, ми не можемо викоренити зі свого життя війну та вбивства.
Есеї Славенки Дракуліч описують серію воєнних ситуацій, побачених із «жаб’ячої» перспективи, тобто з точки зору звичайної людини. Тому героями книжки стають біженці, які намагаються освоїтися в чужій країні, де їм не раді; матері, надломлені очікуванням синів, які, можливо, і не повернуться; зґвалтовані жінки, які відмовляються мовчати; обставини, які перетворюють звичайних людей на жорстоких злочинців; медіа
і їхня роль в осмисленні воєнних подій.

Genres: War, Nonfiction, History, Essays, Womens

183 pages, Hardcover

First published January 1, 2022

About the author

Slavenka Drakulić (1949) is a noted Croatian writer and publicist, whose books have been translated into many languages.

In her fiction Drakulić has touched on a variety of topics, such as dealing with illness and fear of death in Holograms of fear; the destructive power of sexual desire in Marble skin; an unconventional relationship in The taste of a man; cruelty of war and rape victims in S. A Novel About the Balkans (made into a feature film As If I Am Not There, directed by Juanita Wilson); a fictionalized life of Frida Kahlo in Frida's bed. In her novel Optužena (English translation forthcoming), Drakulić writes about the not often addressed topic of child abuse by her own mother. In her novel Dora i Minotaur Drakulic writes about Dora Maar and her turbulent relationship to Pablo Picasso, and how it affected Dora's intellectual identity. In her last novel Mileva Einstein, teorija tuge she writes about Einstein's wife Mileva Maric. The novel is written from Mileva's point of view, especially describing how motherhood and financial and emotional dependence on Einstein took her away from science and professional life.

Drakulić has also published eight non-fiction books. Her main interests in non-fiction include the political and ideological situation in post-communist countries, war crimes, nationalism, feminist issues, illness, and the female body. In How We Survived Communism; Balkan Express; Café Europa she deals with everyday life in communist and post-communist countries. In 2021, Drakulic wrote a sequel to Café Europa, Café Europa Revisited: How to Survive Post-Communism. Drakulic wrote the history of communism through the perspective of animals in A Guided Tour Through the Museum of Communism. She explores evil in ordinary people and choices they make in They Would Never Hurt a Fly War Criminals On Trial In The Hague, about the people who committed crimes during the Croatian Homeland war. On the other side, in Flesh of her flesh (available in English only as an e-book) Drakulić writes about the ultimate good – people who decide to donate their own kidney to a person they have never met. Her first book, Deadly sins of feminism (1984) is available in Croatian only: Smrtni grijesi feminizma.

Drakulić is a contributing editor in The Nation (USA) and a freelance author whose essays have appeared in The New Republic, The New York Times Magazine and The New York Review Of Books. She contributes to Süddeutsche Zeitung (Germany), Internazionale (Italy), Dagens Nyheter (Sweden), The Guardian (UK), Eurozine and other newspapers and magazines.

Slavenka Drakulić is the recipient of the 2004 Leipzig Book-fair ”Award for European Understanding.” At the Gathering of International Writers in Prague in 2010 she was proclaimed as one of the most influential European writers of our time.

Reviews

[Darka]

кілька тез, аби підсумувати цю книжку:

1. в югославії було не так вже і погано
2. хорвати нацики
3. авторка вище за ненависть, вона шляхетна
4. бідні сербські підлітки не побачать Лондон і Париж
5. війна однакова для українських і російських матерів

[sepagraf · Rating 2 out of 5]

От я терпима до думок. Я дійсно спокійно реагую на інакші ставлення й позиції. Але я ніяк не можу хоч якось собі в голові вмістити відповідь на запитання: А нашо був той останній ессей і, найголовніше, той останній висновок?
Ні. Війна не може бути однакова для матерів усього світу. Людина, яка не кумекає "а шо случілась, он хароший мальчік, он нє моґ убіть" і дупля не відбиває, де її син, не може стояти на одному щаблі материнства з жінкою, чию дочку ґвалтують просто зараз, або з жінкою, яка щонеділі витрачає останню копійку на передачки синові кудись під Бахмут, раз за разом бігаючи в підвал, бо чує чергову тривогу. Цей висновок Дракуліч - повна неповага до українського читача. Чи зможу я зробити вигляд, що там цього абзацу не було?

