Три цикли замальовок, де є голоси чоловіків, жінок, дітей, голоси, які оповідають про себе чи діляться історіями про інших, голоси часового діапазону 80-00-х. Звісно, тут присутня війна: в Афагінстані. На неї йдуть, з неї не повертаються, після неї змінюються, навіть у далекі карпатські села, які існують окремішньої, відрізано й відірвано, вона своїми руками дотягується.
«Голоси» — це окремі історії, спроби розібратися, як це — розчинятися в іншій людині, як пережити втрату дитини, як не знати трьох речей, які ти точно любиш, як жити з людьми, які тебе не чують і не розуміють, як протягом життя повертатися до дитячих травм. Цей блок — сповіді, розповіді, перекази, зізнання, вирвані з контексту й імен емоційні потоки.
«Замаґурка» — занурення в історію однієї родини, Ваньки і Леська. Увесь її світ — Замаґурка, вона живе з переконанням, що світу поза їхнім селом не існує, бо «там» — це чужина. Водночас вона втікає на ту чужину. Що там з нею відбувається? Чим займається? Де працює? Про що думає? Чому повертається? Малярчук не пояснює нам багатьох речей, бо це не романна форма, де є простір й сторінки, можливість психологізму і вимога мотивації, оповідання — це лише фрагмент, епізод, начерк, який і є опорою для наших читацьких вражень, це підглянуте й підслухане. Ми, читачі, ніби Лесько — щось про цей світ та й розуміємо, але чи здатні осягнути все? «Лесько зовсім не дурний. Він мав три класи школи, він прочитав одну книжку, він, можна сказати, все про цей світ знає!»
Герої Малярчук живуть у системі правил, які ми, можливо, не остаточно підтримуємо чи поділяємо, але ми їх приймаємо, бо вони щось та й пояснюють про світогляд героїв, вони є частиною міфопростору. Наприклад, а чи має дружина неодмінно любити свого чоловіка, якщо вони живуть, ніби чужі люди: «Бо Ванька чомусь завжди поводилась так, ніби не любила його, і не поважала, і не жаліла. Може, навіть так, ніби ненавиділа його. Але ж Лесько знає, що це неправда. Жінка все одно любить свого чоловіка, навіть якщо ненавидить».
«Батарея Муравйова» — вірогідно автобіографічні оповідання про маленьку Таню Малярчук. Це тексти про життя у родині, будинку й дворі з висоти школярки початкової школи (орієнтовно 6-10 років). Вона бавиться, випробовує батьків, бешкетує, вперше щось краде, вперше на щось наважується, відвідує гуртки, говорить із сусідами. У цих оповіданнях — життя вдома, співжиття з сусідами чи забавки у дворі, немає шкільних історій, немає моралізаторства. Відчуття, ніби кожен текст — пригадування, водночас це пригадування для авторки — захоплива гра.