Atlas Vazgeçti : Gerçek Gerçektir

Atlas shrugged #3

by Ayn Rand, Belkıs Çorakçı Dişbudak (Translator)

1905'te St. Petersburg'da doğdu. Asıl adı Alişya Rosenbaum. Çocuk yaşta kendini Büyük Savaş'ın içinde buldu. Yaşadığı savaşların biri düşmana karşıydı. Diğeri de bireye karşı. Çocukluğu kolektivizmin doğuşuna tanıklıkla geçti. Devrimi, kırmızı renkli bayrakları, Lenin'i, Stalin'i gazetelerden okudu. Etrafında olup bitenleri hiç sevmedi. Leningrad Üniversitesi'nde tarih okudu. Aristo'yu, Eflatun'u Rusya'nın en değerli hocalarından öğrendi. 1925'te mezun oldu. Annesinin Amerika'da akrabaları vardı. Onların yanına gitmek istedi. Annesi seyahat masrafları için mücevherlerini sattı. Babası yolcu ederken şöyle dedi: "Sana orda Rusya'yı sorarlarsa hepimizin yavaşça öldüğü büyük bir mezarlık olduğunu söyle". 1926 Şubatı'nda sisli bir günde New York limanında gemiden indi. Özgürlük Anıtı'nı ve hep hayalinde canlandırdığı, çok sevdiği gökdelenleri ilk defa o gün gördü. 1982'de ölene kadar Amerika'da esen "diğerkamlık" (altuism) rüzgarına şiddetle karşı çıktı. Ona göre "diğerkamlık" başkalarına iyilik yapmak değil, kendini feda etmekti. Her diktatörlük "diğerkamlık" üzerine kuruluydu ve bireyin kendini feda etmesi asla kabul edilemezdi. Her zaman kapitalizm idealini savundu. Amerika'nın bu sistemden hiçbir zaman vazgeçmemesi gerektiğini üşenmeden tekrarladı. Ona göre "insan önce Tanrı'nın tutsağıydı. Zincirlerini kırdı. Sonra kralların tutsağı oldu. Yine zincirlerini kırdı. Artık hiçkimsenin tutsağı olmamalı". Bütün zamanlamaların en çok okunan felsefi romanı "Atlas Vazgeçti"yi (Atlas Shrugged) 1957'de çıkardı. Roman o günden beri her yıl ortalama 200.000 sattı. Amerika'yı İncil'den sonra en çok etkileyen kitap oldu. Ayn Rand -asıl adıyla Alişya Rosenbaum- 1500 sayfalık bu dev romanı için "Bu bir felsefe tarihi kitabıdır. Düşüncemin vardığı son nokta da şudur: İnsanın kendi yaratıcılığını ortaya koyma hakkı hiçbir zaman engellenemeyecek". Ayn Rand'ın eserlerini Türkçeye kazandıran Sinan Çetin bu kitap için şöyle diyor: "Bu kitap iş yapan, yaratan, yapan eden insanın toplum tarafından nasıl sömürüldüğünü, üstelik zalimce suçlandığını açıkça gözler önüne seriyor... eğer aklınıza, yeteneğinize, kendinize inanıyorsanız bu kitabı çok büyük bir aşkla okuyacaksınız."

Genres: Fiction, Philosophy, Dystopia, Business, Classics, Economics, American

840 pages, Hardcover

First published January 1, 1957

About the author

Polemical novels, such as The Fountainhead (1943), of primarily known Russian-American writer Ayn Rand, originally Alisa Rosenbaum, espouse the doctrines of objectivism and political libertarianism.

Fiction of this better author and philosopher developed a system that she named. Educated, she moved to the United States in 1926. After two early initially duds and two Broadway plays, Rand achieved fame. In 1957, she published Atlas Shrugged , her best-selling work.

Rand advocated reason and rejected faith and religion. She supported rational and ethical egoism as opposed to altruism. She condemned the immoral initiation of force and supported laissez-faire capitalism, which she defined as the system, based on recognizing individual rights, including private property. Often associated with the modern movement in the United States, Rand opposed and viewed anarchism. In art, she promoted romantic realism. She sharply criticized most philosophers and their traditions with few exceptions.

Books of Rand sold more than 37 million copies. From literary critics, her fiction received mixed reviews with more negative reviews for her later work. Afterward, she turned to nonfiction to promote her philosophy, published her own periodicals, and released several collections of essays until her death in 1982.

After her death, her ideas interested academics, but philosophers generally ignored or rejected her and argued that her approach and work lack methodological rigor. She influenced some right conservatives. The movement circulates her ideas to the public and in academic settings.

Reviews

[Sofka · Rating 1 out of 5]

Нет. Нет. Нет.
Все. Я больше не могу. Я дочитала где-то до середины третьей книги поняла, что больше не могу. Количество романтичных соплей и многостраничных пафосных монологов на одну и ту же тему - какие хорошие главные положительные герои и какие плохие все остальные, просто за гранью добра и зла. Все у Айн Рэнд вокруг тупые - тупые среднестатические граждане, тупые политики, тупые бюрократы, все сплошь с бессмысленными пустыми взглядами, обрюзгшими лицами и одна такая Дэгни Таггарт в белом пальто стоит красивая.
Сначала все было хорошо, интересно, такая антиутопия в стилистике годов так 30х, деловые люди, политические интриги, но в какой-то момент все пошло прахом. Дэгни хороша всем, она у нас, разумеется, и самая красивая, и самая умная, и самая деловая, и самая мудрая, и самая дальновидная и единственная сексуальная женщина в книжке. И у нее аж три альфа-самца, и все они в нее влюблены по уши, и все они в какой-то момент начинают рвать рубашку на груди и с тщательно скрываемым страданием говорить - "нет, ты не любишь меня, ты любишь того, другого, я пойму, иди к нему, я всегда буду тебя любить!"(оффтопом. когда мне было что-то около 15 лет, я писала "роман", вот у моей главной героини так же себя мужики вели). И когда в середине третьей книги второй альфа-самец понял, что она любит третьего альфа самца ("ты не сказала, что меня любишь, ты сказала просто, что меня хотела"), вот тут я решила, что хватит жрать кактус, я закрыла книжку. Мне даже уже неинтересно, как они собираются разруливать ситуацию и чем кончится секретный проект "К", потому что ну не могу я больше продираться через эти любовные истории и пятистраничные пафосные монологи о том же, о чем были пятистраничные пафосные монологи страниц 20 назад.
Идеи-то интересные, местами очень мотивирующие, для некоторых они будут даже революционными, для некоторых возмутительными, но подача этих идей отвратительна, даже истерична. Отрицательные персонажи классически противны, они обязательно физически слабы и неуклюжи, у них обязательно тусклый взгляд, нездоровый бесформенный вид и дряблая кожа(кроме Лилиан, которая в свою очередь просто тупо выглядит куклой. Хотя и ей дряблость досталась в одной сцене), и все, что они говорят обязательно неправильно. Положительные же персонажи упорото положительны, все здоровые, спортивные, умные и говорят сплошь транспарантами. Ощущение, что автор держит читателей за туповатых, которые с первого раза не поняли, кто плохой, а кто хороший, ощущение, что автор аж орет на читателя "посмотрите, они же такие правильные и хорошие!! а вот те, вот те плохие, смотрите, какие они плохие и глупые!!!!11расрас" Потом эти километровые монологи. Сначала интересно. Потом ты думаешь, где-то я это уже читала. А потом хочется взмолиться "ну, чувак, ну с десяток страниц назад ты точно такими же словами уже распинался, мы уже в прошлый раз все поняли, ну сколько можно?"
В общем, мне скорее грустно. Я ожидала чего-то более потрясающего и глобального, а тут даже нет ощущения серьезно проделанной работы, кажется, что автор в погоне за знаками копипастила чуть ли не страницами, и при этом держала читателя за совсем идиота, думая, что никто не заметит.
Если бы Айн Рэнд хватило духу закончить все в размерах одного тома выиграли бы все.

