Без ґрунту

by В. Домонтович

"Без ґрунту" - це справжній підсумок повістевого періоду в творчості Домонтовича, синтетичний образ української дійсности двадцятих - початку тридцятих років і розрахунок з нею, один з найкращих творів української прози нашого сторіччя... Домонтович завжди був переконаний, що літературний твір пишеться для читача і повинен бути, насамперед, цікавим. Він мав смак у літературних експериментах, але він не вдавався до них у власних творах. Точніше: літературне експериментування могло бути в його творі, але пересічний інтеліґентний читач не повинен був його помічати. Натомість твір мав його, читача, захоплювати перипетіями сюжету, нагнітанням настрою, інтеліґентною пікантністю, несподіваністю думки або фрази... Наслідок цього той, що твори Домонтовича можна й приємно читати, а водночас вони ховають у собі більше, ніж видно на поверхні" (Юрій Шевельов).

Genres: Fiction, Ukrainian Literature, Classics, Ukraine

200 pages, ebook

First published January 1, 1948

About the author

Viktor Petrov (ukr. Віктор Петров) - Ukrainian ethnographer-archeologist and fiction writer.

For his scientific works as ethnographer-archeologist written in Ukrainian and printed under the real name Viktor Petrov (ukr. Віктор Петров) please use this author-profile: Віктор Петров)

For his fiction works as a fiction writer written in Ukrainian and printed under pseudonym V. Domontovych (ukr. В. Домонтович) please use this author-profile: В. Домонтович)

Reviews

[Roman Golubovsky · Rating 5 out of 5]

Чисте інтелектуальне задоволення

[Маx Nestelieiev · Rating 5 out of 5]

інтелектуальний роман у всій своїй красі, апофеоз беґрунтянських роздумів Віктора П.:

"Приголомшені бездомними мандрами, невикорінені й ніколи невикорінювані, тільки приспані, від початків людства властиві людині могутні інстинкти зв'язку з місцем, з землею, з ґрунтом раптом з новою силою опановують мене.Сучасна людина виробила в собі звичку не мати свого кутка. Вона розірвала пуповину, що зв'язувала її з материнським лоном місця. Відмовилась од почуття спільноти з землею. Зреклася свідомости своєї тотожности з країною. Загубила згадку про свою спорідненість з вітчизною. Місце народження обернулось посвідкою, виданою з Загсу, черговим пунктом заповнюваної анкети.У звичці блукати людина шукає для себе захисту від влади первісних інстинктів. І все таки од цих інстинктів ніколи не можна звільнитися, при першій нагоді вони проривають штучні заборола, як річна повінь, коли приходить весна".

архітектурний роман про зіткнення епох, міст, емоціо з раціо, про те, що неможливо повернутися в дитинство, бо це час, а не простір.

"В мені прокидається почуття умовности часу. Час опрозорюється. Усувається спротив часу. Зсуваються події. Вчинки й люди, змальовані Гоголем, втрачають свій зв'язок з часом.Я відчуваю внутрішню тривогу. Страх, немов у людини, що стоїть на краю безодні, охоплює мене. Холодок пробігає по спині. Стигнуть похололі кінці пальців, що лежать нерухомо, охоплюючи гранчастий стовпчик, нагрітий сонцем. Я думаю:— За революції розстрілювали кляси. Чи не треба було розстрілювати психологію?.. Ремарка Автора. Ростислав Михайлович полемізує. Він сперечається. Він міркує про гоголівську тему в сучасності, про те, що сучасність вклинюється в Гоголя".

і ще промовисті авторські самохарактеристики: "Десь проявлялась егоїстична наївність самотнього й песимістичного митця, одірваного від ґрунту й цілком заглибленого в своє мистецтво, для якого не існувало світу поза мистецтвом і нічого в світі, окрім мистецтва, і десь починалось — я ніколи не сумнівався в тому — навмисне й свідомо організоване бажання робити все наперекір, прагнення гри задля гри".

і чудово загалом про всі інтелігентські зусилля: "Я кінчив. Я говорив красномовно й не сказав нічого!"

[Ярослава]

(reposting my review from twitter)

"On Shaky Ground" by V. Domontovych (1942), a novel by one of my favorite writers, was translated into English!
The plot in a nutshell: It is a truth universally acknowledged that a modernist artist in possession of ambitions must be in want of a cultural tradition. Now, how does one go about finding the steady ground of a tradition to play, struggle, converse and clash with in a culture that's built around catastrophic upheavals every couple years or so? What modes of thinking in&through culture does that breed? What genres and forms?

