What do you think?
Rate this book
Перехід
Герої Юлії Баткіліної — сучасні українці, які живуть у час великого неспокою і великих змін. Серед них учасники розмовного клубу, де практикують українську мову, і працівниця маленької компанії, у якої складний період вдома і на роботі. Усі вони дуже різні, зі своїми проблемами, болями й тривогами. Усі вони опиняються на перехресті саме у той момент, коли на світлофорі життя загоряється спочатку червоне, а потім жовте світло. Є час роззирнутися навкруги і подумати, куди рухатися далі. Наважитися на вирішальний крок. Зробити вибір щодо власного переходу, який стосується мови, стосунків, політичної позиції чи свободи. І триматися цього вибору, навіть якщо більшість не бачить різниці.
168 pages, Hardcover
Published January 1, 2023
1 person is currently reading
109 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 25 of 25 reviews
Read
October 10, 2023🍁Для мене Перехід виявився не тим, чого я шукав, і зовсім не тим, чого очікував. У відгуках на goodreads цю повість хвалять за правдиву і щиру розповідь про російськомовних українців та українок, які переходять на українську. Насправді, Перехід зовсім не про це. А якщо уважно придивитися, то з подивом виявляєш, що ідея цілком протилежна. Це повість про людей, які зазнають тиску, принижень, зневаги та знецінення від своїх близьких та рідних, а тому шукають способу вибудувати і захистити власні особисті кордони. Роль мови в цій історії - бути інструментом в цій боротьбі. І це дуже влучна метафора! Адже як інакше відгородитися від тих, хто тебе зневажає і не цінує, як не почати говорити (дослівно!) іншою мовою. Мова-меч в повсякденному житті. Мова-стіна від злостивців.
🤔От тільки, якщо слідувати цій логіці, то отримуємо парадоксальний результат. Якби дія повісті відбувалася у Львові, то її герої та героїні ходили б... до російськомовного клубу? Адже саме ця мова виконувала б функції захисту та розриву з токсичним оточенням? Не впевнений, чи авторка закладала саме такий сенс, але вийшло ось так
🍁Хоча повість коротка і написана доволі легко, в ній мені забракло:
1️⃣минулого персонажів, а точніше - пояснення, чому ж вони вирішили вивчати українську мову та говорити нею. Лише у випадку однієї героїні ми маємо слабий натяк, але у випадку решти... Для тексту, який презентують як історію про перехід від російськомовності до українськомовності це надважливо! Врешті-решт, як казав Франкл (цитуючи Ніцше, але це неточно): Людина, яка знає "навіщо", витримає будь-яке "як"! І саме цього в тексті мені дуже гостро бракувало.
2️⃣сюжету. Як не дивно, але його тут немає. Ми просто спостерігаємо за життям групи героїв та героїнь, які... і не становлять цієї групи! Це просто клуб за інтересами, який використаний авторкою, щоб "зібрати" - на мить! - цих героїв та героїнь разом, а потім просто стежити за їхніми індивідуальними пригодами. А радше - проблемами, але про це згодом. І ці окремі персональні історії не зовсім складаються разом. Точніше, авторка їх складає, але в спосіб, який мені видався дуже нечесним. Одні проблемні лінії просто завершуються happy end'ом, інші - обриваються. Всю повість ми отримуємо нагнітання напруги, а далі про неї або забувають, або вирішують прийом "рояль в кущах". Звісно, цей рояль ми бачимо на початку тексту, але - попри це - це "рояль", який в тексті не відіграє жодної ролі - до самого фіналу, звісно ж.
⚠️Втім, найбільш прикрим було помітити, що всі українськомовні герої та героїні у творі - з дуже проблемних середовищ. Це нещасні люди, які страждають. І до їхніх особистих страждань додається ще й українська мова... Авторка у оповідання, яке включене в цей том, називає творчість своєї героїні достоєвщиною. Відчуття російської тоски переслідувало мене всю повість. Попри щасливий фінал, відчуття безнадії мене не покинуло.
ℹ️Втім, з іншого боку, я розумію, що маю привілей народитися та виростати в українськомовному середовищі. А тому цей твір сприймаю виключно як художній, а не як свідчення. Впевнений, що ті люди, які переживали схожі до описаних виклики у виборі мови, побачать в творі набагато більше знайомого та впізнаваного, а тому - близького собі
🤔От тільки, якщо слідувати цій логіці, то отримуємо парадоксальний результат. Якби дія повісті відбувалася у Львові, то її герої та героїні ходили б... до російськомовного клубу? Адже саме ця мова виконувала б функції захисту та розриву з токсичним оточенням? Не впевнений, чи авторка закладала саме такий сенс, але вийшло ось так
🍁Хоча повість коротка і написана доволі легко, в ній мені забракло:
1️⃣минулого персонажів, а точніше - пояснення, чому ж вони вирішили вивчати українську мову та говорити нею. Лише у випадку однієї героїні ми маємо слабий натяк, але у випадку решти... Для тексту, який презентують як історію про перехід від російськомовності до українськомовності це надважливо! Врешті-решт, як казав Франкл (цитуючи Ніцше, але це неточно): Людина, яка знає "навіщо", витримає будь-яке "як"! І саме цього в тексті мені дуже гостро бракувало.
2️⃣сюжету. Як не дивно, але його тут немає. Ми просто спостерігаємо за життям групи героїв та героїнь, які... і не становлять цієї групи! Це просто клуб за інтересами, який використаний авторкою, щоб "зібрати" - на мить! - цих героїв та героїнь разом, а потім просто стежити за їхніми індивідуальними пригодами. А радше - проблемами, але про це згодом. І ці окремі персональні історії не зовсім складаються разом. Точніше, авторка їх складає, але в спосіб, який мені видався дуже нечесним. Одні проблемні лінії просто завершуються happy end'ом, інші - обриваються. Всю повість ми отримуємо нагнітання напруги, а далі про неї або забувають, або вирішують прийом "рояль в кущах". Звісно, цей рояль ми бачимо на початку тексту, але - попри це - це "рояль", який в тексті не відіграє жодної ролі - до самого фіналу, звісно ж.
⚠️Втім, найбільш прикрим було помітити, що всі українськомовні герої та героїні у творі - з дуже проблемних середовищ. Це нещасні люди, які страждають. І до їхніх особистих страждань додається ще й українська мова... Авторка у оповідання, яке включене в цей том, називає творчість своєї героїні достоєвщиною. Відчуття російської тоски переслідувало мене всю повість. Попри щасливий фінал, відчуття безнадії мене не покинуло.