[Ірина Білоусова · Rating 3 out of 5]

У цій книзі задокументовані важливі історичні свідчення війни. Читати це було нелегко і без сліз, що крапали на сторінки, не обійшлось. Та все ж можливо, на відміну від книги «77 днів лютого», яку я фізично не змогла подужати, настільки висока концентрація болю була на кожній сторінці. Чомусь мені хочеться їх якоюсь мірою порівняти.

Однією дуже цікавою для мене особливістю було вживання будь-якої згадки про націоналізм лише в негативному значенні. У мене в голові утворився когнітивний дисонанс, тому що я не вважаю націоналізм негативним явищем. Звісно, тут важливий контекст. Сербський націоналізм був найважливішим фактором у югославських війнах, а український націоналізм історично захищає нашу самобутність та захищає від знищення імперіями.

Ну і останній есей про те як рос солдат убив цивільного беззбройного українця і авторка чомусь виправдовує його і каже що він був хорошим мальчіком, а українці засудили його так жорстоко - це перекреслює все. Я уже бачу певний патерн, що повторюється у зарубіжних авторів та інших, що українці і росіяни однаково страждають від війни. Від цього просто хочеться блювати.

[Mariechka]

Останній есей і післямова перекреслили попереднє враження від книги. Я не дуже зрозуміла, нащо було так завершувати книгу, мені боліло.

Але до них були сильні тексти. Цікаво було дізнатись більше про обставини екстрадиції колишніх топ політиків Сербії (якщо коротко, їх видавали в обмін на великі гроші). Цікаво було порівнювати досвід проживання війни із власним в есеях до 1999 року, читати її настанови в тексті від 26 лютого 2022. Цікаво було читати її роздуми про молодих сербів в 2009-му. Про Хорватію після вступу в ЄС. Загалом про міжнародне правосуддя – яке воно довге і як багато зовнішніх обставин мають скластися, щоб винних було покарано. Про те, що по-справжньому винні, навіть у геноциді, не розкаються, а якщо і розкаються – ймовірно це не буде щиро. Про те, що мистецтво не поза політикою і що перед кулями спершу завжди стріляють словами. Про руйнування простору і про те, що знищений міст часом більше говорить про смертність кожного, ніж власне смерті людей навколо.

Але якби ж тільки книга закінчилась на есеї про валізку.

[Kate Delas · Rating 2 out of 5]

славенка дракуліч не емпатуй і не виправдовуй воєнних злочинців challenge failed

[Jane Rukas · Rating 1 out of 5]

Це явно не та книжка, яку українцю або українці варто читати в розпал російсько-української війни. Бо якщо давніші есеї авторки про балканські війни ще можна читати, то от останні декілька есеїв присвячені війні в Україні, і це, м'яко кажучи, не те, що ви хочете почути (бо теза "війна однакова для українських та російських матерів" не просто неприємна, вона шкідлива). Ну а ще Дракуліч активно виступає проти будь-якого націоналізму, але зараз український націоналізм - це те, що рятує Україну, він нам конче потрібен саме зараз. І критикувати націоналізм, яикй захищає країну, - це ще одна шкідлива теза цієї книжки. Загалом, не рекомендую її читати. Ні українцям, ні вестернам.

P. S. Знайшла інфу про те, що ця книжка є тільки хорватською (мова оригіналу) та українською. Цікаво...

[Dorotea · Rating 5 out of 5]

Sve što ja ne mogu reći o Ratu i ratovima, Slavenka može. Uzela sam knjigu iako sam znala da će me protresti, jer sam već potresena svime što se oko nas događa (Ukrajina, Gaza). Postavljaju se pitanja kako su ljudi spremni ubijati, do jučer, svoje susjede i prijatelje; što je dobro, a što zlo i koliko smo spremni vjerovati da smo mi oni koji takve stvari nikad ne bi činili (Hannah Arendt - Banalnost zla). I najveći su ratni zločinci nekoga voljeli, i to je dovoljno za shvatiti da stvari nisu crno-bijele i da ljudi nisu ili dobri ili zli. Ima tu dosta prizora koje bih nazvala grotesknima, ali to mi se nekako ne čini primjerenim kad je to nekome bila svakodnevica, a nekima je i danas. I kad smo kod toga, zanimljivi su dijelovi kako se život nastavlja, koliko se tuđi ratovi (ne) tiču nas…
Jedan od najboljih dijelova u knjizi mi je onaj o Starome mostu u Mostaru…parafraziram, ali: mostove ruše oni koji ne vjeruju u budućnost.

