БЖД – це „безпека життєдіяльності”, нехитра наука про те, як за будь-якої скрутної ситуації вийти сухим із води. І коли у фіналі роману його головний герой, переживши чимало веселих та сумних пригод, раннім ранком стоїть на березі моря, безконечного, прекрасного, грізного, то читач розуміє, що насправді БЖД – це щось куди складніше. Герої роману хочуть не „виживати”, а жити по-справжньому, жити, відчуваючи всім своїм єством повноту цього світу, у закинутому в безвість мегаполісі, котрий був колись символом українського урбанізму. Перед нами – Харків та філософія життя покоління-2000.
Читала цей роман у 16-ть років. Мені на день народження подружка подарувала три книжки — «БЖД», «Депеш Мод» і посібник про сучукрліт від її мами (а мама — авторитетна літературознавиця). Звісно, усі три книжки по-своєму вплинули. Посібник остаточно визначив майбутню професію, «Депер Мод» дозволяв прожити альтернативне життя, «БЖД» смішив. Мабуть тому роман Жадана я памʼятала значно краще й водночас він мене дуже засмутив, коли я до нього «БЖД» до сьогодні я памʼятала лише кілька жартів й загальний настрій. За радість ностальгії ставлю цьому роману 5, але по-чесному — 4, бо якийсь він недописаний, недокручений, недорозказаний.
Молодіжний міський роман про Харків нульових розповідає про дорослішання та щоденне долання труднощів, а ще про самоуссвідомлення, сприйняття часу та свободи, кожен новий виток у тексті — життєвий урок, який виносить і осмислює головний герой, бо кожен допомагає зрозуміти, чим є добро, зло, дружба, зрада, зрештою, западло.
Цей роман — тест на толерантність. Сьогодні такого б уже не написали, сьогоднішній автор зіштовхнувся б із багатьма табуйованими формулюваннями і тезами, сьогодні написати «БЖД» Ушкалову було б складніше, бо світ надто змінився. Але нам смішно і ми сміємося.
Баз міркує про час і свободу. Видається, що це категорії, які він лиш намається усвідомити, окреслити, але які наразі йому остаточно не підкорились.
«Тієї миті мене прошиває якась нереальна ненависть до всіх на світі годинників і я подумки радію, що в мене нема годинника. Завжди дивитися на нього, завжди кудись поспішати, усвідомлювати, що часу насправді мало і, навіть якщо ти зупинишся й, наче риба на дні, приляжеш відпочити, він усе одно йтиме вперед, залишаючи тебе за своєю спиною. Час минає, життя проходить повз тебе, і навіть у клозеті нікуди від цього не подінешся…»
Що таке БЖД? Це а) дисципліна, яку має скласти Баз, але не завалює; б) предмет, який передбачає збережння власного життя, в) правила життя у цьому світі, які розкриваються перед героями протягом книжки, як жити у безпеці, як жити безпечно, як убезпечити своє життя і життя близьких від неприємностей?
«І що взагалі таке це БЖД? Три довбані літери — не більше! Він що, справді вірить у те, що життя — це візок із морозивом, який він пхає поперед себе, вміло регу- люючи температурний режим і час від часу підзаряджаючи акумулятори? Він що, і досі, у свої шістдесят — чи скільки там йому? — не доганяє, що все це жорстко налагоджений господній бізнес? І що коли ти перестанеш уписуватись у його чіткі схеми, то тебе відразу ж приберуть».
Під кінець історія почала мене підгружати. Текст, власне, контрастний. Пригоди у стилі Eurotrip безглузді і безпощадні, але в межах Харкова + шматки спогадів насичені роздумами за життя. З одного боку на посміятися, з іншого на подумати. Отак от.
Це й ще цілком точно продукт свого часу. Читаючи текст, не могла не помітити як все змінилося в межах цих 20 років. Хочете побачити студента-бовдура зразка 2006 року, вам сюди. Хоча не повного бовдура, якщо чесно, просто ще безцільного та загубленого по життю.
Веселий пригодницький роман з елементами фарсу та з відмінним духом нульових. Згадалось дитинство, перші відвідини Києва та Харкова та хаотичний світ спальних районів. Давненько я так не гиготав, поставлю поруч із "Депеш Мод" Жадана.
