Джонатан Літтелл, автор "Благочестивих", дуже цікаво, ґрунтовно пише про одного із ключових митців XX ст. Він багатою на метафори й образи мовою пояснює специфіку складного й брутального живопису Бекона, покликаючись на його біографію, фахові дослідження і, звісно ж, власний досвід. Скажімо, прогулюючись із сином у музеї Прадо (так, він показував Бекона 9річному синові, французи взагалі легко знімають табу, особливо на мистецтво), він помічає ледь помітні мазки в "Етюді оголеної фігури" (1952), вибудовуючи просто геніальні інтерпретації. У Бекона всі деталі важливі й часто повторюються в його портретах (наприклад, парасоля чи заплющені очі), набувають своєї власної мови. Вони переплітаються, переписуються і постійно щось хочуть сказати, тому часто треба просто сприймати полотна такими, якими вони є.
Утім, якими вони є насправді? Що хотів сказати Бекон у своїх відомих триптихах? Літтелл відповідає: не варто ставити таких питань. Ймовірно, що Бекон сам не ставив собі ціль, але велика кількість вже вказаних деталей і образів підштовхує до протилежного: усе ж тут є істина. Не випадково Літтелл несподівано повертається до візантійської іконографії і традиції, вловлюючи зв'язок між метафізичними образами й надзвичайно фізичними об'єктами Бекона ("я пишу м'ясо", повторював він неодноразово). Це переконує, що мистецтво справді перебуває у якійсь позачасовій площині, де починають зв'язуватись часто несподівані сюжети в один мотив.
Звісно, стиль у Літтелла важкий, насичений, нагадує накладання фарби одна на одну, тому інколи треба пробиратись, повертатись до окремих моментів. До того ж, він не є професійним мистецтвознавцем, але однаково вдало оперує термінологією, вправно (і доречно) нанизує цитати й дискурси. Усе це створює потужний коментар до творчості одного із найбільш загадкових і складних митців 20 ст., якого важко любити, але не визнати його геніальність неможливо. Завдяки Літтеллу, напевно, все ж ближче підбираєшся до брутального, провокативного, але однозначно справжнього (як каже автор "подлинного") письма Бекона, місцями більше відчуваєш "як фарба думає", хоча щоразу щось вислизає - поза полотно, поза розуміння.