[Oleksandr Voroniuk · Rating 1 out of 5]

Це провал, в першу чергу, поважного і обожнюваного мною видавництва «Човен». Якщо коротко: Славенка Дракуліч = Арестович + Дарина Гнатко

[Marina Dovzhenko · Rating 1 out of 5]

Незважаючи на те, що книжка містить сильні есеї, кінець був повним розчаруванням. Мене обурило, як авторка представила російського військового злочинця як жертву війни та звела все до думки, що "і українці, і росіяни страждають однаково". Це зіпсувало повністю попереднє враження від книжки, бо про війни в Хорватії та Боснії й Герцеговині читати було цікаво. Дуже несподівано було усвідомити, наскільки переживання людей під час тих воєн були схожі на досвід українців. Сумно, що якби не останній есей, я би поставила книжці набагато вищу оцінку.

[Yuliia Razinkova · Rating 3 out of 5]

Одразу і "з порогу" — написати, що війна усюди однакова могла лише та людина, яка не відчула цю війну на собі і жодного разу не перебувала у стані загроженості. Такі судження — привілей тих щасливчиків, які не мають щодня виборювати своє право на існування.

Через один у текстах трапляються думки, що всі військові злочинці насправді звичайні люди, які б і мухи не скривдили у щоденному житті, проте йшли на масові вбивства мирних через зовнішні обставини, що склалися. Що ж, дуже зручно.... Проте Дракуліч чомусь забуває про таку штуку, як ВИБІР (привіт, Едіт Еґер))). Індивідуальний вибір кожної людини в даних обставинах. Оцей вибір людей і окреслює здебільшого.

Чомусь Дракуліч як вогню боїться націоналізму, забуваючи при цьому, що витоки балканських війн та російсько-української війн трохи різні. Навіть не трохи. Тому оце розмивання понять нацизм, націоналізм і патріотизм теж не на користь.

Але треба віддати книзі належне, вона "роздраконила" мене, змусила піднімати хроніку, карти, свідчення, фотографії, відеозаписи, репортажі, змусила сперечатися, критикувати і ставити незручні питання. А це вже непогано для книги

[Olenka Pankevych · Rating 3 out of 5]

Я майже одразу знала, що оціню книгу у три-чотири зірки. Ця збірка есеїв не опише вам перебіг війн у колишній Югославії, які є центральною темою інших творів Славенки Дракуліч, як і не відкриє очі на якісь дуже нові ідеї. Тим не менш, книга вдало змусить рефлексувати на певні моменти. Але рефлексувати здалеку, через призму історій про сім'ї загиблих у Сребрениці, про переміщених осіб із Боснії та Герцеговини...

Останні декілька оповідань про повномастшабне вторгнення росії в Україну спершу не викликали емоцій. Не викликали навіть очікуваного суму (особливо частина про те, як 23-ого лютого всі "були в очікувані, але не знали, що трапиться далі"). А потім просто стало неможливо це читати. Можливо не українській аудиторії це - саме те, що треба. Але особисто мені тут бракувало значущості історій, якось занадто спокійно авторка змалювала почуття людей, що покидали свої домівки... Бракувало крику, емоцій, словом того, що я відчуваю.

Як на мене, це не найбільш влучне використання авторкою платформи з її читачів та читачок задля донесення важливих меседжів про російську агресію. І заголовок поки не викликає однозначних емоцій.

[Yaryna · Rating 5 out of 5]

Для мене ця збірка стала дуже вчасною. Впевнена, що ще кілька років тому не сприйняла б її зовсім, не зрозуміла чи просто пропустила повз свою увагу, а зараз ці короткі, але настільки важкі тексти, надто сильно резонують: руйнування міст, історії біженців, їхнє (не)сприйняття за межами батьківщини, описи жертв, кадри смертей, портрети воєнних злочинців - людей, які грабували, ґвалтували, вбивали мирних жителів (дітей!), брали участь у геноциді.
Подекуди забувається, що це не про російських загарбників сьогодення. І це моторошно.