БЖД Ушкалова — це як обкуреною випадково подивитися роуд-муві у зворотньому порядку. карочє, я у захваті!
незважаючи на простоту читання (що супроводжувалося, знову ж, постійним гиготінням, як мінімум і диким ржачем, як максимум), на останній сторінці я залишилася сам на сам із пустотою, що так довго (3-4 дні насправді. але хіба є час у вакуумі?) в ній бовталися герої. от така от керуаковщино-селінджерщина салтівського розливу.
я жодної паралелі за всю книгу з Жаданом не проводила, не порівнювала. жоден з них не кращий-гірший, — вони просто різні.
а от із Керуаком паралелі були. із Велшом навіть. тільки Баз не вірить у розширення свідомості (чи взагалі у будь-що). він відчуває дуальність світу, не приймаючи й не відсторонюючись. пасивно співіснуючи (як і все його покоління, схоже, втім). чого варта сцена в "Лондоні", де Сашко так майстерно вистібав усіх тих бітників з їхніми розривами часопростору під речовинами.
я перша, хто взяв цю книгу у бібліотеці, що так дивно тішить. а ще реготала весь час уголос (і навіть поплакала пару разів теж (від сміху чи нє — точно не відомо)). читала Олександру уривки — а це найвищий знак якості.
Через всеохопний опис дійсності головного героя книга є, ну, фактично, алюзією на молодіжне життя початку двухтисячних, доведеною до абсурду. До того ж, ця книга дуже добре виписана. В ній можна довго копирсатися, знаходячи й по-різному інтерпретуючи цікаві фрагменти, метафори, паралелі. Тут вам і вплив індустріального міста на особистість, і зазомбованість таксистів, і расизм, і навіть зоофілія.
Це не та книга, яку можна читати, перечитувати й знаходити все більше й більше питань та відповідей. Все просто і ясно, але від того не менш цікаво. Адже описується сучасне життя, яким воно є для автора, мене, моїх друзів та мільйонів молодих (та й не дуже) людей. Проста мова, якою Сашко описує такі звичайні, але такі кумедні ситуації, із повсякденного життя, не може залишити читача байдужим. Я до сліз реготала над окремими моментами, і бідні мої сусіди по купе, яким не пощастило відправитись у подорож із дівчиною, яка вирішила саме у потязі прочитати Ушакловськи байки. От їм, мабуть, книга не сподобалась. Більше я не знаю людей, які б не посміхалися при згадуванні БЖД.
Аудіо на Абук 5+ Текст 5+ але за що ж так з Мяодзедуном? Драйвовий темп, злий і гострий юнацький гумор, шале��і події, що ще треба для читацького задоволення? Мені всього вистачило.
БЖД - безпека життєдіяльності - це те, чого взагалі немає у житті головних героїв. "Ось воно, - думаю я, - ось його довбане БЖД, прокажена школа виживання, правила, які за пунктами дозволяють вибитися з-поміж лузерів". Але головні герої прагнуть жити, а не виживати, і тому вони сміливо відкидають усі раціональні правила попередніх поколінь і відчайдушно починають здобувати власний досвід, періодично отримуючи на горіхи ("бо виживання - не для мене"). Нас вчили у школі виживати, але так нічого і не розповіли про справжнє життя. І наче сліпі кошенята мусимо шукати свій шлях самостійно, ніби вперше, ніби ніхто цього не робив до нас... Принаймні так воно відчувалося на початку 2000-х.
Про що ця книга?
1. Дорослішання. Головному герою більше 20-ти років, але мотивація у нього як у підлітка, якому дух протесту закриває пеленою очі ("я свідомо вступив до педагогічного і вирішив знищувати ворожу систему, ставши її частиною та проводячи підривну роботу зсередини"). "Власне, мені зовсім не хотілося дорослішати", - на самому початку чесно зізнається Баз. Він не дурний хлопець, з претензією на інтелектуала (читає Канта і шкодує, що "міг спати з жінкою, котрій насрати на Ортегу-і-Гассета"), але ця інтелектуальність лише показна, бо за нею не стоїть ані розуміння себе, ані бажання взяти на себе відповідальність за власне життя...або хоча б за власний обід, - тому давлячись підозрілими креветками (хоча щойно був у магазині і міг купити щось поїсти), головний герой констатує: "зараз я не мав вибору", - але ж він його мав, та не захотів скористатися!