ℹ️Втім, з іншого боку, я розумію, що маю привілей народитися та виростати в українськомовному середовищі. А тому цей твір сприймаю виключно як художній, а не як свідчення. Впевнений, що ті люди, які переживали схожі до описаних виклики у виборі мови, побачать в творі набагато більше знайомого та впізнаваного, а тому - близького собі
Read
June 28, 2023Не одразу втягнулася, бо історія про перехід на українську мову і тут є багато російськомовних родичів, які цього не підтримують, відповідно, мій мозок важко сприймав перемикання між мовами туди-сюди. Потім втягнувся. До стилю написання мені теж довелося якийсь час звикати, манера зображення старших героїнь типу Уляни і Любки мені не одразу зайшла (чи це вони пізніше розкрились, хз). Потім я вболівала за Лізу з Олегом, який якось несучасно говорить, і за Уляну з Миколою чи без, головне щоб не з тим її чоловіком.
Обидва твори тут серед тем мають токсичних мам, в другому оповіданні вона більш на першому плані, а ще зимові відключення світла. Вкотре кринжую, як оці маніпулятивні родичі говорять одними й тими самими фразами (маю на увазі не в тексті, а по життю), вони якісь курси закінчують, чи що.
Обидва твори тут серед тем мають токсичних мам, в другому оповіданні вона більш на першому плані, а ще зимові відключення світла. Вкотре кринжую, як оці маніпулятивні родичі говорять одними й тими самими фразами (маю на увазі не в тексті, а по життю), вони якісь курси закінчують, чи що.
July 13, 2023
Я нічого про неї не знала, не читала жодних відгуків і не бачила в списках "прочитати за літо". Якось випадково дуже мені трапилася.
Прочитала на одному диханні. У авторки дуже приємна мова, її легко читати, наче дивишся кіно. Гарна українська зі всіма зрозумілими словами (так, я з тих, хто не дуже любить рідко вживані слова, які невідомо де гуглити). І саме ця мова для мене зробила книжку якоюсь живою.
Вона про людей, які вирішили перейти на українську в Харкові кілька років до великої війни. Думаю, Харків тут умовний, можна багато міст Сходу України підставити.
А ще про токсичних людей, зокрема матерів, які знецінюють і начальників, які принижують.
А ще про любов і підтримку друзів.
І ще багато про що, але сюжет тут не так важливий, бо це якісь нотатки на полях звичайного життя.
Обожнюю таке, але рідко трапляється, бо ось так без надриву, але дуже правдиво.
Прочитала на одному диханні. У авторки дуже приємна мова, її легко читати, наче дивишся кіно. Гарна українська зі всіма зрозумілими словами (так, я з тих, хто не дуже любить рідко вживані слова, які невідомо де гуглити). І саме ця мова для мене зробила книжку якоюсь живою.
Вона про людей, які вирішили перейти на українську в Харкові кілька років до великої війни. Думаю, Харків тут умовний, можна багато міст Сходу України підставити.
А ще про токсичних людей, зокрема матерів, які знецінюють і начальників, які принижують.
А ще про любов і підтримку друзів.
І ще багато про що, але сюжет тут не так важливий, бо це якісь нотатки на полях звичайного життя.
Обожнюю таке, але рідко трапляється, бо ось так без надриву, але дуже правдиво.
September 10, 2023
Щемка книга про нас вчора і нас сьогодні.
December 27, 2023
Задум й сеттинг чудові - авторка пише про досвіди, які обов'язково мають бути проговорені. А от реалізація дуже слабка :(
September 25, 2023
УВАГА, ТРІҐЕР ВОРНІНГ! В книзі є російська мова. Оскільки повість присвячена мовному питанню, російськомовні персонажі тут розмовляють російською. Якщо ви зараз не в змозі переносити російську — відкладіть читання книжки.
Я прочитала цю невеличку (менше 200 сторінок) книжку за один раз, не відриваючись. Бо відірватися було неможливо. Здавалося б, сюжет не розвивається стрімко, багато уваги приділяється описам, почуттям, описам почуттів. Це повість у найбуквальнішому розумінні цього слова, з роздумами персонажів і ледь не філософськими відступами. Але водночас читання було настільки захопливим, що я пролітала сторінку за сторінкою, поки книжка не закінчилася.
Описати сюжет повісті можна дуже швидко. У Харкові в період після 2014, та до 2022 року діє розмовний клуб, до якого ходять диваки — люди, яким для якоїсь незрозумілої мети потрібно розмовляти українською. Вимахуються, певно. Всі люди як люди, а ці хочуть бути якимись особливими, чи як іще можна це зрозуміти? В повісті розповідається про долі кількох членів цього клубу. Паралельно вони шукають нове приміщення, бо зі старого їх виставляють. Також розповідається про українськомовну родину, яка перетинається з деякими членами клубу.
Власне, більше там нічого не відбувається. Люди намагаються розмовляти українською, от і все.
Але цього виявляється достатньо, щоб їхні пригоди були... небуденними, скажемо так.
Кожен з героїв повісті страшенно самотній. Можна було б сказати, що це свого роду маніпуляція і пересмикування: ні в кого немає нормальних друзів, родини не підтримують... Але ж ідеться про розмовний клуб. Люди, в яких є родинна підтримка і близькі друзі, що розділяють їхні цінності, не змушені ходити до розмовного клубу, аби повправлятися у мові. От я, приміром, за життя не була в такому клубі жодного разу, хоча клуби такі в Києві є, а я питомо російськомовна і процес переходу проходила і навіть ще досі проходжу. Та для мене це було щось... ну не знаю, особистісний якийсь процес, ледь не інтимний. І тренувати мову серед геть чужих людей... Мені б не хотілося. Але героям цієї повісті доводиться. Бо в них немає іншого місця, де можна повправлятися.
Отже, оскільки ідеться саме про такий клуб, героїв авторка підібрала відповідних. Для контрасту ми бачимо українськомовну родину, в якій панує мир і злагода, от тільки дітей батьки прагнуть виховувати українською, й тому довго і марно шукають няню або садочок, де не насаджуватимуть російську. Звісно, своїх проблем у родині вистачає.