The protagonist, a Soviet cultural functionary in the late 1920s, is summoned to the city of his childhood to seal the fate of a modernist church: will it be bulldozed to clear the space for new projects of the future? Industries? Constructivist dorms with no private spaces?

For the vibe, think Year Eleven by Dzyga Vertov, which unfolds in the same city&is a visual document of the same construction project: conquering the elements with hydroelectric plants, brittle bones of the past crushed by larger-than-life workers, etc.

"On Shaky Ground" isn't a heroic tale of preservation of cultural monuments against all odds. My boy Domontovych, my problematic fave, is too pessimistic and too ironic for that by far. We don't get the good guys. We don't get a straightforward narrative either. This culture on the ruins doesn't lend itself well to consistent narratives that have a beginning, a middle and an end. The moment you think you see the rules of the narrative, the ground is yanked out from under your feet. You think this is an ironic account of the shifting modes of cultural production during a tumultuous historical era? Nah, have a snippet of a sentimental love story. Growing comfortable with the generic expectations of a love story? Have a treatise on a conflict between Byzantine and baroque traditions in Ukrainian modernist art.

V. Domontovych, aka Viktor Petrov, aka V. Ber, aka Agent Ivanov, wrote the novel in the occupied Kharkiv, where he was sent as a Soviet spy. He wasn't a brave man. He had outlived most everybody he loved and respected, and agreed to work for the system that killed them. In a situation where he knew he could get killed at any moment--but also the only moment where he got some freedom of speech--this is what he chose to write: this love poem for this chaotic tumultuous space and culture. (I mean, this, and obituaries for his friends.)

[Marysya Rudska · Rating 5 out of 5]

Ох, як мені сподобалось!
Роман про Дніпро і про любов. Це напевно найкрасивіший опис початку закоханості, який я бачила в літературі. Роман про зміни часу розлам епох, про мистецтво, про речі і ще про багато чого. Дивовижно гарно заземлений через описи їжі, місць і людей. А ще там травень і цей зараз квітучих дерев прямо відчувається крізь текст, коли ти читаєш.
Ну і мова, Домонтович неймовірно влучно добирає слова.
Всім раджу!

[Andrii Piasetskyi · Rating 3 out of 5]

Дивовижний коктейль із любовного роману і мистецтвознавчого есею. Не збовтаний, але змішаний.

[Olena Vedmid · Rating 5 out of 5]

Це найбільше відкриття за останній час та один з найкращих текстів, які я читала в житті. Я отримала задоволення від першої до останньої сторінки. Здивована, що вперше почула про Домонтовича в свої 42 роки.

Бо його постать та його біографія варті того, щоб зняти про нього фільм. Його книжки має обов’язково читати той, хто вважає себе інтелектуалом. Його мова - яскрава, глибока і образна. Його сенси - сучасні. Від його текстів неможливо відірватись.

“Без ґрунту” - повість про мистецтвознавця, який відправився зі столичного Харкова у Дніпро і повинен там взяти участь у роботі щодо захисту собору, який створив його викладач. Проте герой зайнятий трохи іншими справами. До речі, як на мене, в цій книжці - найкрасивіший “підкат” до дівчини у всій світовій літературі.

Якось я хотіла почитати книжку про південь України - про Запоріжжя, степи, Хортицю. Але я так і не знайшла нічого цікавого. Так от, це тому що я не знала тоді про цей текст і про Домонтовича. Так, тут не Запоріжжя, а Дніпро, але між ними 100 км, тож описи природи, весни, людей, їжі - перенесли мене додому.

Для кращого розуміння цього тексту варто послухати дослідницю творчості та життя Домонтовича - літературознавицю Віру Агеєву. На youtube рекомендую канал “Шалені авторки”, там пані Віра детально розбирає, про що текст, в яку епоху він був написаний, хто є прототипами героїв і взагалі “що хотів сказати автор”.

[Oleksii Rafalovych · Rating 5 out of 5]

«Я ніколи не квапився робити те, що я мусів був робити. Навіщо?.. Я завжди понад усе цінив примхливу химерність бажання, що раптом прокидалось в мені. Ніколи й ні в чому не треба зраджувати себе, вище над усе слід ставити власну примху. Хіба ж не так?..»

Цю книжку я раніше вже читав, але от з насолодою переслухав у Абук. Обкладинка у Абук теж класна але покажу тут оригінальну палітурку Гніздовського з першовидання 1948 року, ну бо кайф.

🎙 Я міг би сказати, що відгук можна скласти просто з шикарних цитат, але це треба переписати сюди кожне третє речення роману. То я просто скажу, що Роман Харандюк — ідеальний і видатний диктор. Це дуже непростий текст, мова у Домонтовича вишукано-інтеліґентська, це треба відчувати.