2. Запит на справедливість. Баз та Ікарус - представники одного покоління, але перший - пасивний, інертний, а другий - локомотив, який тягне сюжет, створює і вирішує проблеми, поки Баз рефлексує і просто йде слідом за Ікарусом, Анжелік, Мілою - будь-ким. Бо є у минулому База щось, що його зламало: "...ми просто кращі, ми просто кльово граємо - і за це нас пиздять? Після того половина наших покинула спорт... Так починалася наша школа виживання..." Якщо ми страждаємо через те, що ми кращі, то навіщо взагалі щось робити у цьому житті? Навіщо прагнути і досягати, якщо світ несправедливий? Баз - типовий приклад навченої безпорадності, - він легко піддається впливу і не може наважитися на якісні зміни у своєму житті.
3. "Загублене" покоління. Вони відірвані від суспільства, їх не цікавить, що відбувається за межами їх орендованої квартири. Вони розгублені і дезорієнтовані. 2005-2006 роки - щойно відбулася Помаранчева Революція, консолідація українських сил, повернення до своїх коренів та відновлення пам'яті, а також в цілому триває підйом економіки, що вигідно відрізняє цей період від суворих 90-х. Чому ж тоді цим "дітям" у їх 20+ років так тяжко дорослішати? Яким чином крах системи, свідками якого вони стали у дитинстві, вплинув на їх відчуття світу? Чи не втратили вони тоді довіру до дорослих і чи були взагалі у їхньому дитячому світі такі дорослі, які б допомогли не загубитися у вирі тогочасних подій? А найголовніше - чи зробили ми зараз (20 років потому) висновки і чи змінили підхід до роботи з дітьми/молоддю?
4. Свобода: "...в нас є абсолютна свобода без усяких там глобальних чи вужчих сенсів, а ми просто не знаємо, що з нею робити".
5. Самотність і втеча від реальності. У цій книзі немає дружби чи любові, є тільки голод за спілкуванням і спрага до розуміння. "Кожен рятується від себе по-своєму". "Найдужче порожнечу і самотність відчуваєш уранці... ось ти, чуваче, прокинувся, прокинувся саме на морському матраці, а море... море, воно насправді дуже далеко..." Алкоголь, трава - спосіб втекти від самотності і розрізненості. Спосіб втекти від реальності, яка не влаштовує. Спосіб обманути самого себе. "Власне, саме так кожного важкого ранку від тебе, з твоїх рук, із твоїх зябрів намагається вислизнути життя".
6. Сенс життя і здатність захищати своє. "Тоді я справді почав усвідомлювати, що весь сенс життя як відповідь на питання: "Нахєра ти живеш?" - є, зрештою, доволі простим і очевидним: для того, щоби відвойовувати свої квадратні метри простору та кубометри повітря, відвойовувати їх у невидимого якогось супротивника - у ворога, котрого ти ні не бачиш, ані не відчуваєш, але котрий, однак, існує і повільно-повільно бере тебе в оточення... І жодного перемир'я з ним не підпишеш. І посрати йому на твій білий прапор, зроблений із останньої футболки, і на твої пацифістські заморочки... Ось для чого у школі все-таки вчать кидати гранату..."
7. І звісно Харків. Широкими мазками автор малює картини типової площі, типового лєніна, типового палацу піонерів. "От дивно якось: самих піонерів давно вже нема, а палац лишився". Дуже цікавий опис району П'ятихатки ("штучно створений бермудський трикутник").
Про що слід пам'ятати, читаючи цю книгу?
1. Перші 77 сторінок я читала через силу, бо ніяк не могла зрозуміти - на хіба це все. А потім після огидної сцени "першого расистського досвіду" у найнесподіваніший момент побачила цю іронічну фразу: "...расизм, як і решта негативних явищ усесвітньої історії, зазвичай починається через усілякі дрібниці: скажімо, через фак чи через дивакуваті головні убори... Словом, те, з чого воно починається, зовсім не варте того, у що воно переростає..." І тут я зрозуміла очевидне - саме так за кожною трешовою історією автор кодує риторичні питання, спостереження та думки. Як наприклад у цій історії про побиття: зло завжди шукає собі виправдання і світ загалом несправедливий, але вибір - за нами. Або ось наприклад: "Лайно та порожнеча - речі абсолютно різні".