[Diana Stoyanova · Rating 5 out of 5]

" Дайте ни способни хора"

След прочита на " Изворът", който ми бръкна в душата със своите идеи, припокриващи се до голяма степен с моите разбирания, с доза страхопочитание посягам и към " Атлас изправи рамене." Притеснявах се дали ще е толкова внушителен като " Изворът", но тревогите ми бързо се разсеяха. Не само е внушителен, а е направо величествен. Изключително силен размах, и то в три книги.

Един от най- силните характери в този философски и идеологически шедьовър всъщност принадлежи на жена, която има завидни лидерски качества. Дагни Тагарт е един от любимите ми персонажи. Наследница на империя, която поколения наред е полагала основите на успешния железопътен бизнес, сега е на път да понесе загуби, както заради неразумното управление и експлоатиране на някои от линиите, така и заради налаганите от държавата ограничения и обществена съпротива. Да, но Дагни има много повече тестостерон от доста мъже и й стиска да поема рискове с твърда ръка. За разлика от голяма част от останалите индустриалци, които се свиват и оставят икономиката да колабира, Дагни Тагарт не прекланя глава. Както се оказва впоследствие, нейния нюх я е извел на правилния път.

Айн Ранд използва героите си и техните истории не за да гради художествена литература, а за да онагледи идеите си за онези механизми, които разрушават най- продуктивните членове на обществото. Държава, притискаща своите предприемачи и лепваща им етикет "паразити", които експлоатират работническата класа и трупат богатство на техен гръб, в един момент се оказва в неизгодно положение. Защо ли? Защото спира механизма, който задвижва икономиката. Няма бизнес, няма производство, няма достатъчно работни места, потреблението е свито, няма достатъчно данъци, които да се прибират. Настъпва колапс.

Идеите на Ранд са цяла философия. Това, което тя се опитва да покаже е, че  е немислимо да има равнопоставеност и приравняване на стандарта за тези, които залагат всичко, за да градят, и за тези, които участват в градежа. Да, те са взаимосвързани, но рисковете не са равносилни. Ако на някой му стиска да влезе в огъня и да изкове желязото, неговите отговорности са повече от този, дето държи чука. Факт.

Отново се сблъскваме с въпросите дали е редно умните и способни индивидуалисти, които създават и градят богатствата в едно общество, да носят на гърба си останалите, и да бъдат поставяни на еднаква плоскост при разпределението на благата. Аз лично смятам, че не е редно. Всеки трябва да получава справедлива отплата за вложеното от него, и време, и ресурси, и усилия.
Една от най- големите злини в този свят е присвояването на чужди заслуги,  осакатяване на нечие постижение и шуробаджанащината, при която неспособните кретат на гърба на способните.

Идеите на Ранд буквално заклеймяват социалистическите похвати. Някои обаче ги смятам за твърде крайни. Нито прекаления индивидуализъм е здравословен, защото полага сериозни основи на егоизма, нито прекаления колективизъм е препоръчителен, защото обезличава индивида и го превръща в лентяй и паразит. Умереността и баланса е най- добрия изход за едно общество.

За да онагледи най- добре визията си, Айн Ранд изгражда хипотетично свят, в който властва социализмът ( За Америка може този свят да е хипотетичен, ама за нас си е бил баш реалистичен и донякъде все още е...). И в този свят, властта осакатява можещите, защото те нямат право да бъдат над другите във всяко едно отношение. Ранд описва картина на едни от най- големите предприемачи в Щатите от миналия век и предизвикателствата, пред които са изправени. Натискът от държавата и обществото, постоянните пречки да правят бизнес... Те се изправят пред дилемата дали да продължат да се борят с вятърни мелници, на пук на всичко и всички, или просто да спрат и да гледат отстрани какви са последствията от това. Е, те решават да покажат на държавата и обществото какво ще се случи след тяхното оттегляне. Както се досещате, резултата е абсолютна мизерия и разпад. Едни от малцината- короната на железопътния бизнес Дагни Тагарт, и стоманения магнат Ханк Риърдън се съюзяват и устояват донякъде на камъните, които се изсипват по тях, макар и трудно. Когато си убеден, че това, което си създал или което правиш, си заслужава, си готов да се бориш докрай. Точно това правят Дагни и Ханк. Опитват да отстояват принципите си, макар че се движат срещу течението, което води към пропастта.
В крайна сметка, благодарение отново на тези, които винаги са били двигател, които не се плашат от силните ветрове на върха, които са готови да поемат рискове и отговорности, ярките индивидуалисти, непреклонните предприемачи, загиващата икономика има шанс да възкръсне и да издърпа нагоре давещото се в собственото си невежество, злоба и завист общество.

Става ясно и кой всъщност е Джон Голт, който се загатва като мистериозна фигура още в първата част, разкрива се бегло във втората и се изявява категорично в третата със своята покъртителна реч. Цялата реч е около стотина страници, но си заслуж��ва всеки един ред. А по- долу си позволявам да споделя една малка част, която съдържа есенцията на движещата сила на човешката същност, а именно умът! Умът, който може да издигне човека, но който може и да го принизи, в зависимост от това как го използва. Умът и свободната воля са дар за човека. Но тези два компонента са и най- големия бич за тези, които нямат смелостта да поемат своята лична отговорност.

" Умът на човека е единственото му средство за оцеляване. Животът му е даден, но оцеляването — не. Тялото му е дадено, но прехраната — не. Мозъкът му е даден, но съдържанието му — не. За да остане жив, човек трябва да действа, а преди да действа, трябва да знае същността и целта на действията си. [...] За да остане жив, той е длъжен да мисли." ( З-та част- стр. 411)

Цялата тази история образно казано е като да се опиташ да пречупиш крилете на самолет. Така пада и самолета, и всички пътници на него. Глупаво, но човек може да го осъзнае чак след това.
В крайна сметка никой на никого не е длъжен с нищо!

" Дайте ни способни хора" кънти от финалните страници на "Атлас изправи рамене". Това само по себе си говори за отчаянието и упадъка, които са следствие от потъпкването именно на тези хора. Всекиму според заслуженото. Ето това е справедливата отплата и това, което се бори да покаже Ранд.

Излишно е да казвам колко много ми харесва " Атлас изправи рамене". Един от най- великите художествено- философски трудове.

=====

1-ва част :

"— Франсиско, кое е най-презряното човешко същество?