Не всі ��осійськомовні, втім, тут зображені негативно. Є, наприклад, коханий однієї з героїнь, який жодного разу не дорікнув їй «телячою мовою» — досягнення! Просто він говорить російською, коли вона говорить українською, от і все. І підтримує її у складній ситуації — аж двома репліками, після чого знову переходить на язик. (Саме цей епізод — у цитаті в коментарі). А ще є подруга іншої персонажки, настільки гарна людина, що, спілкуючись із українськомовною подругою, й собі переходить на українську.
Вам стало тут гірко? Мені — так.
Здебільшого російськомовні в повісті — взагалі не погані. Вони просто не розуміють, що за сеча вдарила в голову їхнім рідним. Навіщо треба так дивно вимахуватися, перед людьми ж невдобно. Навіщо цей свідомий давншифтінг, коли ти освічена, культурна людина. Чому, зрештою, вони, нормальні російськомовні люди, не можуть почуватися розкуто і затишно у власній оселі, а повинні постійно перебувати у своєрідному конфлікті, коли хтось один із родини говорить іншою мовою.
До речі, вони не какаяразніци. Вони саме ворожі до української, обстоюють своє право на російськомовне середовище і хочуть, щоб їхні рідні «припинили оце все». Знов-таки, мені здається зрозумілим, що не 100% харків’ян так поводилися, просто до книжкового клубу ходили люди, котрі жили в таких умовах.
Головне для мене в цій книзі — саме те, як змальоване ґетто, в якому опинялися люди, що хотіли ідентифікувати себе як українців. Провідна емоція твору — сором. Люди, які пройшли непростий шлях вибору власної ідентичности, становлення, плекання цієї ідентичности в собі, люди, які виплекали її настільки, що вже не можуть розмовляти іншою мовою, постійно соромляться свого вибору, своєї мови. Очікують від оточуючих зневаги. Для них це така собі «пастидная тайна». Якби їх спитати, чого саме вони соромляться, мабуть, і не змогли б відповісти, бо ж самі обрали цю ідентичність, отже, не вважають її чимось таким, чого треба соромитися. Але воно саме так виходить. Бо люди навкруги ставляться саме зі зневагою. Як до людини, яка поводиться якось ницо і ганьбить їх.
Я чесно зізнаюся, якби мене оточувало таке середовище, я не знаю, чи наважилася б. Але я вірю, що воно буває. Я бачила маленькі шматочки такого.
Цим соромом наче просочений світ героїв. І навіть у той момент, коли рідна людина однієї персонажки намагається її підтримати, висловити свою любов, бо вони розлучаються надовго, і знаходить найкращий, на її думку, спосіб — зробити це українською, їй вочевидь соромно, й вона ледь шепоче такі потрібні слова.
Важливим мені здається ще те, що цей сором — він, так би мовити, зовнішнього походження. Тобто його створює саме вороже середовище цих людей. Українськомовний Сашко, в якого є підтримка дружини, цілком певний, що все робить правильно, і спокійно говорить українською на роботі. Натомість Любка, членкиня клубу, навіть в його присутності розмовляє російською. І її стид — подвійний: вона соромиться того, що українськомовна, і того, що соромиться цього навіть перед українськомовним. І лише коли наважується на відважний вчинок, якось сама собою з рота починає вилітати й українська. Бо Любка наважується бути собою. Наважується не приховувати себе, не соромитися. А вона — це тепер, на даному етапі розвитку особистости, також її мова.
І саме це не можуть прийняти ті російськомовні, які кпинять з них. Бо вони — родом з того суспільства, де можна було бути таким точно, як усі, або ненормальним. І якась своя «мєстєчковая ідентічнасть» — це було щось погане, чого варто соромитись. Та й взагалі бути собою було небезпечно.
До речі, важливим для мене також було те, що ми нічого не знаємо про причини українізації персонажів — окрім однієї, Любки. Бо це, ну, не має значення. Тема для іншої розмови. Факт такий: людина в процесі особистісного розвитку дійшла до точки, коли самоідентифікація вимагає переходу на українську, все.
Ще в повісті є тема безкінечних срачів, коли навіть невелика група людей не може порозумітися, але як на мене, це якраз природно. Бо об’єднує їх усіх лише мова, більш нічого. Дивно було б, якби у такій строкатій компанії всі були на одній хвилі. Тож для мене це не про «українці завжди сруться», а радше працює на образ клубу — місця, куди приходять від безвиході.
Взагалі для мене ця книга — про один із аспектів того, як важко «виходити з Єгипту» (про вихід із Єгипту, до речі, в Юлії Баткіліної є чудовий вірш, який свого часу мені сильно допоміг). І як все-таки немислимо не виходити.
А ще вона чудово написана. Мова — то окреме задоволення.
З недоліків для мене особисто була, по-перше, недорозкритість лінії Миколи. Там його обвинувачували в тому, що він дуже-дуже поганий, колись працював на ригів, і пів міста не хоче мати з ним справи. Він обвинувачення відкидає, але в стилі «у вас немає доказів» і «я воював», тобто доказів на власну користь не наводить. Наприкінці його начебто заарештовують, привід серйозний, але словами так і не пояснюють, що там було, чи слушними були обвинувачення, за що його аж настільки не любили в місті. Я розумію, що в житті так часто і буває, але як для літературного твору, темі уявного зрадництва Миколи приділено надто багато уваги. А якщо авторка хотіла показати, що люди змінюються, то тут, на мій погляд, недотягнуто.
По-друге, мені здався трохи зіжмаканим фінал. Така собі скоромовка, в якій треба було вгадувати, що ж трапилося, розшифровуючи крихітні натяки. Мені там не вистачило трохи більш розлогих пояснень. Можливо, це особисто моя проблема.
Загальний підсумок для мене: якщо ви можете читати на цю тему, прочитати варто. Особливо якщо ви самі в процесі непростого переходу на українську, чи, навпаки, ніяк не можете зрозуміти, чому ж декому так важко перейти. А ще, гадаю, десятиліття потому цю повість читатимуть, щоб зрозуміти, що в нас сьогодні відбувалося.
Видання дуже якісне, гарний папір, редакторських і коректорських хиб особисто я не помітила.