Єдине, що дає надію - це також історії про встановлення правосуддя, нехай не над всіма, хто чинив воєнні злочини, але все-таки про існування міжнародного трибуналу.

Найбільше вразили тексти «Міст, який мав би нас пережити» та «Лісова тиша»

[Nastia · Rating 2 out of 5]

Славенка Дракуліч чудово пише, есеї в книжці змушуться нас зустрітися із людьми, які переживали і переживають війну, віч-на-віч. Проте, я не згодна з останньою розповіддю: війна не однакова для усіх матерів, а плач української немислимо порівнювати із плачем матері російського військового.

[Julia Chupryna · Rating 5 out of 5]

Я була знайома із війною, але не знала війни. Читала і писала(шу) про війну, але завжди про ті, що вже були, десь там, без персоніфікацій. Я накопочиувала пекучий досвід здалеку, із-за куліс, не знаючи, що він колись опиниться на центральній сцені. Я не страхаюсь тих жахіть, що описує Славенка, бо вони вже були, бо вони ще будуть, бо вони живуть і множаться, і вони не однакові. Однакові форми, але зміст буде різниться.

Можу вималювати в уяві бездиханне тільце боснійської дівчинки і відчути страшенний крик батьків у себе в вусі, можу розбити серце об останній погляд молодого хлопця, убитого сербськими солдатами, але коли бачу нафарбований ніготь українки, засипаний землею моє тіло німіє, я вже нічого не можу.

Усі війни завжди однакові до моменту, коли твоя Батьківщина опиняться на полі бою. Можна теоретизувати, можна описувати, можна знаходити щось, але зрозуміти - ні. Жоден есей чи проговорення не дадуть цього шансу, як не дасть і фраза жінки, чоловіка якого було вбито на її очах через те, що він українець - Я бачила його мозок. Можна побачити і серце, але не зрозуміти, що вона відчуває і з чим їй доведеться жити.

Можна запозичувати терміни від пані Дракуліч, такі як "порнографія смерті", що є влучним, але страшливим феноменом, а ще можна любити вічно те, чого вже ніколи не буде в людській реальності, частина якого зараз у землі, а друга - у безмежних площинах, бо любити до кінці - це єдиний сенс нашого виживання, єдиний однаковий для усіх.

[Lalka’s pages · Rating 4 out of 5]

Knjiga me duboko potresla jer na empatičan način progovara o sudbinama pojedinaca u ratu. Navodi na promišljanje i formiranje osobnih stavova. Danas, kada se povijest sve češće nastoji zaboraviti ili ignorirati, ovakve su knjige iznimno važne. Osobito zbog aktualnih ratnih događanja.

Ipak, možda i iz osobnih razloga, smatram da je, s obzirom na opsežno spominjanje ratnih zbivanja u Bosni i Hercegovini, trebalo spomenuti i agresiju Armije BiH prema Hrvatima, osobito u Srednjoj Bosni. Žao mi je što nisam pročitala ni jedno ime i prezime odgovorno za tamošnja zlodjela, a bilo ih je mnogo!

Svaka priča je bolna i teška na svoj način, ali su najveću emociju u meni izazvale Božićni šoping u Beču i “Bilo mi je žao da umrem žedan”.

[Yulia Hrabovska · Rating 2 out of 5]

Після останнього есею захотілося помитися і ніколи більше не читати книжки Дракуліч.

[All · Rating 5 out of 5]

Як на мене, авторка не ставила за мету порівняти жертву і агресора чи виправдати злочини російського солдата. Навпаки, вона демонструє нам всю жорстокість і абсурдність будь якої війни: для когось одна дія буде звичайним «я вистрелив, щоб мені дали спокій», а для когось результат тої ж дії буде «я бачила його мозок».

Дракуліч звертає увагу читача на важливі питання. Наприклад: чи заслуговує російський солдат на полегшене покарання, адже він визнав свою вину? Для мене відповідь авторки була у розділі про Біляну Плавшич. Та і у всій книзі загалом- всі ті люди, які повстали перед судом за свої жахливі вчинки, були чиїмись синочками, не здатними і мухи образити.