— Човек без цел." ( стр. 144)


" — Дагни, нищо няма значение в живота, освен това колко добре си вършиш работата. Нищо друго. Само това. Каквото и друго да си, то ще произлезе от това. Това е единствената мярка за стойността на човека. Всички етични кодекси, които ще се опитат да ти набият в главата, са просто едни хартиени пари, отпечатани от мошеници, за да оскубят достойнствата на хората. Кодексът на компетентността е единствената морална система, която има златен стандарт. " ( стр. 145)


" Ако действията ти са честни, нямаш нужда от откраднатото доверие на другите, а само от рационалното им възприятие." ( стр. 193)


2- ра част:

" — Госпожице Тагарт, знаете ли какъв е отличителният белег на второкачествения човек? Обида от достиженията на друг човек. Тия докачливи посредствени типове, които седят и треперят да не би нечия друга работа да се окаже по-велика от тяхната, те нямат и представа за самотата, която настъпва, щом стигнеш върха. Самотата да не срещаш свой равен — ум, който да уважаваш и достижение, на което да се възхитиш." ( стр. 32)


3- та част:

"Какво по-голямо богатство от това да притежаваш собственото си Аз и да го прилагаш, за да растеш? Всяко живо същество трябва да расте. Не може да стои неподвижно." ( стр. 32)


"... всяка работа е творческа, ако се върши от мислещ ум, и никоя работа не може да бъде творческа, ако се върши от празноглавец, който в равнодушна апатия повтаря рутинните действия, научени от другиго; че всеки от вас сам избира своята работа и че изборът ви е толкова богат, колкото са богати възможностите на ума ви, че нещо в повече от избраното е невъзможно за вас, а ако е в по-малко — накърнява човешкото ви достойнство; че да си пробиете чрез измама път до работа, с която вашият ум не може да се справи, означава да се превърнете в разяждана от страх човекоподобна маймуна, заимстваща чужди движения и чужда надница, а да се задоволите с работа, която изисква от вас по-малко, отколкото са умствените ви способности, значи да спрете своя двигател и сами да се обречете да поемете в друга посока — към упадъка... " ( стр. 423)

[Inna · Rating 4 out of 5]

На останній частині трилогії мій захват стих достатньо для того, щоб мозок нарешті наважився вибірково не погоджуватися або ставити під сумнів певні слова авторки. До того ж те, що Айн Ренд зробила з лінією Дагні Таґґарт/Генк Ріарден просто обурило моє дівоче серце. Склалося таке враження, що сексуальний фетиш Дагні – це інтелект чоловіка. Не те, щоб я її засуджувала, але Ріардена я їй не пробачаю. Та й сама героїня спричинила такий ажіотаж серед чоловіків, бо єдина жінка з мізками у книзі і закохуватися більше нема в кого?

Та якщо відставити емоції, я радію, що доєдналася до числа тих, кого підкорила ця історія. Це цікаве відчуття, коли ваші переконання похитнулися і ви дозволили собі дивитися на речі під тим кутом, під яким раніше не наважувалися. Переконана, що я не взяла у цієї книги всього, що авторка могла і хотіла мені дати, але взяла, скільки змогла. Напевне, перечитуючи, зможу взяти більше

[Evripidis Gousiaris · Rating 4 out of 5]

Ο ΑΤΛΑΣ ΕΠΑΝΑΣΤΑΤΗΣΕ, σταμάτησε να στηρίζει στην πλάτη του τον κόσμο και τον άφησε να καταρρεύσει. Γιατί όμως ο Άτλας το έκανε αυτό; Έπρεπε ο Άτλας να είναι αυτός που θα στηρίζει τον κόσμο εξαρχής; Τι θα απογίνει τώρα ο κόσμος; Θα μπορέσει να στηρίξει τον εαυτό του;

Πιστεύω πως πριν αναλυθεί οτιδήποτε πρέπει πρώτα να γίνει αναφορά στην συγγραφέα του βιβλίου καθώς και τον σκοπό όπου το έγραψε.

Πρόκειται για την Ayn Rand, συγγραφέα, σεναριογράφο και κατά πολλούς φιλόσοφο όπου έχει διχάσει τον κόσμο με την φιλοσοφία της, τον Αντικειμενισμό. Η Ayn Rand πίστευε ότι κάθε άνθρωπος πρέπει να πορεύεται με γνώμονα μόνο την Λογική και να έχει σαν μέγιστη προτεραιότητα το ατομικό του συμφέρον. Δεν δεχόταν το Ο έχων δύο χιτώνας μεταδότω τω μη έχοντι και υποστήριζε ότι μόνο όποιος αξίζει θα πρέπει να έχει χιτώνα. Αποστρέφονταν την ιδέα ότι ο καρπός του κόπου ενός ικανού ανθρώπου θα μεταφερθεί σε κάποιον ανίκανο άνθρωπο ο οποίος στηρίζεται μόνο στην ελεημοσύνη των συνανθρώπων του.
Σε πολλά της άρθρα και συνεντεύξεις (τις οποίες μπορείτε να παρακολουθήσετε στο YouTube) υποστήριξε ότι μόνο όταν το αλτρουιστικό στοιχείο του ανθρώπου υποσκιαστεί από το ατομικό συμφέρον η κοινωνία θα προοδεύσει. Η ίδια δεν ήταν εναντίον της ελεημοσύνης ή των αλτρουιστικών χαρακτηριστικών της ανθρώπινης συμπεριφοράς, αλλά δεν δεχόταν ότι αυτά τα δύο είναι πιο σημαντικά από την ατομική ευημερία και τάσσονταν υπέρ ενός ηθικού Εγωισμού.
Ο λόγος που αναφέρονται αυτά είναι γιατί οι ιδέες της είναι ο ουσιαστικός πρωταγωνιστής και το θέμα του βιβλίου.

Η Ayn Rand μέσα από το έργο της προσπαθεί να πείσει για την ορθότητα της φιλοσοφίας της. Και νομίζω ότι στο τέλος το καταφέρνει. Παρουσιάζει την Λογική και την Ικανότητα ορισμένων ανθρώπων σαν το καύσιμο με το οποίο τροφοδοτείται ολόκληρη η ανθρωπότητα. Ταυτόχρονα δείχνει ορισμένους ανθρώπους όπου στερούνται Λογική και Ικανότητα να προσπαθούν να καρπωθούν αυτοί από τους κόπους των ικανών ανθρώπων. Τι θα γίνει όμως αν οι ικανοί άνθρωποι σταματήσουν να υπάρχουν; Ποιος θα τροφοδοτήσει τον κόσμο; Ή αλλιώς… Τι θα γίνει αν ο Άτλας σταματήσει να στηρίζει τον υπόλοιπο κόσμο? Θα μπορέσει ο κόσμος να στηρίξει τον εαυτό του;

Σε ένα βιβλίο όπου η συγγραφέας επιδεικνύει την φιλοσοφία της, κυρίως όταν η φιλοσοφία είναι τόσο ιδιαίτερη, δεν περίμενα να συναντήσω τόσο ενδιαφέροντες και καλογραμμένους χαρακτήρες. Λάτρεψα τους 4 κύριους πρωταγωνιστές. Εντυπωσιάστηκα από τον ηθικό τους κώδικα, από τα κίνητρα τους και τον τρόπο που έβλεπαν τον κόσμο. Οι διάλογοι μεταξύ τους είναι σίγουρα το δυνατό στοιχείο του βιβλίου όσο αφορά το λογοτεχνικό κομμάτι. Κρεμόσουν από τα χείλη του καθενός και ανυπομονούσες για την απάντηση που θα έδινε ο ένας στον άλλον.
Το ερωτικό στοιχείο με εξέπληξε επίσης ευχάριστα στους πρώτους δύο τόμους και ενώ με απογοήτευσε λίγο στον τρίτο τόμο (προσωπικά γούστα) παραμένει συνολικά εξαιρετικό κομμάτι της πλοκής.

Το βιβλίο όμως δεν έχει να εντυπωσιάσει με κάτι άλλο λογοτεχνικά. Δεν υπάρχει κομψή γλώσσα, ούτε περιγράφονται όμορφες εικόνες. Παραμένει γενικώς αρκετά προσγειωμένο. Προσοχή! Αυτό δεν σημαίνει ότι απογοητεύει. Η πλοκή κρατάει συνεχώς το ενδιαφέρον του αναγνώστη και το βιβλίο εύκολα χαρακτηρίζεται ως page turner ασχέτως αν πλατειάζει σε κάποια σημεία η συγγραφέας.

Για τον λόγο αυτόν με προβλημάτισε και η βαθμολογία.