2. Персонажі Баз, Ікарус, Кет, Анжелік та інші - це художній засіб, експеримент, методологічний прийом. І якщо вони тригерять читача (о так!), то це нормальна реакція людини з гіперконтролем, яка шаленіє від беззмістовного існування. А може причина цього шалу у тому, що ми надто часто самі собі забороняємо хоча б іноді відпустити ситуацію і просто жити життя? Тоді ця книга - гарний тест)) Це книга про молодість, в ній присутній вайб легкості, безтурботності і безвідповідальності, до якого, до речі, ідеально пасує трек SadSvit - "Молодість".
3. Я б не назвала цю книгу смішною. Так, вона легко читається, тут приємна українська мова, легка іронія, занурення через рефлексії головного героя... Але для цієї книги характеристика "весела" - точно не на першому місці, бо безсенсовість чужого життя особисто мене не може веселити. Ця книга описує світ поза межами "інтелігентної" бульбашки - світ, де правий той, хто сильніший. Подобається нам це чи ні - але цей світ існує досі. Тому книга через 20 років все ще актуальна, бо пропонує дослідити інакшість, спробувати зрозуміти її причини і витоки, а також намацати варіанти виходу.
4. Не люблю порівнювати, але ці книги прямо просяться до прочитання одна за одною, тож усе-таки скажу, що порівняно з "Депеш Мод" Жадана, "БЖД" по своєму настрою легша, а відкритий фінал залишає простір для варіацій розв'язки. "Депеш Мод" - глибша, але складніша (щонайменше за настроєм), і саме тому "БЖД" для мене стало гарною підготовкою перед Жаданом (в протилежній послідовності було б важче).
Про що ще хочеться поговорити:
1. Ця книга, що була написана у Харкові 2005-2006 років, безжально руйнує міф про Харків як "російськомовне місто". Тут українською говорять всі, хіба що крім таксиста, який боїться "бандерівців". Більш того, автор ще й прекрасно підстьобує алогічність російської мови, бо я від слова "сук" утворила у множині те саме слово, що й головний герой у першому класі))
2. Міркування про сучасного Шевченка. "...якби Тарас Григорович Шевченко народився, скажімо, в 1983-му, ну, не кріпаком... він би бомбив графітями "разсаднікі зла", які найбільше дістають і пригнічують і без того пригнічені верстви: наприклад, податкову й міліцію..." І на цю ж тему улюблена цитата з книжки: "У всякого своя карма і свій джип "чероккі".
3. Серед абсурду і трешу автор підкидає такі чарівні образи-картини, які тішать уяву і нагадують про красу. "Її губи пахли якимись дивними лісовими травами... Вони вибухали в моєму мозку - вибухали сотні, мільйони трав, вони проростали, пробиваючи гнучкими стеблами мій закатаний асфальтом мозок, вони розквітали і сплітались у химерні гербарії..." Або ось іще: "А тоді ще довго лежав поруч із нею, втикаючи на глибоке-глибоке небо, що почало здаватися мені прозорою водою з безліччю перлин - моїх перлин. І я знав, що жодному божевільному пірнальникові не стане кисню, щоби їх дістати. Я думав про це і чомусь ловив такий кайф, немовби я мав тонни золота в усіх найпотужніших банках світу". Це прекрасно!!!
4. Слово "риба" у найрізноманітніших сенсах і варіаціях згадується у книзі щонайменше 37 разів. Приклад використання цієї повторюваної метафори:
"Тієї миті мене прошиває якась нереальна ненавист�� до всіх на світі годинників і я подумки радію, що в мене нема годинника. Завжди дивитися на нього, завжди кудись поспішати, усвідомлювати, що часу насправді мало і, навіть якщо ти зупинишся й, наче риба на дні, приляжеш відпочити, він усе одно йтиме вперед, залишаючи тебе за своєю спиною. Час минає, життя проходить повз тебе..."