На мою думку авторка припускає, що можливо єдиний спосіб зменшити ризик майбутніх воїн не полягає у розділенні цілих націй на «хороші» і «погані», а здатність кожної окремої людини брати на себе відповідальність не тільки за свої вчинки, а навіть за події, під час яких нас ще не було в живих.

Це ніяким чином не означає що ми завтра маємо пробачити росіян і стати найкращими друзями- абсолютно ні, ця книга не про відбілювання воєнних злочинців. Навпаки, вона про те, як нам і іншим державам не стати такими ж як вони завтра. Але можливо думати над цим коли твій ворог кожен день намагається тебе знищити- не найкращий час…

Загалом, книга про важливість особистої відповідальності кожного, навіть коли ми не винні. Така відповідальність може полягати у вивченні своєї історії і ставленні незручних питань.

Інакше виросте наступне покоління, будь якої іншої країни, з вкоріненим уявленням і відчуттям особистої вищості та унікальності, тому що їх дід-герой і захищав «вітчизну».

Але без будь якого уявлення, що той самий дід носив на руці два чи три вкрадених годинники з тіл вбитих чоловіків чиїх жінок він щойно зґвалтував.

І найстрашніший урок це те, що тим умовним «дідом», чи палачем Сребреніки, чи російським солдатом у Бучі, чи охоронцем Аушвіцу, може стати кожен із нас. Це є болісна правда від якої набагато легше відхреститися: бо ми б так ніколи не вчинили, а якщо вчинили то це або не ми, або нас змусили, або ми просто виконували наказ. А ще це все політика, влада, а ми інакші-зовсім не такі і від нас нічого не залежить…

Загалом книга наповнена спогадів і думок, які іноді, здавалось, авторка якимось магічним чином витягнула із моєї голови. Вона настільки майстерно описує деякі події і почуття які мало кого залишать байдужими.

Вважаю цю роботу Славенки Дракуліч дуже важливою і рекомендую всім для прочитання і роздумів, якщо ви морально до цього готові. Ця книга заслуговує на дискусію будь якого суспільства і сподіваюсь вона буде перекладена на інші мови у майбутньому. Тому що, що таке війна, Українці вже знають, а от іншим країнам не завадило б замислитись що від цих жахливих подій не застрахований ніхто.

[Antun · Rating 4 out of 5]

Volim teme kojima se bavi Slavenka Drakulić, pogotovo one u kojima dokumentira i secira stvarnost koja se događa oko nas.
Takav "žanr" joj puno bolje leži dok mi je njezina fikcijska proza ipak slabija.

Posljednja njezina objavljena knjiga, skup članaka i eseja koje je pisala od 1991. do danas skupljene su u knjigu Rat je svugdje isti, koji je i svojevrsni nastavak ranije objavljene knjige Oni ne bi ni mrava zgazili, u kojoj su započete priče o ratnim zločincima na prostorima bivše Jugoslavije, s naglaskom na ratna zbivanja u Bosni, koje sada dobivaju svoj epilog uz dodatak priča na aktualni rat u Ukrajini.

Ukratko, zaključuje da je povod za zlodjela huškača politika i jačanje nacionalizma i poziv na mržnju koji nam se servira, a kojem se trebamo oduprijeti kako bi se spriječio budući ishod, a to su patnja, ruinirani životi, mase raseljenih ljudi...

Dakako, nisu sve priče u knjizi jednako snažne, a posebno dirljiva mi je bila "Bilo mi je žao da umrem žedan."

[Книжкова вісниця · Rating 3 out of 5]

Назва книжки голосно нам заявляє, що війна всюди однакова і авторка своїми есеями намагається це довести, хоча це абсолют��а брехня.

В книзі зібрано 28 есеїв авторки, написані починаючи з 1991 року по сьогодення, спочатку про Югославські війни та закінчуючи російсько-українською війною. Ця робота буде максимально цікава саме тим, хто вже знайомий з авторкою, адже тоді особливо видно ріст та зміни стилю й думок Дракуліч, проте і для першого знайомства підійде, якби не одне але.