Αν κρίνω το βιβλίο με κριτήριο τις ιδέες του και το μήνυμα που ήθελε να περάσει, τότε πρόκειται για ένα άριστο έργο. Η Ayn Rand σε πείθει. Όσο ακραία ή σκληρή και αν φαίνεται η φιλοσοφία της δεν μπορείς να αρνηθείς την λογική της και σίγουρα δεν θα την χαρακτήριζες άδικη.
Γενικά όμως σαν βιβλίο δεν μπορώ να πω ότι με γέμισε -αν εξαιρέσεις την πλοκή και τους κεντρικούς ήρωες όπου ήταν άψογοι- , είχα την εντύπωση ότι κάτι του έλειπε. (κάτι δεν μου άρεσε στην γραφή της και στον τρόπο όπου αφηγήθηκε την ιστορία.) Για αυτό και βαθμολογώ κάθε τόμο με διαφορετική βαθμολογία, λαμβάνοντας υπόψιν όχι την συνολική εικόνα του έργου αλλά κάθε τόμου ξεχωριστά.

Αξίζει να επενδύσει κάποιος χρόνο και χρήμα για τα συγκεκριμένο έργο; ΕΞΑΡΤΑΤΑΙ. Αν σε ενδιαφέρουν οι ιδέες της Ayn Rand ή έχεις παίξει το πρώτο παιχνίδι Bioshock όπου βασίζεται στο συγκεκριμένο βιβλίο, τότε σίγουρα αξίζει. Αλλιώς δεν ξέρω κατά πόσο θα το απολαύσει κάποιος. Προσωπικά, υπήρχαν στιγμές που ήθελα να χειροκροτήσω από ενθουσιασμό αλλά και στιγμές που διάβαζα αδιάφορα για να φύγουν οι βαρετές σελίδες.

Κλείνω με τον εισαγωγικό μονόλογο του παιχνιδιού Bioshock όπου οι δημιουργοί εμπνεύστηκαν από το συγκεκριμένο έργο και γενικά από την φιλοσοφία της Ayn Rand.

Hello, my name is Andrew Ryan and I'm here to ask you a question: Is a man not entitled to the sweat of his brow? "No," says the man in Washington, "it belongs to the poor." "No," says the man in the Vatican, "it belongs to God." "No," says the man in Moscow, "it belongs to everyone." I rejected those answers; instead, I chose something different. I chose the impossible.

[Volodymyr Stoyko]

Дочитуючи другу частину "Атланта", я необережно висловив надію на те, що третя частина не злиється в класичний жіночий роман, заправлений соусом бізнесових битв на ігровому полі капіталізму. В коментарях до посту на FB та у твітері друзі в один голос переконували мене у тому, що третя частина - найгірша зі всіх. Вона надміру затягнута, надумана і не варта тієї кількості дерева, яке потратили на виготовлення паперу для її друку.

Я не можу сказати, що мої друзі помилялися, але на щастя моя думка не збігається з їхньою. Взяти, хоча б, ту ж любовну лінію Дагні та Генка. Третя частина звела її нанівець, залишивши лише питання "Навіщо було її мусолити у попередніх частинах?".
До завершення якихось серій у нас завжди високі очікування і, ймовірно, в даному випадку вони зіграли злий жарт з читачем. Фактично, всі інтриги зникають ще на початку третьої частини, через що і виникає це відчуття надмірного розмусолювання сюжету. Я теж деякий час схилявся до такої думки. Аж до знаменитого звернення Джона Голта.
Я був би не проти, якщо б ця промова була ще довшою. Так, вона повторює багато того, що було сказано іншими героями і самим Голтом. Розжовується декілька разів іншими словами. А тепер згадайте себе у щирих прагненнях висловлювати пояснення. Ні, не просто використати найскладніші слова, які є у вашому лексиконі, аби від вас відчепилися, а донести думку так, аби ні в кого не залишилось сумнівів у тому, що ваша позиція оправдана і зрозуміла кожному, до кого направлені ці слова. У випадку Джона Голта - це цілий народ. Чи легко донести до нації пояснення свого болю, розчарування, образи за її неповагу до людського інтелекту?

Розум людини - основний засіб для виживання. Життя людині дано, а виживання - ні. Тіло людині дано, а їжа - ні. Мозок даний, але розум - ні. Людина повинна діяти, щоб жити, але перед тим як діяти, повинна зрозуміти природу та ціль своїх діянь... Будь-яка думка - це акт вибору. Ключ до розуміння того, що ви так нерозсудливо називаєте природою людини, загадка, з якою ви живете, боячись назвати її - це факт, що свідомість людини - це акт її волі... Ні, ви не зобов'язані бути людиною; але сьогодні тих, хто має право назвати себе цим ім'ям, з вами немає. Я відібрав у вас тих, за чий рахунок ви жили, - ваших жертв. Так мовить образа Джона Голта до тих, хто втратив право називати себе людьми.

Я не можу сказати, що розумію всю велич твору "Атлант розправив плечі". Можливо, для американців з їхньою історією твір Айн Ренд має вагоміше значення та глибший зміст. Або я не надто вловив ідеї, що письменниця хотіла донести із сторінок книжки. Але, що я можу сказати напевне, це те, що книга на всі 100% варта приділеного їй часу. Буду радити і вам.

[Ольвія Гусак · Rating 5 out of 5]

На «Атланта…» я чекала давно. Точніше на таку розкіш, як та кількість повністю вільних днів, необхідних для того, щоб спокійно насолодитися цією трилогією, не розтягуючи її на місяці. А таке буває лише під час літньої відпустки ;)

«Атлант» точно не вразить кожного. Я не буду його рекомендувати всім. Його не зрозуміють маси, хоч кожен міг би знайти серед того різноманіття героїв себе. Думаю, багатьом книга може здатися нудною. Впевнена, мало хто подужає 100-сторінкову промову Джона Голта :) Багатьох може не зацікавити нічого, окрім історії кохання.

Але мені книга подарувала насолоду, я її смакувала. Вона мені була потрібна – ця трилогія, ця історія, ця жінка – Айн Ренд. Бо коли її читала – інколи просто до сліз вражало, що хтось думає так само, для когось важливе те ж саме, що це не просто якісь мої вперті внутрішні принципи - ніби я знайшла друга, з яким не можна наговоритися.

Книга не тільки про бізнес. Вона про ті людські якості, які є визначальними всюди – у роботі, у стосунках, у побуті…
Боже, як же я люблю впевнених, принципових та відповідальних людей!

[Oksana Uskova · Rating 5 out of 5]

"Атлант розправив плечі" з тих книжок, прочитання яких змінює тебе. Це ода егоїзму, це бунт проти соціалізму та комунізму, це релігія розуму та мислення. Це захоплива антиутопія, романтична історія, філософський трактат. Ця книжка включає твій мозок та розплющує очі P. S.: ця книжка дуже страшна, бо перегляд ваших цінностей, життєвого кодексу та моделі поведінки гарантовано... А мінятися - це страшно.

[Димитър · Rating 3 out of 5]

Трудно ми вървеше тази част на книгата. Мисля, че за 1500 страници се преситих от писането на Ранд и вече ми клонеше към графомания. Да не говорим за речта на Голт в продължение на 90 страници! Да, тя беше събрала есенцията на философията на Ранд, но тогава защо бяха нужни останалите страници. И други дълги монолози имаше в цялата книга, които ми дотегнаха и ми звучаха нереалистично. Много от героите ми бяха всъщност нереалистични. Разбирам, че описаният свят е анти-утопичен, а и произведението е по-скоро философско, но не ми стоеше добре в опаковката на художествена проза. Не отричам, че споделям някои от идеите на Рандовата философия, но други са ми крайни.
Започнах книгата с голямо желание, защото прочетох много добри отзиви, но с всяка част интересът ми спадаше. Не съжалявам, че съм я прочел, но едва ли ще я препоръчвам горещо.