✍️ Сам Домонтович охарактеризував роман, як «опис тижневої командировки, отже, щоденник, хроніка послідовностей, не більше». І це реально так, окрім отого «не більше».

Відгук повністю тут: https://t.me/ukrainian_art_crossroads...

[Siya · Rating 5 out of 5]

Перегорнувши останню сторінку, пожалкувала, що опісля книги немає якогось аналітичного додатку до написаного Домонтовичем. Адже маючи власне бачення героїв, сюжету і авторського задуму, цікаво поглянути на те, як такий однозначно неоднозначний твір бачать інші. Що таке бути "без ґрунту" для інших? І що автобіографічного в особі протагоніста?
Звісно, інтернет-джерела змогли відповісти на ці мої запити, хоча і досить поверхнево.

Як на мене, книга не зали��ить байдужими прихильників інтелектуального роману або тих, хто просто полюбляє філософізацію життя з домішками сарказму.

[Anhelina · Rating 5 out of 5]

Я не можу з цього Домонтовича, як він пише, як стібеться з речей — це кайф

[Cacauche Cavrot · Rating 5 out of 5]

одна з якостей цієї книги що робить її напевно найліпшим текстом домонтовича (про петрова хз xddddd) це її витриманість. чел мав добрий десяток років аби провести інтроспективу епохи рострілянного відродження та порефлексувати про тогочасне мистецтво. тим-то книга й сповнена метафор на предмет філософії штуки та описів творчости вигаданого художника (хоча на "першому" шарі тексту безумовно лежить любовна історія про інтрижку у відрядженні. треба ж якось читатів забайтити). далебі, головний конфлікт роману крутиться навколо вигаданої церкви на яку навішано цілий вагон символізму. оцей ретроспективний погляд ще ліпше проявляється у протиставлені адекватного та співчуваючого гг ростислава до інших, більш шаржеподібно змальованих персонажів. ростик ніби знає до чого все йде, він, як і сам домонтович, безсумнівно переживе сталінські чистки завдяки своїй "нейтральності". тільки що зрозумів що цим аспектом без ґрунту дуже римується з санаторійною зоною (до того ж обидва тексти можливо накраща художня проза що вийшла з під пера їхніх авторів (ну ладно, про зону ще спірно)). тут - нейтральний гг, там - запалений мертвою ідеологією; тут - погляд з висоти минулих літ, там - репортаж із самого серця подій; і тут і там велика частину касту це карикатурні персонажі які репрезентують укр суспільство; тут - роман, що розмірено змальовує події, там - повість, що наче vivid dream; і тут і там любовний інтерес гг це "сучасна жінка" яка грає дуже активну роль. далі йде огляд (скоріш фокус на фіналі) зі спойлерами який я написав одразу після прочитання книги коли ще не мав гудрідс.