Починала Славенка короткими трагічними історіями, а з часом «виросла» до детального аналізу дій та мотивів інших. Та це аналізування зіграло з нею злий жарт: пані взялася розбирати дії російських солдат та те, що вони лиш заручники обставин, а російські матері рівні українським. Детальніше розбирала тут: https://t.me/liatris_book/2366

Якщо абстрагуватися, то ця книга викликала в мене безліч емоцій, море сліз та жалю. Читаєш і важко дихати, порівнюєш і хочеться вити. Рівно до есеїв про Україну. Чомусь саме ці есеї здалися такими ненатуральними, штучними, притягнутими, буквально невчасними і непотрібними. Неначе написані вони заради того, щоб вчасно влетіти на хвилю хайпу.

Війна ніколи не буде однаковою. Так, вона може мати подібні риси, схожий хід, ідентичні першопричини, але вона ніколи не буде однаковою, особливо в порівнянні між стороною, що нападає та стороною, яка захищається.

Чи розчарувала мене Дракуліч? Так. Чи буду я ще її читати? Так, але тільки її ранні тексти.

[Dmytro Skorokhod · Rating 2 out of 5]

"Війна однакова для всіх матерів", - до такого висновку приходить Славенка Дракуліч, закінчуючи книгу на інтерв'ю з матір'ю російського воєнного злочинця, який отримав пожиттєве за вбивство мирного українця.

Цю фразу ще можна було б стерпіти, якби мова йшла про матерів загиблих з двох сторін солдат, та й те з поправкою, що Росія держава-агресор. Але абсолютно нестерпно, коли з нас вимагають співчувати матері живого-здорового вбивці. Яка ще не раз побачить свого сина, просто за ґратами.

Війна не однакова для матері невинно вбитого та для матері справедливо засудженого. Ненормально і аморально ставити на один щабель вбивцю і жертву.

Загалом книга являє собою хаотичний набір есеїв, написаних в різні роки з різними посилами. У ранніх текстах авторка вживає щодо боснійських захисників термін моджахеди, що також не виглядає дуже коректно.

Ця книга може бути досить пізнавальною для людей, які нічого не знають про війни 1990-х в колишній Югославії, але хочуть розібратися в тих подіях. Авторка не захищає певну конкретну сторону, а сконцентрована на висвітленні людських страждань. Я поважаю її кут зору.

Втім Війна Росії проти України притягнута сюди буквально за вуха й висвітлена надзвичайно слабко. Після прочитання "Позивного для Йова" Олександра Михеда "Війна всюди однакова" виглядає мені гіперслабкою.

[Yaryna Zhukorska · Rating 5 out of 5]

Деякі книги просто не можна брати в руки, щоб прочитати кілька сторінок під ранкову каву.
Вони не відпускають, доки не дочитаєш до останнього речення.
Так і з книгами Славенки Дракуліч.

Це друга книга авторки, яку я читала. Перша - «Вони б і мухи не скривдили».
Вона зачепила мене так, що коли вийшла з друку ця, я навіть не думала - відразу взяла.

Я знаю, що легше забути про війну, бо вона болить.
Вона болітиме нам завжди.
Багато років після її закінчення.
Доки ми житимемо.
Але забути - це втекти від самого себе.

📌 Найважче збагнути і прийняти, що монстри - це звичайні люди, як і ми, які опинилися в інших обставинах.

📌 Війна починається не з стрілянини, кидання бомб чи підпалу будинків. Вона починається повільно й поступово, спочатку зі створення нового або викопування старого ворога, щоб показати його як загрозу.

📌 Освіта не гарантує вищих моральних рис.

📌 Кожна людина наділена потенціалом чинити добро чи зло.

📌 Війна змінює та впливає не лише на реальність, у якій ми живемо сьогодні, а й на нас як на особистостей.

Є ще одна книжка Славенки Дракуліч, яку я колись прочитаю - «Ніби мене нема(є)». Але поки це занадто важко для мене.

А ще я так часто відкривала Гугл, щоб отримати додаткову інформацію й нічого не пропустити.
Бо тут важливо все.