Я прочитала цю невеличку (менше 200 сторінок) книжку за один раз, не відриваючись. Бо відірватися було неможливо. Здавалося б, сюжет не розвивається стрімко, багато уваги приділяється описам, почуттям, описам почуттів. Це повість у найбуквальнішому розумінні цього слова, з роздумами персонажів і ледь не філософськими відступами. Але водночас читання було настільки захопливим, що я пролітала сторінку за сторінкою, поки книжка не закінчилася.
Описати сюжет повісті можна дуже швидко. У Харкові в період після 2014, та до 2022 року діє розмовний клуб, до якого ходять диваки — люди, яким для якоїсь незрозумілої мети потрібно розмовляти українською. Вимахуються, певно. Всі люди як люди, а ці хочуть бути якимись особливими, чи як іще можна це зрозуміти? В повісті розповідається про долі кількох членів цього клубу. Паралельно вони шукають нове приміщення, бо зі старого їх виставляють. Також розповідається про українськомовну родину, яка перетинається з деякими членами клубу.
Власне, більше там нічого не відбувається. Люди намагаються розмовляти українською, от і все.
Але цього виявляється достатньо, щоб їхні пригоди були... небуденними, скажемо так.
Кожен з героїв повісті страшенно самотній. Можна було б сказати, що це свого роду маніпуляція і пересмикування: ні в кого немає нормальних друзів, родини не підтримують... Але ж ідеться про розмовний клуб. Люди, в яких є родинна підтримка і близькі друзі, що розділяють їхні цінності, не змушені ходити до розмовного клубу, аби повправлятися у мові. От я, приміром, за життя не була в такому клубі жодного разу, хоча клуби такі в Києві є, а я питомо російськомовна і процес переходу проходила і навіть ще досі проходжу. Та для мене це було щось... ну не знаю, особистісний якийсь процес, ледь не інтимний. І тренувати мову серед геть чужих людей... Мені б не хотілося. Але героям цієї повісті доводиться. Бо в них немає іншого місця, де можна повправлятися.
Отже, оскільки ідеться саме про такий клуб, героїв авторка підібрала відповідних. Для контрасту ми бачимо українськомовну родину, в якій панує мир і злагода, от тільки дітей батьки прагнуть виховувати українською, й тому довго і марно шукають няню або садочок, де не насаджуватимуть російську. Звісно, своїх проблем у родині вистачає.
Не всі ��осійськомовні, втім, тут зображені негативно. Є, наприклад, коханий однієї з героїнь, який жодного разу не дорікнув їй «телячою мовою» — досягнення! Просто він говорить російською, коли вона говорить українською, от і все. І підтримує її у складній ситуації — аж двома репліками, після чого знову переходить на язик. (Саме цей епізод — у цитаті в коментарі). А ще є подруга іншої персонажки, настільки гарна людина, що, спілкуючись із українськомовною подругою, й собі переходить на українську.
Вам стало тут гірко? Мені — так.
Здебільшого російськомовні в повісті — взагалі не погані. Вони просто не розуміють, що за сеча вдарила в голову їхнім рідним. Навіщо треба так дивно вимахуватися, перед людьми ж невдобно. Навіщо цей свідомий давншифтінг, коли ти освічена, культурна людина. Чому, зрештою, вони, нормальні російськомовні люди, не можуть почуватися розкуто і затишно у власній оселі, а повинні постійно перебувати у своєрідному конфлікті, коли хтось один із родини говорить іншою мовою.
До речі, вони не какаяразніци. Вони саме ворожі до української, обстоюють своє право на російськомовне середовище і хочуть, щоб їхні рідні «припинили оце все». Знов-таки, мені здається зрозумілим, що не 100% харків’ян так поводилися, просто до книжкового клубу ходили люди, котрі жили в таких умовах.
Головне для мене в цій книзі — саме те, як змальоване ґетто, в якому опинялися люди, що хотіли ідентифікувати себе як українців. Провідна емоція твору — сором. Люди, які пройшли непростий шлях вибору власної ідентичности, становлення, плекання цієї ідентичности в собі, люди, які виплекали її настільки, що вже не можуть розмовляти іншою мовою, постійно соромляться свого вибору, своєї мови. Очікують від оточуючих зневаги. Для них це така собі «пастидная тайна». Якби їх спитати, чого саме вони соромляться, мабуть, і не змогли б відповісти, бо ж самі обрали цю ідентичність, отже, не вважають її чимось таким, чого треба соромитися. Але воно саме так виходить. Бо люди навкруги ставляться саме зі зневагою. Як до людини, яка поводиться якось ницо і ганьбить їх.
Я чесно зізнаюся, якби мене оточувало таке середовище, я не знаю, чи наважилася б. Але я вірю, що воно буває. Я бачила маленькі шматочки такого.
Цим соромом наче просочений світ героїв. І навіть у той момент, коли рідна людина однієї персонажки намагається її підтримати, висловити свою любов, бо вони розлучаються надовго, і знаходить найкращий, на її думку, спосіб — зробити це українською, їй вочевидь соромно, й вона ледь шепоче такі потрібні слова.
Важливим мені здається ще те, що цей сором — він, так би мовити, зовнішнього походження. Тобто його створює саме вороже середовище цих людей. Українськомовний Сашко, в якого є підтримка дружини, цілком певний, що все робить правильно, і спокійно говорить українською на роботі. Натомість Любка, членкиня клубу, навіть в його присутності розмовляє російською. І її стид — подвійний: вона соромиться того, що українськомовна, і того, що соромиться цього навіть перед українськомовним. І лише коли наважується на відважний вчинок, якось сама собою з рота починає вилітати й українська. Бо Любка наважується бути собою. Наважується не приховувати себе, не соромитися. А вона — це тепер, на даному етапі розвитку особистости, також її мова.
І саме це не можуть прийняти ті російськомовні, які кпинять з них. Бо вони — родом з того суспільства, де можна було бути таким точно, як усі, або ненормальним. І якась своя «мєстєчковая ідентічнасть» — це було щось погане, чого варто соромитись. Та й взагалі бути собою було небезпечно.
До речі, важливим для мене також було те, що ми нічого не знаємо про причини українізації персонажів — окрім однієї, Любки. Бо це, ну, не має значення. Тема для іншої розмови. Факт такий: людина в процесі особистісного розвитку дійшла до точки, коли самоідентифікація вимагає переходу на українську, все.