епізод в якому Ростислав Михайлович дойобує Ґулю та ставить йому незручні питання з приводу Церкви в черговий раз доводить майстерність віті як письменника взагалі та транслятора епохи зокрема. ростик є людиною освіченою та здатною відчувати тонесеньке мереживо сутей та сенсів. бо, власне, таким був і сам автор бо неможливо написати «справжнього» персонажа, розумнішого за автора. так от фрейм головного героя охоплює майже всі 360 градусів тонкощів риторики та мистецьких поглядів. він, а тому і читачі, не має ілюзій (принаймні очевидних) з приводу Церкви чи Линника, чи компартії з її незчисленними комітетами. в той час Ґуля є майже аномальним носієм ідей, окрім яких він неначе неспроможний сприймати можливі істини. сам роман взагалі доволі простий для розуміння з першого погляду, більшість інформації про персонажів подається прямо. «складність» тексту полягає в мінімальній кількості балів по шкалі аутизму, при якій вам взагалі цікаво читати про україну 30-х та модерні течії мистецтва з всюдисущим іронізуванням та критикою установ та хуй-дроч-суперпіська-викон-комів. автор лише радий викласти інфу про персонажів та віяння епохи, аби читач радо метикував туди-сюди ідеями та складав власну картинку. безумовно, обидва линник та арсен петрович то є зібрані образи, що створені відображати «види» людей, яких сам петров мав нагоди зустрічати в житті. та на жаль ми не отримали правдивого митця кшталту линника, бо естетика його картин за описами справляє враження ну дуууже чаруючої. своїм зображенням маргінесів, переходів воно нагадує популярні нині лімінальні простори. арсен же, в свою чергу, персонаж що актуальний своєю присутністю завжди - стара людина, що не встигає за епохою, через що перебуває в стані постійної емоційної жалюгідности. їй нема в що вірити, до чого рватись. спалах молодости втрачено, старі ідеї доводиться класти на полицю, або того гірше - жбурляти подалі за шафу чи під ліжко. ростислав розуміє всіх цих персонажів і більше, але йому все ще доводиться грати за правилами партійного спілкування та -комських жаргонів, де слів багато, а суті - катма. питаючи ґулю про Церкву в кінці тексту, автор питає себе і нас: яку інтерпретацію мистецтва обираємо ми та чи вона справді краща за інші? коли ісус вривається в храм та трощить його нутрощі, лаючи тамошню точно-не-паству, його бентежить забуття. ті люди забули суть храму, їм стало абсолютно начхати на те, що тепер ринок колись був домом батька христа. з погляду християнства це справедливий гнів, аджеж існування храму як храму є єдино вірним станом цієї будівлі в його рамцях. отож маємо набір альтернатив: знести храм до бісової матері задля втілення в життя комуністичного супер-проєкту, виділити будівлю під склад, музей альбо ж лишити церкву церквою. останній варіянт, підтриманий старими козацькими віабушниками, очевидячки кардинально не сходиться з атеїстичними поглядами партії. ця доля церкви - збереження її первозданної сутности, хоча, вірогідно, більшості вірян по цимбалах на її архітектурну цінність та «варязькість». знесення в будь-якому разі здається вартою сміху опцією, оскільки і тоді і зараз зрозуміло що ніхто такі мегабараки будувати не стане. знищення та збереження - це дві крайности. дискусія весь час велася з приводу інших двох доль, і тут все стає цікаво. ґуля можливо й здогадується що має на увазі ростислав, але не розуміє до кінця, тому пізніше гг вирішує лишити огрядного чоловічка в солодкому невігластві. перероблення будівлі під склад - це забуття сутности, таке саме як з біблійним базаром. воно не є безумовно шкідливим чи навмисним. ми ж не будемо кидати догану цивілізації що забула традиції своєї попередниці та утилізує давні споруди та знання задля своїх потреб. так само й тут: користувачам того складу немає ніякого діла до первородної ідеї споруди що вони утилізують, до її «церковности». вони користуються будівлею бо це передовсім будівля - фізична катеґорія, а не метафорична. варіянт з музеєм, в свою чергу, напряму повʼязаний із «церковністю». музей у Варязькій Церкві влаштовують саме тому, що вона Варязька Церква. картини линника в церкві линника, експозиція, позбавлена будь-якого розуміння експонованого мистецтва. це перекручення оригінального значення, до того ж навмисне. ростислав натякає що така доля церкви тотально принижуюча для віруючих та самого линника. це збочене переосмислення справжнього призначення будівлі, воно глибоко образливе та безкультурне.

[Андріан · Rating 4 out of 5]

«…дивлюсь на далеке місто, де я не був з дитинства, і у мене в серці зʼявляється біль, ніби голкою щось царануло серце, і глуха тривога охоплює мене. Я відчуваю, що щось немов назавжди загублено і натомість не знайдено нічого.»

Читаючи «Без ґрунту» В.Домонтовича ви потрапляєте у Дніпро, рідне місто автора і розділяєте з ним ностальгію та мрії про те, що в якийсь момент воно поектувалось як південний центр імперії. Це твір про злам епох та світоглядів. Автор описує дійсність – 30-ті минулого століття, коли формується ідея ідеального радянського суспільства без релігії, звичного побуту та прищеплення «почуття ліктя». «Натомість в людині розвивається почуття ліктя. Ти йдеш в колоні, один серед багатьох, ти мусиш іти, як і твій товариш, як і тисячі, з якими ти йдеш разом. Торкаючись товариша ліктем, ти мусиш відчувати його поруч. Дотиком ліктя перевіряєш його присутність». Цією цитатою Домонтович вміло передав стирання особистості та творення так званої радянської людини.

Спротив змінам і неактуальність ідей минулої епохи створює те саме безґрунтянство та основний конфлікт твору – зруйнувати чи зберегти Варязьку церкву, як предмет мистецтва позбавлений функції. І мені сподобалось, як мислить головний герой – в будь-якому разі церква зникне, і для нього перетворення церкви в музей рівноцінне її знищенню. Для нього важливо, щоб у предметі поєднувалась форма і функція: «Буржуазна архітектура відзначена розривом між функцією й формою, між формою й змістом. Ми усуваємо цей розрив: архітектурний стиль витворюється з технічного способу».