[Yulia Genova · Rating 2 out of 5]

Eddie Willers and his faith...comes to tell us what: that not genius but good and smart people with decent level of due diligence and responsibility deserve to suffer??
Not the type of philosophy I can accept....

[Iryna · Rating 2 out of 5]

Disclaimer: це відгук на всю трилогію, не лише на 3-й том. Містить спойлери!

Я відкладала прочитання цієї книги кілька років. Надто багато захоплених відгуків, надто багато ажіотажу було довкола неї. Я тримала цей тритомник «на потім», як багатообіцяючий, неймовірної краси десерт, який так хочеться з’їсти, але водночас шкода це робити. Нарешті я надкусила цей смаколик і… виявила, що він чи то зачерствів від часу, чи то з самого початку був виготовлений без дотримання рецептури: насипали забагато цукру, замість борошна використали крохмаль, вимішаний з манкою, все це полили зверху патокою, шоколадом, карамеллю, зверху додали ще нуги – аж зуби застрягають. Жувати складно й довго. Так сталося і з «Атлантом». Перший том я читала з ентузіазмом, подекуди навіть із захопленням, закриваючи очі на очевидні недоліки історії. Горталася сторінка за сторінкою, моє захоплення поволі згасало. На його місце спершу прийшла нудьга, тоді – розчарування, а зрештою – скепсис.

Почну з того, що мені сподобалося. Це – ідея твору. Мені близька концепція особистої відповідальності. Мені подобається бажання Айн Ренд показати людей, щиро відданих своїй роботі, сильних особистостей, яким притаманна чесність, які вміють конкурувати й розуміють, що саме конкуренція породжує нові ідеї, дає змогу суспільству еволюціонувати. Також сподобалася дещо зла іронія що на капіталізм, що на соціалізм. Сподобалися висміювання жадібності, лінощів, н��бажання розвиватися, незгода з ідеєю того, що «люблять просто так», що коли хтось має потребу, то інший в силу моралі зобов’язаний цю потребу закрити.

До речі, саме за це багато хто критикує роман. Мовляв, що це за суспільство, в якому нема місця добру та благодійності? Але сама письменниця говорить про інше:
«Ви запитуєте, чи бувають випадки, коли допустимо допомагати іншому? Ні – якщо цей інший стверджує, що це його право або ваш моральний обов’язок. Так – якщо таке ваше власне бажання, що спирається на егоїстичну насолоду, що вимірюється цінністю цієї особи. […] Якщо ви вирішите допомогти людині, яка страждає, зважайте на її чесноти, на її прагнення відновити сили, на її раціональність або на той факт, що вона страждає несправедливо».

Також я розділяю думку авторки щодо безглуздя релігійних догм, ідеї грішності людини від народження й перекладання відповідальності зі своїх плечей на інші – чи то плечі т.зв. атлантів, чи то вищого божества.

На цьому мої позитивні враження завершуються. І я розриваюсь між бажанням висмикувати волосся на голові або ж посипати її попелом від розчарування. Ну як, як можна було прекрасну ідею так невміло, так недбало зіпсути формою втілення?

Почнемо з героїв. Вони наче воскові фігурки. Неживі, картонні, шаблонні. Одні – надміру ідеальні, інші – гротескно кумедні або страшні, озлоблені «недолюди».

Авторка не дає змоги читачеві самому вибрати ставлення до героїв. Вона ставить перед фактом: «Ось, це – позитивний персонаж. Дивись, який він красивий, стрункий і золотоволосий. Які іскорки в його очах! А яка постава, як цей костюм підкреслює його вроду! А це, поглянь, негативний персонаж. В нього водянисті очі, товстий животик, гнилі зуби, кумедний голос. Фу-фу-фу, він тобі подобатися не має. Ти зрозумів, мій читачу? Давай-но поясню ще раз. Ось – позитивний герой. В нього тверді біцепси, він гарно виглядає навіть після 16-годинного робочого дня. А зранку в нього неодмінно свіже дихання навіть після N-ої викуреної цигарки». І так по колу безліч разів.

Повтор – це взагалі родзинка всього роману. Якби скоротити всі ці безкінечні розжовування одного і того ж, книга спокійно вмістилася б в один том.

А ще ці довгі, ці дов-же-лез-ні монологи. Ну хто в житті так розмовляє? Якби я була другорядним персонажем цього роману, то боюсь, що під час 3-годинної промови Джона Ґолта просто заснула б… або вимкнула радіо. Жодна людина не здатна втримувати увагу впродовж 3 годин поспіль, слухаючи радіопромову!

Але не промовою єдиною. Так розмовляють всі герої. Я уявляю собі сцену. Ось загорівся прожектор, спрямований на одного із героїв. Він зайняв пафосну позу і розпочав свій монолог. Всі інші герої в тіні терпляче очікують свого моменту слави. Ніхто нікого не перебиває, навіть антигерої мовчать і дають виговоритися іншим. 🤦

Тепер про головну персонажку – Даґні Таґґарт. Це найкраще втілення Мері Сью, яке я наразі бачила. Вона ідеальна – сильна, розумна жінка (одна-єдина така на весь роман!), в яку закохуються абсолютно всі головні герої!

Її першу юнацьку любов до Франциско я розумію. Вони виросли разом, у них спільні цінності та ідеали, їх любов цілком закономірна.

Також я вірю в стосунки Даґні та Генка. Це одна з небагатьох логічно прописаних сюжетних ліній. До речі, Генк Ріарден – чи не єдиний персонаж, який моментами виглядає достовірно. Йому притаманні сумніви, переживання з приводу моральності своїх вчинків та почуттів.

Роман Даґні та Джона? Ха-ха-ха. Нізвідки з’являється прекрасний Атлант, який довгих 12 років кохав нашу героїню на відстані, хоча навіть знайомий з нею не був! І Даґні закохується в нього одразу і навік. «Не вірю» – ці слова хочеться написати кепслоком.

Любовні сцени з «Атланта» взагалі потрапили в мій топ найгірше описаних сексуальних сцен. Вони то вульгарні, то пафосно-кумедні. Щось середнє між «Сутінками» та «50 відтінками сірого» (так, мені не соромно визнати, що я колись «це» читала).

Я ще забула про невзаємну любов друга дитинства. Ну, але на нього можна взагалі не зважати. І це не я так думаю, а Айн Ренд так вирішила. Бідолаху навіть в чарівну Атлантиду не запросили приєднатися до всієї чесної компанії.

І знаєте, що найнеймовірніше? Кожен з перелічених вище чоловіків такий ідеальний, що без боротьби відпускає кохану жінку до суперника, кажучи при цьому приблизно отаке: «Ні, ти любиш не мене, а його. Я все розумію, іди до нього, він достойний твого кохання. Ну а я тебе ніколи не забуду!» Стоп, це фанфик чи доросла антиутопія? А то я трохи заплуталася.

Також мені важко було поставитися до цього роману серйозно через фантастичний ріарден-метал, який годиться для всього: від банячків-сковорідок до надміцних мостів. Його виплавляють зі сталі та міді. І при цьому він легший за них! Я уроки фізики/хімії пам’ятаю доволі туманно, але пригадую закон збереження маси. Він стверджує, що які б не були внутрішні процеси, сумарна маса всіх речовин залишається незмінною. Вікіпедія каже, що хіба при ядерних випробуваннях цей закон «набирає специфічних рис». Окей, Айн Ренд, зрозуміло. Очевидно, в котлах на заводі Генка Ріардена проводили ядерні випробування, в результаті яких і народився цей унікальний сплав.