Ще в повісті є тема безкінечних срачів, коли навіть невелика група людей не може порозумітися, але як на мене, це якраз природно. Бо об’єднує їх усіх лише мова, більш нічого. Дивно було б, якби у такій строкатій компанії всі були на одній хвилі. Тож для мене це не про «українці завжди сруться», а радше працює на образ клубу — місця, куди приходять від безвиході.
Взагалі для мене ця книга — про один із аспектів того, як важко «виходити з Єгипту» (про вихід із Єгипту, до речі, в Юлії Баткіліної є чудовий вірш, який свого часу мені сильно допоміг). І як все-таки немислимо не виходити.
А ще вона чудово написана. Мова — то окреме задоволення.
З недоліків для мене особисто була, по-перше, недорозкритість лінії Миколи. Там його обвинувачували в тому, що він дуже-дуже поганий, колись працював на ригів, і пів міста не хоче мати з ним справи. Він обвинувачення відкидає, але в стилі «у вас немає доказів» і «я воював», тобто доказів на власну користь не наводить. Наприкінці його начебто заарештовують, привід серйозний, але словами так і не пояснюють, що там було, чи слушними були обвинувачення, за що його аж настільки не любили в місті. Я розумію, що в житті так часто і буває, але як для літературного твору, темі уявного зрадництва Миколи приділено надто багато уваги. А якщо авторка хотіла показати, що люди змінюються, то тут, на мій погляд, недотягнуто.
По-друге, мені здався трохи зіжмаканим фінал. Така собі скоромовка, в якій треба було вгадувати, що ж трапилося, розшифровуючи крихітні натяки. Мені там не вистачило трохи більш розлогих пояснень. Можливо, це особисто моя проблема.
Загальний підсумок для мене: якщо ви можете читати на цю тему, прочитати варто. Особливо якщо ви самі в процесі непростого переходу на українську, чи, навпаки, ніяк не можете зрозуміти, чому ж декому так важко перейти. А ще, гадаю, десятиліття потому цю повість читатимуть, щоб зрозуміти, що в нас сьогодні відбувалося.
Видання дуже якісне, гарний папір, редакторських і коректорських хиб особисто я не помітила.
Read
November 7, 2023"Перехід" Юлії Баткіліної розказує про учасників розмовного клубу української. Події відбуваються в Харкові в 2014 і на початку повномасштабного.
Розповідь ведеться українською, але частина героїв говорять російською – яскраве віддзеркалення мовної шизофренії, яка існує в Україні багато років.
Читаючи "Перехід" було враження ніби я дивилася фільм з середини, не знаючи що і до чого, з відчуттям, що пропустила щось дуже важливе, саму суть.
А суть тут, як на мене, в тому чому герої почали розмовляти українською мовою, але про це авторка не каже.
Чому Уляна, яку постійно принижує, висміює і знецінює чоловік, розмовляє українською з ним і дочкою, яка теж її не підтримує. Вона каже, що аполітична, але питання мови ніколи не було поза політикою.
Що спонукало Лізу, в якої аб'юзивна маніпулятивна мама і бабуся, яка ненавидить бандерівців, читай українців, говорити українською навіть з ними – бог його знає.
З Миколою нічого не зрозуміло не лише в питанні мови, а взагалі, і так це і залишилось до кінця.
Лише про Любку зрозуміло що її спонукало розмовляти українською, але поза клубом вона цього соромиться.
Хіба в Сашка і Тоні, єдиних, в кого погляди на мову збігаються, все більш-менш нормально. Правда, звідки вони і чому їм так важливо мати для дітей україномовне середовище, теж хз.
Але тут є типове нерозуміння чоловіком чому його дружина хоче працювати, ну бо "він ж заробляє". Або сцена безпорадності чоловіка, який не може знайти таблеток від головного болю, а жінка в 2 секунди їх подала.
Атмосфера книжки мені чомусь гнітюча, в усіх повно проблем, психологічних травм, аб'юзивних родичів і типово-стереотипних життєвих ситуацій.
Частина сюжетних ліній розповіді завели кудись в нікуди і обірвались, а про Любку і українськомовну родину було зрозуміло з самого початку. Кінцівка зовсім зіжмакана, ніби авторці набридло писати.
Остання частина – це окрема розповідь і спочатку я цього не второпала. Єдине пояснення навіщо вона там в мене таке: в ній всі говорять українською, після 24.02.22.
Тим хто переходив на українську в російськомовному середовищі, книжка відгукнеться точно.
В мене залишилось суперечливе враження про книжку і разом з тим вона викликала купу роздумів. Якусь оцінку поставити сладно, тому лише відгук.
Розповідь ведеться українською, але частина героїв говорять російською – яскраве віддзеркалення мовної шизофренії, яка існує в Україні багато років.
Читаючи "Перехід" було враження ніби я дивилася фільм з середини, не знаючи що і до чого, з відчуттям, що пропустила щось дуже важливе, саму суть.
А суть тут, як на мене, в тому чому герої почали розмовляти українською мовою, але про це авторка не каже.
Чому Уляна, яку постійно принижує, висміює і знецінює чоловік, розмовляє українською з ним і дочкою, яка теж її не підтримує. Вона каже, що аполітична, але питання мови ніколи не було поза політикою.
Що спонукало Лізу, в якої аб'юзивна маніпулятивна мама і бабуся, яка ненавидить бандерівців, читай українців, говорити українською навіть з ними – бог його знає.
З Миколою нічого не зрозуміло не лише в питанні мови, а взагалі, і так це і залишилось до кінця.
Лише про Любку зрозуміло що її спонукало розмовляти українською, але поза клубом вона цього соромиться.
Хіба в Сашка і Тоні, єдиних, в кого погляди на мову збігаються, все більш-менш нормально. Правда, звідки вони і чому їм так важливо мати для дітей україномовне середовище, теж хз.
Але тут є типове нерозуміння чоловіком чому його дружина хоче працювати, ну бо "він ж заробляє". Або сцена безпорадності чоловіка, який не може знайти таблеток від головного болю, а жінка в 2 секунди їх подала.
Атмосфера книжки мені чомусь гнітюча, в усіх повно проблем, психологічних травм, аб'юзивних родичів і типово-стереотипних життєвих ситуацій.
Частина сюжетних ліній розповіді завели кудись в нікуди і обірвались, а про Любку і українськомовну родину було зрозуміло з самого початку. Кінцівка зовсім зіжмакана, ніби авторці набридло писати.