Церква стає якорем між історично-соціальним та культурно-мистецьким у романі. Думки про мистецтво: «Таким повинно бути мистецтво: не тільки зовнішньо точним але й, насамперед, чесним: зображувати те, що бачить майстер, і те, що він знає. І не критись зі своїми намірами воліти, агітувати, примушувати, рухати» автор доповнює аналізом суспільства – «Люди втратили почуття сталости. Вони звикають жити в руїнах і серед руїн, немов в чеканні на нову катастрофу, нове знищення, ще страшніше, ще згубніше за попереднє».

Читаючи твір в мене виникло почуття, що Домонтович має за мету концентрацію на особистостях в епоху знеособлення. Твір умовно можна розділити на три частини: початок і кінець, які розкривають думки та емоції головного героя; частина про Линника – художника та автора Варязької церкви; та курортний роман, на якому головний герой концентрується більше, ніж на своїй роботі. В героях можна зчитати прототипи реальних людей і лише художник Линник залишається збірним образом – в ньому водночас є щось від Нарбута і Малевича.

Головний герой роману – Ростислав Михайлович тікає від вирішення долі Варязької церкви, він уникає зібрань і натомість поринає в короткотривалий роман у відрядженні. Лінія закоханості в творі починається з мимовільного впізнавання Ростиславом жінки на порозі церкви. Є щось прустівське у тому, як він пізнає її за музичним твором. Домонтович цікаво описує те, як одяг міняє жінку та має вплив на її красу «Врода народжувалася з кількох фарб, з ритмічної простоти небагатьох ліній». У розмовах із нею можна відчути ностальгію за часом, коли можна було ділитись почуттями, в якийсь момент він ділиться з нею своїми думками про втрату індивідуальності «Мова йде про те, що ти жадного не печеш тіста, жадних не робиш пиріжків, що ми одвикаємо забарвлювати свої вчинки й свої бажання в ізольованість особистого переживання. Ми одвикаємо діяти, відчувати й думати за власною ініціятивою. Ми діємо, думаємо, живемо за загальними приписами, що стосуються мільйонів, які обовʼязкові для кожного і для всіх».

Герої роману «Без ґрунту» тікають від реальності 30-х років, коли за розмови про мистецькі стилі можна потрапити під розстріл. Вони переповнені страхом та передчуттям катастрофи «Я хочу, щоб ми позбулися почуття тривоги, яке лягло на нас. Звільнилися від страху катастрофи, який поглинув нас, знебарвлюючи перед нами світ». Але в Домонтовича безґрунтянство не суто негативне явище, як у романі «Собор» Гончара. Для митця воно розширює можливість творчої свободи, дозволяє подорожувати в часі та отримувати натхнення з кожної епохи. Воно породжує концепцію інтелектуального ваґабундизму/волоцюжництва, який уможливлює культурно-мистецьку роботу, дарує хоч якусь інтелектуальну свободу в епоху повної відсутності волі індивіда.

[Olena Mykytyn · Rating 5 out of 5]

Від тепер, це моя улюблена книга Домонтовича.

[Oleksandra · Rating 4 out of 5]

Як і з першими двома книжками — суцільна насолода читати тексти Домонтовича.
Цього разу, разом з гг я пройшлась вулицями Дніпра, подивилась на музеї, закохалась у прекрасну жінку та прожила труднощі вибору. Трошки цього важко було продиратись крізь мистецькі роздуми, проте загалом книга дуже тішить.
Щоб дізнатись напевно про що цей текст — читайте його. Він того вартий.

[Katia · Rating 5 out of 5]

Я дуже кайфанула. Всім, хто також дотичний до мистецького світу, рекомендую особливо.

[Roman Trukhin · Rating 5 out of 5]

Це якесь естетичне віддзеркалення Собору Гончара, чи радше навпаки. Вічна дилема "Лексус і оливкове дерево" Томаса Фрідмана – коріння чи прогрес? Красива історія міжвоєнного, милого, затишного, українського Дніпра. Прекрасне занурення в незнаний і витіснений час. Плавні натяки і напівтони про втрачені культурні артефакти. Інтелектуальний та неспішний Індіана Джонс з домішками Пуанкаре. Мʼякий саботаж і спротив системі. Відстороненні спостереження за останніми променями високої української культури перед сутінками радянського союзу.

Гарна українська мова, красивий сюжет, неоднозначні стосунки, інтелектуальні спостереження – що вам ще бракує, щоб кайфонути від висококласної української літератури в час літніх вакацій?