5. Прекрасне видання "Новітньої класики" від Видавництва Старого Лева - естетична насолода і тактильне задоволення від процесу читання. Це ідеальне поєднання змісту і форми за кольором, стилем і духом протесту! Захват! Навіть попри те, що в метро, коли поруч зі мною сідали малі діти, доводилося трохи прикривати обкладинку рукою))
Reading in Ukrainian is still a bit of a challenge, so I give myself an A+ just for finishing Uskhalov's novel, especially given the abundant early 2000s slang in the text.
The obvious parallel is with Zhadan's Depeche Mode - both dealing with the bleak and often absurd/hilarious reality of the youth growing up in Kharkiv at the time. At the beginning this similarity almost made me question the relevance of this novel, but with time the differences became apparent. I was especially fond of the main character's childhood memories, providing even more context.
While not without flaws, this novel is laughing out loud-hilarious at times - and by the end I found myself growing quite fond of the ragtag group of friends.
(side note but I really like the cover of the new edition, as well as the illustrations)
Книга не спрацює для сучасної молоді, тут забагато жартів на грані (про це є ,навіть, такий собі, тригерворнінг на обкладинці). Це весела історія про студента нульових, про різні абсурдні пригоди, які трапляються з ним, його друзями, дівчатами; про різні життєві ситуації очима студента, а також трішки екзистенційних питань.
Demon Copperhead подорослішав і переїхав до Харкова навчатись. Сумна, моментами смішна книга, дуже кінематографічна. Не моя улюблена стилістика, але гарно читається
Сашко Ушкалов у своїй книзі “БЖД” поєднує буденне з абсурдним, створює світ, де правила безпеки життєдіяльності губляться в хаотичності людського існування.
Про що книга? “БЖД” — Герої, ситуації, абсурдність подій, які вони переживають, — все це має єдину нитку: спробу знайти сенс у щоденному хаосі. Книга нагадує мозаїку, з якої складається наше життя — фрагментарну, неідеальну, але напрочуд правдиву.
Стиль і форма Автор демонструє вільність у письмі, використовує іронію, сарказм і гротеск, які класно передають атмосферу тексту. Його мова жива, гостра, часом навіть різка, що дозволяє читачеві відчути реальність персонажів. Читаючи, я рухався між межами гумору та трагедії, вловлюючи сенс між рядків.
Чому це актуально?
автор зображує реальність, знайому кожному українцю. Сюрреалістичність подій, бюрократія, нелогічність системи. У книзі є не лише абсурд, а й глибокий сенс: як вижити в умовах, де всі правила здаються непрактичними.
Моє враження Ця книга нагадала мені, що життя — це не про ідеальні інструкції чи готові рецепти. Це про сміливість бути, помилятися й знаходити баланс між безпекою та ризиком. “БЖД” змушує думати, сміятися й сумувати одночасно.
Чи варто читати? Якщо готовий до нестандартного стилю, який більше питає, ніж дає відповіді, і не боїшся дивитися на світ через призму іронії, то ця книга точно для тебе.
First of all I'd say the book is really funny. There were places when I couldn't stop laughing, when reading it in metro;)
However, I cannot say that it is a reflection of today's teenager's mind. I'd call it 'dormitory trash-metal'. Living like punks, looking for troubles, a kind of love story - it's all glued together, but doesn't make you say 'Wow!'.
Reminds me 'Worship of the lizard' by L. Deresh a lot.
Дуже дивна для мене книга. І зараз я сама для себе не можу зробити однозначних висновків — не зайшла вона мені через жанр чи сама по собі. А жанр у неї цікавий — slacker fiction: література про ледарів (?), хоча, знаючи англійську з її 100500 відтінками на одне слово… Це жанр, у якому головні герої — молоді люди, що пливуть за течією, не мають мети, уникають відповідальності та нехтують соціальними очікуваннями. І коли в відгуках порівнювали твір з Керуаком чи Велшем, то це не просто так, бо вони якраз і є законними представниками жанру.
І от головні герої БЖД — ті самі slacker buddies, студенти, що не мають мети, а лише шлях. Насправді, назва не позбавлена іронії: головний персонаж Баз не може здати екзамен з безпеки життєдіяльності не лише в університеті — він слабко розуміє, що таке БЖД навіть на життєвому рівні, пливучи в кипучій річці обставин.