#451deepreading

[Kyrylo Brener · Rating 4 out of 5]

Важка, але при цьому сильна і напевно потрібна для нас книга. Читаючи ці короткі оповіді або роздуми авторки я впізнавав абсолютно все, думки, події, емоції - війна справді всюди однакова. Наш досвід не є унікальним. І це напевно досить сумно - так було завжди і так буде завжди. Можу сказати що серед усіх цих оповідань мене найбільше вразило не щось трагічне або криваве, найбільше мене вразила історія про те як авторка під час якоїсь рутини побачила по телевізору новину про екстрадицію Мілошевича. Чи ми доживемо взагалі до таких часів? Чи взагалі станеться таке? Відповіді нема.

[Gala · Rating 4 out of 5]

мабуть символічно, що це перша прочитана книга в цьому році (українською мовою). є тут якийсь символізм. війна, яка як ми очікували не може тривати довго по факту триває вже 10 років. ну і повномасштабне вторгнення - 2 роки. тільки вдумайтесь у ці цифри - 3652 та 680 днів
це не просто страшно! це жахливо!
важко уявляти, що в таких умовах десь існує нормальне життя, яке люди хочуть жити, хочуть жити для себе, де можуть подорожувати.
ой як не згодна, що війна усюди однакова. вона абсолютно різна, але абсолютно однаково жахлива усюди

[Dara · Rating 2 out of 5]

Моя остання книга Славенки. Я дуже любила цю авторку, маю майже усі її книги вдома. На жаль, у цій збірці дуже легко простежити, як за час проживання у Європі та США вона вийшла з контексту. З кожним роком її статті все більше просякали "не все так однозначно". Останній розділ, де вона описує російського загарбника, який, будучи професійним військовим, "не знав, що там в Україні", з якою росія на той час уже 4-5 років вела війну, викликає обурення та огиду. Розчарована, але не здивована.

[Наталя Федорович · Rating 2 out of 5]

Мене насправді дуже не подобається ставлення Славенки Дракуліч до націоналізму. Не можна звинувачувати націю, яка хоче зберегти свою ідентичність у гріхах. Треба звертати на методи досягнення, які є нелюдськими у Югославському випадку. І якесь зневажливе ставлення до українських судів і судочинства, коли війна триває, коли треба показати, що буде із вбивцями. І вписувати у есей ниття мами-москалихи, син, якої засуджений, а не помер! як за останню істину, то вже занадто.

[Barbi · Rating 5 out of 5]

Antiratna esejistika; prevladavaju post-ratne teme, izvještaji o ratnim zločincima i haaškim suđenjima. Gradi paralelu iskustva Domovinskog rata i iskustva Ukrajinskog rata – tvrdi da je iskustvo rata univerzalno, odnosno, kako sam naslov govori, rat je svugdje isti.

Budući da sam core fan esejistike, ne čudi što me oduševila; njezina esejistika, stil pisanja je osoban i blizak, anegdotski s primjesom reportaže, analitičan te kritički.

[Asa · Rating 1 out of 5]

The book as an equalization of the victim and the aggressor. And even more, the search for "noble" in murderers, whose behavior does not change over the centuries. The author takes real events as a basis, but depicts them in her fictional world, without respect for the real (!) victims of genocide. #Whitecoat, #whitewashing #warcriminals and making money on someone else's grief.

[Artem Kuz]

Однаковість всіх воєн у Дракуліч заключається у тому, що війна це завжди однаково погано, у воєнних злочинах однаково винні усі сторони, всі різанини однаково влаштовують однакові кляті націоналісти і оце все у однаково повчальному зверхньому тоні.

Пожаліймо же російських матерів, бо, бачте, їм однаково шкода і "наших мальчікав і укрáінскіх".

[Oksana Piddubna · Rating 5 out of 5]

Неймовірно багато схожості описаного болю жертв югославської війни з болем, який ми переживаєм зараз. Деколи відбирало дихання від прочитаного, а сльози і ненависть до агресора і кривдників заполоняли. Вдалося виокремити дуже багато цитат - неначе мої думки, втілені авторкою.

[Oleh Vovkodav · Rating 5 out of 5]

Страшна книга, як і сама війна. Але вона дуже необхідна і дуже глибока. Щось ще додати важко - читати обов'язково!