[Julia Yepifanova · Rating 5 out of 5]

Це ж про Дніпро книжка!
Слухала на Абук.
Тепер пішла шукати, хто кому прототип,
була та церква на Севастопольській вулиці чи не була. Знайшла круту статтю Ірини Пасько на Читомо "Інтелектуали, шпигуни й страдники, або літературний портрет Дніпра".
Домонтович - Топчик! :-)

[Antonina Maliei · Rating 4 out of 5]

Прослухала «Без ґрунту» Домонтовича на Абук у красивій, навіть трохи старомодній начитці Романа Харандюка.

Я думала це буде роман про держустанови, варязьку церкву та ідеологічні питання складних часів (все, що я знала з кількох речень анотації), а там герой приїхав у відрядження, зустрів одружену фам фаталь і почалась така любов, що стало якось аж невдобно вишивати, хрестики червоніли)

Я, - каже герой, - людина високих моральних принципів.

Наступне шо він робить - без памʼяті цілує на балконі пані, чий чоловік в цей час в кімнаті розважає гостей.

Вже з перших розділів для мене цей герой набув вигляду Ремарка. Напевно через оце особливе вміння художньо смакувати вино, кохання і мистецтво. О, скільки там недовгих, але страшенно цікавих екскурсів в теорію мистецтва з аналізом робіт. Інколи таких іронічних:

«На дверях, що ведуть в шашличну, намальована сковородка з трьома підсмаженими на ній рибами. Риби великі, шкварчать в олії, й, як фоєрверк, золотаві краплі олії розбризкуються в усі боки.

— Подивіться, — кажу я Ґулі, показуючи йому на цей малюнок риб, — як намальовані ці форелі. Майстер не рахувався з законами перспективи. І це він робить цілком свідомо й навмисне. Закони перспективи суперечили його намірам. Він мав на меті кожному, хто брався за клямку, щоб переступити поріг шашличної, показати, які великі риби покладено на сковорідку, яка привабливо смашна й добра ця риба й як кухар не пошкодував олії, аби тільки засмажити цю добру рибу. Він малював на замовлення, й усе, що він малював, повинно було привабити одвідувача, викликати в ньому бажання їсти, примусити його зайти до пивниці, заздалегідь переконати його, що його тут приймуть ласкаво й гостинно, широко й щедро. Ні, він не крився з своїми намірами. Він не затушковував її. Мистецтво мало мету. Він правдиво розумів призначення справжнього мистецтва й своє покликання як мистця. Хіба ж, — запитую я, — не тут творчі коріння цілого голляндського мистецтва як мистецтва народнього?!..
І я натискую на клямку і переступаю через поріг»

От чиї лекції про живопис та архітектуру я б залюбки купила повним курсом.

[Anna Khomiuk · Rating 5 out of 5]

Це третя і я б сказала найбільш зріла у передачі реалій книга. Тут головний герой вже розуміє, що саме по собі зібрання людей у готельному номері може коштувати свободи, тут вже є згадки про розстріли і утиски інтелегенції, тут іронія щодо роботи держслужбовця союзу.
А ще це книга про кохання, яке несподівано охоплює і має своє завершення.
Не знаю чому, але мені згадалося моє перше кохання. Та сила почуття, коли зриває дах, коли тобі все одно на все і всіх. І тут може і добре, що перше кохання рідко буває останнім.

[Kateryna Sobolieva · Rating 5 out of 5]

Фантастично хороший роман, такий міський, мистецький, безумний, пристрасний.
Домонтович неймовірно пише. Дуже рада, що взяла цю книгу.

[Yevtymii Pnivchuk · Rating 3 out of 5]

_ 6/10 _

_ Історія, яка яскраво показує дві протилежності:
Чоловіку, абсолютно безпринципному, в якому немає людяності, бажання працювати й почуття відповідальності, дають завдання відстояти закинуту церкву, яку хочуть віддати під складське приміщення. Її збудував один геніальний архітектор, який був абсолютним соціопатом, не звертав увагу на навколишніх, жив роботою й мистецтвом, їв тільки коли виходив з дому (а це було дуже рідко). На цьому контрасті назва дуже гарно розставляє акценти, бо ніби як "Без ґрунту" стосується архітектора, але насправді ж ні, він якраз має свої переконання і жагу до життя, а от головний герой...

[Inna · Rating 5 out of 5]

Смакувала кожним словом!