Початок книги мені дуже сподобався — це було щось у дусі Великого Лебовські, але з точки зору молодого персонажа, який ще не провалився в затишну нору прийняття реальності з філософським стоїцизмом. Книга, написана в 2005–2006 роках, гарно передавала дух часу саме зсередини, очима молодої людини, що дозволяло сумно поностальгувати. Гуморні скетчі, замальовки з життя таксистів, студентське безгрошів’я — на деяких моментах я буквально ржала вголос. Деякі епізоди були майже трагікомічними: і шкільне виховання 90-х з їхніми уроками російської, і оте зависле в повітрі відчуття майбутньої війни, про яку в той час ще ніхто й подумати не міг, а воно було.
Але в якийсь момент усе наче провалилось у нору. Я навіть можу для себе чітко окреслити цей момент — перехід від затишного slacker до нарко-тріпу з елементами модного на той час у літературі брутального жорсткого реалізму. Це сцена, де Базу здається, що він переплутав реальності в туалеті кафе. Це доволі передбачуваний сюжетний хід, але саме після нього, особисто для мене, історія звернула не туди, куди я очікувала.
І отут я почала ставити собі питання: ця книга мені не відгукнулась, бо я вже не цільова аудиторія за віком? Чи тому, що автор не зміг «вивезти» власну історію? Чи, можливо, тому, що не вся slacker fiction мені заходить?
Жорсткі елементи — на кшталт опису персонажа, який мусив вдатися до зоофілії заради грошей, неповнолітньої, що намагається звабити студента, чи людей, які безцільно бовтаються в ополонці життя — для мене виглядали як чистий шок-ефект. І хоч на початку книги персонажі обговорюють ідею «огидного, яке можна продати як прекрасне», у самого автора, як на мене, такої задачі або не стояло, або він не зміг її реалізувати, сплутавши перверсивне з провокативним.
Мабуть, мені в книзі не вистачило глибини, хоч автор і закидає «гачки» та періодично згадує померлих філософів. Для мене БЖД — це гарний зріз часу, розказаний людиною, яка проживала його у віці, коли все ще романтизоване і сприймається в моменті. І це може дуже зайти молодій людині. Але, оскільки я вже старе і на зовсім іншому часовому проміжку, тобто я дивлюсь на все вже зі сторони, то мені чогось не вистачило. А чого саме — зможу зрозуміти лише, глибше занурившись у цей жанр.
Окремо хочеться відмітити шикарне видання від ВСЛ зі стильними ілюстраціями — справді вартісна серія.
Читала цей роман для обговорення його на книжковому клубі Сенсу. Якщо коротко: дуже гопніцкій роман. Смішні жарти, особливо спочатку, але далі оповідь така сама і починаєш розуміти, що це не жарти, а так повинно бути, - або автор хоче розказувати нам жарти в 90% рядків, або персонаж по інтелекту не відрізняється від 3-річної дитини. Нам відкрито кажуть, що персонажі курять траву(?) тільки один вечір, але враження, ніби гг під постійним впливом психоактивних речовин, зважаючи на його логічні ланцюжки міркувань. Чимось нагадує мені, як середньо статистичні чоловіки намагаються описати емпатію - нєловкі, крінжові, незрозумілі, "нєвпопад" роздуми. З мого смаку, мені було замало сюжету. А те, що було сюжетом - часто видавалося, знову таки, результатом впливу психоактивних речовин. Особливо сильно крінжово було все, де автор згадував або описував жінок. Це навіть не наївно, це просто чистий крінж. Жінки - сексуальні торшери, які тільки й можуть, що на головних героїв вішатись без будь-якої мотивації та причини. Шкода Мяодзедуна 😭😭😭 Дуже зайшло мені заповнювати одночасно щоденник читання від Сенсу, бо усе, що мене дратувало чи крінжевало, я могла записати в розділ "не пройде цензуру в 2025". Досить був цікавий і неординарний для мене досвід із цією книжкою.
«Уперше менти замели мене через те, що я зайшов до книгарні… Згоден, звучить якось по-дурному і, зрештою, зовсім не означає, що читати в моїй країні небезпечно…»
Дуже сподобалось, дуже, дуже! Для мене це була неймовірна літературна розвага. Але сподобається не всім!