Остання частина – це окрема розповідь і спочатку я цього не второпала. Єдине пояснення навіщо вона там в мене таке: в ній всі говорять українською, після 24.02.22.
Тим хто переходив на українську в російськомовному середовищі, книжка відгукнеться точно.
В мене залишилось суперечливе враження про книжку і разом з тим вона викликала купу роздумів. Якусь оцінку поставити сладно, тому лише відгук.
August 25, 2024
Юлія Баткіліна
Перехід
Це історія про вибір, який робиш кожного дня, а також про те, що навіть коли цей вибір не робиш і залишаєш все як є — це всеодно твоє рішення, вплив якого відчуваєш на собі.
Очікування 🔽
Коли починала читати, думала це буде історія про травму і власне про перехід на українську мову. Так і є, але я очікувала, що буде трохи більше саме конкретних причин чому сімʼї головних героїв русифіковані. А виявилось, що у повісті йдеться саме про відчуття головних героїв у теперішній момент. Про те, як кожен з них по-своєму реагує на реакцію оточуючих, а також їхні коментарі з цього приводу.
Сюжет🔽
У книзі розповідається про розмовний клуб, де група людей практикує українську. Дія відбувається у Харкові, під час повномасштабного вторгнення. Головні герої змушені виживати не тільки в умовах блекаутів, але й боротися з токсичним оточенням. Часто їхні близькі не сприймають їх як особистість, а їхній перехід і поготів. У кожній із ліній є можливість для головних героїв змінити життя на краще, й інтрига полягає в тому чи зроблять вони такий вибір. По суті цей вибір є у них кожного дня, але вони зі своїх причин відтягують важливі рішення, як це часто відбувається і в реальному житті.
Мої враження 🔽
Читалось дуже швидко, книга написана легкою повсякденною мовою, що наближує історію до наших реалій. Деякі негативні персонажі написані настільки реалістично, що я щиро їх ненавиділа (зокрема чоловік Уляни — просто один суцільний червоний прапорець). Цікаво що головні герої також не є повністю «хорошими», що також додало повісті життєвості й ставлення до них також не було повністю позитивним.
Дуже рекомендую книгу, якщо ви в пошуках легкої динамічної історії на важливу тему.
Перехід
Це історія про вибір, який робиш кожного дня, а також про те, що навіть коли цей вибір не робиш і залишаєш все як є — це всеодно твоє рішення, вплив якого відчуваєш на собі.
Очікування 🔽
Коли починала читати, думала це буде історія про травму і власне про перехід на українську мову. Так і є, але я очікувала, що буде трохи більше саме конкретних причин чому сімʼї головних героїв русифіковані. А виявилось, що у повісті йдеться саме про відчуття головних героїв у теперішній момент. Про те, як кожен з них по-своєму реагує на реакцію оточуючих, а також їхні коментарі з цього приводу.
Сюжет🔽
У книзі розповідається про розмовний клуб, де група людей практикує українську. Дія відбувається у Харкові, під час повномасштабного вторгнення. Головні герої змушені виживати не тільки в умовах блекаутів, але й боротися з токсичним оточенням. Часто їхні близькі не сприймають їх як особистість, а їхній перехід і поготів. У кожній із ліній є можливість для головних героїв змінити життя на краще, й інтрига полягає в тому чи зроблять вони такий вибір. По суті цей вибір є у них кожного дня, але вони зі своїх причин відтягують важливі рішення, як це часто відбувається і в реальному житті.
Мої враження 🔽
Читалось дуже швидко, книга написана легкою повсякденною мовою, що наближує історію до наших реалій. Деякі негативні персонажі написані настільки реалістично, що я щиро їх ненавиділа (зокрема чоловік Уляни — просто один суцільний червоний прапорець). Цікаво що головні герої також не є повністю «хорошими», що також додало повісті життєвості й ставлення до них також не було повністю позитивним.
Дуже рекомендую книгу, якщо ви в пошуках легкої динамічної історії на важливу тему.
October 27, 2024
Страшенно потрібна книга про українців, які говорять українською у повністю зросійщеному оточенні. Дуже впізнавані та живі герої. Рефлексувати не тільки про свій досвід, а про протилежний — дуже цінно та потрібно. Тому я взяла цю книгу почитати.
АЛЕ, очікування трохи склались:
-мені не вистачило глибини: передісторії персонажів та їхньої мотивації
-більш цільного опису кожної з окремих історій
-дещо притягнуті за вуха були деякі діалоги (видавались занадто драматичними чи поставленими)
-сюжету б трохи більше, бо він тут обривається і недорозповідає, коли вже так цікаво було б дізнатись, а що далі сталось з цим персонажем..
АЛЕ, очікування трохи склались:
-мені не вистачило глибини: передісторії персонажів та їхньої мотивації
-більш цільного опису кожної з окремих історій
-дещо притягнуті за вуха були деякі діалоги (видавались занадто драматичними чи поставленими)
-сюжету б трохи більше, бо він тут обривається і недорозповідає, коли вже так цікаво було б дізнатись, а що далі сталось з цим персонажем..
April 5, 2024
Прочитала за рекомендацією Забужко і була максимально розчарована. Книга надто коротка, аби така спектральна манера оповіді змогла мене поглинути. Задумка цікава, стиль приємний, особливо вміло описано внутрішні переживання Лізи та Уляни, це те, що зачепило і змусило мене порефлексувати, все інше - контекстуальне поле, особистість героїв взагалі нічим не вразили, також якось недолуго обіграно, чим саме зумовлений перехід на укр мову. Книга, як на мене, меншою мірою відповідає змісту анотації.
September 18, 2023
життєво!
квартири в них більше не було, але це хвилювало Лізу найменше. їй здавалося, що світ зішкріб із неї колишнє життя, мов відмерлу шкіру, і - все.
не прочитала, єдине, історію про Катю в кінці. чи то моя уважність покинула чат, чи то вона не надто в контекст вписалася й якось окремішньо стояла собі (і слухала весну!).
рекомендую книжак до прочитання всім українцям! десять з десяти!
квартири в них більше не було, але це хвилювало Лізу найменше. їй здавалося, що світ зішкріб із неї колишнє життя, мов відмерлу шкіру, і - все.
не прочитала, єдине, історію про Катю в кінці. чи то моя уважність покинула чат, чи то вона не надто в контекст вписалася й якось окремішньо стояла собі (і слухала весну!).