[Zhanna Tinihina-Yurova · Rating 5 out of 5]

Чудовий літературний стиль Домонтовича з місткими описами робить книгу легкою для сприйняття.
Головний герой перетворюється на антигероя упродовж книги. Особливої поваги заслуговує епізод втечі з наради. Я йому заздрю.
Однак під кінець стає очевидно що він просто егоістичний урод.
Книга розкриває декілька неочевидних, але важливих аспектів мистецтва: принципи вибору обʼєкту, важливість творчости у житті людини, необізнаність деяких дотичних осіб, мистецький ґейткіпінг тощо. Все це не втратило актуальності й сьогодні.

[La Lena · Rating 5 out of 5]

Це було чудово, складно, пізнавально, насичено, але чудово.

Дуже прикро, що я не знала раніше цього автора, статтю якого на вікі я відкривала точно раза 3 і все одно складно осягнути усе і всіх, ким був пан Петров.

Вчора я гуляла по місцям, описаним в цьому творі і намагалась дивитись столітніми очима на небо, бруківку проспекту та фасади історичних будівель. Це таке цікаве відчуття, чути від когось про твоє місто, де ти живеш усе життя. Однозначно читатиму Домонтовича ще.

[Maryna Ott · Rating 4 out of 5]

Красиво написаний інтелектуальний роман. Цікаві роздуми про дихотомію між збереженням пам'яток та рухомом прогресу, про систему, бюрократичну машину та індивідуальність. Через 'мистецькі' розділи було трошки важко пробиратись, але вони добре підствічують 'світські' частини. Головний герой для мене ліричний та сумний персонаж. Його самоусунення від рішень, які б виражали його цінності, дратує, але це і робить його більш реалістичним.

[Anna-Liliya Kokora · Rating 5 out of 5]

Це однозначно найкраще з Домонтовича.

[Ангеліна Іванченко · Rating 3 out of 5]

Ніжно люблю тексти Домонтовича, але з цим не склалося: ні тема мені не близька, ні її втілення. Усе ще чудовий стиль, у серці якого — пестлива гра словами, але це єдине, що тримало мене в романі

[olenius · Rating 3 out of 5]

архітектор Ростислав Михайлович експіріенсінг індустріалізацію міста Дніпра.

частина з описом життя і досягнення Степана Линника нагадала мені про увесь літопис західної історії мистецтва, який буквально складається із послідовності геніальних йобнутих чоловіків (часто дідів) оспіваних менш геніальними чоловіками (часто у віці психологічного становлення), котрі крали у перших серветки об які ті витирали пензель.

мабуть, демонтовицький «інтелектуальний роман», просто не моя штука, бо я потягнула пуп на різних Гессе і тепер мій улюблений жанр «жінка сто годин дивиться як росте трава»

[Evgeniya · Rating 5 out of 5]

І на сторожі коло них поставлю слово! Т. Шевченко

Це мій третій роман В. Петрова. Він не схожий на два попередні. Якщо в перших піднімалися питання любові, любові не природньої до дітей, натяги на однополі стосунки, то тут книга звучить по іншому. Висміювання радянської влади, любов до України.
Роман дуже гарно написаний, Харківським тогочасним правописом. В нас є головні герої, одним з героїв є місо Дніпро, і в роман включено декілька повістей, розповідей. Одна про художника Линника , про його творчість, життя в Пітері і як він закінчив своє життя. Ще одна про директора Музею Арсена Павловича Витвицького.
Історія Витвицького мені більше всього запала в душу.

Головний герой Ростислав Михайлович, консультант по мистецтву їде з столиці, Харкова, до Дніпра, тоді був Катиринослав, на засіданя на рахунок недобудованої церкви Линника...
Я пів книжки не могла зрозуміти, чому мені РМ не подобається й кого він мені нагадує. Потім подумавши, зрозуміла «Місто» Валер'яна Підмогильного, це Радченко... а прослушав декілька відео, не я одна так вважаю. Самовпевненний, людина яка вибилася в верхушку і тепер не бажала нічого робити, щоб його заставити працювати, йому кажуть улеслеві слова:
"Звертатися до Комітету в справах архітектурних пам'яток, це звертатися лише до вас. Ви ж одинокий і найавторитетніший фахівець на цілу Україну."
На столі в нього була табличка :
"
"Консультант. Приймає щодня від 12 до 3".
Хтось дрібними літерами олівцем дописав уїдливе "не". Аллах його відає, хто це зробив! Я не дошукувався, однак і не стирав. Поправка, неофіційно внесена в офіційний текст напису, не розходилася з дійсністю. Я завжди тримався того погляду, що точність у службових справах є закладом їх успішности."
На рахунок церкви є декілька віріантів, перетворити у музей, чи знищити і побудувати на місці комбінат. Комбінат де люди не будуть мати своїх. квартир, діти будуть рости всі разом, будуть спецвльні шлюбні кімнати, куди будуть чоловік з жінкою брати дозвіл і ключ для зачаття дитини.... і тд.