😎 Антиінтелектуальний, антиснобський, контркультурний роман. Приблизно так я уявляю собі вільну літературу — щоб снобам зводило скули і вони питали навіщо це треба і казали, що це взагалі не література. Шикарно.
🥸 Зараз таку книжку випустити неможливо, тож вдвічі прекрасно, що є «БЖД». Дуже чесний роман про свій часу — про недовгий шматочок з життя цієї країни, коли новин було менше, турбот не було взагалі, можна було вештатися містом, називати кота Мяудзедуном, не перейматися тим, хто нині там в Америці президент і ночувати, за необхідності, на даху.
Це була добра пригода і добрий читацький досвід. Мені дуже імпонує ця віха в історії української літератури. Зрештою, це могло бути написано лише у 2000-х :) Сподобався загальний настрій: автор наче хоче передати атмосферу, а не досвід персонажів, тому що прочитавши книжку, я сіла, і подумала, що нічого про них, цих персонажів, не знаю. Хмарна безтурботність, закута кайданами часу, епохи змін, але, водночас, обмежень та прагненням вирватися у світ, в якому тобі не потрібно ні від кого ховатися, нічого доводити, а просто бути. Весь світ для них, - людей, які ніколи не стануть для цього світу своїми.
роман написаний живою, гострою мовою, сповненою сленгу, сарказму, гротеску, який іноді нагадує срачі в фейсбуці чи твітері.
cвіт, у якому живе Баз, сповнений абсурду: безглузді правила, дивні соціальні взаємодії, абсурдні професії (наприклад, журналіст, який змушений писати гороскопи) і це зрозуміло, адже і в реальному житті багато таких ситуацій.
Баз не знає, чого хоче від життя, але чітко усвідомлює, чого він не хоче – бути частиною сірої системи і знову ж таки дуже близька тема.
дуже сподобалось, що багато питань абсурдності буття, свободи, пошук сенсу та випадковість життя — все це осмислюється через призму іронії та хаосу, що воно живе.
Моє перше прочитання твору сталося як раз 20 років тому. Тоді він видавався мені дуже близьким та актуальним, бо за віком я був десь такий самий як і Баз. Загалом у той час творів на подібну тематику і таким описом дорослішання особливо і не було. БЖД закарбувався на довгий час в памʼяті. Прекрасно, що видавництво лева вирішило дістати ого із забуття.
Хоча треба бути відвертим за 20 років наше суспільство змінилося. Як на мене, змінилось у кращу сторону. Уже недостатньо або навіть образливо використовувати соціальні стереотипи та расизм, щоб проявити свою унікальність або заявити суспільству про свою позицію.
⭐️ за класний стиль автора ⭐️ за смішні жарти ⭐️ за теми, яких торкнувся автор. «Торкнувся» дуже влучне слово, бо вони були мало розкриті, як на мене.
Може поставила б більше, але Мяудзедуна не прощу.
Було нудно, дочитала, аби дочитати. Трохи не моя книжка, але не шкодую, що прочитала.
P.S.: Я дуже намагалася сприймати роман у контексті того часу, в якому він написаний. Не можу сказати, що мені це сподобалось, але сподобалось інше: як змінилося суспільство за 20 років.
Книга "БЖД" читається легко та весело і одночасно є трохи сумних моментів. Але крім гумору та комічних ситуацій, головний герой часто вдається до філософських роздумів: «Я дивлюся на нього і розумію, що якщо воно, тобто сонце, є, то все ще не так і кепсько» і « Кожне моє слово пронизує мозок тонкими голочками, але така голкотерапія явно не йде мені на користь, тож я вирішую деякий час помовчати». Взагалі читати мені було прикольно, але бували дуже непередбачувані і навіть абсурдні ситуації, які викликають дуже суперечливі враження.
3,5 сподобалось, що це роман в харківських декораціях з великою кількістю смішних моментів. Але в багатьох моментах книга вже застаріла. І для мене книга здалась сильнішою в її першій половині, ніж в кінці. Суто суб'єктивно мені чогось не вистачило
Книга про все і одночасно про одне. Життя, думки, мрії, приховані вороги, а ще ця книга про те що забрала в мене війна… Так багато схожих думок, цікавих історій та ностальгічне відчуття, що не покидало протягом усієї книги. Раджу прочитати це всім. Окрім вагітних, кришноідів та циган.