Читаючи роман Майкла Каннінґема "Дім на краю світу", я намагався пригадати, а коли у моєму житті були часи і події, котрі можна було б співвіднести за значенням та впливом із легендарним фестивалем "Вудсток" 1969 року?
Я спізнився на український фестивальний двіж на кілька років, але, здається, таки встиг на його найсмачніші роки — десь між 2007 та 2013: подільські "Шешори", "Підкамінь", "Свірж", "Форт-Місія", "Трипільське коло", "Славське-Рок", "Арт-Поле"... З відстані у часі тепер так очевидно, які це були світлі і безтурботні дні: наповненні подорожами, музикою, танцями, друзями, легкістю і коханням з першого погляду. Нехай тоді у нас майже не було грошей, але я міг поснідати бананом та кавою з автомата і потім цибати на танцювальних майстер-класах весь день.
Тому, коли Боббі у романі нестримно вабить до "Вудстока", коли він зачаровано дивиться на Клер, котра там була, коли вони повсякчас слухають музику Джиммі Гендрікса, Grateful Dead, Дженіс Джоплін — я дуже навіть розумію всих тих, хто народився занадто пізно, щоби застати найкращі українські роки в свідомому віці.
Але психологічна драма Майкла Каннінґема — зовсім не про фестивалі, швидше навпаки — про найпростіші, банальні, елементарні елементи побуту, якісь милі (і не дуже) дрібнички, з яких складається життя. Про те, чим ми зможемо його наповнити і як будемо проживати (його) неминучу скінченність.
Основних персонажів тут четверо, але загалом, для мене, схема їх розподілу тілом роману виглядає, як 2+1+1. Перші двоє — Боббі та Джонатан, ми знайомимося з ними ще у школі. Хлопці починають приятелювати, захоплюються одне одним і навіть стають коханцями. Боббі взагалі вже встиг хильнути лиха. Спершу він стає свідком трагічною і абсолютно дурацької загибелі рідного брата, який був його провідником у світ дорослих розваг. Згодом його мати накладає на себе руки типово американським способом - напившись піґулок, а батько починає бухати. Тому, коли хлопчик починає навідуватися в будинок свого приятеля і знайомиться з його батьками, він настільки до них прив'язується, що навіть деякий час живе у них після того, як Джонатан їде навчатися у коледж в Нью-Йорку.
Автор розповідає історію також з погляду двох жінок: Еліс — матері Джонатана, та Клер — жінки під сорок, з якою Джонатан живе в Нью-Йорку в одній квартирі. Клер та Джонатан, начебто, в якомусь сенсі одне в одного закохані, але без сексу, адже Джонатан — гей. Клер виросла в заможній сім'ї, де рано почала бунтувати, встигла зовсім юною сходити заміж, зробити аборт, але тепер обговорює із своїм другом та співмешканцем можливість завести спільну дитину.
Історія набуває яскравіших барв, коли до цієї "парочки" приєднується Боббі, котрого Еліс мало не силоміць виперла у доросле життя і на пошуки власної долі. Кожен із учасників такого умовного "любовного трикутника" має глибокі і складні почуття до двох інших його "вершин", але найцікавіше починається, коли Клер вагітніє...
Поруч із спробами створити нестандартну сім'ю, вийшовши поза межі уявлень про сімейне життя, отриманими від батьків та інших людей, всі герої та героїні роману, включно з другорядними, гостро проживають власну скінченність разом із кінцем світу, особливо на фоні епідемії СНІДу, яка почала охоплювати США у 80-х. Гасло "Любов, мир і щастя", під яким проходив "Вудсток" у 1969 році, не лише не врятувало наш світ, воно не здатне врятувати навіть родину, де всі одне одного дуже люблять, але для щастя цього чомусь не достатньо. Сховавшись у сільському будиночку неподалік від місця, де проводився "Вудсток", Боббі, Джонатан та Клер намагаються побудувати життєздатні стосунки на непевному фундаменті з кохання та сексу (але, звісно, не всіх з усіма).
Майкл Каннінґем пише "Дім на краю світу" так тонко та гостро, що це не може не боліти, але, водночас, читаючи цю книгу, я відчував себе аж надто живим. Бо люблять, кохаються, ненавидять, страждають, тікають, зляться, сумніваються, захоплюються лише ті, хто ще живий. З часом це все, звісно, вилікує смерть, але буде чудово, якщо не сьогодні.