Степан Линник — художние та вчитель Ростислава Михайловича, автор депресивних пейзажів.

Ростислав Михайлович нічого не робив в Харкові, й в Дніпрі нічого не робить. Не ходить на засідання, не слухає що там кажуть. Але командировачні має добрі, такі зо може дозволити собі гарні дорогі ресторани.
Замість засідання, він зустрічає жінку , яка йому спочатку нагадала знайому, а потім він подумав і зрозумів що це Лариса Павлівна про яку написано 2 симфонію.... Жінка заміжня, але не заважає це крутити шури-мури.
Дуже гарні описи Дніпра скрізь весь роман.
Але вразило ось це, опис життя директора Музея за останні 10+ʼ- років:

"
Як і інші, він звик, що війна стала повсякденною подробицею буденного життя. Місто обернулось в фронт. Він робив своє діло в Музеї, як і писав вірші, з тих же мотивів, слухняний своєму внутрішньому покликанню.
Влади в цьому степовому місті, одкритому для всіх вітрів світу, змінювались з калейдоскопічною строкатістю. Вони чергувались з такою ж майже природною необхідністю, як приливи й одливи на океані. В короткий термін, виділений для кожної влади, її носителі діяли поквапливо й невблаганно. Вони діяли з жорстокою одчайдушністю конквістадорів, завойовників вперше відкритого, ще незнаного континенту.
Ніхто не міг би сказати, як довго протримається дана влада в місті. При кожній черговій зміні влади Арсен Петрович кидав власну хату, залишав дружину, власне майно, все, що мав, і переходив жити до Музею. Музей був важливіший за все. Він ніс відповідальність за Музей. Перед ким? Ні перед ким, тільки перед самим собою.
Добами, іноді тижнями він лишався безвихідно в неопалюваному приміщенні Музею. Він стеріг неустатковані кімнати й безладно накопичені в них речі.

***
Кожна нова влада, з'являючись в місті, оголошувала попередню руїнницькою й варварською. Вона обвинувачувала її в голоді, насильстві, розстрілах, терорі, зневазі до людей і тиранії.
В'язницю звільняли од в'язнів в ім'я гуманности й справедливости та щоб очистити так потрібне місце для нових в'язнів.
І задля тих же найвищих і найсвященніших ідеалів людяности, в останній момент перед тим, як покинути місто, коли гармати противника вже били по місту від Амура або з Чоколівки і кулемети одгавкувались денебудь на Мандриківці, починали нищити все, людей, харчові запаси, культурні цінності, мости, електрівню, водогін, склепи амуніції, фабричні варстати. Ніщо не повинно було дістатись ворогові, що йшов з-за Дніпра або від степу і ніс за собою руїну, прокляття й смерть.
***
Найголовніше те, що в роки громадянської війни, — хоч за цей час, від 1917 р. до 1923 р. в місті змінилося двадцять дві влади, — його не розстріляли й не повісили, він не помер ні від голоду, ані від тифу.
***
Щождо Музею, то Музей протягом десятьох років виріс, збагатився експонатами, перейшов в нове й велике помешкання. Арсен Петрович здобув собі авторитет. Його поважали. На нього зважали. Витворювалася якась ілюзія нібито сталости або певности.
Але певности не було. Не було ґрунту. Ґрунт вислизав з-під ніг. Арсен Петрович виразно відчував це. Од нього вимагали ґрунтовної перебудови експозиції. Вимагали виступити з критикою й самокритикою. Перекуватись. Демаскувати інших, тих, що приховались або не хочуть перековуватись, уникають самокритики."
В романі знадуються листи Лесі Українки, М. Коцюбинського у директора Музея, згадки про Ганну Барвінок, Фльобера який дружив з тургеневим, а той в свою чергу з Марко Вовчок, і інші.

Закінчився роман як я і передбачала, консультант нічого не зробивши, поїхав собі додому , нагулявшись і награвшись в любов з Ларисою Петрівною.
10 з 10

[Alona · Rating 2 out of 5]

Десь з середини книги читала по діагоналі. Мене не зацікавила ця історія. Місцями здавалось, що читаю nonfiction. Не сподобався Ростислав. Мені не подобаються безвідповідальні люди. А він саме така людина.

[Kateryna Klymina]

мій улюблений український письменник
люблю його стилістику, люблю його ерудованість, люблю його думки на абсолютно всі теми