Якби мені було 14-15 років, скоріш за все я б вибачила надмірний пафос, нестиковки та неправдоподібність сюжетної лінії, яка в фіналі скотилася до дешевого бойовичка. Я б пробачила цей юнацький максималізм, який пронизує весь роман з початку і до кінця. Але я прочитала його значно пізніше, коли вже давно живу багатьма ідеями «Атланта» і тому я не можу закрити очі на їх жахливу подачу.

Найбільший плюс від прочитання тритомника – я нарешті готова кидати книгу недочитаною, якщо вона знову буде настільки відверто мені не подобатися.

[Antonio Papadourakis · Rating 2 out of 5]

Ο ύμνος στον φιλελευθερισμό συνεχίζεται με κύριο στοιχείο την υπερβολή που κάνει κάθε άλλη επιλογή παράλογη. Στον 3ο τόμο υπάρχει η ζωή σε μια ουτοπική Ατλαντίδα και ένα υποτιθέμενο ραδιοφωνικό διάγγελμα έκτασης περίπου 100 σελίδων. Συμπερασματικά, ο Άτλας είναι ότι χειρότερο έγραψε η Ραντ...
"Η ηθική είναι αποτέλεσμα επιλογής και όχι εξαναγκασμού. Η ηθική στηρίζεται στη γνώση κι όχι στην υπακοή. Η ηθική ταυτίζεται με τη λογική, και η λογική δεν λειτουργεί με εντολές."
"Θυσιάζω δεν σημαίνει ότι εγκαταλείπω κάτι που είναι άχρηστο, αλλά απαρνούμαι το πολυτιμότερο αγαθό μου. Θυσιάζω σημαίνει απαρνούμαι τις αξίες μου για χάρη πραγμάτων που απαξιώνω. Αν ανταλλάξετεμια δεκάρα για ένα δολάριο, αυτό δεν είναι θυσία, αν όμως ανταλλάξετε ένα δολάριο για μια δεκάρα, είναι θυσία. Η απόλυτη θυσία είναι η πλήρης εγκατάλειψη των αξιών."
"Όπως δεν υπάρχει αναίτιος πλούτος, έτσι δεν μπορεί να υπάρχει αναίτια αγάπη ή αναίτιο συναίσθημα. Κάθε συναίσθημα είναι απόκριση σ' ένα ερέθισμα της πραγματικότητας, μια εκτίμηση που υπαγορεύεται από τις αρχές σας. Αγαπώ σημαίνει αξιολογώ... Η αγάπη είναι η έκφραση των αξιών του ανθρώπου, είναι η υψηλότερη ανταμοιβή που μπορεί να κερδίσει κανείς για τις ηθικές αξίες που κατέκτησε κι εφαρμόζει στη ζωή του, αλλά και το συναισθηματικό βραβείο με το οποίο ανταμοίβει τη χαρά που παίρνει απ' τις αρετές κάποιου άλλου."
"Η αρχή της ταυτότητας δεν σας επιτρέπει να έχετε και την πίτα ολόκληρη και το σκύλο χορτάτο. Ο νόμος της αιτιότητας δεν σας επιτρέπει να φάτε την πίτα προτού την αποκτήσετε."

[Oleksandr Golovatyi · Rating 5 out of 5]

Одно из гениальнейших произведений с моей точки зрения. Все великолепно: герои, сюжет, философия самого автора, идея. Этот роман заслужено является лучшим в творчестве Айн Рэнд, гениального философа и писателя. Очень интересная и очень правдивая, на мое мнение, точка зрения о бизнесе и о людях, которые создают с помоющью своего интелекта продукты, товары и услуги, которыми пользуется человечество. Центральное место в романе занимают: "здравый" правильный эгоизм человека, созидательный труд и разум человека.
-------------------
One of the most brilliant works from my point of view. Everything is great: the characters, the plot, the author's own philosophy, the idea. This novel deserved is the best in the work of Ain Rand, a brilliant philosopher and writer. Very interesting and very truthful, in my opinion, the point of view about business and about people who create with the help of their intellect the products, goods and services that humanity uses. The central place in the novel is occupied by: "healthy" correct selfishness of the person, creative work and reason of the person.

[Julia Vlasenko · Rating 5 out of 5]

я пропустила довгий довгий монолог Дж.Голта в кінці. Хоча підозрюю, що в Айн Ренд був цей монолог з самог�� початку в голові і вона написала три часини книжки щоб виправдати якось цей монолог. Що сказати. Книга мені неймовірно сподобалася. Все просто, очевидно і я дуже добре розумію, чому роман написаний в 60-тих переклали на українську лише зараз. Ми лише зараз доходимо до розуміння тих простих істин, до сприймання бізнесу, індивідуальності, особистого таланту, як цінності. Я всю книгу згадувала дитячі казки, які читала маленькою. Бідність - чеснота. Третій брат, дурник, якому нічого не дісталося - в кінці матиме все. Багатий пан - зло, бідному треба обдурити, щоб заволодіти багатством.

Бути Паном, а не Дурником. :-)

[Lucy · Rating 4 out of 5]

Изключителна книга, която те кара да намериш начина да се почувстваш истински жив, да синхронизираш ценностите си, да оцениш тържеството на разума и предприемчивостта.

За съжаление има и неща които не ми допаднаха - не можах да прочета 3 часовата реч на Джон Голт - беше цели 90 страници, които ми дойдоха вече твърде много.
Направо ме побъркват печатните грешки в книгите - цялата трилогия е осеяна с печатни грешки, а на едно място липсва цял един ред, който беше последен на страницата.

[Kristina · Rating 5 out of 5]

10 out of 5. This is going straight to my 'favourites' list. :)

A detailed review coming soon, hopefully, 2019.

[A · Rating 5 out of 5]

Way too many unfavorable reviews of this book stem from trying to separate "good socialism" and "bad socialism". Obviously, it wouldn't happen this way. Obviously, it doesn't have to be this way. An endless quest for good socialism. Almost funny, being that Rand, coming from the Soviet Union and having first-hand experience of socialism in action, vividly described exactly that sort of reality—down to the elimination of private property, blanket poverty, starvation of entire nations, and torture. It happened. It is happening. There is no such thing as good socialism.

Atlas Shrugged is a dystopia, and I wish more people would recognize we should keep it that way. It is exaggerated in some ways, sure. Most antagonists are slack-jawed, initiative-less, spine-less looters, "less" to the protagonists in every sense but their capacity for destruction. Dr. Ferris, historically and disturbingly, is actually one of the most realistic antagonists. It's a dystopia. Hyperbolizing is basically a prerequisite of the genre. What's scary and brilliant is how much is *not* hyperbolized.

Rand paints a world where suffering is cherished, where anguish is moral and noble. "Why don't you pity me?" "Why don't you love me for my simply existing?" It could be heartless, except most protagonists, Rearden most of all, continuously provide the sufferers with the means to survival. They provide them with an alternative as well—self-love, growth, improvement, achievement. Dagny spends most of her time searching for people with an ability to simply want to drag themselves out of that hole, with basic competence, with a desire to learn, with the capacity to take minor responsibility. I absolutely love how the book de-glorifies suffering while encouraging a healthy worldview: a simple will to live. It's true that for many it's very much not easy to find. It's also true that it isn't and shouldn't be the norm. The characters are willing to help those who try to help themselves. They refuse to validate those who don't, and I stand by it.

As for the storytelling, I was skeptical at first—it was a book about a railroad, and I couldn't care less about railroads. But Rand's portrayal of Dagny's passion, almost tangible, has completely turned the tide. I got invested in no time. It's still a mystery to me how I could stay up till 2AM to read about trains. But well.