рекомендую книжак до прочитання всім українцям! десять з десяти!
September 10, 2023
Прочитала за рекомендацією Забужко. Дуже впізнаваний Харків та досвід переходу на українську. Цікаві людські характери та описи дисфункціональних родин
June 11, 2023
Не повість, а радше начерки про гурток вивчення української мови у Харкові приблизно 2021 року. Прочиталось легко (ну бо й книга невеличка та ще й з огромними полями), але десь вже у другій третині текст починає буксувати разом з Уляною. Ми всі топчемось на місці і не дуже розуміємо, в чому сенс та ідея, куди хочемо прийти?
Не вистачає пропрацьованої глибини, герої та їхні ситуації дуже однакові: у Лізи начальник самодур, і така сама начальниця у Любки. Уляна завмирає, не наважившись зупинити чоловіка, і так само завмирає Ліза. Мама Лізи мочить коні, і мама Каті теж. І сама історія Каті виглядає наче прилепленою в останню мить заради обсягу — на початку всі ніби одне з одним пов'язані та мають спільний сюжет, а цей хвостик сам по собі й при цьому вторинний: нерішуча героїня, самодур-начальник і вередлива мама.
В основному сюжеті найбільш схематичні, на жаль, Саша і Тоня, тому виглядають роялями в кущах, щоб Любці було куди подітися, а В'ячеславу — кому побухтіти. А було б цікаво дізнатися про що вони домовились, в чому сенс вперто лишатися і чому у Львові було б простіше. До речі, чому саме Львів всю дорогу подається як квінтесенція українськості?
Класним був натяк на Ріффа. Непоганим сам задум. Проте, на жаль, не втілення.
Не вистачає пропрацьованої глибини, герої та їхні ситуації дуже однакові: у Лізи начальник самодур, і така сама начальниця у Любки. Уляна завмирає, не наважившись зупинити чоловіка, і так само завмирає Ліза. Мама Лізи мочить коні, і мама Каті теж. І сама історія Каті виглядає наче прилепленою в останню мить заради обсягу — на початку всі ніби одне з одним пов'язані та мають спільний сюжет, а цей хвостик сам по собі й при цьому вторинний: нерішуча героїня, самодур-начальник і вередлива мама.
В основному сюжеті найбільш схематичні, на жаль, Саша і Тоня, тому виглядають роялями в кущах, щоб Любці було куди подітися, а В'ячеславу — кому побухтіти. А було б цікаво дізнатися про що вони домовились, в чому сенс вперто лишатися і чому у Львові було б простіше. До речі, чому саме Львів всю дорогу подається як квінтесенція українськості?
Класним був натяк на Ріффа. Непоганим сам задум. Проте, на жаль, не втілення.
October 12, 2024
Текст - три крапки. Що там кажуть про часте вживання трьох крапок у тексті? Незрілість автора, надмірний драматизм і нібито загадковість чи просто графоманія? З тексту незрозуміло нічого - ні мотиву переходу на українську, ні те, як працює цей розмовний клуб (жодна зустріч так і не була описана), ні подальша доля героїв. Є якийсь постскриптум, де нібито пояснюється що сталося з героями, але знову якісь обривки фраз, незрозумілі діалоги і ... так, три крапки.
В другому оповіданні теж нічого неясно - якісь рандомні Данило, Стас, Катя, Женя, Каріна, їхні незрозумілі діалоги. Жодного розкриття і опису героїв, тому текст читається тупо як випадковий перелік імен. Я так і не зрозуміла що хотіла сказати авторка цим текстом.
В другому оповіданні теж нічого неясно - якісь рандомні Данило, Стас, Катя, Женя, Каріна, їхні незрозумілі діалоги. Жодного розкриття і опису героїв, тому текст читається тупо як випадковий перелік імен. Я так і не зрозуміла що хотіла сказати авторка цим текстом.
January 8, 2025
Прочитати - на один вечір, розмірковувати - значно довше. Буденність описаних подій змушує замислитись про основи, на знайомство з якими в "товстих філософських трактатах" немає часу та бажання. Але основи від того не зникають. Як на мене, книжка дуже кінематографічна, кліпові розділи висвітлюють подію, реакцію героїв/їнь, і смисл. Люди реальні (не картонні), діалоги життєві. Мені було цікаво.
З побажань своїх - напишу про те, що, нмд, варто виділяти (наприклад - курсивом) русомовні репліки та нелітературні покручі (як у Миколи) - аби читач розділяв "наше" і ні. Бо прагнення до досконалості, як у героїв/їнь книжки - допомагає від такого звільнятись.
З побажань своїх - напишу про те, що, нмд, варто виділяти (наприклад - курсивом) русомовні репліки та нелітературні покручі (як у Миколи) - аби читач розділяв "наше" і ні. Бо прагнення до досконалості, як у героїв/їнь книжки - допомагає від такого звільнятись.
March 1, 2024
Історії нашого сьогодення, описані так, що від них стає легше і затишніше. Наче від чаювання з друзями. Навіть тоді, коли воно відбувається в комуналці чи під звуки тривог.
В багатьох ситуаціях можна віднайти себе чи своїх рідних. Те, що дає нам сімʼя і багаж, який треба самостійно пересортувати і обрати, що саме взяти у майбутнє. Нелегкі вибори, реалістичність, але також надія-те, що побачила в цій книзі.
В багатьох ситуаціях можна віднайти себе чи своїх рідних. Те, що дає нам сімʼя і багаж, який треба самостійно пересортувати і обрати, що саме взяти у майбутнє. Нелегкі вибори, реалістичність, але також надія-те, що побачила в цій книзі.
September 30, 2024
Мені особливо гірко читати цю книгу, бо я належу до тих україномовних "панаєхавших" у Харків, які вирішили не опиратися кон'юктурі та перейшли на російську. Юлії вдалося чітко описати стан харківського україномовного ком'юніті зразка 2005-2014 років: бідненьке, тісненьке; незрозуміле оточуючим. Загнане.
Дякую, дорога авторко.
Дякую, дорога авторко.
March 4, 2025
Випадково натрапила на неї, не мала жодних очікувань, взяла до рук через тему. Сподобалось, як пише авторка, сюжет, атмосфера. Прочиталось легко, проте дуже відгукнулось, залишило приємний присмак. Дякую авторці за роботу. Ще хочу відмітити якість редагування та корекції, не дратували одруківки. Сподобався дизайн обкладинки, якийсь ностальгічно-теплий.