To those still thinking whether to read this, granted, enormous volume of text: give it at least two tries. You may find that there are things you don't like, but you may also find a great deal of validation, especially if you've been on the giving side of life for too long. It turned out healing to me, in a way. And to those who get tired at the first glance of a page-long direct speech: sit through it, at least for variety. If you approach it with an open mind as your basic premise, you may come out finding a new appreciation of the difference between a long but meaningless speech and a long but meaningful one.

[Антоан · Rating 5 out of 5]

3.5/5 за тази част, но 5-ца за цялата книга.

Имаше неща, които не ми харесаха този път, за разлика от предишните 2 книги, които бяха перфектни. 3-часовата реч ми дойде в повече. На няколко пъти бях готов да я прескоча, но тъкмо тогава Голт подхващаше друг аспект и отново задържаше интереса ми. Също - имаше една-две части, които звучаха като треторазряден екшън. Вярно, че не действието, а идеите и философията са основното в тази книга, но все пак изглеждаха не на място.

Въпреки тези недостатъци това е една от най-добрите и влиятелни книги, които някога съм чел. Единственото ми съжаление е, че я прочитам толкова късно. За мен е удивително (и плашещо) колко релевантна е тя за времената, в които живеем, нищо, че е писана преди 60г. Препоръчвам я на всеки, който претендира да има поне малко акъл.

Първата ми книга на Ранд, но със сигурност не и последната.

[Настасья · Rating 2 out of 5]

Книга дочитана исключительно по причине того, что я уже потратила время на 1000+ страниц 1 и 2 тома. Одни и те же повторяющиеся идеи и лозунги, что хочется кричать «ДА ПОНЯЛ УЖЕ Я». Банальнейший образец черно-белого мышления, не выдерживающий никакой критики. Отдельного упоминания заслуживает романтическая линия, написанная, по ощущениям, человеком, проходящим пубертатный период. 2 звезды за надежду на протяжении всего чтива, что эта история вырулит в нормальное русло с логичными выводами, а в итоге только возможность сказать «я читала и это очень плохо».

P.s. впервые в жизни пропустила 50 страниц текста без зазрения совести, потому что пытки вроде как давно запрещены

[Oleh Lvivskyi · Rating 5 out of 5]

Нарешті дочитав третю частину «Атлант розправив плечі». Це неймовірна серія книг, яку б я додав до обов’язкової шкільної програми старших класів. Майбутнє не повинно виховуватись на книгах, де все погано, про страждання, або де багаті та успішні зображаються злодіями та нехорошими людьми. У людині слід розвивати найкраще - і ця книга, одна з таких. Безумовно в ній трапляються перебільшення, влада зображується настільки тупою, що здається гірше нікуди, часом буває лише чорне та біле - але саме це поєднання найкраще показує справжню суть концепцту «вчителів Моралі Смерті - містиків духу і м’язів» та яке в такому майбутнє. Я себе відношу до тих, кому близька Мораль Життя, і дуже часто задаю питання «чому?», оскільки відповідь що так вирішило суспільство, влада, тощо, для мене не аргумент.

[Nicole Cenkova · Rating 5 out of 5]

I have no words to express the feelings I have right now. I just finished the book and believe me - it's huge! The characters, the setting, the plot, the speeches, oh, everything is wonderful!

If you want to know who and what is John Galt, to understand the interesting philosophy of Ayn Rand, to see how things go wrong when people refuse to think and act - this book is the right choice!

Atlas Shrugged is an absolute must-read! Don't waste time and start reading it! <3

[Yaroslav Lozhkin · Rating 5 out of 5]

А как только эту прекрасную книгу не запретили в России?

[Stas · Rating 5 out of 5]

Ці книги дійсно міняюсь світосприйняття.

[Ольга Павліковська · Rating 5 out of 5]

Надзвичайна книга!!! Особисто для мене стала поштовхом для освоєння нової спеціальності.

[Nikola Kibritev · Rating 2 out of 5]

Първа и втора част на Атлас изправи рамене бяха много вълнуващи и интересни за мен. За зъжаление, не мога да кажа същото за третата част. Довърших я едиснтвено и само, за да видя как ще свърши. В последната част на ромата, авторката преповтаря своите тези и съждения от първата и втората част отново и отново. На практика не се развиват нови послания, няма и кой знае колко нови персонажи. Особено дразнещи са дългите речи и размишления на героите, в които многократно се повтаря една и съща идея с много, много думи. Не успях да понеса речта на Джон Голт - около 100 страници излияния и посляния, които на практика няма кой да слуша толкова дълго. Прескочих 90% от нея. Също така, враждата между двата лагера - на капиталистите и на другите (които не е ясно точно какви са, но са слабаци, некадърници, смотаняци и като цяло нерешителни и некомпетентни, нищо, че са на власт), реално не достигат до смислен сблъсък. Капиталистическата група е свръх-силна и компетентна, докато управляващите са точно обратното - безидейни, тъпи плужеци, които реално не са никакъв противник.
За съжаление, книгата която се твърди, че е шедьовър на времето си, всъщност е мейнстрийм книга, над 1000 страници общо, с тежък на моменти тон и стил, ненужно дълги пледоарии и много, много повторения на едни и същи тези.
Възхвалявайки капиталистите, които са главните и силни герои в книгата, авторката стига до екстремални крайности, да лансира дори премахването на данъка върху печалбата, защото не било честно на бизнеса да му се отнема от спечеленото. Вероятно бизнесът на Айн Ранд удобно е позабравил, че правителствата са построили цялата инфраструктура, на която се крепи реално самият биснес - пътища, болници, училища, университети и др. Бизнесът сам по себе си няма шанс да създаде социални придобивки, ако акцентът се поставя единствено и само на "справедливата" печалба.
Отделно от това, идеята за ефективността на свободните пазари и свободните капитали е преекспонирана и преувеличена, без да се отчита ирационалността на човешкото същество - капиталистът на Ранд е морален, честен и почтен. Още същия век, неколкократно ставаме свидетели на обратното - пазарите са ирационални и неефективни.
Спирам до тук. Като цяло нямам намерение да чета друго от автора, защото предусещам, че ще бъде в същия тон.

[Alina · Rating 1 out of 5]

Первый том – не на одном дыхании, но интересен. Читать можно, хоть совсем необязательно. Раскрывается тема монополии, индустриализации, хладнокровного бизнеса.

Второй том – если опускать все эти «он думал то и то, и то, а еще то.... и да, вот то», но сказал ей лишь это... то ничег�� не останется... Как-то смешно когда женщины (в данном случае автор) проецируют женское в мужское и считают, что мужчины рассуждают также многобуквенно о своих чувствах к женщине. Раскрывается тема романтических соплей.

Третий том – это то, что скорей всего вы не дочитаете, если цените свое время. К этому тому отвалится большинство мужчин и треть женщин. Тема романтических соплей аж кипит... в одном котле с добавившейся фантастикой. Этот том мне напомнил последний сезон Lost, когда не зная что же еще нафантазировать такой анреал накрутили, что на голову не натянешь. И в центре всего этого великолепная Дагни. Я вот пока читала, так и не поняла чем же она так великолепна, но автору видней и подтверждает она это аж тремя воздыхателями.

Третий том я читала пропуская целые страницы, но так и не смогла покончить с ним. Скучно и примитивно.

[Віталій (Книжкаріум) · Rating 3 out of 5]

Антисоцромантизм, або ж капромантизм. Утопія і антиутопія в одній іпостасі.

Концеція цікава і досить добре розвинена, тут багато в чому сподобалось, але художня складова не сподобалась зовсім. Дуже багато пафосу і надмірного драматизму.

[Martin · Rating 4 out of 5]

Все, кроме протяжной речи Джона Галта в конце - очень круто!

[Stratos · Rating 5 out of 5]

Ένα βιβλίο ποταμός θύμα ιδεολογικών συγχύσεων της εποχής μας.

[Maryna · Rating 4 out of 5]

One of the best books I have ever read. However, in the middle the author lost my attention. Too much said around one theme.

[Joed_out · Rating 1 out of 5]

Так поводять себе атланти: «Він ішов, залитий білим світлом, не кваплячись і не помічаючи нікого з нас. Ніхто не рушив з місця, щоб його зупинити». Хто точно не в змозі його зупинити, то це «чоловік з одномісного купе номер три в одинадцятому вагоні — дрібний плаксивий невротик, — [що] писав дешеві п’єски, соціальним посланням яких були вкраплення нецензурних виразів, що створювали ефект, наче всі бізнесмени негідники». Спойлер: його вагон розбивається; good riddance.

Не втримався від спокуси вліпити третьому тому «Атланта» найнижчий бал. Досвід продирання крізь другий не був таким вже й безнадійним — в певний момент з’являється звичка, а, відповідно, й прив’язаність до абсурдних героїв та ідіотського сюжету (наче під час перегляду поганого, а насправді будь-якого серіалу). Але почався третій том, зі своєї шкаралупи випростався Джон Ґолт — найблакитноокішій й найбілявішій, і беззаперечно, найбільш настирливий й нестерпний герой в історії художньої літератури, — а до найміцнішого металу з вічним двигуном додалася ліки від інсульту, гіперзброя, що «передає енергію», радіохвилі «такої частоти, якої ми ніколи… ніде не виявляли» та інші сумні створіння бідного на фантазію науково-фантастичного розуму, і надії полетіли шкереберть. Письменницький стиль дедалі більше нагадує шкільну графоманію (сплески полум’я «втілюють собою ідею про поєднання сталі, глини і пари» — шана кожному редактору, що прочитав цю фразу будь-якою мовою та залишився в професії), фабула — безсильне лихослів’я на кухні (обережно, от чергова «нахабна постать, яка викликала бажання її ударити»; в кульмінаційних главах вже й справді трощать щелепу жінці за те, що «вона наказує п’ятирічному синові віддати свою найкращу іграшку сусідській дитині», а знаки $ на стінах починають малювати кров’ю) або плутанину в банальностях на рівнесенькому місці («наш страйк полягає не в тому, щоб наголошувати вимоги, а в тому, щоб самим задовільняти власні потреби»; ок).

Момент відсутності банальної фантазії — важливий: описуючи утопію, Ренд ні на крок не виходить за межі американських 1950-х. Письменницької винахідливості не вистачає не тільки на фантастичні девайси, що не були б неперевершено ідеальними версіями вже наявних, але й на те, щоб герої, яким раціо перешкоджає завдавати собі шкоди, не палили, мов паротяги, чи на те, щоб уявити, що у суспільстві надлюдей «честь» жінки, яка є твоєю коханкою, не треба захищати від «ганьби» ціною власного життя, як це робить невдаха Генк протягом цілого другого тому. Настирливі расистські стереотипи Ренд про брудних волоцюг на берегах Ґанґу (один з її улюблених образів; до речі, сою замість м’яса теж їдять тільки паразити й лінтюхи), ледащих «мешканців міських нетрів» вкупі з «камбоджійцями і патагонцями» — звідти ж, з лячної Америки 1950-х, як і самовдоволена думка про країну свободи, що НЕ була побудована на зброї та рабстві. Сумно й смішно, що хтось сьогодні сприймає ці ідеї як актуальні, не в останню чергу — в тій-таки Камбоджі, чи Індії, чи Україні, бо саме в третьому (другому) світі сьогодні ятриться ядро рендівської ЦА.

Я вперше запам’ятав ім’я Ренд тінейджером, читаючи відгуки на «Хранітелів» Зака Снайдера, фільм (навіть не комікс), що мене 19-річного сповна вразив. Алан Мур, запам’ятав я з цих часів, мовляв, надихався Ренд, та що там — позбиткувався над нею, вигадуючи характери своїх складних антигероїв. Заздалегідь думав, що мурівський «атлант» — це Озімандіас; але це було б занадто просто, і «Атлант» — це, звичайно ж, Роршах: не репліка рендівського уберменша, а уберменш, який самотужки проголошує себе таким, проковтнувши «атланта» і вчасно не вживши антидоту. Засаднича хиба «мотиваційної» книжки Ренд — в тому, що вона не мотивує бути кращим, а повчає, що світ ділиться на над-людей і не-людей. Послідовна у своєму соціал-дарвінізмі, Ренд не вірить в перевиховання. Не можна читати «Атланта» і побачити себе в антигерої, він — не людина з певними вадами, а ходячий клубок слини. Читати «Атланта» можна тільки очима атланта. Книжковий Ґолт, повіривши у власну безкарність та примат свого надлюдського розуму, віднаходить супердвигуни та будує ідеальне суспільство під гігантським люстром в горах Колорадо (ох, трохи боляче знов згадувати «повороти сюжету»); реальний Ґолт в реаліях справжнього світу, оздоблений тими ж ідеями, піде роршахом на вулицю чистити пики тим, хто не вписується в його картину суспільства майбутнього.

Але мені легко уявити собі Алана Мура, який потайки, посміхаючись у бороду, отримує від «Атланта», крім болю в животі, й порцію ганебного задоволення. Попри запаморочливе занудство Ренд, їй не можна відмовити в колючому почутті гумору, володінні саме-таки дуже коміксовими контрастними кольорами. Я палкий фанат всіх й кожного її антигероїв — від вигадливо паскудних імен (Лестер Так, Чік Моррісон, Джо Данфі, Веслі Моуч, Тінкі Голловей!) до незбагненно жахливої зовнішності: «він мав… дрібне тіло, скуйовджене волосся і широкий рот», «некомпетентний дрібний професор із зовнішністю альфонса та душею бандита», «дебелий старигань з підфарбованим волоссям та презирливо-цинічною манерою висловлюватися, поцяцькованою цитатами з йогів про марноту людських зусиль»; «Джимове обличчя було схоже на пожований аркуш паперу, хоча на його м’якій, пухкій плоті зморщок не додалось»; «у Ґонзалеса було товсте отупіле обличчя й очі вбивці». Здається, найкраще з усіх: «У нього була жовтава шкіра, кучеряве волосся, масивне обличчя, збудоване з млявих м’язів; його відразлива привабливість пасувала б до закамарків винарень. Невиразні карі очі відблискували скляною порожнечею».

Ренд уявляє собі жваву спрагу благополуччя та успіху, але її фантазія заходить в глухий кут і в тому місці, де треба показати добробут — успіх — щастя. Найміцніші емоції, найнапруженіші моменти життя її героїв та героїнь — страждальні: «його обличчя потемніло від страждання так, що кожна зморшка буквально кричала про біль», «вона вистрілила цим запитанням просто йому в обличчя, ніби прагнула підловити», «вона розуміла, що для кожного з них трьох ця мить стала найскладнішою, але й найпіднесенішою миттю в житті» тощо. Йдеться, очевидно, не про мету життя, але про агресивний невроз її пошуку, а також пошуку визнання за цей пошук («— Міс Таґґарт, чи захотіли б ви, щоб вони поглянули на вас і вигукнули: ‘Браво!’? / Її голова опустилася, вона мовчки закивала, намагаючись приховати від нього сльози…»). Цей невроз, у підсумку, й приховується за ��сіма тисячею з гаком сторінок вихвалень «раціо».