August 14, 2024
Книга описує безумовно важливий досвід наших співгромадян і так само безперечно важливий досвід переходу до української мови у напівворожому оточенні. Та чогось надзвичайного в книзі годі знайти. Просто чергова історія.
November 8, 2024
Книга просто прекрасна! Ковтнула її за ніч, їдучи потягом крізь Україну. Історія знайома й мені - прямо до болю! Я так тішуся, що зараз в українській літературі стільки сильних авторів, які пишуть для людей. Дякую авторці, книгу рекомендую до прочитання.
December 22, 2024
Той дивний момент коли так, сюди би редактора хорошого, і не на рівні стилю, бо з ним якраз все більш менш, а на рівні структури, - але оцінка найвища. Хай ці +1,5 зірочки будуть побажанням, щоб був написаний повноцінний роман на цю тему.
December 4, 2025
одна зірочка за яскраву ідею, а так треба було б ставити нуль. повністю все жахливе у цьому творі. сюжет, персонажі, стиль... постійно якась зайва інформація, море зайвої інформації, яка жодного відношення не має до основної ідеї ...
October 6, 2025
Якісно написано. Радію, що нове покоління пеерймається такими питаннями!
March 28, 2025
На жаль, зовсім не сподобалось😭
Я очікувала щось цікаве про перехід на українську мову, актуальний та дещо повчальний сюжет. Для мене ця тема важлива
Натомість тут клуб української мови в Харкові це тло для особистих драм героїв, де кожен стикається з сімейними чи іншими проблемами, до яких додається неприйняття переходу на українську. Тут є цікаві й життєві описи рутини, діалогів, незвичайні ситуації в життях героїв, але розвитку сюжету як такого немає.
Кожен лише декілька разів згадує, що для нього українська важлива, або навіть просто протистоїть докорам інших.
Тут ще є невеличка друга історія, яку я чомусь спочатку сприймала як продовження першої і не розуміла, хто ці люди, чекала якогось звʼязку з першою історією😅 але там просто про ситуація дівчини на початку ПМ війни з провалом в родині та на роботі. Теж не вразило.
Але цікаво те, що в основній історії люди обʼєднуються і шукають «своїх» серед україномовних. Ще в обох історіях підсвічена ідея, що кожен має свої таємниці і проживає свою драму.
Я очікувала щось цікаве про перехід на українську мову, актуальний та дещо повчальний сюжет. Для мене ця тема важлива
Натомість тут клуб української мови в Харкові це тло для особистих драм героїв, де кожен стикається з сімейними чи іншими проблемами, до яких додається неприйняття переходу на українську. Тут є цікаві й життєві описи рутини, діалогів, незвичайні ситуації в життях героїв, але розвитку сюжету як такого немає.
Кожен лише декілька разів згадує, що для нього українська важлива, або навіть просто протистоїть докорам інших.
Тут ще є невеличка друга історія, яку я чомусь спочатку сприймала як продовження першої і не розуміла, хто ці люди, чекала якогось звʼязку з першою історією😅 але там просто про ситуація дівчини на початку ПМ війни з провалом в родині та на роботі. Теж не вразило.
Але цікаво те, що в основній історії люди обʼєднуються і шукають «своїх» серед україномовних. Ще в обох історіях підсвічена ідея, що кожен має свої таємниці і проживає свою драму.
September 1, 2023
Книга невеличка, дуже жива і емоційна – про складнощі свідомого переходу на українську в цілковито російськомовному середовищі, яке активно опирається і лютиться на людей, які на таке наважуються. У мене немає досвіду життя у настільки агресивному до української середовищі – при переважній російськомовності (до певного часу) на київщині мені нечасто зустрічалася агресія – хіба нерозуміння. Але я розумію, що у інших містах спротив міг бути запекліший.
Ще мені сподобалося, як авторка вимальовує сам розмовний клуб: людей привела мова, в цьому вони схожі, але наскільки ж розбіжні у всьому іншому! Аж до того, що клуб мало не розвалюється через небажання бути в одній спільноті з «оцими»! І у кожного і кожної був свій шлях до розуміння важливості вибору саме української, а у дуже багатьох ще і досвід токсичних стосунків (від тихого аб’юзу до «їдять поїдом») - ще і виписаний так яскраво, з подробицями, нюансами і знанням справи, що аж сироти по шкірі. І при цьому немає дидактичності: показані як україномовні, які ведуться на упередження і цькують інших, так і російськомовні, які впрягаються допомагати і підтримувати, коли рідній людині не стає сил справлятися. Тобто немає чорно-білого поділу саме за ознакою вибору мови. Люди різні, а часом ще й геть непередбачувані.
А у додатковій повісті теж героїня намагається вигрібати в ситуації, коли токсичні люди і вдома, і на роботі, і мало хто підримує, але варто таки не терпіти, не бути «хорошою для всіх», а зважитися висловити свою думку і добиватися для себе (і своєї психіки) спокійнішого життя – і крига скресла.
Ще мені сподобалося, як авторка вимальовує сам розмовний клуб: людей привела мова, в цьому вони схожі, але наскільки ж розбіжні у всьому іншому! Аж до того, що клуб мало не розвалюється через небажання бути в одній спільноті з «оцими»! І у кожного і кожної був свій шлях до розуміння важливості вибору саме української, а у дуже багатьох ще і досвід токсичних стосунків (від тихого аб’юзу до «їдять поїдом») - ще і виписаний так яскраво, з подробицями, нюансами і знанням справи, що аж сироти по шкірі. І при цьому немає дидактичності: показані як україномовні, які ведуться на упередження і цькують інших, так і російськомовні, які впрягаються допомагати і підтримувати, коли рідній людині не стає сил справлятися. Тобто немає чорно-білого поділу саме за ознакою вибору мови. Люди різні, а часом ще й геть непередбачувані.
А у додатковій повісті теж героїня намагається вигрібати в ситуації, коли токсичні люди і вдома, і на роботі, і мало хто підримує, але варто таки не терпіти, не бути «хорошою для всіх», а зважитися висловити свою думку і добиватися для себе (і своєї психіки) спокійнішого життя – і крига скресла.
Displaying 1 - 25 of 25 reviews